— Хлопці! Чилдрени! Це ви?.. Хлопці! — тихо і якось невпевнено пролунало з-за якогось колючого кущика, що ріс на дні яру
І звідти вигулькнула розпатлана мокра голова
— Агашкін! — вигукнули ми з тобою в один голос. — Агашкін!
І ми кинулися до нього так радісно, наче то був не Агашкін, а найрідніша нам у житті людина
— Ой, хлопці! Ой, як добре, що ви з'явилися! — тремтячим голосом заговорив до нас Агашкін. — Бо я вже й надії не мав. Думав, що все, пропадаю Злякався, як… От жах!.. Ну, ви скажіть, га?
Але ми нічого не сказали. Ми тільки ствердно кивали. Бо що ж тут скажеш?..
Розділ VIII,
Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо
Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вишні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається
Він страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує
— О, знову Агашкін працює на публіку! — усміхається староста Стьопа Чичибабін
І нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розтулені від подиву роти однокласників.
— Учора ввечері… — наче знехотя, байдуже починає Агашкін, — прийшов до нас знайомий мого тата генерал Михайлюченко Орденів отак — на всі груди… Навіть не знаю скільки, й підрахувати важко. Нещодавно генерал повернувся з Ялти, з санаторію. До речі, Софія Ротару, виявляється, живе в Ялті. Він її бачив отако, розмовляв із нею Вона у них у санаторії давала концерт Дуже, каже, симпатична, проста, без усяких там штучок, як інші естрадні зірки Співала їм на «біс» усе, що просили. Фото генералові підписала, він показував…
Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади.
— Якусь я вчора штуковину їв, навіть не знаю, як вона називається, — знову ж таки знехотя, наче байдуже починає він
— Що таке? — питають його.
— Та… були ми вчора на іменинах у моєї двоюрідної сестри. Вона вчиться у хореографічному училищі на балерину І вже в спектаклях виступає в кордебалеті Так на іменини прийшли заслужені, народні артисти. Приятель її тата, дядька мого, працює директором ресторану. То ви таких закусок, мабуть, зроду не бачили Якісь ковбаси, тверді, як залізо… Це таке образне порівняння… Якісь балики, аж чорні, з жовтим жиром А одна штуковина, я ж кажу, з вигляду наче рисова каша, а солона і смак рибний. Але смачне, страх! Я пів-тарілки з'їв. А один народний артист так співав (от забув його прізвище!), що в серванті скло тріснуло Бас! Уявляєте? До речі, він живе в одному дворі з Олегом Блохіним…
І отак на кожному кроці в нього — або генерал, або народний артист, або лауреат, або чемпіон, або якийсь начальник Але все це говорилося таким тоном, ніби ті генерали, чемпіони, лауреати для нього — звичайна річ, нічого особливого Просто це його оточення, його середовище
Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом із тим дивився на всіх звичайних людей зі щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність.
Оскільки в класі не було ні генералів, ні чемпіонів, ні лауреатів, Агашкін ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Але якщо йому було щось треба, він міг, не соромлячись, звернутися до будь-кого наче до друга Такої вже він був вдачі.
Та, однак, найчастіше він звертався до Лесика й до Жори
Хтозна, може, тому що в Лесика батько й дід були художники. А в Жори тато — доктор, а мама — кандидат наук Хоч і не лауреати, але все-таки…
Лесик і Жора чудово розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали Воно було, як то кажуть, на поверхні
Але не будеш же відштовхувати людину, яка звертається до тебе з добрими словами, хай навіть ті слова й не дуже щирі. Лесик і Жора цього не вміли.
— Надто ми з тобою інтелігентні, — зітхнув якось Жора. Лесик мовчки кивнув.
Та не думайте, що Агашкін — яскраво виражений негативний тип Що він такий уже й противний. Зовсім ні. Було в Агашкіні щось гарне й навіть привабливе Наприклад, ота його моторна вигадливість. Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри
— Чилдрени!.. — (Як почали вивчати англійську, Агашкін інакше як «чілдрени» до хлопців не звертався) — Чилдрени! Гайда на схили на дуб Д'Артаньяна!
Хлопці перезираються — що за дуб Д'Артаньяна? Агашкін робить таємничий вираз обличчя: всьому свій час, потім дізнаєтеся Хлопцям, певна річ, цікаво
І біжать хлопці з Агашкіним на дніпровські схили за Петрівську алею, за Аскольдову могилу. Підводить їх Агашкін до якогось дерева, товста гілляка якого вигиналася метра на півтора над землею і справді була чимось схожа на коня.
Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:
— Вперед! — і загарцював, мов на коні. — Тремтіть, о підлі слуги кардинала!
Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали
— Значить, так, чилдрени, — сказав Агашкін. — Дуб Д'Артаньяна — це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає щось цікаве
Першим, звісно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб Д'Артаньяна. Цю пропозицію вніс Ясик Гриценко Завжди чистенький, охайненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував Але, як усі тишки та скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші.
Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку й, урочисто сидячи на ній, видудлив пляшку пепсі-коли, яку завбачливо захопив із собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нащо він по дорозі купив її, адже й сам не пив, і не частував нікого).
Сидячи на дубі Д'Артаньяна, Агашкін виголосив промову:
— Шановні чилдрени! Жити треба цікаво Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе в Музей побуту чи в кіно Треба самому бути творцем свого щастя.
Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:
— Тю! Дуб Д'Артаньяна! Це несерйозно!.. Яку дитсадку…
Лесик із ним не погодився:
— Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.
Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну. Песикові було досадно
У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. їх можна було тільки розказувати.
За два дні Агашкін знову сидів на дубі Д'Артаньяна у вінку і пив пепсі-колу Його славили за те, що він придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Двоповерховий старий будинок майже весь уже зруйнували Лишилася тільки одна стіна з розбитими вікнами і дверима, що ледь трималися на одній завісі Бульдозер, який ламав будинок, чогось не приїхав (чи то бульдозерист занедужав, чи то його перекинули тимчасово на інший об'єкт). Кататися на тих рипучих дверях була сама насолода, хоча досить небезпечна, бо двері у будь-яку мить могли зірватися з тої єдиної завіси Нарешті прийшов якийсь дядько і прогнав їх, але віншування на дубі Д'Артаньяна Агашкін, безперечно, заслужив
Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.
Мабуть, Агашкін помітив це. Ще за кілька днів на дубі Д'Артаньяна вже славили Жору. І було за що.
Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.
Школа була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці
— У кожну парту вмонтовано калькулятор, — з гордістю пояснював Володя Тарасуло. — У кожному класі проектор. Отут — комп'ютерний клас Шефи школи (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх охочих, навіть із молодших класів, допомагають оволодівати «другою комп'ютерною письменністю»…
— Між іншим, — докинув Жора, — є комп'ютер-педагог Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну програму і машина помилилася, вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: «Вибачте, я помилився». Якщо не вибачитися, машина автоматично вимикається.
— Причому при роботі на комп'ютерах шпаргалки, списування виключені абсолютно Підглядати у чужий дисплей немає жодного сенсу У кожного ж своє завдання, — сказав Володя Тарасуло.
— Катастрофа! — жахнувся Агашкін
Усі засміялися
— До речі, — мовив Володя Тарасуло, — ми зараз теж працюємо над системою, що сприймає звукові сигнали.
— Ще трошки — і фантастика стане дійсністю. Буде створено штучний розум! — вигукнув Агашкін. — Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.
Але тепер ніхто навіть не усміхнувся.
— Ех, — зітхнув Лесик, — невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться
— Не хвилюйся Не замінить, — поблажливо сказав Жора. — Людина — це організм (раз!), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механізм. Отже…
— Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.
— Мій тато, — опустив погляд Жора.
Того ж дня збентежений Жора, червоніючи, сидів на дубі Д'Артаньяна і тримав у руці пляшку пепсі-коли, не наважуючись пити. А Вася Агашкін вигукував знизу:
— Слава Жорі Комп'ютеру! Слава! Слава! Чилдрени, славте всі великого винахідника Жору! Хай живе наш видатний юний технік Жора, майбутній творець штучного розуму! Та пий уже! Скільки можна! Мусолиш у руці ту пляшку вже півгодини…
Але відчувалось, що все те говорилося не дуже щиро, що він, Агашкін, великодушно поступається сьогодні місцем на дубі Д'Артаньяна Жорі, але по справедливості місце належить, певна річ, йому, Агашкіну.
