Свирид Яковлевич пізно повертався додому. В важкуватому дужому тілі гуділа утома і задоволення зробленим ділом.
Над згорбленими будівлями колишеться і шепоче темрява, так колишеться і шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.
На тлі синюватих стін ополонками чорніли вікна. Свирид Яковлевич підійшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, біліло на призьбі. Це був конверт. В хаті розірвав його, й на вологому папері п'яно розбіглися гудзькуваті літери.
«Свириде, не будь таким розумним, бо поріжемо на шматки, як і дітей твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лапті, розвалиться в клапті».
«Іще одна до колекції», — гнівно кинув анонімку на скриню.
В окремому конверті лежало з десяток таких папірців. Дослідникові можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя і задавнену історію куркульської підступності й ненависті.
Перші анонімки писалися вугляком, на обгорточному папері, грубим перегаром крихких олівців, чорнилом з бузинових ягід, чи дубових горішків. У них загрози перемежовувалися з застереженнями і підкупами. Вигоди, і червоний півень, і смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених, літерах. Сьогоднішня анонімка відрізнялася від інших тільки лексикою — в ній вперше стояло слово соз.
«Бояться, бояться нас», — підійшов Свирид Яковлевич до вікна.
XVІІ
Збори аж клекотіли.
Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками злісним гамом заглушити промовця. Тільки один Варчук стояв біля вікна спокійний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком, ворухнутися, і галас зростав з новою силою.
— Скільки ж можна накладати!
— Деруть, деруть. До живої кості додерлися!
— Все власті і власті.
— Де ви той хліб бачили!
— Скоро самі землю гризтимемо!
— Хай фабричні коло землі пороблять. Тоді, може, менше об'їдатимуть нас.
— Привикли по часах робити.
Мірошниченко непомітно підморгнув Степанові Кушнірові, і той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, і Карпо ледве не приснув зо сміху.
— Диригує батенько, тільки камертона бракує, — нахилився до Ліфера Созоненка, і той зразу приєднав свій голос до розбурхлого галасу.
— О, знову ахтивіст об'явився!
— Степане, зачепи дукачів за гаряче!
— А що він здав!
— Фунти нещасні.
— Те, що належало, те і здав.
— Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують і обмежують!
— Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
— Уже з голоду припухаємо! — несподівано виділився голос Івана Січкаря.
Загалакали куркулі. Але Кушнір, широко ставши міцними ногами, насмішкувато звузив очі.
«Мене не перекричите», — говорила уся його туго збита постать.
Коли гамір трохи стих, Степан Кушнір покосився на гладкого, запухлого від жиру Січкаря і тихо промовив:
— Тільки що тут, товариші, Іван Січкар розбалакався, як він з голоду припухає. А жінка його недавно хвалилася, що лікарі в нього лишній жир вирізали. Словом, я бачу, нема в сім'ї Січкаря ніякого порядку, ніякого. Навіть з жінкою спілка не виходить.
Сельбуд вибухнув реготом.
— То у мене сердешна болезнь! — гукнув Січкар.
— І запалення хитрощів, — серйозно додав Кушнір.
— Ох і влетить сьогодні Січкареві, — з дверей притиснувся до Дмитра Варивон.
— Що-небудь узнав? — нахилився до червоного, як ріжок, вуха товариша.
— Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Він хитріший, аніж думалося. — Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мірошниченка. Свирид Яковлевич спіймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу.
— Ви тільки подумайте, товариші, до чого може куркульська нахабність дійти, — продовжує Кушнір. — Вони сміють нашим шефам, робітникам нашим, кричати: «Хай фабричні коло землі пороблять…»
В кутку знову загаласували, але Кушнір зразу ж звернувся до президії:
— Я думаю, що громадян Заятчука і Денисенка треба оштрафувати за зрив зборів.
— Приймаємо до відома, — обізвався Мірошниченко, і куток затих.
