— Ну?! — дивуєшся ти
— А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть Від шаблезубого тікали й попадали Я про тебе згадав: от коли був би Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти
— Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.
— Ну, ти таки геній! — кажу я. — А ми й не додумалися.
Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна
— Ага, — закивав Агашкін
— То, може, повернемося, — кажу я. — Пропадуть же! Шкода все-таки
— Гайда! — кажеш ти
Повернули ми назад.
І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.
Йдемо ми, ступаємо бадьоро, мало не співаємо.
Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Нетой пейзаж Не ті дерева, не ті кущі — все не те.
— Хлопці, — кажу, — по-моєму, ми не в той бік повертаємося
Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.
— Мда, — кажеш ти. — Щось не те
— Еге ж, — підтвердив Агашкін. — Не те.
Більше ми нічого сказати не встигли Бо враз попереду почулося могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюча волохата голова печерного ведмедя.
Часу на обмін думками не було.
Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію Відмінність тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто-двісті метрів, а ми не обмежували себе Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти — чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.
Біжучи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг із перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубий тигр чи печерний ведмідь
Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і нами не зацікавився
Бо не лише марафону, а й півтори тисячі метрів ми б уже не подолали.
Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.
— Чилдрени, я більше не можу, — не витримав і заплакав Агашкін. — Не можу я більше. Це не життя Мука!.. Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лихо… Не можу!
Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати А тут я був із ним абсолютно згоден На сто відсотків
Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя Без вогню, без даху над головою Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану Щокроку підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай
— А ви думали, — кажеш ти. — Важко Дуже важко було Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років
— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз хочу тепла й безпеки
— А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?.
У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:
— Ні! Неправда! До чого тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо!
Лесик знітився. Хотів щось казати…
І в цей час у двері подзвонили.
Розділ XIV,
Усе, що ви прочитали про оті фантастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.
Жорині батьки пішли на фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлопці перекочували на свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір'я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім) А коли почав накрапати дощ, повернулися додому Тепер уже до Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом і бабою спершу по крамницях, а тоді проводжати їх на автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато
Було вже надвечір'я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.
Хлопці вирішили, що то повернулися Песикові батьки. Пішли відчиняти удвох Відчинили і… Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Павла Поповича, співачку Софію Ротару або французького кіноактора Алена Делона, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен із них окремо, було б не так дивно Але всі разом…
Стьопа Чичибабін — староста, Слава Коваленко — голова ради класу, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець та Аліна Гончарук — ланкові
Делегація була представницька, на вищому рівні.
— Ми до вас, — сказав Стьопа. — Власне, до Лесика.
— За-заходьте, — затнувшись, мовив Лесик. Делегація зайшла
Запала хвилинна пауза.
Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.
Особливе враження справила стінгазета «Домовик», яка досі висіла на стелажах.
— О! — вихопилося водночас у Лесі й Аліни.
— Сила! — сказав Сашко Чуприна.
— Клас! — сказав Слава Коваленко.
— Куди твоє діло, — промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. — Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу… Так… Нам слід негайно випустити «Блискавку» Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх Тільки вони.
— Правильно! — сказав Слава Коваленко.
— Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.
— Треба! — мовила Леся Чорнобривець
— Випустити «Блискавку»! — підтвердила Аліна Гончарук
Увесь штаб висловився
Лесик і Жора стурбовано перезирнулися
Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.
А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, коли тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.
Який же люблячий тато відмовиться допомогти рідному синові! Клас це знав і користався цим. От і зараз
— Попроси, щоб підключився тато, — схилив голову набік Стьопа Чичибабін. — Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.
— Точно! — вигукнув Слава Коваленко
— Три мавпи! — вигукнув Сашко Чуприна.
— А вони такі й є! — вигукнула Аліна Гончарук.
Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.
Вони розгублено перезирнулися
І Лесик сказав:
— Ні! Тато не зможе… Він… зайнятий.
Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив:
— Не зможе. Ні!
Тепер уже перезирнулася представницька делегація
— Ну що ж, — знизав плечима Стьопа Чичибабін, — тоді доведеться тобі самому
— Шкода, звісно, — зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на «Домовика». — Тут якраз хотілося, щоб був рівень…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Щоб пробрати як слід
— Скільки ж можна терпіти! — вигукнула Леся
— Просто сил уже нема! — підхопила Аліна.
Лесик якось безпомічно й очікувально подивився на Жору
— А що дає «Блискавка»? От не розумію, — сказав Жора. — Невже ви гадаєте, що на них вплине якась карикатура
— Та ніколи в житті! — вигукнув Лесик. — Сміх!
— Скажи просто, що ти боїшся! — вигукнув Слава Коваленко. — Що вони тобі за карикатуру ще можуть… Когось підмовлять і… як Ясика Гриценка…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Боїться!
Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі
— Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, — вигукнув Стьопа Чичибабін, — ми… ми їм таке влаштуємо! От побачиш.
— Чого це я боюся? — спалахнув Лесик. — Просто… просто я вважаю, що…
— Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А шкільній дисципліні підкоритися мусиш. Коли вже тобі доручають…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І ніяких відмовок!
— Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав староста. — Щоб завтра вранці була «Блискавка». Ходімо, друзі!
Двері за ними зачинилися.
— Ну, уявляєш? — мовив Лесик.
— Ситуація! — сказав Жора.
І тут задзвонив телефон
Лесик зняв трубку:
— Слухаю!
— Добрий день! Це квартира Довгалюків?
— Так
— Це — Ікс Ігрекович А батьків іще нема?
— Нема.
— Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав Добре?
— Добре.
— 93-01-55 Запиши, будь ласка
— Я й так запам'ятаю.
— Спасибі Вибач. Так я чекатиму
Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:
— Хто це?
— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?
Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.
Після того як повернулися з фізкультури Жорині батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як ви знаєте, пішли на свіже повітря
Спершу вони ходили вулицями, а потім забрели на шкільне подвір'я. Тільки не з центрального входу, де ота злощасна клумба, а з боку садка та шкільної ділянки Тут був у них заповітний куточок на сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давним-давно не працювала, оскільки опалення в школі вже десятки років було центральне
Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр
І несподівано Лесик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли він підійшов
— Вибачте, — ніяково усміхнувся незнайомець. — Клянусь, я не підслуховував Підійшов випадково й от… Вибачте… Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя Я думав…
Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, радше навіть похилого Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра
— А… ви… хто такий?
Та незнайомець од відповіді явно ухилився.
— Я бачу, хлопці ви інтересні, — усміхнувся він. — Щось таке розповідаєте, я аж заслухався… хоч і не мав права… Мимоволі… Слово честі… Грішний… люблю секрети, загадки різні.
Лесик почервонів А Жора повторив:
– І все-таки… хто ви?
— А це хай теж буде секрет… Називайте мене Ікс Ігрекович… Отак! — він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви Трошечки старший.
Хлопці перезирнулися, але промовчали.
— От бачите. Не признаєтесь Хоч поводитеся досить підозріло Залізли у темний закуток Про щось таке незвичайне говорите Може, щось і накоїли… Накоїли? Га?
Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли
– І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.
— Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують
— А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко А він Лесик… Довгалюк.
І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця
— Що-що? Довгалюк?.. — незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?
— Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?
Незнайомець зніяковів, зам'явся
— А… а скільки йому років? — спитав несподівано.
— Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик
— Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже… Не підходить. Не той
— А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.
— Та ви що? А дід не вчився у цій школі… до війни?
— Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?
— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустрів! Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!
— Нема в нього телефону… — сказав Лесик. — Але він, мабуть, зараз у нас.
— А у вас телефон є?
– Є.
— То ходімо бігом дзвонити! Будь ласка…
Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох.
Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.
— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.
— Шкода, — зітхнув незнайомець.
— Але дід іще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться Вечеряти
— То я тоді пізніше подзвоню Можна?
— Будь ласка.
— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете Бувайте здорові! — і незнайомець уже повернувся, щоб іти.
— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик. Незнайомець обернувся, очі його сміялися:
— Ну, ви не розвідники… Я ж бачив, як ти набирав Та ще й тричі… До побачення!
Хлопці змушені були погодитися, що розвідники вони таки кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.
Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи
Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.
— То що робитимемо? — спитав Лесик
— Не знаю, — знизав плечима Жора
— Легко сказати «не знаю». І взагалі тобі… звичайно. Не ти ж редактор А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?
— Ні, звичайно. Малювати не можна
— А що?
На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися.
Прийшли батьки й дід Василь Денисович.
— Безумство! Ну, як справи? Усе про щось шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?
— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефона й набираючи номер
— Що таке? — здивувався дід
— Зараз побачиш…
— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Песикові голос.
– Ікс Ігрекович?. Уже прийшли Передаю дідові трубку… — і він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.
Той здивовано глянув на Песика і, беручи трубку, спитав півголосом:
— Хто це?
— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник
— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так… Так… Здрастуйте… Так… Звісно… Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка… Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх Ліфт працює… Будь ласка… Чекаю