— За здоров'я гостей! Спасибі, що завітали у нашу хату, — статечно підводиться з за столу Іван Тимофійович.
— За ваше здоров'я.
— Моя бабуся, земля їй пухом, завжди казала: і пий — помреш, і не пий — помреш, так, значить, краще пити, — одним помахом перехиляє чарку Варивон.
— Та й гірка ж вона, гірка, — кривиться Марійка, випиваючи тільки до Марусиного пояска.
— А ти ж думала, ми солодку п'ємо? — удавано зітхає Іван Тимофійович, похитуючи головою.
— Е, ні! Куди воно годиться? — напосідає Варивон на Югину. — Випий мені зараз же. Навіть губи не вмочила.
— Не хочу, — впирається дівчина.
— Тітко Марійко, скажіть їй що-небудь! Мені як хто не п'є — краще ніж у серце.
— Випий трохи, Югино… Вона у нас така несміла.
— Такою і ти колись несмілою була, — глузує Іван. — До весілля тільки губи вмочають, а після весілля квартами тягнуть.
— Цить, старий.
Югина випиває, швидко закушує і всіляко уникає погляду Грицька. Горілка робить його сміливішим, певнішає слово і очі веселіше зупиняються на дівчині. Золотисті кучері тремтять над скронями, затіняють рожеве обличчя, хвиляста коса вляглася на спинній проділці, дрібні баранчики в'ються над потилицею. Тепер дівчина подобається йому ще більше, ніж у ту неділю на музиках.
«А що, коли одружитися з нею? — І крізь хмільну стриману радість просочуються холодні краплини. — Попарубкувати ще треба… Буду гуляти, а її інший засватає. Ще б пак таку не засватають! — Ловить світлий голубий погляд Югини і мимоволі зітхає. — І кума шкода, і меду жалко». Хотілося б ще в свою волю пожити, та дівчину випустити боязко.
— За твоє здоров'я, Грицю, — простягає велику, наче з бронзи вилиту, руку Іван Тимофійович.
— Пийте на здоров'я… — «Ех, якось воно та буде», — перехиляє чарку. Ще й дівчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи броду.
— За здоров'я нашої Югини, — обважніло встав Варивон. — Щоб жила, багатіла… — і сам себе перелякано б'є по роті: чуть не вилетіла весільна приказка: «і спереду горбатіла».
Марійка і Гриць удають, що нічого не чули, а дівчина спаленіла вся, аж сльози затягнули очі.
— Як пославніла! пй-право, кращої не знайдеш.
— За твоє здоров'я, дочко, — усміхається Іван Тимофійович, не добравши слів свого родича.
«Та ще попереду днів та днів. Успію подумати!» Грицько п'є повільніше і не зводить погляду з дівчини.
— В кого тепер грабкуєш? — звертається Іван Тимофійович до Варивона.
— В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потім три дні в Денисенка, а це до Сафрона перейшов, та прийдеться тікати.
— Захарчував? — сміється Іван Тимофійо'вич. — Той уміє.
— Уміє. Ще й як! — охоче погоджується Варивон. — Як винесе обід, хоч на собаку вилий — чортом смердить. Я вже і сяк і так до Сафрона підсипався: пообідайте з нами, значить. Такий наваристий борщ сьогодні — жиру не продуєте. А він, свиня скупа, навіть не посміхнеться, лише крізь зуби процідить: я за роботою в жнива тільки снідаю і вечеряю, не маю часу обідати.
— У соз записався? — притишив голос Іван Тимофійович, дивлячись услід дружині, що пішла на хвильку в другу хату.
— Аякже. Жаль, що останнім у списку стою. І робити, і чарку пити люблю першим. На соз теперечки вся надія. Югино, ти знову як засватана! Ану не залишай на сльози… Іване Тимофійовичу, а худобу нам на осінь дадуть? Бо за всякі зарібки і відробітки жили у мене, мов корні, порозбухали, — краєчком ока глянув на мідь широкої руки. На ній, як дельта на карті, ворушилась неспокійна в'язь синіх струмків.
— Неодмінно, — відповів упевнено.
— Справді? Ще ж нам навіть статута не затвердили, — засумнівався Варивон.
— А хто ж його буде затверджувати?
