Легко кількома камінчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зіб'є навіть одичалий табун; легко кинути сумнів у самотню душу селянина, особливо коли він гнеться в куркульському дворі, просячи за відробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнів брудною порхалкою розсипається біля ніг колективу, наснаженого більшовицькою вірою. Цієї різниці не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
І коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надоїдливим джмелем прогудів, що хліб у цьому році не вродив, то мовчазний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора з перебільшеним подивом глянув на нього:
— То, кажете, і у вас не вродив?
— А хіба я що? Луччий за всіх? — нахмурився Заятчук.
— Та ні, я не кажу, що ви луччий за всіх. Це всі знають. Кого не попитай.
Гурт селян вибухнув сміхом.
— Так його, Мироне Петровичу, бо він увесь вік прибіднюється.
— А червінцями глечики понабивав.
— Позеленіли в землі.
— Ні рублика, ні рублика нема! — гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регіт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся він, відкинувся назад, шукаючи співчуття, але скрізь розцвітали заволожені, неначе росою налиті веселі очі.
— І хліба в тебе ні пудика нема? — уже насідав Мирон Петрович на Заятчука.
— Ні пудика, ні пудика! — осліплений злістю дукач не помічав, яким стало обличчя у полісовщика.
— Нема?
— Нема!
— І не брешеш?
— Щоб мене грім серед чистого поля вбив, — стояв окремо від селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевності й ненависті.
— Хлопці, ходімо зараз в городище. Там золота яма ніяк нас дочекатися не може, — рішучий, приземистий Підіпрнгора обернувся до селян. — Я думав, що після такого сходу покається дехто, а воно — вовк вовком і здохне.
Рука Заятчука сповзла з грудей. На міцно стиснутих кулаках вигорбились кістляві лінії суглобів. Пригнувшись і забруднивши вулицю матерщиною, осатанілий дукач метнувся на полісовщика.
Але «хлопці» — молоді й літні селяни та парубки — по-діловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-діловому з розгону перекинули його через пліт в город і, не оглядаючись, пішли назад до сільради.
Через хвилину на городі затріщала сердита жіноча скоромовка:
— Бач, обжерся і чужі городи прийшов толочити, щоб тобі пусто було. Ану забирайся звідціля, бо я тобі усю бороду вискубу, так вискубу, що й жінка не пізнає…
Пересміюючися, селяни оглянулися назад. На городі, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищі, значить і його рідня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у ліси… Куди, чортові дукачі, позашивалися…»
На ганку сільради селян зустрів здивований виконавець Кость Півторацький, невеличкий, жовтолиций чоловік з голубими вицвілими очима і сліпучими, як дзеркало, зубами.
— От тобі й двадцять: іще на сході не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главні оратори мітите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?
— А хай тобі голова за трибуну не болить. Вона тільки пустомолотних не терпить, — спокійно відповів Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. — Товариш Савченко в сільраді?
— Нема.
— А Мірошниченко?
— Теж нема. Один я на господарстві залишився.
— Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко і Мірошниченко?
— На поле із созівцями пішли.
— Із созівцями?
— Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созівцям. Ото куркулі переполох закачають.
— Яке урочище?
— Горбок.
— Знають, куди піти. То найкраща земля, — обернувшись, діловито повідомив Мирон Петрович, так, начеб односельці й не знали цього. — Пішли й ми туди!
Селяни сколихнулися, їхні тіні велетенським клубком покотилися по різьблених тінях дерев.
Кость Півторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганні; потім метнувся бігцем до сільради, поспіхом замкнув її і самотньою завзятою горошинкою покотився до тісного гурту.
Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлібина, підносився горбок.
Невеличкий гурток созівців, мовчазний од хвилювання, якось обережно піднявся з левади на поле, і Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мінилися людські переживання.
Напружені густі думи скибами влягалися на обвітрених чолах. Здивовання, внутрішнє прояснення і тіні сумніву перемежовувалися на стриманих, потрісканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкі затверділі плечі, і люди ставали вищими.
Мірошниченко ухопив цю деталь, і на устах його затремтіла хороша усмішка: як добре, коли земля не згинає, а підносить людей. Про це він шепнув Івану Тимофійовичу, і той, світліючи, кивнув головою, а потім теж пошепки сказав:
— Двадцятий рік пригадую. Перший розподіл.
— Тепер діла в нас ширше підуть…
— Вірно, — з півслова зрозумів його Іван Тимофійович і чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебіг пульсуючий перестук.
— Переживаєш, Іване Тимофійовичу? — торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.
Високий, по-юнацькому стрункий і увесь обсипаний сивиною, він здавався і найстарішим і наймолодшим поміж людьми. Тільки чуб і промінці зморщок навколо очей старили його. Мірошниченкові не раз навіть здавалося, що з роками молодшає їхній секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. І слова у Савченка завжди були молоді, напористі і міцні, як весняні води.
— Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднішнього дня навіть подумати не міг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царині, щоб менше мороки було… Як ви самі про горбок згадали?
Савченко засміявся:
— Така вже у нас в районі нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо соз, то збираємося разом на нараду — голова райземвідділу, голова райвиконкому, старший агроном… Значить, не помилилися?
— От аби тільки нам увесь горбок перехватити, бо сусідство з куркульнею — ніж у спину. Посіви витравлять, витолочать… — обізвався Степан Кушнір.
— Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комітетом незаможних селян. До соціалізму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими ріками протікає… Це нам усім товариш Сталін сказав: «Головне полягає в тому, щоб будувати соціалізм разом з селянством, неодмінно разом з селянством і неодмінно під керівництвом робітничого класу…» А горбок — це ваші перші кроки. Хвилюючі, незабутні, як для матері перші кроки дитини: за ними починається справжній ріст угору…
Позаду залишився холодок долини, і зараз плесо доспілої червоної гречки рівномірно, як людина у сні, дихало теплом і спокоєм. Піднялися ще вище.
— Ось ваша земля, товариші! — ясним поглядом окинув селян Савченко. — Беріть її. Змінюйте. Оновлюйте.
І созівці, мовчазні, споважнілі, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало їхнім хлібом і плоттю; на ньому вже не стогнали заробітчанськими косами окоренілі злидні, а розкривався інший, іще непізнаний, але надійний світ. Іще й тривога ворушилася на дні душі, а очі добріли, ставали вологими од підсвідомих сподівань і надій.
«Такими вологими, добрими стають очі в селян, коли вони на захмелілій ниві піднімають на руки, мов дитину, перший сніп», — в душі усміхнувся Савченко, слідкуючи і за селянами і за надвечірнім полем.
Світ сонця уже блякнув на росах, і вони, скидаючись мальками, бралися надвечірньою задумою — синіли, мов розбризкані ягоди голубниці. І земля синіла, напинаючи над собою веселі паруси рухливого неба. Дивним квітом розцвітав вінок небосхилу, і в прозорому повітрі колисковою піснею гойдався відгомін ріки.
— Землеміра б нам тепер, — підійшов до Павла Михайловича Бондар.
— А може трохи зачекаємо? — допитливо заіскрилися звужені в сяйві зморщок очі.
— Чому? — здивувався і насторожився Бондар.
— Не терпиться?
— Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останні дні дотягуєш. По цій землі я тільки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в господарі виходжу. З людьми. Та ще в які господарі! Тому і тримається мій терпець на останній павутинці.
— Почекай, Іване Тимофійовичу, ще кілька днів, поки реманент і коні отримаєте.
— Ну, це само собою… — жвавіше промовив Бондар.
— А тимчасом, — звернувся Павло Михайлович до созівців, — про свої резерви подумайте. Скореняйтесь міцніше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свій бік. Треба на маківку горбка — все поле брати для созу.
— Постараємося, Павле Михайловичу, — першим обізвався Мірошниченко. — Сусідничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.
— Е, не кажіть мені, і болота для них, значить, шкода. В Майдані Соболівському, знаю, комунари з плавнів такий урожай гребуть, — завзято виступив наперед Варивон.
— Звідки ж ти знаєш? — ледве стримуючись од сміху, запитав Іван Тимофійович.
— Як звідки? — спочатку хотів обуритись Варивон, але вчасно спохватився. — Багато людей про це говорять.
— А треба, щоб усі говорили, знали; щоб нове, як з води, піднімалося перед людськими очима, — уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
— І я так увесь час думав… Усім парубкам і сусідам порозказував, — перехвалив себе Варивон, а Іван Тимофійович, чмихнувши, одвернувся від нього.
З долини табуном куріпок випорхнуло кілька жіночих постатей.
— Дівчата спішать до нас! — підвівся навшпиньки Варивон.
— Та ні. Наші баби! — здивовано промовив Степан Кушнір. — Тільки твоєї, Іване Тимофійовичу, нема.
— То й добре: менше репету буде, — занепокоєно дивиться вниз Іван Тимофійович. — Видно, підстроїли усякі елементи. Гляди, ще така баталія почнеться!
— Мені здається, жінки миролюбно настроєні. Не йдуть, а пливуть, — весело покосився Мірошниченко на Бондаря.
— Знаємо цих плаваючих лебедів, — заперечливо захитав головою і стишив голос. — Як осоромлять нас перед товаришем Савченком… Ну ніде від них не укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зіб'ємо.
— Не варто, — пильно стежив за жінками Свирид Яковлевич. — Полум'я у них, здається, ясне.
— Чи не жарко нам стане від нього?
Жінки підійшли до межі, ніяково зупинилися, привітались і освітили чоловіків поглядами, переповненими сподівань. Цю мить надовго запам'ятав Іван Тимофійович, в душі дякуючи і з захопленням стежачи за невеликим гуртком. «Це підмога наша».
Зразу ж голови, запнуті кольоровими хустками, зачаровано, наче соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподівану землю.
— Як дівчата, грають очима, — нахилився Варивон до Бондаря.
— Зараз вони заграють, — пообіцяв Іван Тимофійович, але сам ледве не сміявся.
Струнка чорноока Ольга Вікторівна, дружина Кушніра, перша напалася на чоловіка:
— Нічого сказати, теж мені активісти — ідуть землю вибирати, а жінкам хоч би слово… — владно і насмішкувато дивиться на Степана.
— Каюсь, каюся, жінко, — розвів руками Кушнір.
— Бачу, як ти каєшся. Безсовісний!
— Авжеж, безсовісні.
— Де це видано, де це чувано, щоб від жінок…
— Хитруни!
— Я дома своєму нахитрую!
— Почалися дебати, — всміхаючись, махнув рукою Іван Тимофійович, і жаль ворухнувся, що дома його чекає не добрий усміх, а гризня.
— Та ми збирались вам сказати…
— Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
— Так їх, так їх, — посміхаючись, кидає Павло Михайлович. — Хай не забувають своїх дружин.
І якось зразу сміх переплівся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотінням жінок. Великі слова про землю переснувалися з іншими, значущими, надійними, і незабаром чоловіки та їхні дружини, як у молодості, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкі, напрацьовані руки надійно притримували жінок, і ті молоділи, бралися тихим надвечірнім рум'янцем.
Сонце саме черкнулося рухливого плеса і велично відбилося на кожній хвилі. Тепер уже десятки сонць котилися через усю ріку до самого берега, де біля нового дубка стояли селяни з жінками.
На великому човні помістилися усі созівці, ловлячи кожне слово Павла Михайловича.
Він сидів на прові 5, обличчям до людей, задуманий і сивий, як голуб… Здається, зовсім недавно на засланні, в далекому Сибіру, отак спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолі і в гнилому пухові порубаних, розтріпаних мотузків, якими конопатив щойно вирубані, звільнені з льоду кораблі… Навіть прибережні дерева, здалося, загуділи напруженими парусами.
Велике життя, мов два рукави однієї річки, єднало минуле з сьогоднішнім і пробивалося вперед. І немолодий, посічений зморшками чоловік хвилювався, як в молодості, хвилюються… Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовні блискуча чи легковісна, з роєм полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серці, стати на озброєнні в непримиренній боротьбі, закрасуватися в крапнистій творчій роботі. Вагу слова Савченко знав: він мав щастя слухати Леніна в сімнадцятому році; він бачив Леніна таким, яким його викарбувала у віках сама історія.
Як зачаровані, слухали Савченка селяни. Недовірливий скептицизм, чіпка, устояна обережність, вироблена нелегким життям, розтоплювались, і навіть м'якшали круті білки очей.
…Убогі, скривджені, задичавлені нивки, до півсмерті зашморгнуті жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межі, піднімалися вгору і, кружляючи, вливалися потоками в широкі, могутні лани. Як обстріпані хмари, зникали чорні, прогнилі плями бідняцьких халуп, а за ними брудними старцями відходили в безвість нестатки, злидні і голод. Стрімкі крила нового села піднімалися в легке небо, виділялися рельєфно і так близько, як тільки буває в прозору осінню годину. Саме щастя ранніми ранками виходило з людьми на поля, співало колосом, обсновувало далечінь димками тракторів.
І зараз усе привілля, неначе весільні гості, підійшло до селян: з круч спустилися золоті зернисті ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне небо, до човна наблизились добрі співучі ліси, і густа ріка біля самого берега стріляла рибою, кружляла гомінкими островами птиці.
Жінки якось непомітно тісніше підбивалися до чоловіків, не зводячи проясненого погляду з Савченка, вірячи й не вірячи, що таке можуть зробити їхні, до м'яса потріскані руки.
— Павле Михайловичу, і це не казка? — зітханням вирвалося з грудей Ольги Вікторівни.
— Це наш прийдешній день. Він кращий від казки.
— Чи діждемось його?
— Як уже не робили ми, а тільки з хліба на воду перебивалися. Кожна зернина тією кров'ю набрякла.
— Невже прийде таке життя? — знову радісним, здивованим зітханням вирвалося в дружини Кушніра.
— Прийде, Ольго Вікторівно. Так партія більшовиків хоче. Вона завжди з нами.
— То спасибі їй, — низько поклонилась схвильована жінка і з докором промовила до чоловіка: — І ти хотів таке слово затаїти від нас! Як тобі не стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
— Помилився, помилився, стара. І сам не думав, що так слово може пройняти.
— Не думав. Тобі ж сказано: це слово партії…
— В цей час з кручі почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов Мирон Петрович Підіпригора.
— Хто вони? — запитав Павло Михайлович.
— Бідняки.
— Середняки.
— Правильні люди.
— Значить, це ваші люди, сила ваша. Не одривайте своє життя від неї. На свій бік перетягуйте її.
А сила з шумом і гомоном завзято котилася блискавицею стежки, і вже незабаром невистачало навколо човнів, щоб вмістити її…
Увечері, коли сині потоки туманів понатікали в усі долини, на охололий горбок піднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сіроманець, самотньо, вбираючи голову в плечі, підійшов до гречки. Нагнувся до землі, помереженої свіжими глибокими слідами; з ненавистю обвів очима усі чотири сторони світу І застиг у роздумі, обличчям до села. Воно, як розсіяним зерном, переливалося, мерехтіло вогниками, нерозгаданими і тривожними.