— Так от, товариші, як розперезалися куркулі. Вони мало того, що ховають хліб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робітничим класом кинути чорну тінь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачі! А хліб ваш ми візьмемо. З землі вирвемо, бо він країні потрібний, для зміцнення держави потрібний, для індустріалізації потрібний. І ми повириваємо тим жала, хто гноїть його.
— Бач, як загрожує, комзлидня!
— Руки короткі!
— Ні, не короткі, громадянине Данько!
— Та хіба я що казав? То не я.
— А язик твій.
— А язик може. Він такий.
— Не прикидайся дурником. Хліб все одно знайдемо.
— Не знайдеш, бо нема.
— Добре, видно, заховав.
— Щось уночі у лісових ярах ворушилося.
— Який там чорт ворушився! — занепокоївся Данько.
— Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова.
— Ха-ха-ха!
— Іди ти під три чорти.
— Одного бачу, а де ще двох шукати?
— Біля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.
— Того він в яру і ворушився!
— Та завезу я своє завдання. Тільки дайте з яриною впоратися.
— Отак би давно.
— Ярами налякали.
— Куркуль псом підбитий, а лисом підшитий!
— Тьху на вас!
— Собі в борщ.
Кушнір спокійно переждав, поки втихомиряться збори, і продовжував.
— Робітники усе для нас будують, виробляють. Вони ні трактори, ні плуги, ні всяку продукцію у землю не заривають. Так що ж, їх радянське село без хліба залишить? Ні, товариші, не залишить. Біднота, середняки не завинили перед своєю державою. А куркулів треба так трусонути, щоб із усіх шпарин зерно посипалось.
— Гляди, щоб твої кості не посипались!
— Скоро драбиняк розлетиться.
Кушнір переглянувся з Мірошниченком і далі говорив:
— Отут ціле жужмо куркулів, прямо казанськими сиротами прикинулись. Мовляв, нічого у них нема, нічого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засіках оцих нещасних сиріт.
— Давно пора.
— Вже ходили.
— Доки обдиратимете нас? — знову виділився голос Січкаря.
— От і почнемо, товариші, із самого найбіднішого, який в насмішку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Івана Січкаря почнемо.
— Ну й починайте, — процідив крізь зуби Січкар, і дрібні жовті зіниці злісно виділилися на сірих білках. — Уже весь ліс розкопали.
— Іще раз копнемо.
— Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.
— А від тебе не часником, а дідьком болотяним тхне… Прямо із зборів до лісу потягнувся великий гурт людей, і в ньому ніяк не міг заховатися натоптаний жиром Січкар.
— Дурно — пусто нарізались, — скаржився малоспроможному середнякові Олександрові Підіпригорі. — От життя пішло, щоб воно пропадом у безвість пішло. От нарізались, так нарізались…
— Еге ж, еге ж, — погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбільше про одне: як би не згадав Січкар про задавнений борг.
Просторе над ставком куркульське подвір'я ще здалека загриміло ланцюгами, обізвалося виттям: собаки Січкаря більше скидалися на вовків. Господар довго вовтузився біля хитро видуманих защібок, і люди потекли у двір. Над ставом густо повисли голоси.
Свирид Яковлевич впевнено підійшов до великої клуні, наказав розібрати засторонок. І не встиг виконавець сокирою відхилити верхню дубову дошку, як з проміжку подвійної стіни золотим потоком бризнула пшениця.
— Бач, догадався чортів дукач!
— Хто б і подумав про подвійні стіни!
— От тобі й нарізались! — вирвалось у Олександра Підіпригори, і він злими очима поглянув на пополотнілого Січкаря. — Навіть за свій борг забувся чоловік.
Свирид Яковлевич оглянувся навколо і голосно промовив до Бондаря:
— Доведеться тобі тепер до Денисенка піти.
— А чого ж, давно пора.
І Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої літа, підбіг до Мірошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотів:
— Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тільки ж худоба в роботі. Осипається ж ярина. Горить!
Мірошниченко подумав:
— Гаразд… Тільки зараз і везіть.
— В одну минуту. Лише синка гукну, — і, труснувши брудним колесом волосся, він обернувся, для чогось провів рукою по червоних клітчастих складках шиї і вибіг із подвір'я Січкаря.
— Налякався, — підморгнув Бондар. — Подумав, що і його схованку викриють.
— Треба прослідкувати за ним. — І голосніше додав. — А тепер, Іване Тимофійовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
Обернувшись, він побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомільного вигляду чоловік. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привішені промінням, крутились два гедзи.
XVІІІ
Варивон хитрувато примружився, підморгнув однією рудою кудлатою бровою, і Григорій в думці вже кається, що звернувся до нього.
— Н-да! — слинить цигарку. — Сестричка моя двоюрідна, значить, з якого боку не подивись, нічого собі дівчина. Таку і на печі старости знайдуть.
Як він довго тягне слово. І хитра усмішка виводить Гриця із себе.
— Знаю без тебе, — обриває різко.
— А ти чого найоршився? — дивується Варивон. Він бачить, як почервонів Гриць, і розреготався: — Та ти, видно, дівчат ще не пригортав! Га-га-га! Нічого… Ця болізнь з літами пройде.
— Я йому про срібло, а він про черепки! — скипає Гриць. Він сердиться на себе, що краска заливає йому обличчя, і збирається вже йти. Варивон обриває сміх і підходить ближче до парубка.
— Ну, годі, коли не хочеш — не буду… Чого ж, познайомити з сім'єю Югини можу. Тільки, знаєш, суха ложка в роті дере, — багатозначно б'є щиглом по підборідді. — Так що треба тієї штуки дістати, що з червоною голівкою і зеленкуватим фартушком.
— В кооперацію підем?
— Для чого в кооперацію? Парубки побачать — в компанію наб'ються, чарку твою вип'ють і з дівчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх. Зайдемо до Куцої Федори — в неї все, значить, дістанеш, — і знову хоче розсміятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
— Як до Федори, так і до Федори, — погоджується Гриць, і обоє городом прямують до невеликої вдовиної хати. Назустріч їм встає з призьби висока молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
— Добрий день, соколики! — розтягуються в усмішці повні губи.
— Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається, нема дна і у чарці, значить, нема? — скоромовкою тарабанить Варивон.
— Для когось нема, а для таких орлів пошукаю, — ще більше розтягує усмішку Федора. І зовсім по-дівочому грає очима. На жовтуватому, трохи прив'ялому обличчі виділяються невеликі яблука рум'яних щік.
«Гарна», — і Гриць густо червоніє, ловлячи на собі лукавий усміх молодиці. У темному ванькирі подала пляшки і гаряче своїми міцними пальцями обпалила руку.
— Приходьте іще, коли треба, — заглянула в очі.
— Зайду! — Гриць не знає, куди діти погляд, і виходить з хати.
— Пронозлива баба, та на виду нічого собі — сам чорт, значить, ложку меду вложив, — ховає пляшку в кишеню Варивон. — А горілки на своєму віку перепила — у хату не вмістилася б.
Сонце щойно спустилося з полудня.
Розпарена теплінь віє соняшником, коноплею і яблуками. Пройди вздовж села — будуть скрізь мінятись пахощі: на Вигнанці повіє медункою, рум'янком. На Зарічці закадить гіркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повіє золотистий дев'ятисил; на Бабі, коло лісу, обізветься розімліла матірка і добірна ромашка, на шляху — духмяний чебрець, тільки ніде не відміниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, білим розкішним наливом, темночервоною циганкою. Раніше викохувалися вони в садах поміщиків, посесорів, дукачів, на несходимих економіях, фільварках, хуторах. Прийшла революція, повикидала хрещаті кіпці з панських земель, наділила поля строковим наймитам, споконвічним злидарям, що вік копарили на пісній мандебурці; посадила щепи неподалік від вишняків, і то там, то тут побігли між муравою протоптані стежки, з двох боків озорені яблуками. Восени і навесні по ярмарках дотиснутись трудно було до садженців вінницького плодового питомника.
