Вона швидко виклала все з торбинок на стіл
— Ходімо. Не бійся В мене хороша мама. От побачиш
Лесик зітхнув. «От побачиш…» Знову Що він побачить?
«Мавпочку» в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: «Ой, яке гарненьке!» Ну, хіба тобі важко це зробити? Ну зроби, ну!.
Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою А біля тахти стояв візочок.
Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.
— Познайомся, мамо. Це наш Лесик Він допоміг мені принести все, що треба Не доведеться ще раз бігти
— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно всміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг, їй зараз, бідненькій, важкувато Так мені не пощастило…
— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав іще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче Він тебе не вкусить.
Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося — і Леся, і мама це чують.
Він підійшов і зазирнув у візочок Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.
На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді
Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленькі нижні зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся І Тарасик теж голосно хихикнув А потім склав губи трубочкою і за гугукав: «Гу-гу-гу!»
Леся і мама дружно зареготали.
— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся
— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього
Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся
Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, щоб ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає
Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.
Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках
Тут були і фікуси, і кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плющ, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше
— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!
— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один із вазонів. — Листя схоже на дубове. Правда?
— Правда, — погодився Лесик.
— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих А ти знаєш, що до цієї родини належить і черемха, і груша, і вишня, і яблуня, і малина, і суниця?.
— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму
— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.
— Гм, — тільки й сказав Лесик
— У нас на альпійській гірці біля школи точнісінько така. Це я посадила.
— Гм, — знову-таки сказав Лесик
А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами («разом з Лесею!») І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнючими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.
За цей час Тарасика двічі переповивали й один раз годували І Лесик уже знав, що таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — «на грудочку», а яка (з зав'язочками) потім — «на спиночку»
А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити у візочку пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика
— Тільки обережненько — не впусти
І Лесик притис до грудей тепле тільце І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце Це було якесь незвичайне почуття В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим
І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…
Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!.
Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й у родині тієї, хто вам подобається, ви, певна річ, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк
Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.
— Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?
Леся з мамою перезирнулися
— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.
Лесик почервонів:
— Та ні, але…
Вже опинившись надворі, він раптом подумав: «А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!»
І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, яке можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.
Назавтра Лесик підбіг до Лесі й тільки-но розтулив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: «Мовчи!» Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, аби у класі щось знали.
Він кумедно-швидко стулив рота й усміхнувся.
Вона теж усміхнулась і сказала:
— Привіт!
І він сказав:
— Привіт!
Так народилася їхня таємниця
Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять
І незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, гумор у хлопця був чудовий
Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: «Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру Клянусь! Можеш бути спокійна…» А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: «Ну що ти! Ну припини!..» А ти знов… І вона знов…
Як це чудово!
Лесик повсякчас усміхався. Він просто не міг втриматися Нарешті Жора це помітив
— Ти чого усміхаєшся? Гривню знайшов?
— Червінець.
— Брешеш!
— Брешу.
— Так що?
— Нічого… Просто так…
— Тю!
Потім була неділя
А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.
А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав; «Ну, як там твоя мама, як Тарасик?» — вона сказала:
— Спасибі! Все гаразд Мама вже ходить потроху А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»
Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила:
— Ну, я побігла!
І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.
Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала Коротко, напівжартома І він зрозумів, що більше нічого не буде.
Але таємниця лишилася
Про неї не знав ніхто Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
Розділ VII,
— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…
І тут знову Жора перебив Лесика:
— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й у лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а зі степу Що саме лісостеп — колиска первісної людини Так і написано.
— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж саме і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.
— Жоро! — кажу. — Гайда туди!
— Гайда! — кажеш ти І ми гайнули
Бачимо: ліс кінчається, починається степ Дикий первісний степ із височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо
— Ну? — питаю. — Що будемо робити?
— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.
— А що ж ми в степу знайдемо?
— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…
— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться Я ж не кролик, щоб траву їсти
— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?
— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів Огірка, помідора доісторичного. Цибулі в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде
— Ну, ходімо пошукаємо.
Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює
Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки й суха трава, пилом припорошена.
— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.
Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається А що — через високі трави й будяки не видно
— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить Треба було тобі його згадувати.
Перезирнулися ми та як дременемо — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:
— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.
— Тьху! — кажу. — То що ж ти голову морочиш! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…
— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.
Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся
— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.
