У повітрі коротко зблиснув золотий разок. Анастас був спокійний, хоч досі його обов’язки полягали у тому, щоб слухати, але не діяти. Службовцеві секрети дозволено все, навіть зрада василевсові, якщо вона лягає на терези добра для імперії. Але виконавцеві чужої волі було невтямки, що цієї хвилини він зрадив херсонітів.
Коли Анастас повертався сходами вниз, то побачив під вежею двох чоловіків у темних, як у нього, плащах з насунутими на голови каптурами. Анастас випростав з-під гіматія руку і помахав заспокійливо: мовляв, усе минулося добре. Двоє унизу, не чекаючи його, одразу ж скочили верхи на коней і поцокотіли геть, викрешуючи іскри кам’яними вулицями міста.
«…Будь певен — не запізнюся!» — пообіцяв Никифор Тавр логофетові.
І він не запізнився: полетіла зі стін Херсонеса золота стріла-листоноша «до князя Володимира у власні руки». А в листі було сказано: «Колодязі, які суть за тобою зі сходу, дають воду, що йде по трубах; копаючи, перейми її». Сьогодні він на власні очі бачив, як на горбах почали копати… Отак Никифор Тавр успішно завершив свої «водні процедури» і тепер повертався на галері разом з Феодором, якого узяв з собою в цей нетривалий вояж, до Константинополя.
Він непомітно для самого себе звик до цього хлопця, а може, й полюбив його, хтозна: начальник секрети ніколи не кохався в самоаналізі. Однак той факт, що Феодор був причетний до цієї цілком секретної акції (а це суперечило настановам великого логофета), промовляв сам за себе. Як не є, а справа була така серйозна, що, якби про неї дізнався імператор, йому разом з логофетом не зносити б голів, адже голови не тримаються на плечах державних зрадників. А втім, імператор ні про що не дізнається. То хіба обов’язково мусить дізнатися логофет про Феодора? Зрештою, як логофет і наказував, Никифор Тавр виконав його волю — взяв особисту участь у здійсненні цього вельми небезпечного діла.
Никифор Тавр походжав з Феодором на верхній палубі галери. Берег вже зник за обрієм, але чайки ще не покинули корабель і з різкими скриками снували над ним. Повівав свіжий, м’який вітерець. Рипіли оголені щогли, бо вітерець був супротивний. На нижній палубі лунко ляскали на оголених спинах рабів-веслярів шкіряні батоги наглядачів.
Він навмисне вийшов на палубу, подалі від сторонніх, бо давно зауважив, що Феодорові муляє якесь тривожне і невирішене питання. Тепер він неквапом походжав і спокійно чекав, бо передбачав, про що запитає Феодор, і наперед підготувався до розмови. Нарешті Феодор озвався:
— Вчителю, дозвольте запитати.
— Безумовно, Феодоре, безумовно… Що ж тебе цікавить?
І Феодор запитав:
— Ми — охоронці державної безпеки. Чому ж самі віддали напасникам Херсонес? Адже місто витримало б облогу. Чому вивели з Херсонеса усі кораблі? Адже городяни тепер не зможуть навіть втекти до Сурожа або Феодосії.
Никифор Тавр поблажливо усміхнувся:
— Твоє запитання надто складне, щоб відповісти на нього двома словами.
— Але ж ми маємо доволі часу.
— Так, і тому я тобі відповім.
— Я слухаю, вчителю.
— Колись вас навчали в школі, а я тобі знову нагадую. Ти знаєш, що василевс Константин Порфірородний написав для свого сина і спадкоємця цілий трактат з мудрих настанов «Про управління імперією». Зокрема, він писав: «Повинно знати, що якби жителі Херсонеса колись повстали або забажали здійснити щось супротивне царським велінням, то всі, які тільки виявляться в столиці херсонеські кораблі із вантажем, мусять бути конфісковані, а моряки і пасажири-херсоніти мусять бути закуті і заточені до в’язниці…» Василевс був завбачливою людиною.
— Але який зв’язок між цією настановою і тим, що ми вчинили? Хіба ж Херсонес повстав?
— Міг повстати! Якби він витримав облогу русів, пихатим херсонітам спало б на думку, що витримають облогу і візантійського війська. А вони про це давно плекають мрію.
— Але ж тоді їм би ніхто не допоміг і Херсонес склав би зброю.
— Помиляєшся, Феодоре, допомагач знайшовся б. До того ж, сильний.
— Хто?
