Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.
Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...
У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів'ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: "Так-так-так".
? Кого б це так рано? ? поглянув батько на матір ? видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.
І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:
? Хто його знає? Може, Дарка.
Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.
? Заходьте, заходьте, ? мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.
Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
? Добрий ранок вам, ? вклонилася Люба.
? Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? ? здивувалася мати.
? Я, тіточко, Люба, ? несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.
? А-а! ? одразу ж догадалася мати. ? Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?
? Ні, тіточко, я до вас.
? У тебе до нас є діло? ? здивувався тато і грізно поглянув на мене. ? Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.
? От вічно ви на мене! ? образився я.
? Що ж у тебе, моргухо, до нас? ? підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.
Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.
? Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, ? простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: ? А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
? Ти дивись, ? розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.
Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.
? Почекай, Ганю, ? лагідно зупинив її батько. ? Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?
? Може, послухаємо їх, Панасе?
? Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, ? погодився батько.
? Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, ? сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. ? Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...
? Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, ? сердечне сказав тато.
А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики...
Розділ другий
Цієї ночі я в усіх снах плив на човні ? плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.
Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:
До нас, невістко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама піч хліб пече,
Віник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.
? І чого воно ще посміхається собі? ? журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
? Мабуть, і в снах читає якусь книжку, ? лагідно відповідає тато,
? Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.
? На росі потріскались, на росі і вигояться.
? Хоч би на які постоли розжитись йому, ? жаліє мене мати.
? Хай ногами чує землю, ? так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.
На батькові слова я кажу: "Ги", розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:
? Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" ? І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку ? починає мене підхвалювати :
? Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть ? не дрімає.
? А чого ж дрімати біля миски? ? безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.
? Кортить зеленухами оскому набити? ? розгадує тато мій намір.
? Дуже вони мені потрібні! ? і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.
А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.
? А щоб ви йому виздихали ще до вечора! ? каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникає за хатами. А мені знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.
? А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте? ? аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.
? Та, ? відмахнулася мати рукою.
? Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.
? Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.
? Та що ви?! ? здивувався дядько Микола. ? Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.
І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тільки не гнівається і кому тільки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селі, нема і на всьому білому світі жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить він тих, що мають у руках чи в голові більше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж раніше були і царі, і князі, і графи, і аж барони, а тепер усі стали товаришами. То хіба це порядок? І за чим тільки дивиться загряниця? А коли Літинський фінвідділ не прийняв у нього податку ні золотом, ні сріблом царської чеканки, він спочатку оторопів, далі обурився, а потім скумекав, що й до чого, вибіг на вулицю, скочив на свого воза і погнав додому волів, наче коней. Щоб вони ще скоріше бігли, не тільки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. І нерозумна худоба бігла мов навіжена. Йому так нетерпеливилося, що він уночі обійшов своїх однодумців і, хекаючи й відхекуючись, сипав і сипав у їхні вуха політику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на одній волосинці, бо в неї навіть золота-срібла не приймає загряниця.
Відтоді хитромудрий політик почав ждати загряниці і ліпити перед богами тоненькі саморобні свічечки. Навіть свої золоті надії дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що він, поки попрощається з копійкою, двадцять разів оберне її у жмені...
Сьогодні і небу, і сонцю млостилося, нездужалось, і далечінь стояла така, ніби на ній хтось перелопачував сонячне проміння із місячним. І ліс, і птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце співало й співало свою пісеньку ще й на дурничку підгойдувало розмите коріння.
Ось я прямо з Обмінної бачу під осикою близнюків-красноголовців. Вони зовсім схожі на тих, які прохали мене у сні, щоб я не їхав у Херсонські степи. Я придивляюся, чи немає в них ротиків, прислухаюсь, чи не обізвуться вони, але красноголовці, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у сні приходить голос до них. Я зіскакую з Обмінної, обнишпорюю поглядом ліс. От по всьому відчувається, що тут іще повинні бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба ніяк не знайдеш, а поганка сама в очі лізе. А це що?! Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахідка навіть Любу порадує!
Тепер уже на Обмінну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкірить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке діло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до якимівської загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю наше лукавооке тягло і з грибами поспішаю до куреня. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. То що мені робити? Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовців. Там є таке місце!
Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл і орудує біля миски? Я починаю усміхатися, в думці уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:
? Може, тобі й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.
? І чого б ото я одразу всі зуби продавав? ? кажу трохи невдоволено.
? Бо зраділа, що тебе побачила, ? мов очеретинка, розгойдується Люба. ? Я так і знала: ти приїдеш сьогодні.
? Звідки ж таке знаття?
? І сама не знаю звідки, ? звела угору худеньке плече. ? То ви вже не поїдете у степи?
? Не поїдемо. Ти пособила нам.
? То так вийшло, ? радіє дівчинка. ? А ти щось привіз мені?
? А що ж тобі треба було привезти?
? Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.
? Привіз казки страшні-страшні.
? Про відьом і чортів? ? одразу ж скривилась і нахмурилась дівчинка.
? Про них.
? Я цих і слухати не хочу.
? Чого?
? Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самій у лісі. ? І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.
? А от мені й зовсім не страшно, ? відчайдушне брешу, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.
? Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
? І чого ж ти боїшся?
? Грому, різної погані і сови.
? Сови?
? Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?
І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.
? І даремно, ? каже чиїмись словами Люба. ? Мед ? це здоров'я.
? Ну, коли здоров'я, то попробую.
? От і добре, ? показує рідкі зуби Люба. ? А може, тобі і чумацької юшки зварити?
? Та ні, мабуть, не треба.
? От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати. ? І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. ? Сказати чи ні?
Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.
? Кажи, як маєш щось...
? Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою ? ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...
? І що?
? То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.
? І що далі?
Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.
? А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!
? А ти йому що?
? А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.
? От молодець! ? радісно вихопилось у мене.
? Він чи я? ? довірливо запитала Люба.
? Обоє.
На це Люба розважливо відповіла:
? Отак живе людина і не знає, що вона ? голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.
? Везе ж людям! ? кажу я, а Люба починає сміятись. ? І що ти тому головному співала?
? Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.
? Що ж на це тато?
? Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, ? розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка. ? Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.
? А що в тебе в торбинці?
? Хіба не бачиш? Липовий цвіт.
? На чай збираєш?
? Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?
? Можна і разом.
? То спершу ходімо їсти мед.
І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій ? отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу:
? Кого це ти, дівко, хочеш медом частувати?
? Добрий день, дядьку, ? з гідністю відповіла Люба.
? Не дуже він і добрий: усе міняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?
? Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
? Зараз не те що малі, навіть старі подуріли: усі чогось грамотіями хочуть стати. А хто ж буде свині пасти?.. ? Дядько Сергій зневажливо повів на мене берданкою. ? Чий він?