— Район, значить…
— Радянська влада! А вона нас, бідняків, давно затвердила. На все життя господарями, людьми зробила! Зрозуміло?
— Ще б не зрозуміло! Цілком! — повеселішав хлопець. — Так що є надія свої латки по-людськи зорати?
— Теж мені надію знайшов, — примружився Іван Тимофійович. — То дрібненька надія, — згадав слова Свирида Яковлевича.
— Чого ж дрібненька? — занепокоївся Варивон і відсунув од себе дзвоник чарки. — Як сам не доглянеш землю, то ніякий тобі, значить, дідько не зоре її по-справжньому. Покопирсає, перепаскудить, як табун свиней рилом, і нарік одна пирійка чи осот забруднять твоє поле.
— То вірно, — обізвався Григорій. — Робиш якомусь до сьомого поту, а він тільки назнущається з твоєї нивки. Подере її, аж серце у тебе кров'ю обіллється, мов за живою людиною. Та що й казати: злидні калічать і тебе, і землю твою.
Святковий настрій потьмарився. Потріскані руки уже не тягнулися до чарки чи ложки, і Югина з юнацькою догадливістю по обличчях батька і гостей зрозуміла, що всі вони подумали і побачили одно.
Убогі, зачерствілі нивки, мов скиби наймитського хліба, простягнулися до них. Їхня велика любов і велика печаль, як сон і дійсність, коливалися в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвічні шерехи поля, ті, що з колиски починаються для селянської дитини; іскристі, вибілені стебла, розтрушуючи тіні, до самого кореня обмивалися сонцем; золотисті дзвоники остистої пшениці дзвонили усіма своїми сердечками. А тверезі думки, як клин у серце, вбивали неприкрашену, непісенну суворість, що мокрою заробітчанською свиткою наскрізь простуджує перероблене тіло, голодним переднівком висушує очі…
— Іване Тимофійовичу, ви щось про дрібні надії почали; набік, значить, відкинули їх, — першим порушив мовчанку Варивон. — А про ширші я за наймитським хлібом ще не чув. Так що воно, значить, про наші латочки чувати?
— Кинемо їх куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу землю наділить, в одному місці…
— Іване Тимофійовичу, і це правда? — підвівся з-за столу, надійно дивлячись на літнього спокійного чоловіка.
— Правда.
— А хто вам сказав?
— Партія! Секретар райпарткому — наш Савченко.
— Тоді правда! — повеселішав Варивон. — А то цей представник, Крамовий, значить, такого був мені туману напустив… «Колективізація повинна йти обережно, ступнево, закономірно», — перекривив і всміхнувся.
— Чули ми його, — зневажливо махнув рукою Іван Тимофійович. — І тобі всякі казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договірної групи?
— Точнісінько так. Чого він так труситься?
— З троцькістами крутився. Того й труситься на куркульському задкові.
Розчервонілий Григорій, що уважно прислухався до розмови, несподівано свіжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято закружляла по хаті:
Праві, ліві групування
Плодять опозиції, —
Намагаються скрутити
Ленінські позиції.
— Не в брову, а в око! — хитнув головою Бондар. — Тільки їм в'язи скрутяться.
— Іване Тимофійовичу, значить, нам найкращу землю? І в одній руці? — невгавав Варивон.
— Аякже. Хіба ми не найкращі? В своєї влади ми не пасинки, а сини.
— Слова ваші, Іване Тимофійовичу, як хміль міцні: кожну кліточку пробирають. А дукачам, значить, наші латки прилатаються?
— Еге. Хай похазяйнують на розрізнених шматках…
— Мені і їх шкода куркулям віддати. Болото б їм, як чортам, опреділити б.
— А болота не жаль? — лукаво запитав Іван Тимофійович.
— Болота?.. Ні, не жаль, — подумавши, розщедрився підпилий Варивон.
— Да. Свирид Яковлевич говорив, що в Майдані Соболівському комунари осушили заливні плавні і тепер такий урожай збирають…
— Е, тоді дукачам і болота не дамо. Мульку їм у бік! — затанцював кулак Варивона по скатертині, і жалібним передзвоном обізвався стіл.
