Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:
— А я вже справді злякався.
І хлопці побігли у коридор.
Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик носив у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці дні й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався
А коли за кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом не обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук… «А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю», — заспокоював себе Лесик
У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.
Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося
З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього І дуб Д'Артаньяна ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого «Б» Скільки різних цікавих ігор придумав іще Агашкін біля нього — не перелічити.
З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.
От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та й додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера — ціни б йому не було, тому хлопцеві.
Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом, — не хоче, скнарує От доля!..
Розділ IX,
у якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна Вибач, Жоро Раптовий напад
— Ой, чилдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою… — він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод… Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою». Це точно Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав…
Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати на публіку Навіть якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята на морозі, однокласників.
— Перше, що я відчув, — лежу я в якійсь холодній багнюці. Напівморок Придивляюсь, бачу — лежу в болоті Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше… ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили… Спершу я застиг із переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки… Нарешті вирішив: а я вас обдурю Вдам, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння… Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять Може, й бояться, гадають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих Словом, не чіпають мене І я їх, певна річ, не чіпаю Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках Але ця, гігантська, — ні, чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці…
— Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. — А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть
— Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні — ти ж не знаєш… І я ж не кажу, що це точно ящірки Може, це просто якісь не відомі науці плазуни, які потім вимерли
— Ну, гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться — здається, знову буде злива. Слід якусь печеру шукати абощо В усякому разі треба з цього яру вибиратися
— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається Мене сюди мамонт закинув
— Як це так? — здивувалися ми.
— Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Тільки-но відчув під ногами твердий ґрунт, підхопився й ушкварив щодуху від того болота і тих земноводних Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротей Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одриває від землі й підносить угору. Й от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, і волохаті вуха Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — волаю я
— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.
— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав
— Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз Давайте вибиратися…
І ми подряпалися по схилу нагору П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху
— Ну, то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку
— Та як… Ніяк. їсти він мене, звісно, як бачите, не став… В іншому разі ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік Лечу. «Ну, все, — думаю, — і кісток не позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години щонайменше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чилдрени, зустрів… Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютере! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися
Ми вже були майже нагорі
Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу Ну, просто Ніагарський водоспад — суцільні струмені води ринули з неба
— Жоро! Жоро! — кричу я.
Але ти зник, як булька на воді. Нема тебе, та й усе
Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка
Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Щойно ти був разом із нами, говорив, лаявся І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає Дуже ми з Агашкіним засмутилися…
— «З Агашкіним»… «З Агашкіним»… — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?
— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.
— Що значить? Ти мусиш знати! Твій сон, твоя фантазія… Ти й відповідаєш!
— Ну, я гадаю, буде все гаразд Плаваєш ти чудово, у басейн з батьками ходиш. Отже…
— І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?
— Поки що ні.
— От макітра! А ще присягався в дружбі. Ну, певна річ… — Жора зітхнув. — 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.
— Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло Історично склалося Хіба я винен?…
— Винен, — надув губи Жора. — А чого ви не кинулися рятувати мене?
— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь на дно яру й далі Куди ж кидатися? Як?
— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би
— То ти просто ситуації не уявляєш…
— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: «Двадцята тридцять — моделізм». За графіком…
— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Справжній комп'ютер, а не людина!..
Жора зітхнув:
— Ну, гаразд Розказуй уже далі, зрадник…
— От даремно ти все-таки… Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене
Але так уже сталося…
Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр Каламутний потік вирує на дні Тебе ніде не видно й не чути.
— Треба шукати, — кажу я.
— Треба, — погоджується Агашкін
І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.
Йшли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отож пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?
Пройшли ми ще трохи, яр закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.
І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого
І холодно так, що на нас аж гикавка напала.
— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше
Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс
— А я-ик же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами
— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.
— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я
— То яка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.
Ну, що я міг йому сказати?
Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс
Та, гадаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз із колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.
— Ой!
— Ой!
— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним
— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.
— Припини, — кажу, — паніку Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано
Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває. І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кіри Андріївни:
— …Щоб одержати екзотермічну реакцію, слід узяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…
Я рвучко обернувся до Агашкіна.
Він дивився на мене виряченими від подиву очима.
Я гарячково закрутив головою, виглядаючи вчительку. Але не побачив нічого.
Голос замовк так само раптово, як і залунав.
— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.
— Чув, — так само отетеріло відповів він.
Стоїмо То один на одного зиркнемо, то навколо Нічого не розуміємо
І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:
— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за рахунок теплопередачі, називають кількістю теплоти.
І знову — тиша. І — нікого.
— Чув?
— Чув
Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло
— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху!.. Отже, ніякої фантастики
— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів Ми цього ще не проходили
— Ну й що? То інше проходили Й однак нічого не знаємо А якби слухали на уроках, вдома сумлінно читали підручники, то знали б зараз, як зігрітися.
— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.
— От-от, — кажу. — А ми з тобою…
— У «морський бій» на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той «морський бій».
— А Жора… — зітхнув я.
— От хто зараз був би потрібний Краще б не його, а когось іншого змило
— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім
— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не сварімося Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо не триматимемося купи, ще швидше пропадемо
Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить із дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це «щось» було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, що, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, аби глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.
Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, що рясно ростуть на дереві.
— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий «банан» бебехнув його по маківці Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. У цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах Придивився я…
— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
Агашкін так і присів:
— Точно!..
Розділ X,
Раз на тиждень, коли в шостому «Б» дві години поспіль були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися на перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна
Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її Та й не дівчача це справа — джикати напилком, шкваркати рубанком і гехкати молотком по зубилу Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося у сьомому. Й уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.