— Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.
— Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться
— Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося у сьомому весь урок І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі
Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, певна річ, не так, як дівчата. По-своєму.
Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках Тільки показував.
— Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях Для злочинців. А тут усе добровільне Скажу тільки одне Вміти щось зробити своїми руками — це радість, яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні телевізор, ні джинси. Атой, хто нічого зробити не може, — то нещасна людина Добровільний інвалід.
Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів із лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний
І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, до чого б не взявся — чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести
І кожному хотілося зробити так само
І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.
Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва
— Робота без певної мети, — казав Орест Іванович, — робота, коли не бачиш її корисних результатів, — дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, — зовсім інше діло
І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків.
Тимчасово були припинені роботи по металу Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.
Здавалося б, нескладна річ — маленький столик Фанерна стільниця, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до стільниці
Але все це вимагає точності, старанності та вміння.
— Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, — казав Орест Іванович. — Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?
Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла ніжки й поперечини одна бригада
Стільниці випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком — друга.
А вже збирала — третя
Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столик стояв під вікном — акуратненький, міцненький, — серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ — зробити щось своїми руками
Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням — так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім… Ну, ви, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця — Довгий, Злюкін і Малявка — просто не могла працювати, як усі Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки заманеться. Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.
— Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін
— Робота дурнів любить, — докидав Довгий.
— Від роботи коні дохнуть, — пищав-хихикав Малявка А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в училище, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:
— А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в училище…
— А ким же ти будеш? — питали його
— А хоч би прийомщиком склотари! — й очі в Злюкіна робилися, як щілинки
— Ага! Пляшки прийматимемо! — підхоплював Малявка
— Або пиво продавати будемо… — гудів зверху Довгий.
Хлопці тільки одмахувалися.
Ну, що з них візьмеш?..
Поки були звичайні уроки праці, не зв'язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала Ну, ледарюють, хай собі, подумаєш На те вони й трійця
А от коли почалося виготовлення отих столиків, трійця почала дратувати хлопців.
Тим більше, з шостим «А» було в них змагання Хоч і неофіційне, так би мовити, підпільне (Орест Іванович вважав, що головне не кількість, а якість), але змагання. І в цьому змаганні шостий «А» вигравав Столиків робив більше. Авжеж. У них таких ледарів не було
І якось тихенький скромний Ясик Гриценко, усім на подив, не витримав і вибухнув:
— Ну ви ж і ледацюги!.. Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами. Бо людину створила праця. Це доведено наукою І ви… ви ризикуєте обернутися на мавп От… У вас, мабуть, уже й шерсть на спині росте… Між іншим, жителі острова Борнео й досі вірять, що орангутанги були колись людьми, які перестали працювати і тому втратили людську подобу…
Це було під час перерви в коридорі, коли поверталися після уроків праці. Усі завмерли От тобі й Ясик! От тобі й тишко!
— Що?! Що ти сказав, козел?! — Злюкін посунув на Ясика Довгий вайлувато рушив за ним Слідом задріботів Малявка
Ще мить, і… Першим підскочив до Ясика Слава Коваленко, потім Сашко Чуприна, тоді інші Хлопці щільно оточили Ясика
Трійця розгублено спинилася Злюкін обернувся на Довгого Той почухав потилицю Малявка сховався за Злюкіна
— Ну, гаразд, — зловісно просичав Злюкін. — Розмова переноситься… Тримайся, синку…
І трійця відійшла.
За три дні Ясик прийшов до школи з величезним синцем під лівим оком Хлопці кинулися до нього:
— Що з тобою?
Ясик одвів очі:
— Та… об половичок перечепився.
Хлопці недовірливо перезирнулися. І глянули на трійцю Трійця спокійно стояла, глузливо позираючи на Ясика.
— Це ви? — зціпивши зуби, спитав Слава Коваленко
— Ха-ха! — мовив Злюкін. — Став би я зв'язуватися з таким трупом!
— Його ж торкни — він розвалиться, — прогудів Довгий.
Малявка просто хихикнув.
— Не чіпайте їх… Це не вони, — буркнув Ясик.
Він довго не хотів нічого говорити, але потім нарешті розказав. Якийсь незнайомий хлопець підійшов до нього у прохідному дворі й ні з того ні з сього, й слова не сказавши, вдарив його кулаком в обличчя Потім побіг. Ясик навіть отямитися не встиг
Усі зрозуміли, що це справа рук трійці, що це вони намовили того хлопця, але довести не можна було нічого…
Розділ XI,
…Тим часом три мавпи на гілці дивилися на нас з Агашкіним із тупою звірячою погрозою.
— Хлопці! — гукнув до них Агашкін. — Привіт! Це ми, ваші однокласники. Довгалюк і Агашкін. Не впізнаєте? Привіт!
Трійця на дереві засовалася. Малявка стрибнув на вищу гілку загойдався на ній. Злюкін зачепився хвостом, повис униз головою А орангутанг Довгий почав присідати, метляючи довжелезною лапою. І всі троє зауукали по-мавпячому:
— У-у-у!
— У-у-у!
— У-у-у!
Ми перезирнулися.
— Агашкін, — кажу, — вони ж не розуміють людської мови Зовсім озвіріли Стали звичайнісінькими мавпами Ясик Гриценко мав рацію.
— Точно! Тікаймо швидше! А то… — Агашкін не договорив
Орангутанг Довгий блискавично скочив із гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом із ним на дерево.
Не встиг утекти і я Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір'їну, легко затягли на дерево.