— Олександр Македонський був сильним чоловіком, але навіщо стіл трощити? — Григорій поклав свою руку на Варивонову.
— Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю… Тільки він не з нашого села… І у Варчука не наймитував. Усі засміялися.
— А ти, Григорію, як далі думаєш жити? — нахилився Бондар до Шевчика. — В соз скоро вступатимеш?
— Ще біля хати треба помучитись…
Увійшла Марійка і розмова про соз затихла.
— Ви собі як хочете, а я в садок відпочивати, — сказав після обіду Іван Тимофійович і обважнілою ходою подався з хати.
Непомітно вислизнула і тітка Марійка. «Хай собі погомонять трохи». Проте через кілька хвилин то за тим, то за іншим заглядала до хати. Варивон тільки вікна пильнував, щоб не заважати розмові.
І як не підходив Грицько до дівчини, вона відповідала коротко: еге, да, ні, авжеж — і схиляла низько голову. Цим ще більше до вподоби припала. «Несмілива. Тільки до неї треба ходити», — твердо вирішив парубок.
— Ех, і тетеря ж ти! — напався за ворітьми Варивон. — Хіба ж так з дівчатами говорять? Штурпак — штурпаком. Ти б їй якусь пісеньку проспівав, кумедію розказав, з віршиком, значить, підсипався, сеє-теє на вухо шепнув, щоб якась кумерція була. А то плів-плів про Химині кури. Один сміх і гріх. Язик у тебе, значить, телячий.
— Ну, ну, ти не дуже там патякай, — примирливо відмахнувся Гриць, як від надокучливого гедзя. Самому було смішно, що не вдалося переговорити до ладу. Та попереду днів та днів.
XІX
От і його обійстя.
В останніх променях вечірнього сонця, мов бабуся, дрімає стара-престара хата, хтозна-коли збудована. Навіть вирубані роки на сволоку давно сточив ненаситний шашель, а поріг в темноті, коли його забуде змастити глиною баба Орина, починає світитися димчасто-золотою трухлявиною. Кілька вишень, наче внучата, обсіли її, затулили маленькі віконця, спинаючись на низькі наболілі плечі. І на вітрах і без вітрів поскрипують кісточки — на відпочинок просяться.
Багато своїми підсліпуватими віконцями бачила хата, вже й дивитись надокучило. Тим-то біля плоту і лежать обтесані деревини, ждуть свого часу і майстрів. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманці, кульчився на холоді в лісництві, щоб заробити де копійчину, де деревину на нову хату. А стару тимчасом підпирає слупами зсередини, підпірками знадвору.
Червоними натомленими очима тихо стрічає вона Грицька, і шкода стає її, як живої людини. Він сідає на обтесану підвалину і гладить рукою клеймований стовбур. Цей дуб він облюбував торік у Варчука. Добре накосився на помірках, поки Карпо привіз деревину в його двір. А цю березу з он тою вільхою заробив у лісництві на прополці посадки. З цієї ж липи славні дві крокви вийде. Ге ж?
«Еге ж», — згоджується стара хата і заплющує червоні очі. Пахучий голубий сон огортає її і тільки на гребені тихо колишуться кілька житніх колосків.
З низьких дверей виходить баба Орина. Темінь віє з її очей, рота, проте в роботі вона ще чіпка — цілий день буде полоти на городі й не охне.
— Так де ти бурлакував? — сідає на деревину і чорнозеленими від зілля руками спирається на кленову дійницю. В дійниці лежить цілушка хліба з втиснутою пучкою солі.
— Усе село обходив.
— Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чіп. Це ви мастаки чужих собак дражнити. Ти скажи, у якої дівчини був?
— Ще мені рано до дівчат ходити, — сміється Грицько.
— Як рано, бісів сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи мені прямо, коли нарешті оженишся?
— Ще маю час.
— Тьху на тебе, шалений! — тьмяно блищать чорні пеньки зубів і сітка зморщок то підстрибує вгору, то знову обвисає, глибока і густа. — Я вже корови кулаком не годна видоїти — половина молока зостається, а колись двома пальцями з найтвердішого вим'я витягала до краплі. Хліб стану місити, а мене всю в діжу затягує… Женися, окаянний, скоріше. — І навіть у самому слові «окаянний» він чує любов до себе.
— Оженюся, бабо.
— Коли?
— Хату збудувати треба.
— Теж мені господар із тебе. Оженишся, то й рідня молодої допоможе, і зайва копійка в кишені залишиться. Слухайся, бо старі крутяться, а молоді учаться… Я, думаєш, заставляла б тебе одружуватися, — тихішає голос. — Сили моєї нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розійдуся так-сяк, а вранці ледве з тої лежанки встану — кожна кісточка ниє… Куди, куди, проклята!
В ворота вбігла первістка і майнула до низького перелазу, щоб скочити в город. Баба Орина, розмахуючи дійницею, швидко біжить переймати корову.
— Прудка! Іще як побігла! — беззвучно сміється Грицько і впирається всією спиною в деревину. «Хоч би чоботи бабі на зиму пошити. І на люди нема в чому вийти. А скільки ж вона роботи переробить, перемучиться… Ех, злидні наші та й годі. Увесь вік промучилась людина», — охоплює сердечний жаль і любов до старої.
Сутеніє.
Коло лісу струмують темносині тіні, а тут, на городах, вони ще ледве беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й воно ще недавно жило, красувалося, бриніло соками і листвою; за городом на леваді заскрипів деркач, десь по шляху проїхала підвода. Тихо в селі, навіть вітрець не насмілиться загасити перших дві зірки на небі.
І на душі тепло, радісно, тому й мрії сміливіше простягають руку дійсності.
«Збудую хату, як у Бондарів — на дві половини, з ганком і ванькиром, тільки трохи меншу. Скільки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе, парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив», — вперто просочується твереза думка.
«Можна й просту, чим я погана була», — зітхає в темряві беззубим ротом столітня будівля.
«Ти свій вік віджила, то й помовчуй», — відмахується Грицько. Він починає прикидати, в яку копійку може влетіти хата на дві половини.
— Четверо дверей — раз, — загинає палець. — Восьмеро вікон — два. За одно скло здере скляр три шкури… Доведеться зимою у найми піти.
І чує, як холодно їжиться тіло; мало він з дитинства находився в чужих полях?
«Буде над тобою день і ніч коверзувати якийсь дідько, і нічим йому не вгодиш, як болячці якій… Продати корову… Та позичити в когось грошей. Стій, стій, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвіт позичить, якщо тепер коня не купуватиме. Так і буду робити: корову продам, зажену кожушок — і в свитці перезимувати зможу, наб'ю олії, обміняю на всякий дріб'язок і таку хату збудую, що сам Варчук лопне з завидків, їй-право, лопне, — веселіє, хоча в глибині душі він знає, що буде будувати тільки просту халупу. І то аби стягнувся на неї.
Сон. охоплює парубка лагідними, надійними руками. Ще Грицько чує, як туго заспівали по денцю дійниці струмки молока.
«Югина корову доїть…»
До нього підходить попрощатись стара хата. Червоні натомлені очі блищать старечою сльозою. Осипається останнім трухлявим світлом зруйнований поріг, а на покрівлю чомусь вилазить Варчук, і кущ жита злякано відхиляється вбік. І вся хата відхиляється; відкривається новий будинок на камінному підмурку з великими голубими очима, як в Югини.
XX
Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майдані і, розбиваючись на дрібні рої, з гулом потік у позазілювані вулички. Недокипілі суперечки розгорялися з новою силою, і в розмову встрявали навіть ті селяни, що за все життя на сході чи зборах і звуку не проронили. Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цілину, піднімала державні діла.
— Хліб! Хліб!
Це слово дихало живою нивою, розсівалося, як перший посів, засновувало усі вулиці; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно проростало новою силою, піднімалося заводами під синім небом, ставало танками на хмурім кордоні.
Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрінь, освіжила селянські душі, і зараз щоденні чіпкі турботи подалися назад, даючи дорогу свіжим сходам.
Куркулі і їхні підголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними, грубими чи пісними, напівмолитовними словами хотіли приглушити, притоптати ці сходи: бо то великий неспокій, коли дядько починає думати не про свою латку, зарібок, позичку, а про ширші діла. Краплинами отрути закапали ворожі поголоски, зітхання, поганенький, вичавлений смішок.