І коли Жора, сидячи на дубі, раптом сунув руку в кишеню, витяг акуратно складений учетверо аркуш паперу (графік), зазирнув у нього і сказав винувато: «Вибачте, але мені треба вже бігти на підводне плавання» — Агашкін був задоволений, що Жорине вшанування було таке коротке
Любив Агашкін розказувати про різні унікуми, як він їх називав, що зустрічаються дуже рідко й чого ні в кого нема
— От у мого родича, троюрідного дядька моєї мами, професора, члена-кореспондента, доктора медичних наук, така колекція картин, ікон — захитаєшся. Всі — оригінали. Унікуми Дев'ятнадцяте століття, вісімнадцяте… Не квартира — музей. Ну, звісно, на сигналізації По-моєму, таких речей нема навіть в Ермітажі…
І в усьому тому головне було, що унікуми належали не комусь, а його, Агашкіна, родичеві — отже, майже йому самому, Агашкіну
Як хотілося Лесикові хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!
І одного разу тато сказав йому:
— Я дістав для дідуся фарби, вони йому дуже потрібні, але в мене сьогодні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці Знайдеш?
— Знайду Занесу! Про що мова? Давай!
Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як дід реставрує.
Дід зустрів його радісно й гучноголосо:
— Приніс?! Ну, безумство! Цінний чоловік! Давай!. Татові привіт сердечний і подяка від душі. Вибачай, треба працювати, поки освітлення не помінялося Поспішаю, — і дід подерся на риштовання.
Лесик провів його поглядом і рушив до виходу.
І тут при виході побачив на долівці кілька шматків тиньку, прихилених до стіни На них були якісь бліді кольорові смуги — жовті, рожеві, голубі
«Мабуть, частина фрески — настінного живопису», — подумав Лесик
Коли він іще заходив у храм, то звернув увагу на темну бронзову дошку на стіні праворуч із викарбуваними словами: «Церква Різдва Богородиці (1696 рік) Охороняється державою»
1696 рік Сімнадцяте сторіччя
«Унікум», — наче хто сторонній проказав це слово.
В уяві виник Агашкін.
Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.
Ніде нікого
Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й чкурнув геть
Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на нього І та бабуся з кошиком, яка, мабуть, живе на території лаври І той солдат із дівчиною, що йшли, жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного автобуса…
Уламок штукатурки неприємно холодив груди.
«Я тільки покажу… Тільки покажу й одразу віднесу назад. Тільки покажу»
Дома Лесик поклав «унікум» у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір почувався державним злочинцем Там же на дошці написано: «Охороняється державою», а він…
Коли пізно увечері задзвонив телефон і тато взяв трубку й мовив: «А-а, батя… Здрастуй… та нема за що…» — Лесик завмер
Але тато, трохи поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого не сказав Видно, дід чи не помітив, чи… хто його зна
Який довгий був той вечір!.. Жори не було Жора з батьками на три дні поїхав до Запоріжжя на ювілей бабусі — шістдесятиріччя.
Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:
— Тс!. Я тобі зараз щось покажу, тільки ти… дивись… обережно… — Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну
— Що таке?
Лесик дістав «унікум» із портфеля і розгорнув газету:
— Фреска. З храму Різдва Богородиці Мій дід реставрує Сімнадцяте сторіччя Охороняється державою
Агашкін розтулив рота:
— Ну-у?!
«Втер-таки носа!» — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.
— Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. — Ух ти! Справді! Унікум!. Та почекай. Що я — з'їм?. Дай роздивитися.
Підійшов Ясик Гриценко:
— А що це у вас?
— Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя З храму Різдва Богородиці, — Агашкін говорив так, наче то був його «унікум» і Лесик до нього не має аніякісінького стосунку
— Дай! — ображено мовив Лесик
— Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш
Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене
— Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати «унікум» із рук Агашкіна, але той не пускав:
— Та чого ти? Ну! От…
— Дай! — Лесик щосили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, «унікум» описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й…
— Ой! — тільки й вихопилося в Лесика. Вони перехилилися, глянули вниз.
У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки
— Ох ти!. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя…
Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:
— Та яке там сімнадцяте!. Хи-хи! То я пожартував… Це… таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Лесику?.. Ми тебе розіграли.
Лесик отетеріло глянув на Агашкіна У цей час перерва закінчилася — продзвенів дзвінок Агашкін і Гриценко побігли на свої місця Лесик сидів, утупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель У грудях його була холодна порожнеча. Що ж тепер? Як же тепер? «Охороняється державою…» За це ж і судити можуть. А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто «Звичайний шматок штукатурки».
А може, й справді… Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи
А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер…
Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. І похолов — на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви
Тепер уже виходу не було
І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:
— А ти таки правду сказав. То був звичайний шматок штукатурки. Я просто хотів…
— Ага! Я так і знав! — з радісним полегшенням вигукнув Агашкін. — А то — «унікум», «сімнадцяте сторіччя»! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя…