Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:
— Дивно… Щось не пригадую. Якийсь Іваницький Віктор Сергійович Каже, що до війни вчилися разом… Зараз прийде. Він тут поряд… У готелі «Київ»
Лесик і Жора так і завмерли
–Іваницький?
— Віктор Сергійович?
— То це ж наш академік!
У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися
— Оце так сюрприз! — сказав тато.
— Як же це вийшло? — спитала мама
Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.
— Якби це не було насправді, я б не повірив, — сказав дід
І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше), коли він потрібен, пролунав дзвоник
Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без краватки Але й зараз він не був схожий на всесвітньо відомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.
— Доброго дня, — сказав Іваницький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять-п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна
— Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, які вони схвильовані Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася… А тут ви приходите до них додому!
Академік кивав, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.
— Так-так… Зустріч у школі мала бути вчора Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував Тим більше — у мене в самого були справи… — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я до вас одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу рідними місцями походити, минуле згадати… Майже сорок років не був… Думав, неділя, нема нікого… Минуле іноді добре згадати на самоті… І тут несподівано натрапив на… — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок… Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен… Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав Через довідкове…
— Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима
— Не треба вибачатися Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати Ви були у восьмому класі, а я в четвертому
— А-а, тоді, звичайно… — розвів руками дід
— А от я вас чудово пам'ятаю Ви гриміли на всю школу Такі стіннівки малювали, що…
Дід опустив очі й мовчки махнув рукою У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.
Іваницький одразу це відчув:
— Розумію Не любите. Я й сам не люблю Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих слідопитів, які мене сюди привели
Всі здивовано перезирнулися
— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.
— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… — він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш зі шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — «Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете Тому ми й звертаємося з листом А що, як знову не зустрінемося…» Критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… «Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вміщено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять На щоці родимка Допоможіть встановити прізвище героя Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни Дуже просимо… Пробачте… Підписи…» Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни В сорок першому я перейшов до п'ятого класу Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять А Толику, пишуть, тринадцять-чотирнадцять. Ровесники Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг би малювати карикатури Та й узагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато Це тепер захоплюються дитячими малюнками Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Щоправда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу В сорок першому перейшов у дев'ятий І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше І звали його не Толик Звали його Вася… — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда.
Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.
І тоді раптом Лесиків тато не витримав:
— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… — тато обернувся до Іваницького. — Через це і з Києва втік Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту Десь із півроку був сином полку Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися «під нульовку», щоб здаватися молодшими Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…
— Безумство! Та які там подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги
— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.
— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. То я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.
Лесику розпачі дивився на нього
Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її вони зЖорою знайшли на шкільному горищі! Знайшли й забули про неї А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?
Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка Лесик ніколи не думав, що в діда під бородою на щоці родимка А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді «цінний чоловік», як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.
— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу, — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять із мене справді героя… Я цього не перенесу
Іваницький усміхнувся:
— Сказати мушу. Вибачайте А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, і маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… — він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті І мучить тебе докорами сумління Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі… «А ти хто такий?» — питаю «Юра», — каже. «Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!» — і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка Зареготала Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора Я ще тоді одразу відчув, що дурницю втнув Але вибачитися перед маленьким первачком духу забракло… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки І тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче
— Вважайте, що вину з вас знято… Я — Юра! — сказав несподівано тато
— Що-о?! — обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу Він обвів поглядом усіх присутніх.
— Він таки Юрій, — знизала плечима мама.
Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, й обличчя його освітилося усмішкою:
— А вам, Юрію Васильовичу, пробачте, скільки років?
— Тридцять шість, — усміхнувся тато.
— Тож-то й воно!
— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…
— Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші Це — щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну відучених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…
— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато
— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.
— Та ні, але… — тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців По-моєму…
— Певна річ, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий Але і там, і там, і в цілому в усій людській діяльності в основі лежить совість Взагалі найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс» (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум іще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це Але необхідно Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабшого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, заплющив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік із мерзотниками, з ошуканцями, не гідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш Від себе не втечеш, не сховаєшся Пробачте мені ці сентенції… Стара викладацька звичка…
Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів У голові в нього роїлися свої думки. Він міркував про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Він ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим І він був певен, що всі теж вважають його порядним Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом…
Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші… Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика…
І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.
І шматок фрески…
То виходить, що він непорядний, утратив совість? Що він по один бік із негідними імені людського?
Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:
— Вибачайте Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися зі славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Песикові й Жорі уже в дверях
Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».
Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.
Саме такий день був у Песика сьогодні.
І день іще не скінчився.
Ще треба було ухвалити рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя
Песик подивився на Жору.
Жора зітхнув і опустив очі.
Розділ XV,
дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
Ніч із неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.
Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.
Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.
Розділ XVI,
у якому знову ж таки дві несподіванки Шостий «Б» не вірить. «Оце фокус!»
У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.
По-перше, знаменита альпійська гірка перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними, якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовижний. Всі, хто підходив до альпійської гірки, не могли втриматися від захопленого вигуку І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу всіляких квітів
Та ще у неділю півдня падав дощ…
Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів й учнів і лише скромно опускали очі.
Це була перша несподіванка
Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…
У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».
На великому аркуші ватману була намальована витолочена альпійська гірка перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами — двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика. В другого — Жори
Під карикатурою великими літерами виведено:
Знайте всі, що друзі ці —
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались,
Що признатись побоялись
Тож обом тепер ганьба,
Чинить так лише слабак:
Зробить капость — I тікає,
Хоч свою провину знає…
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором!
Сором! Сором!.
З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово Недарма дивувався дядечко-місяць Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався
Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.
Навіть Агашкін лише розвів руками:
— Ну, чилдрени, не вірю…
Але краще б вони сміялися
Коли люди щиро не вірять, що це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.