— Що за мастодонт? — питаю
— Пращур слонів і мамонтів На території України знайдено багато їхніх залишків.
— Не хижак?
— Та ти що! Травоїдний
— О! Люблю травоїдних Чудові тварини Молоко дають Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка
— Так вони тобі й дадуть Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.
— То що ж ми їстимемо?
— Кажу ж — тоді корінці викопували, трави їстівні…
— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!
— Це точно. Це може бути Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.
— Яким-яким?
— А таким Один з'їв — помер, інші вже того не їдять
— Цей метод для нас не годиться, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами Мало. Ти та я.
— Ну, тоді будемо голодувати.
— Що ж, значить, будемо… Хоч би водички випити А то спрага вже така…
— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що…
І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ Та ще який! Як із відра. Злива.
У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання…
А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім утратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо
Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо А дощ холодний А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь Так тільки, щоб сором прикрити Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур — різниці ніякої
— Н-ну… ч-чого ж т-ти н-не п-п'єш… — цокочу я зубами. — П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало
— Х-хіба я з-знав, що т-тутт-такий д-дощ скажений, — цокочеш ти
Довго періщив дощ Та й не просто дощ А дощ із вітром Наче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?
— Ма-мабуть, антици-циклон, — цокочеш ти.
— Ма-мабуть, — погоджуюсь я. — А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени… А воно, бач, і тоді не було погоди Теж б-були циклони. І… і антициклони.
— Е-еге ж…
Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь. І думаєш, стало краще? Навпаки!
Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас, мокрих з усіх боків
Вззз… Вззз… Вззз…
Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!..
Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно До болю.
От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття, здається, віддав би за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період Неоліт.
— Слухай, — кажеш ти. — Давай рухатися! Бо в мене од холоду вже серце так болить — от-от зупиниться
— Давай, — кажу я. — Рух — це життя, писали колись у двадцятому столітті.
Підхопилися ми й почали робити різні вправи: присідати, пригинатися, вимахувати руками. Ти перший, я за тобою Ти ж у нас спортсмен! У вас же спортивна родина Не те що в нас
Та щось ті присідання й вимахування мало допомагають Наче ще холодніше стає. Наче більше вітру.
— Ой, — кажу, — холодно присідати Придумай щось інше.
— А що придумувати? — кажеш ти. — Хіба що біг на довгу дистанцію. Біг — це здоров'я. Сам академік Амосов це говорить.
— Ну, якщо академік говорить, побігли швидше!
І знову ти, як спеціаліст, перший. Я за тобою. Біжимо
— Жоро! — гукаю на бігу. — Швидше! Щось ти дуже повільно біжиш.
— Я, — гукаєш ти, — біжу так, як мене тато вчив! Треба розподіляти сили рівномірно по всій дистанції.
— Та ну тебе! Ти що — рекорд встановити хочеш? Нам аби зігрітися Швидше! Бо пережену!
Не міг же ти допустити, щоб я, неспеціаліст, та обігнав тебе, спеціаліста
Ушкварили ми так, наче за нами вовки гналися. Ти попереду. Я на п'яти тобі насідаю. І раптом ти зник
Не встиг я навіть здивуватися, де ж ти подівся, як відчув, що землі підо мною нема, і полетів кудись униз.
Отямивсь я, коли вже лежав на мокрій слизькій глині, по якій ковзнув аж на самісіньке дно глибокого яру Поряд борсався й ти.
— Швидше! Швидше! — перекривив ти мене
— А чого ж ти під ноги не дивився? — огризнувсь я. — Чого біг наосліп?
— Додивишся тут, як трава по груди.
Підвелися ми, спробували вибратися з яру, та де там! Ступиш два кроки — і назад з'їжджаєш. Мокра глина — все одно що ковзанка
— Ну от, — кажеш ти. — Мало нам було радості первісного життя. Тепер голодні й холодні у ямі сидітимемо
І в голосі твоїм, чую, вже справжні сльози бринять. Та і в мене, чесно скажу, все усередині тремтить — от-от заплачу.
Справді. Становище наше — гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто нам його подасть? Шаблезубий тигр? Печерний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сокирою? Чи ті волохаті гоміноїди, немовля яких ми налякали?
Ні! Ніхто нам руку (чи пак, лапу) допомоги не подасть Ніхто!
І тут… Спершу мені навіть здалося, що то мені просто вчулося. Аж дивлюсь — і ти рота роззявляєш від подиву.