? Що набіл, головне ? рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
? Де ти бачив сало на дві долоні?
? На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
? А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! ? нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: ? Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! ? і звертається до дядька: ? Гляди, ще здохне воно.
? Не здохне, доріжемо, ? втішає чоловік жінку.
? Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? ? допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
? А як же інакше?! Ось подивись ? тепер срібло на них, ? ворухнув батогом паморозь на підручному, ? збереш срібло ? золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
? А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? ? обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
? Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! ? крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
? Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, ? застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. ? Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
? Вйо, мої, не чужі! ? шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі ? здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя ? як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:
? Тпру, тпру, змії!
? Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?
Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.
? Хіба ж я відав, що вони такі? ? справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. ? От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.
? Аж до самісіньких п'ят? ? враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.
? Ще й за п'ятами трохи лишиться, ? не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.
? І що ви скажете на це? ? примирливо розводить руками тітка Ликерія. ? Самі бачите: чоловік у мене ? як дуб, а розуму в баняку ? з жолудь.
? І нащо мої слова красти? ? не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. ? Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.
? Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. ? Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.
? І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? ? дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: ? А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?
? А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.
? Правда? ? радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.
? Правда, дядьку.
? Ну, спасибі, спасибі, ? дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.
Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.
Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:
? Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
? Красивий, красивий, ? підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.
Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку ? землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.
? Ти куди отак метеш?
? Чого це мету?
? А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?
? Я назад не дивлюся.
? Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком ? і на ковзанку?
? Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.
? Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?
? Чого б вона мала надокучити?
? Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
? А ви й не знаєте? ? відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
? Ні, поки що не знаю.
? То пояснити?
? Пояснюй.
? За те, що в моїй голові меншає полови.
? От чого не бачу, того не бачу.
Я роблено зітхаю:
? Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.
? Яким же ти язиканем став! ? дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. ? А тепер ? гайда додому.
Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.
? Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.
? Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:
? Треба, Михайлику, змолоти гречки, ? поворухнув на плечах свого кулика.
? На жорнах? ? питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.
? Ні, на вітряку.
? На вітряку? ? оживаю трохи. ? Ми з вами поїдемо на вітряк?
? Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся ? продався, ? і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.
? На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:
? Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
? Аби ж ви так завжди казали.
? Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
? Еге, догадаєшся, що у вас...
? Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
? Де моє не пропадало! Поїду, тату!
? О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.
? Та хіба ж я не ваша дитина? ? одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:
? Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай...
? Не забуду, мамо, ? одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.
Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. От аби ще на мені галіфе було, то пишався б я, мов турецький біб у горосі. Але мати не дуже поспішає вгнатися за модою і навіть запевняє, що за галіфе скоріше будуть чіплятися собаки.
З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.
Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.
Ціле літо дід Данило живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово. І такий він увесь чепурний та охайний, що мені одразу хочеться кудись заховати свої руки.
? О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! ? радіють дідові очі, і радіють сльозинки в них. Він устає із саней, підходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. І навіть од дідового кожуха віє не чимбарнею, а зіллям. ? Як ти, дитино, живеш?
? Добре, діду, живу.
? Воно й видно, ? смутніє весняний цвіт в очах старого бджоляра. ? А де ж Обмінну поділи, що сам чешеш на вітряк?
? Позички притерли їй ногу. Є ж такі люди, що не мають до худоби ніякого понятія.
? На корову ще не розжились?
? Ні.
? Вчишся ж добре?
? Добре, діду.
? Чував, що ти свіжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
? Вона в нас добра.
? І все одно вам треба, хоч зрідка, крутити вуха, ? від цього розум прибавляється в голові. Чого ж ти до мене влітку на пасіку не приїжджав? ? перекладає мій клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
? Якось так вийшло, ? сам дивуюсь, як я не заглянув на пасіку. ? В новому році неодмінно приїду.
? Гляди ж мені і вважай, що новий рік уже почався. Ти знаєш, як він починається? ? вмощує мене побіля себе і прядівляними віжками торкає коней.
? Ні, не знаю.
? Може, розказати, чи ти не з цікавих? ? сміються і плачуть дідові очі,
? Мама кажуть: такий цікавий, що далі вже нікуди. Розкажіть.
Дід Данило пускає в бороду і в вуса таку посмішку, наче він трохи глузує сам над собою, і неквапливо починає розповідати:
? Оце ж коли зима обриває з днів тепло, коли вони стають найменшими і найхолоднішими, то коваль над ковалями ? сам Сварог ? у своїй кузні кує новорічне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб ніде не було окалини, бо тоді влітку не вигріються ні люди, ні худоба, ні дерева, ні рослини. Він у цьому знає толк і трудиться на совість. От скує він сонце і кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце і їде та й їде, і їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселі, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік. Бач, ти й не читав такого? ? бринить насмішка в голосі старого.
І хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузні коваля над ковалями Сварога, а біля самісінького неба стрічаюся з Колядою, помагаю йому підважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, ? може, воно теж має дітей, то я з ними на ковзанку побіг би.
? От ми й приїхали, ? дід руйнує моє видіння.
Я зіскакую з саней і знову опиняюся перед іншою казкою ? перед посивілими крилами вітряка, що впилися сонцем і струшують на землю сльози.
На вітряку сьогодні завізно. Біля мішків і на мішках стоять і сидять селяни, а дехто навпочіпки гріється коло макітри з розжареним вугіллям. Поміж хліборобами дженджуриться в розкішній синій бекеші і сивій смушевій шапці Юхрим Бабенко. І хоча вітер наскрізь продуває вітряк, Юхрим не застібає своєї бекеші, ? хай усі бачать його австрійське галіфе та англійський френч, підперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волості податковим збірщиком і, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повіт і працює там аж фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слів ? кинувся до політичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубі гроші, не стільки чисті, як нечисті. На його весіллі, розповідали гостроязикі, навіть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вінниці і для господаря грав тільки польку-бабочку. На службі зелені Юхримові очі помаснішали, коржасті щоки підійшли, притопили носа. Причепи під нього кілька волосинок ? і кіт котом. Я стою біля дверей, вбираю в ноги м'яке гудіння вітряка, і мені здається, що Юхрим от-от замурчить. Від цієї зовсім непотрібної думки сміх ну ніяк не може втриматись усередині. Я його чавлю, притримую губами, а він пирскає і надимає мої щоки. Ні, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, ? піду я в свій перчистий, веселогубий рід.
Юхрим підозріло черкнув мене поглядом раз, удруге і в'їдливо запитав:
? У тебе, жовтодзюбе, є баланс у голові?
? Натурально! ? зопалу відповідаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах інспектора таким зеленим зловістям, що я враз прикушую язик і розпутую ноги.
? Ти ще смаленого вовка не бачив? ? пригинаючись, посунув на мене Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем і звідти здивовано й перелякано перепитую:
? Смаленого?.. Ні, не бачив.
? То побачиш! ? обіцяє Юхрим і намагається вхопити мене рукою за вухо. Я відскакую далі, а фінінспектор стає на моє місце й продовжує: ? Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обійдеться...
І Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрі четверги крутився біля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соціологізмом, а друге гнітючо-сірою підозрою...
Та це було потім... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима підходить отой дядько Шевко, що вилітає з усіх служб, і презирливо питає:
? Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути ? дай підрости.
? Та хіба я за податком? ? розгубився Юхрим.
? А що ти інше вмієш? Ти вже й на рідну матір, і на стеблину, і на зернину дивишся очима збірщика. Нападлючив у селі, нападлючиш і в місті.