? Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.
? Та це ж далеченько.
? Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, ? теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води... І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?
Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.
А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: "Засни собі, засни собі..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я підводжуся, беру з землі в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек і повагом іду робити ділечко. А на долинці і на стежці знову ні лялечки, тільки жито покриває мене з головою, тільки сонце крізь житню дрімоту накупуе мене промінням і тінями.
І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
Розділ четвертий
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
? Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.
А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, ? і все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
? Що? Десь горить? ? питається від печі мати.
? Дзвін! ? відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:
? От і дочекалися свята.
? А ви думаєте! ? кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.
? То я, мабуть, і пішов.
? Квіти ж візьми вчительці, ? підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
? Це ж для чого вам? ? придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.
? Пригодиться, ? каже тато. ? Хочу надивитися, який ти є.
? Давно бачили? ? показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.
Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.
? Ось тобі подарунок, сину.
З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:
? І що воно таке, і до чого воно?
? Це, вважай, австрійський картуз ? од війни залишився. Дуже гарне сукно.
? Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.
? А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.
? Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, ? кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.
? Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:
? І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
? Потемнів? І назовсім?
? Вважай, назовсім.
? І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? ? з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
? Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,
? То я й пішов, ? зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
? Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, ? і тепер уже він зітхнув.
? Ви, тату, не журіться, ? підбадьорюю його. ? Ви ж читати он як умієте!
? Та навчився ж, ? ходив у школи аж до першого снігу.
За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.
? Добрий ранок, Насте Василівно!
? Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! ? дивується й оглядає мене вчителька. ? Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
? А чого ж, ? не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! ? Ось нате вам, ? соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
? От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, ? сміється Настя Василівна. ? Спасибі, Михайлику.
? Я ще можу вам принести.
? Як тато-мама?
? Живі.
? Що вони роблять?
? Тато збирається жито сіяти, а мама ? вибирати коноплі.
? Ти ж пособляв їм улітку?
? Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
? Ти жито жав? ? аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
? А чого ж! Наше селянське діло таке... ? і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
? І в'язати навчився?
? Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ? кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
? Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
? Трохи, ? і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
? Щось страшне було? ? одразу догадалась учителька.
? Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
? А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ? і собі зажурилась учителька, ? Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
? Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
? Дві копійки без копійки і копійку здачі, ? відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ? Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
? А що це в тебе?
? Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ? кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
? А я й годую з неї Обмінну, ? кажу, щоб відвести від себе насмішку.
? Брешеш! ? відрізав Улян.
? Ось подивись, ? і сьогодні годував! ? показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
? Справді! ? не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
? І ви до нас?
? І я до вас, Михайлику.
? Може, вчитися?
? А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
? Спасибі. А що ви несете?
? Дивись! ? дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ? школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ? Що, Михайлику? ? кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
? Де ж ви дістали стільки?
? Аж у Вінниці.
? І що з цим добром будете робити?
? Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
? Це, виходить, подарунок нам? ? радію я.
? Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ? Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ? А це, халамиднику, що за новина у тебе?
? Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
? То бідність наша ув'язує! ? гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ? Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
? Ось тобі від мене.
? Може, не треба? ? засумнівався я.
? Чого це не треба? Пиши на здоров'я.
Я засміявся.
? Ти чого хихоньки справляєш? ? під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
? Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ? не чув.
? Іще почуєш, ? маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
? Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
? Політграмота.
? Політграмота? Це ж про що?
? Як тобі сказати? ? зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ? Ось космографія ? це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ? що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ? дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
? Везе ж декому, ? заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ? І що то за штука ? політграмота? Знаєш, чи де там?
? То чом не знаю? ? відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ? Є дві найвищі науки ? космографія і політграмота...
? Чим же вона найвища?
? Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
? Михайлику, це ти?! ? дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
? І ти вже прийшла до школи? ? не знаю, що сказати їй.
? Я перша прийшла, ? і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ? Все боялася, щоб не спізнитися.
? А може, ти хотіла всім сережки показати?
? Безсовісний, ? відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ? Я тобі щось принесла. Знаєш що?
? Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".
? Ти чого? ? одразу накостричився я.
? Бо щось знаю, ? хитро дивиться на мене й Любу. ? От розкажу всім хлопцям.
? Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ? скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ? Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
? Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.
? Пусти! ? раптом заскиглив Цибуля. ? Он розчавиш перо.
? А набріхувати будеш?
? Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?