— Ой! Пустіть! — скрикнув Агашкін.
— Пустіть! Ой! — гукнув я
Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю… «Ну, — думаю, — це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не винні навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп Що з них тепер візьмеш?»
Але ж не хочеться так безглуздо гинути.
— Агашкін! — кричу. — Придумай щось швидше! Ти ж мастак придумувати. Загинемо ж!
— Не придумується! — волає Агашкін. — Я в таких умовах не можу придумувати. Ти фантазер Придумуй ти!
А що ж його придумаєш, як тебе мавпи з обох боків мов у лещатах тримають і тягнуть угору.
«Ну, — думаю, — все! Витягнуть зараз на верхівку і там з'їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев»
Аж от уже й верхівка.
І тут раптом вони нас з Агашкіним випускають зі своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?
Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз Висимо ми, значить, на самісінькій верхівці височенного дерева, дивимося отетеріло один на одного й дивуємося.
— Агашкін, — кажу, — ти щось розумієш?
— Ні-І, — хитає головою Агашкін. — Нічого не розумію
– І я, — кажу, — нічого Я думав, вони нас тут з'їдять А вони кудись зникли.
Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші однокласники-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид Гора, нагромадження кам'яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями — різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні…
— Слухай, — кажу, — Агашкін А глянь-но уважніше. Тобі це нічого не нагадує?
— Тю! — каже він. — Точнісінько наша альпійська гірка, що біля школи. Тільки гігантська Натуральної величини Ти диви!
— От я ж і кажу.
— Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як… як сороки. Це таке образне порівняння…
Мене наче струмом ударило
— Злазьмо, — кажу, — Агашкін, швидше та підемо шукати Жору. А то ми про нього геть зовсім забули
— Давай, — каже він.
І ми швиденько почали злазити з того дерева. Але те «швиденько» було дуже відносне. Ми все-таки не мавпи У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тільки-но ступили на землю, як залунало дике мавпяче «у-у, у-у». І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас
— Хлопці! Та ви що! — без усякої надії спробував заволати Агашкін
Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зуби, мавпи тягли нас у якісь хащі
І враз до мене дійшло — бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться Як ото кіт із мишкою. І нікуди вони нас не відпустять, поки не замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага І нічого їм не доведеш, бо не розуміють вони людської мови.
І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.
Притягли вони нас на якусь галявину і давай збиткуватися над нами Ти ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися зі слабших за себе. Та коли вони були однокласниками, то хоч поговорити можна.
А тут… Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім ураз присіли всі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! — і нема.
А ми лишилися лежати на землі.
Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з'явився… шаблезубий тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровенні шаблюки, стирчали з пащі на півметра.
— Агашкін, — шепочу, — лежи й не ворушись, наче ти неживий Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.
Завмерли ми, закам'яніли Лежимо, не дихаємо.
Чи то шаблезубий щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник із наших очей.
Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас — лежимо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого…
І тут згадалося мені раптом шкільне горище, як ми з тобою, Жоро, тремтіли й мерзли на ньому. Вся наша пригода на горищі Згадалася…
Розділ XII,
Це було торік наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.
Знову ж таки не обійшлося без Агашкіна. Власне з Агашкіна все й почалося. Коли б не він, ніякої пригоди не було б
Якось у кінці перерви Агашкін увірвався до класу такий збуджений і червоний, наче сталося щось епохальне — нашестя інопланетян, позачерговий футбольний чемпіонат світу абощо.
— Ой, чилдрени! Де я тільки що був! — заволав він не своїм голосом.
— Де?
— На горищі! На шкільному горищі! Ой! Там таке!.. Таке!
— Що?
— Ой! Не питайте!. Фантастика!
— Ну що? Що?
— Сила! Яку замку графа Монте-Крісто… Я там півгодини ходив.
Агашкін явно перебільшував Перерва тривала всього десять хвилин Але, хай там як, хлопці зацікавилися Горища взагалі сповнені таємниць На них завжди можна зустріти щось несподіване й загадкове. В усі часи, в усі епохи всіх хлопців світу завжди тягло на горища.
Але шкільне горище завжди було замкнене. На оббитих залізом дверях висів великий візерунчастий, наче з казкової театральної вистави, замок. Ключ був у Феді.
Агашкіну просто пощастило Видно, завгосп був у цей час на горищі, і тому Агашкін зміг туди зазирнути Бо коли на наступній перерві хлопці всі гуртом побігли на четвертий поверх, то побачили, що на дверях, як завжди, висить замок.
Але після цього кожному закортіло хоч одним оком глянути, що ж там таке на тому шкільному горищі І щоперерви хлопці почали бігати на четвертий поверх дивитися, чи висить замок. Замок висів.
Минуло кілька днів Пристрасті трохи вгамувалися, але горище не забулося У п'ятому «Б» (тобто торік) виникла навіть своєрідна гра: хто непомітно, не привертаючи уваги однокласників, перший опиниться на четвертому поверсі, біля сходів, що ведуть на горище Причому одразу після дзвоника на перерву бігти туди не дозволялося Треба було кілька хвилин погуляти по коридору, забігти в буфет абощо.
І вже тоді — на четвертий.
Було домовлено: хто перший опиниться біля відчинених горищних дверей, той і зазирне швиденько на горище Всім навалюватися нічого, бо тоді взагалі нічого не вийде — контакту в учнів із шкільним завгоспом не було
Й от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови на уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх із класу.
Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші й, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї щодо горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, із класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством