Засурмили ріжки, вдарили кімвали, загули бубни. Задзвеніли обладунки, залізні шереги рушили, спочатку повільно, потім усе швидше, набираючи навальний темп. Вершники підбадьорювали один одного криком, передні наставили довгі списи, задні підняли мечі, що зблискували на сонці. Земля важко задвигтіла. Над полем котився грізний залізний грім. Коли остання шерега проминула імператора, вперед рушили легко озброєні трапезити, безжальні переслідувачі втікачів.
Варда Фока кинув швидким оком на фланги. Картина, яку він побачив, вразила його. На лівому крилі, там, де стояли варяги, летіли в неповороткі залоги щитоносців і лучників кам’яні брили і важкі колоди, всіяні залізними гостряками. Воїни, гинучи цілими купами, задкували, бо не могли лишити своїх шерег і розсіятися: без захисту щитоносців вони робилися здобиччю ворожих стріл. А варяги неспішно сунули за ними, дружно підтягуючи на линвах балісти.
На правому крилі теж коїлося непередбачене. Вершники метушилися, а коні їхні раптом падали мов підкошені, болісно іржали і били ногами, калічачи своїх безпорадних хазяїв. Видно, поле перед правим крилом було густо всіяне триболами-їжачками, залізними кульками з гострими шипами, котрі мертво впинаються в копита коней. З рядів моряків сміливо сипонули пращники і прицільно збивали камінням ще вцілілих вершників.
А в центрі ріс і ширився навальний залізний гуркіт. Кавалеарії набрали повної швидкості, коли їм уже самим неможливо зупинитися, коли вони, хоч би й мертві, своєю запанцерованою вагою ламають ворожі шереги. Руси зустріли їх чорною хмарою стріл, що, ясна річ, не зупинило вершників. Ще кілька секунд — і вони таранним ударом проб’ють центр.
Та що це?
Очі Варди Фоки радістю заблищали.
Нажахані руси заметушилися, самі розкололися по центру, панічно побігли до лівого і правого крил, і уся важка кіннота прогуркотіла повз них, не зустрічаючи жодного опору.
Переможне ревище вихопилося з тисяч горлянок:
— Бий!
— Рубай!
— Жени!
Нараз коні кавалеарії почали валитися. Відчайдушний зойк розітнув повітря. І Варда Фока тоді побачив і сам в душі жахнувся ворожим хитрощам і підступам. Коні на повному скаку раптом загрузали в глибоких ямах з пекучим жаром, ламали ноги, борсалися, скидаючи в це гаряче пекло вершників, які з тваринним ревом даремно намагалися врятуватися. А в цю страхітливу знавіснілу мішанину кінських і людських тіл з розгону вганялися нові залізні шереги, збільшуючи хаос і сум’яття. А руси спритно котили до цієї безпомічної валки, що все вище громадилася сама на себе, свої візки, на котрих парували казани з киплячою рідиною, і безжально перекидали їх в те й так знищене місиво. Вершники в залізних обладунках, з шпарин котрих парувало, з нелюдськими криками видиралися звідти, щоб тут-таки впасти або забитими копитами збожеволілих коней, або посіченими мечами, або прошитими стрілами, або піднятими на списи.
Обидва війська мимоволі слідкували за цим страхітливим побойвиськом, де безславно і жахливо гинула найкраща, ударна частина армії узурпатора. Феодор теж дивився на це страхіття, сидячи верхи в шерегах безсмертних — особистої гвардії Варди Фоки, і холодний страх стискав його серце.
Кіннота тікала. Мчала назад без ладу і порядку, тікала панічно, вже непридатна до раті, а придатна тільки до втечі. У вирячених очах навіки застиг невимовний жах, а чорні роти були роздерті божевільним криком. Солдати бачили
Зараз він сам, особисто, поведе своє воїнство в останній рішучий бій, поведе попереду шерег безсмертних, під зображенням непереможного святого Георгія. Ось тільки виїде на горбок і коротко усім скаже:
— Солдати! Покажемо варварам, що ми справжні римляни!
Він виїхав-таки на той горбок, щоб бачили його усі, бо всі за ним насторожено стежили. Раптом незнайома досі млость охопила усе його дуже тіло. В очах пливло й туманилося. Зусиллям волі Варда Фока тримався у сідлі, долаючи вкрай недоречну слабкість. Однак обладунки з електрону дивно обважніли, вгинали плечі і гнобили тіло. Зір запнула каламутна імла. Варда відчув, що не всидить верхи на коні, який танцював під ним і бив копитом. Останнім зусиллям він зійшов з коня і стояв, хитаючись, перед мовчазним воїнством. А тоді впав як підтятий. Всі бачили це. Він виїхав бадьорий і сповнений сил, мужнім і рішучим воєводою, а впав без жодного поранення. Обличчя його збіліло, губи зчорніли, очі оскляніли, ніс загострився. Варда Фока вмер.
Тієї ж миті залунали серед війська Василія Другого поодинокі голоси розсіяних по всіх загонах агентів Никифора Тавра:
— Божа кара! Бог покарав узурпатора! Хай живе святий імператор Василій Другий! З нами бог!
Крик ширився, солдати охоче підхоплювали його, бо розуміли, що кривавому побойвиську раптом настав чудодійний кінець. Обличчя посвітлішали, засяяли радістю.
— Диво! Диво! — волали. — Бог явив диво! З нами бог! Бог покарав узурпатора!
А потім усі крики злилися в одне громоподібне:
— Божа кара! Божа кара! Божа кара!
До воїнства Варди Фоки виїхали магістри і почали вигукувати:
— Бійтеся божої кари! Кожному, хто кине зброю, василевс подарує життя і кожного охочого візьме до свого непереможного війська! Складайте присягу на вірність імператорові Василію Другому! Кидайте зброю!
Впали до ніг перші щити, а по них усе дужче й дужче забряжчали мечі…
…Феодор стояв у гурті беззбройних, знеславлених бранців, що чекали своєї черги на присягу. Хмільні від звитяги і вина, переможці глузували з них. Щемно було на душі Феодора: ніхто й ніколи не дізнається про його подвиг, що вимагав від нього усієї сили розуму і вміння, коли його на кожному кроці чатувала люта смерть. А замість слави він заслуговував спільну з усіма неславу переможених, безсилих і принижених. А чому? Щоб ніхто згодом не зосередився на зайвих думках, побачивши його на службі імператора. Він відчув чийсь пильний погляд і звів очі. На нього з коня привітно дивився Никифор Тавр.
Розділ 18
ТАЄМНЕ ДОРУЧЕННЯ
Великий логофет дрому викликав до себе на розмову віч-на-віч начальника одного з провідних відділів — секрети по охороні імперської безпеки Никифора Тавра.
На вигляд великий логофет був добрим і зичливим дідуганом, можливо, тільки надміру зморшкуватим і завжди надто заклопотаним. Але очі мав по-молодому блискучі, колір обличчя — здоровий, рухи — енергійні. А ще мав одну слабкість, яка нікому не заважала, — кохався в староримській патриціанській моді: коротко вистригав сиве волосся, голив обличчя, в своїх покоях кутався в білу сенаторську тогу і одягав ремінні сандалії на босу ногу. Спершу цей дідок викликав симпатію, але перед ним тремтіли найбільші сановники імперії і боялися за її межами.
Никифора Тавра він зустрів привітно і приязно — зналися віддавна і навіть, наскільки це можливо між людьми, що звикли все приховувати і втаємничувати, товаришували, отже, й довіри мали один до одного більше, ніж до когось іншого.
Великий логофет одразу ж люб’язно запросив начальника секрети помилуватися його екзотичним садом з фонтанами, а поки туди йшли, жваво просторікував про випадкове або незначуще — нові сорти вин, гарну для риболовлі погоду і поновлені після придушення заколотів змагання кінних квадриг на іподромі. І тільки, коли вони в саду зупинилися біля купи, здавалося б, хаотично накиданих диких каменюк, з-поміж яких з шипінням фонтанували тугі струмені, щоб потім з плюскотом опасти і розбитися долу, логофет заговорив про діло, задля якого покликав.
Але, хоч сторонніх вух тут не було та й неможливо було підслухувати, бо їх оточував відкритий майданчик, голос його все одно притишився і цілком губився в шумовинні фонтана. Навіть Никифор Тавр, що стояв майже впритул до нього, змушений був дивитися на його губи і напружувати слух. Ну, що ж. Зате, коли говорив він, дивився на губи і прислухався логофет. Та це їм обом анітрохи не заважало, бо розуміли один одного з півслова.
— Чи не здається тобі, — почав логофет, — що облога Херсонеса русами аж занадто тривала?
— Здається, — з тонкою усмішкою відповів Никифор Тавр, — але я смертна людина і тому можу помилятися.
— Можеш, — охоче погодився великий логофет, — але, гадаю, зараз ти не помиляєшся.
— Радий це чути.
— А ще більше зрадієш, коли почуєш ось що: на допомогу обложеним василевс споряджає великий флот з хлібом, вином, м’ясом, рибою та іншим харчем. Самого хліба наказано відвантажити сімсот мір пшениці.
— Ого! Стане на цілий рік!
— Авжеж, стане. Якщо флот дійде…
— А хіба не дійде?
— Чому ж? Обов’язково дійде. Зараз для штормів не сезон, а більше транспортові нічого не загрожує: його супроводжують шість дромонів і ціла ескадра тахідромів.
— Тоді — таки дійдуть. Від грецького вогню руські лодії спалахують, мов смолоскипи, а дромони для них — цілі плавучі фортеці. Отже, шлях не заступити.
— Маєш рацію. Особливо якщо додати, що за бортами тих плавучих фортець стоятимуть тисяча солдатів і загін балістіаріїв з новими балістами, що влучно кидають на ворога й найважчі камені.
— Навіщо все це?
— Усі вони мають підсилити військо херсонеського стратига.
— Сила! Але ж залога на стінах Херсонеса сама варта цілого війська. Не заздрю князеві Володимиру.
— Але чому?
— Не візьме він Херсонеса, бо не годен обложити його з моря.
Великий логофет одразу пожвавішав і рвучко підняв голову, щоб поглянути в очі Никифорові Тавру:
— Я ладен забитися на будь-який заклад, що й двох місяців не мине, як руський володар відчинить ворота отих одвіку пихатих херсонітів.
— Так, про них ходять чутки…
— Чутки! Через ці так звані чутки їм тепер ні солдати, ані сам господь бог не допоможуть.
— Але звідки така певність?
— Зваж: це тільки мої недолугі припущення. Та я був би радий за свою, сподіваюся, ще тямущу голову, якби вони здійснилися. Хоч мені, безумовно, як і усім, шкода було б втрачати Херсонес…
— На чому ж ці припущення ґрунтуються?
Великий логофет не відповів. Він мовчки, перебираючи пальцями, сунув правицю під прохолодні струмені фонтана, потім різко змахнув рукою, струшуючи з пальців краплі води. Набрав повчально-показового виразу глибокої задуми.
Відтак нарешті з притиском мовив:
— Як ти гадаєш, чи допоміг би херсонітам флот, якби їм раптом забракло води?
Никифор Тавр розуміюче примружився, однак запитав:
— Хіба води не стане?
— Боюся, що не стане, — скорботно зітхнув логофет.
— Але ж досі…
— Ха, досі! Князь Володимир досі не знає, що питна вода йде до міста по водогінних трубах з колодязів, які знаходяться на горбах позаду його війська. І варто йому про це дізнатися… А дізнатися він може будь-якої миті…
— Так, варто йому про це дізнатися, як херсонітам лишиться саме море.
— Отож, ціле море води! Кажуть, якщо випарувати з неї сіль, морську воду можна пити. Однак, Никифоре, коли ти там будеш…
— А хіба я буду там?
— Так, бо підеш з флотом… Так-от, коли ти там будеш, обов’язково завітай до лазні, бо ліпша нагода тобі навряд чи трапиться. А лазні там чудові — ще із староримських часів! В одній з них на стіні викладено рідкісну навіть на ті часи мозаїку — дві молоді жінки, що миються, між ними висока посудина з водою, квіти і птахи. Завваж, що мозаїку виготовлено з прибережної гальки, і варто на неї хлюпнути водою, як вона раптом спалахує яскравими барвами… А втім, про що я казав?
— Що ліпшої нагоди помитися мені не трапиться…
— Ах, так! Що-то значить — стареча пам’ять, — бадьоро вів далі логофет, сміючись блискучими очима. — Раджу піти до лазні Агафона: якщо не помиляюся, там працює напрочуд вмілий масажист. Ім’я його — Анастас…
— Дякую за корисну пораду.
— Ет, дещиця! Чого тільки не зробиш для кмітливої людини! Сподіваюся, тобі вистачить тижня на водні процедури?
— Цілком.
— Розумієш, я хочу, щоб ти повернувся з тим же транспортом, а він у Херсонесі стоятиме лише тиждень. Розвантажиться, візьме з купецьких складів зайвину товарів і — назад. А вдруге туди завітати він навряд чи встигне. Мабуть, тобі не з руки було б зустрічатися з князем Володимиром в підкореному ним місті? Бранця не захищають привілеї колишнього посла імператора. До того ж, як виявилося, брехливого… Адже імператори не брешуть, брешуть їхні посланці.
Розділ 19
ЗОЛОТА СТРІЛА ЗРАДИ
Дивно було бачити Анастаса з його промитим і пропареним але до неприродної і якоїсь неживої блідості обличчям, яку ще більше підкреслювала коротка кучерява борідка, в передранок біля фортечних мурів. Він кутався у темний гіматій і сторожко озирався на всі боки. Але кам’яні, позбавлені дерев вулиці Херсонеса у цей час були порожні і голі, як не уживані пенали.
На сході ледь світлішало. Прокидався хрусткий прозорий ранок. Анастас нечутно і легко стрибав пощербленими сходинами-плитами, зволоженими за ніч подихами моря, піднімаючись на верхній майданчик чотирикутої вежі, де стояли дві важкі балісти, котрі вдень вивергали на русів каміння і нечистоти. Зараз тут, окрім цих бойових машин, більше нічого і нікого не було, — нічна варта пильнувала місто нижче, на стінах, ховаючись в критих переходах і позираючи на ворожий табір крізь вузькі бійниці.
Анастаса зараз ніщо не обходило, окрім точного і ретельного виконання таємного доручення. Він прискалив око і дивився на величезний військовий табір грізних північних воїнів, що вісім місяців тому прийшли під стіни Херсонеса на чолі зі своїм князем Володимиром. Стали під стінами і вперто стоять, хоч місто взяти не можуть. Та й не місто хоче взяти князь Володимир, а хоче узяти в жони сестру василевса Анну, як йому було обіцяно. Але все лихо в тім, що після гучної звитяги над Вардою Фокою в столиці забули або удали, що забули, про ту вимушену обіцянку, а гордий перемогою імператор Василій не підписав договір, укладений у Києві, знехтував домовленістю, яка його ж самого урятувала. Нині імператор привів до присяги величезне військо, зібране узурпатором, і ладен був тепер воювати хоч би з усім світом. Будь-який привід до війни його, нерозумного у своїй жадобі до ратної слави, тільки тішив.
Однак в логофетії дрому, в секреті якої служив Анастас, гадали іноді інакше і не завжди радилися з василевсом, бо василевси — розумні і нерозумні — один за одним виходять на яскраву сцену історії і йдуть з неї, щоб вже ніколи не повернутися, а римська держава лишається і мусить лишитися назавжди, хоч би й міняючи, мов театральні маски, своє обличчя. Адже якщо василевс своїми нерозумними діями готує власну погибель, то навіщо гинути разом з ним імперії? Чи не краще триматися звичного гасла, приємного для будь-якого автократора: хай живе василевс і разом із ним міцніє держава ромеїв! А для цього…
А для цього слід пустити до ворогів оцю золоту стрілу, яку Анастас щойно вийняв зі складок гіматія. Стріла золота, а золото обов’язково помітять. Така стріла не загубиться. А на її тонкому тілі пергаментною рукою згорнувся лист «до князя Володимира у власні руки». Рурка була перехоплена широкою, яскраво-червоною шовковою стрічкою, теж дуже помітною. Анастас увіпхав своє пропахле усіма херсонеськими лазнями тіло поміж грубезними зубцями вежі, щоб, бува, його навіть випадково ніхто не помітив.
Унизу, в стані русів, прозоро курилися пригаслі багаття. Руси міцно спали у шатрах, на возах, біля посивілого від попелу жару укопаних в ями кострищ. І тільки вартові стояли на чатах, стовбичили де-не-де на високому насипному валу непорушно, мов кам’яні ідоли на степових курганах.