— Князь Володимир. Адже воюючи Херсонес, він просто хоче дошкулити василевсові. І якби повстав Херсонес, а князь Володимир допоміг йому, ми втратили б усю Тавріку. А відтак що ми маємо? Ось що: повстання херсонітів ми в зародку придушимо руками їхнього можливого спільника.
— Однак чи є певність, що Херсонес повстав би неодмінно?
— Безумовно, такої певності немає. Що ж, розглянемо варіант: місто витримало облогу і не повстало. Та чи вибачив би князь Володимир образу василевсові? Чи не пригадав би він шляхи до самого Константинополя, якими руси вже неоднораз ходили? А в цьому випадку до нього вмить приєдналися б болгарський цар Самуїл, серби і завжди охочі до грабунків і поживи печеніги. І хтозна, чи не впала б уся імперія, знесилена внутрішніми війнами…
Помовчали. Ритмічно і лунко ляскали батоги. Скрикували, як від болю, чайки. За бортом наввипередки мчали з вистрибами дельфіни. Феодор замислено позирав на обрій, туди, де зникло волелюбне місто, зраджене і приречене…
І тепер уже Никифор Тавр повів розмову:
— А що ж дає нам такий варіант: Херсонес узято військом Володимира? Ратифікується угода, руський князь бере династичний шлюб з царівною Анною. Зміцнюються державні зв’язки між Константинополем і Києвом. На випадок війни з Болгарією, а вона колись буде, бо василевс не подарує поразки у тіснині за Траяновими воротами, цар Самуїл втрачає свого природного і, головне, могутнього союзника. Він не зможе покликати на поміч і печенігів, бо між ними стоятиме Русь. Це дипломатична гра, Феодоре, політика, а вона вчить бачити далеко. І тепер скажи мені: хіба ми не керувалися у своїх діях найвищими державними інтересами?
Однак Феодор ще мав сумніви.
— Усе це так, вчителю, — мовив він, — але василевс таки справді хотів допомогти обложеним. І якщо він дізнається…
Никифор Тавр сміявся:
— Він обов’язково дізнається, Феодоре! Дізнається, що херсоніти боронилися мужньо і хоробро. Він знатиме, що якби не чорна зрада, місто витримало б облогу. Він навіть знатиме ім’я підлого зрадника Анастаса, і це трохи применшить його біль від прикрої втрати… Людина легше мириться з невдачею, коли твердо знає, що вона сталася не з її вини.
— Отже, — похмуро вирік Феодор, — загине невинний Анастас.
— Чому? Його захистить від гніву василевса і візьме до свого почту князь Володимир. І це з боку князя буде вельми людяним і похвальним вчинком, бо ми однині матимемо при київському дворі вірного і надійного агента… Що ж до Херсонеса, то ми його не втратили і не збираємося втрачати: Володимир-князь поверне його нам за царівну Анну.
Чайки відлетіли од галери до рідних скелястих берегів…
Розділ 20
ЧУТКИ І ДІЙСНІСТЬ
…З того дня минув лише місяць, і все сталося так, як передрікав Никифор Тавр.
Із далекого заморського Царівграда до повойованого Володимиром Херсонеса знову прийшли візантійські кораблі. Без катафрактів, схоларіїв та балістіаріїв. Прийшли кораблі з царівною Анною, небаченими скарбами і коштовностями — шлюбним посагом царівни-нареченої, щедро узятим повними пригорщами з казково багатої імперської скарбниці.
А ще на обряд хрещення нареченого, князя русів Володимира, прибули високі духовні сановники, а свідками шлюбу — найвища палацова еліта. Зійшов на таврійський берег й сам великий провестіарій, що піклується про всі палацові церемоніали. Оскільки ж будь-яка царська церемонія пов’язана з великими витратами, його супроводжував чиновник фінансового відомства, за котрим м’язисті чорні невільники несли тугенькі мішечки з товстої шкіри на залізних замках, вщерть набиті літрами, найбільшими візантійськими грішми, кожен з яких складав по сімдесят дві золоті монети-номісми. А ще прибув хранитель царських архівів з цілим почтом помічників-нотаріїв, що мали складати шлюбний акт і державну угоду. А серед них усіх десь скромно губився й начальник одного з маловідомих відомств логофетії дрому Никифор Тавр із слугами. А ще візантійські кораблі привезли у трюмах константинопольських пацюків і, певно, на кінчиках щогл столичні чутки і плітки.
Аж дивно стає, як і звідки люди про все дізнаються?
В Херсонесі, одразу ж після прибуття кораблів з метрополії, почали вперто переповідати розмову, що, мовляв, сталася поміж імператором Василієм, його братом Константином і сестрою їхньою царівною Анною. Переповідали так докладно і певно, ніби порфірородні володарі ромеїв розмовляли (якщо вони справді про це балакали) не проміж собою, в своїх царських палатах, куди нікому без дозволу входу нема, а на столичному іподромі посеред тисячовухого натовпу міських нероб-гаволовів.
А переказували таке.
Буцім одного дня прибув з Херсонеса до Константинополя посланець від князя Володимира і сказав царюючим братам його слова, котрі вивчив напам’ять: «Оце узяв град ваш славний. Якщо ж не віддасте за мене сестру, то й столиці вашій сотворю, що сотворив оцьому граду».
І нібито страх як злякалися царі і вирішили віддати князеві Володимиру царівну, а з нею послати всіх потрібних для такого діла священиків, сановників і чиновників. А царівна прийшла до них з плачем: «Чим я перед вами, мої царі-братики, завинила?» А вони відповідають: «Та нічим не завинила, царівно, а тільки красою і вродою, що ні пером описати, ані словом сказати. Тому й сватає тебе в жони славний воїн — руський князь». Тут забилася царівна в горі-жалобі, мов уражений стрілою лебідь-птах: «Що ж ви робите зі мною, мої царі-братики? Хіба не я вас любила й голубила замість матері? Не своєю волею від вас іду, але вашою. Як у полон, до варвара іду. Да лучче б мені тут смертю померти!» І сказали їй на те царі-брати: «Ти іди і не май зла на нас. Може, приверне тобою господь бог Руську землю до покаяння, а Грецьку землю тим порятує від лютої брані. Чи не бачиш ти, скільки вже лиха наробила Русь грекам? І якщо днесь не підеш, зроблять і нам так само, як Херсонесу». І сказала їм у відповідь невтішна царівна: «Що ж, послухаюсь вас, мої царі-братики. Піду з вашої волі у полон до варвара сльози лити. Не задля вас піду, бо й ви мені не захисники, а щоб урятувати грекам їхню землю…» І тоді нічого не пожаліли царі із скарбниць своїх для сестри-царівни, щоб хоч у златі-сріблі і коштовностях вона втішилась. Та нічим не втішили царівну, бо сіла вона на красень-корабель вся в сльозах, гірких і солоних, як і чорне Руське море…
А поки точилися серед цікавого люду ці балачки і пересуди, сталося те, про що згодом оповів нам Нестор-літописець:
«Хрестився ж він в церкві святого Василія, і єсть церква та стояща в Корсуні [2]-граді, на місці посеред града, де торг діють корсуняни; палата ж Володимира з краю церкви стоїть і до цього дня, а царицина палата за олтарем. По хрещенню ж привели царицю на брачення…
Володимир же по цьому узяв царицю, і Анастаса, і попів корсунських з мощами святого Климента, і Фіфа, учня його, узяв посудини церковні і ікони на благословіння собі… Взяв ще, ідучи, дві мідяні капиці і 4 коні мідяні, що й понині стоять за святою богородицею, про які невігласи торочать, що вони з мармуру. Корсунь же віддав грекам, як платню за царицю, а сам прийшов до Києва».
…І попливли назад до Царівграда значні священики, високі сановники і чиновники державних відомств. А серед них і Никифор Тавр поплив. Віз він великому логофетові таємного листа від Анастаса. Ховав того листа у пласкому срібному футлярі, а футляр той привісив собі на мотузку під одяг, на голе тіло, щоб ніхто його не побачив.
«Все підготували так, як треба було, — писав Анастас, — у світлиці царівни поставили перед стіною ще одну стінку, але таку тонку, щоб все мовлене було чути. І там могла заховатися лише одна людина. Ніхто не знав про цю схованку, і цариця не знала теж, інакше зчинила б галас.
Одного дня прийшов до неї Володимир і відпустив з покоїв усіх слуг і служниць. Лишилися вони вдвох та ще я за тонкою стінкою. Ліг я на підлогу, щоб не ворухнутися, і тамував подих, бо якби знайшли мене тоді, не вийшов би я зі своєї схованки живий. Лежав я і тремтів, але слухав уважно. І почув, що казав Володимир до царівни.
„Жаль мені тебе, царівно, — казав він грецькою мовою, — бо я розумію твій розпач. Але вислухай мене і теж зрозумій. Гадаєш ти: ось прийшов варвар — так ви називаєте нас — і повоював тебе, небачену і некохану, для своєї примхи. Це не так. Адже й мене ти досі не бачила і не покохала, а пішла під вінець. Чому? Бо ти і я живемо не для себе, а для своїх народів.
Ти гадаєш: я силою взяв тебе. Це не так. Самі греки віддали мені город Херсонес; отже, самі греки віддали мені й тебе. Ти не знаєш про це, але я можу тобі довести.
Ти гадаєш: ось примусили Володимира задля тебе прийняти хрест. Це не так. Я міг вашої віри не прийняти. А я прийняв її. В угоді сказано, щоб лише я — князь — охрестився, а я зроблю більше — хрещу усю Русь. Чому? Бо Русь більша, ніж уся Візантія, а живуть в ній різні племена, бо вважають себе різними, насправді ж — однакові. Кожне плем’я має свого бога, і це різнить їх. Хотів я всіх об’єднати, зробивши усіх богів рівними. А що вийшло? Вийшло на зле: з гір Києва племінні боги промовляють — різні люди живуть на Русі, бо різних богів мають. Один я володар на Русі, один в ній має бути бог. Ось чому я взяв вашу віру і хрещу усю Русь. А ідолів волоком поволочимо з гір і втопимо у Дніпрі. Один Христос по всій Русі запанує.
Ти гадаєш: ідеш до варварів. Це не так, царівно. Скоро буде в нас все, як у інших народів: одна віра, один князь, один закон для всіх. Будуть пишні білокам’яні палаци, котрим інші народи ще позаздрять. І буде по всій землі йти про Київську Русь добра слава, яку нічим не затьмарити. Я знаю, так буде.
Я прошу тебе, царівно, проймися цими моїми думками і намірами, інакше не бути тобі руською княгинею, славною на цілий християнський світ“.
А голосу царівни я не почув: вона слухала і мовчала, як і я».
Отакого листа привіз Никифор Тавр.
Довго і замислено сидів над ним великий логофет. Потім піднявся і кинув його у вогонь. Дивився, як він вигинається вгору, чорніючи, як спалахнув і розсипався сірими пластівцями. Никифор Тавр полегшено зітхнув: кепсько їм обом було б, якби раптом цей лист потрапив до рук нещадних палацових інтриганів. А відтак можна спокійно доповідати василевсові про нову й велику дипломатичну звитягу. Зрештою, князь Володимир воліє, щоб його думки лишилися непочутими…
Розділ 21
БОГАТИРСЬКА ЗАЛОГА
Легкий, наче птах, повертався сокіл-корабель від Дніпрових порогів до фортеці Воїн, віднедавна збудованої на місці впадіння Сули до Славутича. Воїн завершував низку фортечок, що захищали Русь від Дикого поля, — Ромен, Глинськ, Синець, Кснятин, Лубно, Сліпород, Лукомль, Римів. Такі ж фортечки були побудовані на Трубежі і Стугні. Важко стало степовикам вдиратися на Русь: якщо вже сунути по здобич, треба їм було нині збирати велику орду. У Воїні і по всьому Посуллю очолив рать Ілля Муромець.
Сокіл-корабель повертався від дніпрових порогів з трьома десятками дружинників на борту, які аж до того небезпечного волока оберігали купецькі лодії, що пішли в далеку путь до греків. Були на борту ще князів дядько Добриня й сам воєвода Ілля Муромець, скупий на слово, щедрий на ратний подвиг. Повезли купці до Константинополя звичний товар у тороках і незвичні думки, які їм уклав шляхом-дорогою мудрий Добриня.
А думки були і незвичні, і тривожні…
От породичався Володимир-князь з візантійськими царями-братами, дав їм в платню за царівну славний Корсунь-град. От була хрещена Русь, і на грецькій горі Афоні русичі заснували власний монастир, де розумні отроки вчаться у ромеїв грамоті і книжковій премудрості, щоб і на Русі були вчені мужі. І ще: узяли із Царівграда митрополита Михаїла і священиків для відправ — усі греки — не сперечаючись. Добре чинили чи зле? Добре!
Чому ж ромеї знову таємно підбурюють проти Русі печенігів?
Чого їм ще треба?!
Які підступні задуми вони снують?
Чия голова у цьому ділі і чия рука у дії?..