— Чого задумався? — підштовхнув ліктем Варивон. — Он уже хата Бондарів.
Високий дощаний паркан огороджував подвір'я від вулиці. Праворуч від хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, ліворуч красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова клуня. Невеликий двір у Бондарів — все, що можна було скопати, пішло під город. Під вікнами лівої хати красується невеликий барвистий квітник. Скрізь чисто, соломинки не знайдеш — зразу видно, що дівоча рука порядкує.
У причиненому причілковому вікні швидко майнула тернова хустка на голові Югини і зникла в глибині хати.
— Налякали дівчину, — задоволено сміється Варивон і зразу ж поважніє: на призьбі сидять тітка Марія і дядько Іван. Бондар тримає в обох руках «Радянське село», читає, поводячи головою. Цурпалки його вусів ледве ворушаться, прикриваючи лінію рота.
— На добридень тому, хто у цьому дому, — вітається Варивон.
— А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, — усміхаючись, підводиться з призьби дядько Іван. Постать його міцна, спокійна і гордовита. Очі з веселими іскорками, розумні, навколо них, як відбитки дрібних пташиних ніг, розходяться зморшки. Тітка Марійка вклоняється парубкам.
— А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрівали. Дай, кажу, зайдемо до моєї рідні, бо так пити захотілося, що коли б сіли обідати, то й ночувати б зосталися.
«Брешіть, брешіть!» — скинула глузливі сірі очі Марійка, затремтіли дрібні зморшки біля кобчастого носа, і зразу ж поважно захитала головою — згоджується з Варивоном:
— Авжеж, авжеж, така спека надворі, що навіть кури з-під плота не вилазять — кубляться — і скоса зиркує за Грицьком.
Незручно парубкові, переминається з ноги на ногу, не знає, що казати, а кров з гулом гаряче прибуває до голови, дзвенить у вухах. І тітка Марійка вже розуміє, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопців різко окреслюються кишені. Але ні одним рухом не виказує свого здогаду.
«Аякже, ідуть хлопці з поля, — вміє збрехати Варивон, — замахнулося напитися води».
— Так ходімо до хати, — запрошує вона і перша стає на східець ганку. За нею поволі прямує кремезний, широкий у плечах і поясі Іван Тимофійович.
В хаті світло, поприбирано; рушники нависли над портретами Леніна, Сталіна і двома чималими репродукціями «Штурм Зимового палацу» та «В комуні імені Котовського».
— Югинко, принеси свіженької водиці! — гукнула мати в сіни. В другій хаті загриміло відро, скрипнули двері, і хтось швидко побіг садком.
— Сідайте, сідайте, хлопці, — подолком стерла дубову лаву біля столу.
— Щоб старости сідали, — не витримав Варивон, і Гриця аж пересмикнуло глухе обурення.
Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбігла Югина, швидко поставила відро на дерев'яний кружок і зачерпнула води.
— Доброго здоров'я пивши! — підійшла до Гриця.
— Чорняву полюбивши, — прошепотів Варивон так, щоб батьки не почули. Та хіба від Марійки тепер утаїшся? Вона по одному рухові губ наперед уже знає, хто що скаже, наперед читає думки і чуття.
«Красивий, красивий парубок і не з вітрогонів, видно. Що ж, побачимо, як далі буде, — переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне і щасливе. — Соромиться дівка, — уперше ж парубки до хати зайшли».
— Щось не п'ється, — скривився Варивон, відводячи кухоль від рота. — Холодна дуже. Може, ця водичка тепліша буде? — виймає з кишень дві пляшки.
— Хе! В таку спеку? — дивується Іван Тимофійович, але по широкому обличчю, кольору добре випаленої цегли, та блискові в очах видно, що він і в самому пеклі не відмовився б випити.
Стіл непомітно заставляється мисками, чарками.