? Життя... ? зажурено каже тато своє улюблене слово.
? Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?
Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.
? Ти ж тільки обережненько жни ? серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.
? От і не рано. Самі побачите, ? боронюся я.
Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:
? Бувайте здорові.
? Ходи здорова, жінко добра.
"Спать підем, спать підем..."
? Як розспівався, ? кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.
? Чуєш, як запахло кулешем? ? каже тато, путаючи Обмінну. ? Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?
? Де скажете.
? Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.
? Краще кладіть на стіжок.
? Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?
? Тоді кладіть під стіжок.
? Тобі сіна всмикати?
? Я сам.
? Хазяйська дитина, ? підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. ? У тебе й справді ноги ? мов деревляччя.
? Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, ? повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.
Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..
? Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, ? нам нічого не залишиться.
І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.
? Лягайте і ви.
? Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.
? І я з вами.
? Не виспишся, причепо.
? Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.
? То ходім, ? тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
? Е, та це дід Корній! ? зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. ? Добрий вечір, діду Корнію!
? Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
? Я тільки сина догадався взяти.
? Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. ? У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.
? Як вам, діду, живеться?
? Часом з квасом, порою з водою. ? Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. ? Вже маєш, Панасе, помічника?
? Вважайте, дочекався женця.
? Он як?! ? дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. ? Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?
? Трохи вмію, ? ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.
Дід Корній похитав головою:
? Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.
? Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?
? Та хоча б і я, ? зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. ? Уже серп став мені заважким, випадає з руки, ? і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.
? А що лікарі кажуть?
? Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.
? І ви ж, діду, бомби возили, ? щось згадавши, засміявся тато.
? Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, ? уже й серп випадає з руки.
? Діду, ви насправді були на війні? ? зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.
? Та ні, то мене впхнули у війну, ? неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. ? Пшоно вже розімліло.
? Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, ? зжаліснів мій голос.
? Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, ? насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. ? Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.
? Ми вже вечеряли, діду.
? Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.
? Ой! Справді сам Котовський їв? ? завмираю, мов заворожений. ? То ви його бачили?
? Навіть фотографію з нас обох робили.
? Розкажіть, діду!
? А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.
Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.
? Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?
? Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, ? змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. ? Все, Пшеничний, хочеться знати?
? Ой, хочеться! Це ж так цікаво!
? Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. ? Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. ? Вас же і в газеті друкували.
? Та друкували, і не самого, а з волами.
? З волами?! ? аж підскакую я.
? З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?
Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:
? То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?
? Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.
? Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?
? От розкажіть, як воювали.
Дід Корній сумно похитав головою.
? То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін ? привіз у ліси заховану зброю.
"Як же її через денікінців переправити? ? питаюся посланця. ? Може, голубами?"
А той, рудий чорт, тільки посміхається:
"Та ні ? волами".
"Волами? А як?"
"У вас, діду, в коморі лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло".
"То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи",
Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю ? бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.
"Що везеш, діду?!"
Стою на дорозі, мовчу, ? якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?"
"А в мене очі від природи на мокрому місці, ? відповідає він і сміється. ? Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?"
А він відповідає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе звати?" ? питаю.
"Себастіяном".
? Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! ? аж скрикнув я.
? Та він же! ? відповів дід Корній.
? Життя... ? сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом...
? Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на "ура" і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були ? страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", ? каже мені, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати".
"Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав ? і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. "То це ще не гірше, ? думаю собі, ? значить, у рай душа йде, ? і розплющую очі.
А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та заболіло тіло,
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька...
"Безсовісні, ? кажу їм стиха. ? Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли".
І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.
? І ви тоді випили, діду? ? засміявся тато.
? А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали ? випадає з неї серп, хоч що роби.
? Діду, а як ваш син тепер поживає?
? Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
? Поїдете?
? Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє ? більш за мене жне, ще й хитрує.
? Як це вона хитрує у вас? ? недовірливо засміявся тато.
? Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? ? і старий поворушив посивіле багаття.
З нього посипались іскри, їх стало багато-багато ? і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать підем, спать підем..."
Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
? Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
? Я зараз. А де ж дід Корній?
? Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.
? Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.
Тато сумно усміхнувся:
? Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?
? Ой таточку...
? Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.
Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.
? Гарних маю собі женців, ? наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. ? Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.
? Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.
Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом ? і кладу на рів.
? Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, ? каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.
Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.
? От і дочекалися женчика собі, ? підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, ? і знову за роботу.
? Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, ? озивається тато. ? Не поспішай так ? день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.
? Ану складай, що нажав, ? каже тато, ? і гарненько рівняй. ? Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. ? Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, ? ще й рукою проводить по стеблах снопа. ? Запам'ятаєш його?
? Як же його запам'ятати?
? А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.
? Е? ? не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.
За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:
? Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?
? По воду? ? спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. ? Хіба випили всю?