Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.
— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.
– І я не вірю! — сказала Аліна.
– І я! — підтвердив Ясик Гриценко.
— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе
— Або… просто побоялися на трійцю… — сказав Слава Коваленко
— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…
Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі
Найдивніше повелася, між іншим, трійця «Блискавка» справила на них якесь приголомшливе враження Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, наче його вдарили по голові.
Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людському.
Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця…
Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:
— Оце сюрприз. Редактор стінгазети… Відповідальний за роботу в технічних гуртках… І раптом така петрушка!. Неймовірно!
Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину…
— Чилдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.
Довелося їм чесно розказати все як було.
Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами їх не слухатимемо, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.
Розділ XVII,
Ідея цієї авантюри належала Песикові.
— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось вигадаємо.
— Що саме? — спитав Жора.
— Ну, щось цікаве… оригінальне Щоб могло сподобатись академікові Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, депутат, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий старшокласник із трохи меншим, далі хтось з учителів із кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамонович зі щирою подякою — і все
— Точно, — погодився Жора.
— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — академік, відомий учений
— А що ж ти хочеш придумати?
— Ну, щось таке, щоб він бачив: зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і вчені, і хто його зна хто…
— Ну, все правильно Я згоден. А як же це зробити? Що вигадати?
— Ну… ну, я знаю… ну, може, запустити якусь твою діючу модель… Щоб вона летіла…
— Просто йому на голову? Це несерйозно!
— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив… Я, може, для тебе стараюсь, а ти… Побачить він, зацікавиться і… хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем Ти ж сам казав, що мрієш…
— Взагалі-то так, але. Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід…
— Та, — махнув рукою Лесик. — Одна справа офіційно, серед багатьох досягнень школи А зовсім інша — несподівано, у дії… Хіба ж той ефект…
— Взагалі-то… — завагався Жора.
— А я б гарматку нашу притяг… Уявляєш, летить твій літак, робить над академіком коло, а в цей час із кущів гарматка — ба-бах!.. Враження!
— Взагалі цікаво… — очі в Жори вже загорілися Словом, план оригінальної зустрічі академіка Іваницького був розроблений одразу ж.
Як правило, в них у школі високих гостей зустрічали так (звісно, якщо дозволяла погода й пора року):
На ґанку стояли директор з учителями. На майданчику — представники від класів (усі класи ніколи в таких випадках не вишиковувалися — «для мобільності», щоб швиденько, без штовханини, пройти після зустрічі в актовий зал).
Так-от Лесик і Жора заздалегідь повинні були сховатися у кущах і звідти, коли малесенька першокласниця піднесе академікові квіти і він, як це бувало завжди, розчулено її поцілує, запустити літак. І коли літак робитиме коло над академіком, Лесику кущах мав бабахнути з гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (із літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде
Усе б, може, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови — репетиція.
— Без репетиції, без попередньої спроби я не запускатиму, — сказав він. — Це несерйозно!
— Та нащо нам репетиція? — знизував плечима Лесик. — Ти що — ніколи не запускав того літака? Сто разів запускав.
— Запускав Але не в таких умовах Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив — і літак уже збився з курсу Ти що, хочеш, щоб він справді впав академікові на голову?
Лесик змушений був погодитися на репетицію
Проводити репетицію домовилися пізно ввечері напередодні зустрічі Щоб ніхто не бачив Адже це мало бути несподіванкою.
Гарматку на репетицію Лесик, звісно, не взяв
По-перше, не хотів зайве ризикувати — тато категорично забороняв брати гарматку. Хай уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можна Люди позбігаються
По-друге, що там репетирувати! Пороху натовк, клейтухів наштовхав, потім сірника підніс — ба-бах! — і все.
Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найсуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх шкільних правил та інструкцій Майже цілий день у вестибюлі з-за столика чувся її гучний грубуватий голос:
— Шапка! (Тобто зайшов у школу — зніми шапку)
— Ноги! (Тобто витирай ноги)
— Децибели! (Тобто не галасуйте).
Особливо часто чулися оті «децибели» (Десь вона підхопила це мудре слово і залюбки ним користувалася).
Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах і майстернях першого поверху, всюди прочиняла на мить двері, казала одне й те саме: «І тут нема…» — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало не трепет
Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося
Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував
Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.
А потім…
Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.
Взагалі все відбулося просто блискавично
Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..
Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже запізно. Модель з льоту врізалася в «альпійську гірку» у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку Закрутилася там дзигою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух
Хлопці завмерли, вражені.
Наступної миті почувся якийсь звук Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей А може, то їм просто вчулося
— Чергова! — здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора Тепер уже важко встановити Але рвонувся перший Жора
На альпійській гірці у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак Речовий доказ! Його в жодному разі не можна було там лишати.
І Жора кинувся до нього Лесик за ним
Дряпаючись на альпійську гірку, Лесик зачепив щось черевиком, глянув — і з жахом побачив, що то дріада восьмипелюсткова. Посаджена Лесею дріада!. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..
Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь Але, як це часто буває в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, і інші квіти, що росли нижче…
Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли міркувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали Хапалися, поспішали І ще більше толочили квіти.
Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона мешкала зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що сталося з клумбою
Отже, у Лесика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.
Але все це з'ясувалося пізніше А тоді…
Хлопці вихопили нарешті модель із колючих трояндових обіймів і дременули геть Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.
І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: «Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!» Здається, Лесик Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора… Він вважав себе більшим винуватцем
Але факт лишається фактом Тут же, у чужому дворі, на дитячому майданчику вони заприсяглися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.
Тільки тоді вони пішли додому.
І ще одна дивна річ — їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око
Доля їх берегла.
Розділ XVIII,
Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам Продзвонив дзвінок на перший урок.
У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали цього, як завжди Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне Мовби нічого й не сталося На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі
І це було найболючіше
Яке ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце
І Леся… Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена… І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати…
Був останній урок — урок ботаніки.
Навіть учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семенівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про «фабрику свіжої трави» — спеціальний гідроящик, із якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чином, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл… Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.
Сьогодні Зінаїда Семенівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Даррелом на острові Джерсі. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на межі вимирання.
— Про це ви можете прочитати у книзі Даррела «Зоопарк у моєму багажі» Дуже цікава книжка Як і інші книжки Даррела: «Земля шерехів», «Маєток-звіринець», «Під покровом п'яного лісу». Щиро раджу прочитати.
— «П'яного лісу»… Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агашкін.
І в Лесика вже розтятися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на уроках отакі репліки!) Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі
Навіть Агашкін…
До кінця уроку лишилося кілька хвилин.
Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.
— Пробачте, Зінаїдо Семенівно, — сказав Лев Парамонович. — Можна, ми на хвилинку?. Урок уже ж, мабуть, закінчується?
— Пробачте… Добридень, — ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.
— Добрий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий «Б», заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:
— Будь ласка… Будь ласка… Я вже закінчила… Будь ласка…
— Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. — Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині… — він перехопив погляд академіка і затнувся. — Ну, ви всі знаєте, не пояснюватиму…
Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити Іваницький винувато всміхнувся:
— Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором… Я побачив — шостий «Б»… Усі класи помінялися, а цей — у тій самій кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у «Б». Захотілося глянути Пам'ятний для мене клас… Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя.
Він пройшовся класом, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом із Лесиком, Жорою.
Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз…
Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей
— До зустрічі в актовому залі, — сказав Лев Парамонович, і вони вийшли
В цю ж мить пролунав дзвоник.
— Йдемо до залу, — урочисто сказала Зінаїда Семенівна. — Спокійно. Без галасу Без метушні Покажіть, що ви гарні учні
Ці слова говорилися завжди, коли відбувалися зустрічі з визначними людьми.
І шостий «Б» підвівся і, намагаючись галасувати менше, ніж зазвичай (бо де ж це бачено, щоб галасу й метушні в класі не було зовсім), побіг на четвертий поверх.
Лесик і Жора сиділи тихо, похиливши голови. Вони ніяк не могли зрозуміти, для чого заходив Іваницький у їхній клас Подивитися на стіни, на парти, визирнути у вікно? Щось не те… «Блискавку» він, звісно, бачив. Не міг не бачити. Але чомусь не сказав нічого Що це означає? Певна річ, він їх зневажає. Не може не зневажати Вони самі себе зневажають Але…
Гомін у залі враз ущух.
На сцену піднімалися Віктор Сергійович Іваницький, директор, вчителі, завуч Всі зааплодували
Віктор Сергійович знову часто закивав (така в нього була звичка) і притис руку до серця
Оплески вщухли, але ніхто не сідав
Усі звично повернули голови в кінець залу. Проходом від дверей чимчикувала маленька першокласниця з білим пишним бантом і з величезним букетом квітів