? Як трохи менше будете дбати про багатство, а більше про здоров'я, то дочекаєтесь.
? Тоді зробимо так, ? знову показав дядечко рукою на грушу. ? Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
? Ох і зажера ви! Такого лічикрупа ще світ не бачив! ? гнівно вирвалось у батька, і він так відкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. ? Ви, певне, і сонце взяли б в оренду!
? Спасибі, спасибі, що спаскудили в своїй клуні, ? нагадючився дядечко, і нагадючились його товсті коропині губи. ? Пошанування ваше довіку запам'ятаю і колись обізвуся на нього. На різних норовистих теж вуздечка знаходиться.
? Ідіть, чоловіче, додому, ? простогнала мати. ? Зачемеричили голову ? то йдіть.
? Не женіть мене ? сам піду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?
? Потім, потім поговорите, ? вже благає гостя піти, бо добре знає, чого так посвітлішали батькові очі.
Дядько Володимир тільки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки і, як недобрий дух, щез із клуні. А мати кинулась до батька, охопила його набухлі гнівом руки.
? Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловіче, ? приклала голову до його грудей і схлипнула.
Тепер уже батькові довелося втихомирювати матір і пальцями витирати її другі сльози за цей тяжкий день.
? Шкода, що, не збив трохи піни з цього ненаситця, ? сказав, коли мама притихла на його грудях. ? Стільки добра мати ? і позавидувати на єдину бідняцьку грушу!
? Я думала ? він прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
? В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. І для чого він живе на світі? Невже тільки для того, щоб жерти і гноїти гроші в землі?
? Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?
? Ще й питаєш! ? упевнено відповів тато. ? Він уночі свою грошву мірками міряє і всю у землю впаковує.
?Теж мірками закопує? ? посміхнулася мати, а я засміявся, бо враз уявив, як дядечко вночі потай марудиться зі своїми скарбами.
? Ти чого вибілюєш зуби? ? здивувався батько.
? Бо є що вибілювати, ? ще більше розбирає мене сміх, а з очей аж витрушується дядькове срібло-золото.
? Регоче, аж ніс витанцьовує. І чого?
? Бо ви таке несусвітне скажете про гроші.
? Чого ж несусвітне, коли так люди говорять, ? примирливо кинув тато.
І справді, у нас люди чиїсь гроші міряли, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками. А про свої здебільшого казали так: дав бог копієчку, а чорт дірочку, та й попала божа копієчка в чортову дірочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дірочка. Та, на жаль, тепер у людей було стільки надірявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки від нестатків...
Обсіли вони й нас, і так обсіли, що тато кидався на всі боки, немов риба в сітці. А оце був поїхав на заробітки в Одесу, і там йому посміхнулася доля: добрі люди прираяли переселитись в оті Херсонські степи, де цілина ще й досі виглядає орача. Батько поповерстав степові дороги, нажурився по селах, од яких тільки-тільки одійшов голод, і люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сівача.
Додому тато приїхав не то з радістю, не то з журбою і привіз нам єдиний подарунок ? пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зітхнула і зажурилась:
? Це ж я там, у степах, одразу посивію, як оця тирса.
? Я тебе й сиву не покину, ? втішив тато.
? Нащо нам ця Херсонщина?
? Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самі струшують росу навпіл з олією.
? Мені й наші соняшники гарні, ? не позаздрила мати на далекі багаті землі: вона боялася втратити свої бідняцькі латки і своє найбільше багатство ? оту між дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вітряка.
? Як дадуть за неї сто карбованців золотом, продамо ? і в дорогу, ? сказав батько вчора і так вразив маму, що вона аж прихворіла.
Тато також розтривожився, пішов кудись, а мати, посидівши на току, з сумом сказала мені:
? Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гніздо. Перша ? нема людської хати, друга ? земелька стоїть перед торгом, а третя ? лежить невідома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нікуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хіба давно на цій Херсонщині голод косив людей, наче траву? У нас як і не дородить поле, то ліс хоч трохи пособить ? гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навіть цвинтарі цвітуть. А там і деревця не побачиш ? хіба що колись у сон забреде.
Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? От і зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вікно заглядає стара груша, а в друге ? яблуня, що завжди нагадує мені бабусю. Хіба це не розкіш? Ні, далекий незвіданий степ не радував душу малого лісовика...
? Вмивайся, вмивайся, дитино, ? квапить мене мати, ріже окраєць жорнового хліба й наливає з співучого глечика сизе, ще з вечірніми тінями молоко, що теж дихає суницями.
Я навіть спросоння помічаю, як журба не відходить од матері. В її тепер прибляклих, мов перестиглі волошки, очах аж куриться туга.
? Чого ви, мамо?
? Що тобі, Михайлику? ? стрепенулась вона і туманом очей своїх поглянула на мене.
? Чогось ви такі сьогодні зранку виморені. Чи, може, прихворіли?
? Нічого, нічого, це я так собі. ? і враз така печаль налягає на неї, що нажурені повіки починають тремтіти, як у зобидженої дитини.
? Не треба, мамочко, ? припадаю до неї.
? Еге ж, не треба, ? згоджується вона, а кілька краплинок падають на мою чуприну, і мати обороняє її від сльози зазіленою рукою. ? Ой, бити б мене, та нікому: плачу, мов свічечка. Їдь, Михайлику, їдь і надивляйся на ліси, бо хто знає, чи більше побачиш...
? Ви не журіться, мамо: якось воно буде, ? хочу заспокоїти її, але не знаю як.
? Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? ? з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.
Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.
? А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?
? Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить... Може, в степах вільготніше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.
? Ой! А яка ж там птиця проживає?
? Дуже велика ? дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.
? А тато де?
? Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.
? Чого?
? Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.
В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, ? в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.
Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.
І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, ? от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.
В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
? Михайлику, гов-гов! ? пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.
? А хто там вигукується? ? голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.
? Це я, Михайлику! Гов!
? А хто ти така? ? питаюся так, наче не впізнаю.
? От і не скажу!
? Ти, може, лісова мавка?
? Ні, я дівчинка з лісу, ? сріблом надзвонюється знайомий сміх.
І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
? Ти приїхав?
? А ти не бачиш?
? Авжеж, бачу! ? радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. ? До мене приїхав чи по дорозі?
? По дорозі.
? А чого б не до мене? Все б веселіше було.
? Та до тебе, ? зіскакую з коняки. ? А чого ти ногами чечітку вибиваєш?
? Бо зраділа тобі. ? Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. ? На добридень тобі.
? На добридень. Ти сама тут?
? Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.
? І що ж ти робиш у світі?
? Суниці по лісах збираю, ? поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. ? Її зародило в цьому році, як роси!
? Як роси?
? Ну, чуть-чуть менше.
? Чом не в загорожі збираєш?
? Щоб траву не витолочити, ? по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
? А в тебе коси підросли.
? Що мої, ? байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: ? От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...
? А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
? О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! ? обурилась Люба. ? Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
? Ніколи було, все з хатиною воловодились, ? набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
? І як тепер хатина?
? Краще не питай! ? зневажливо відкопилюю губи. ? Повнісінько понабивалося худоби.
? Таке скажеш! ? Люба здивовано повела плечем. ? Якої це худоби?
? Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.
? І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
? Що ж ви зробили?
? Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! ? Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: ? "Прийди до води ? воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові ? трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".
? Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, ? здивувався я.
? Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш ? наш борсук розжився на діток!
? Е?
? Справді.
? І що вони роблять?
? А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш ? послухаєм.
Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.
? Тільки тепер тихенько-тихенько, ? приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:
? Ось тут слухай ? вони якраз під нами вилежуються.
? Ти ж звідки знаєш?
? Вухо розшукало місце... О, чуєш?
? Ні.
? Міцніше притискайся до землі. Чуєш?
? Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так ? народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.
? Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?
? Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.
? Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.
На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:
? Добридень, білочко.
Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.
? Свій свого злякався, ? добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: ? Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.
Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.
? Вона мене пізнає, ? тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.
? А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?
? Це я накидала, ? з гордістю сказала дівчинка. ? А перед ним ще й жаливи натрусила.
? Для чого?
? Ніби не догадуєшся?
? Ні.
? Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка ? і по гадині, і по гадині...
? Ти? ? вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. ? І не злякалась?
? Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.
? От молодець!
? А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
? Це ж якого ? чумацького?
? З рибою і димом, ? засміялась Люба. ? Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?
? Не хочу.
? І чим тебе частувати?
? Нічим.
? Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
? Є чим журитись людині, ? спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.
? Що ж у тебе, Михайлику? ? одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
? Ет, і говорити не хочеться.
? А ти скажи, ? може, полегшає.
? Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ? повторюю мамині слова. ? Перша журба ? нема людської хати, друга ? стоїть наша земелька перед торгом, а третя ? лежить невідома дорога, мов горе.
? Невідома дорога? ? зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ? Куди ж вона лежить, Михайлику?