— Вони вже тут!
Тiєї ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiякої загрози, а тiльки цiкавiсть.
— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. — Ось вам квитки… Нi, нi, грошей не треба — ми вгощаєм, — i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi… Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства…
— Спасибi, — з пiдкресленою чемнiстю сказав я, — але квитки у нас є! — i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився. Але вирiшив не здаватись.
— Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi… Гм… Сектор «А»! Ну тодi, звичайно… Нам ще краще, ми цi зараз заб'єм у секунду… — i несподiвано голосно вiн вигукнув: — Кому квитки?
Мить — i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi:
— Зайвого квиточка немає?
— Немає зайвого?
— У кого зайвий квиток?
Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи їм на ноги.
Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку — вiн був такий скуйовджений, наче його побили.
— Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, — криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. — Ходiм на стадiон! А то ще й на свої мiсця не втрапимо!
— А коли ж… балакать? — спитав я.
— Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi.
Сперечатися було безглуздо.
Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, нiж без квитка пройти у Києвi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора «А»…
Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи «штуки».
Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi — хай що хоче думає.
Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли троє: один посерединi, з м'ячем, двоє по боках, з прапорцями, — суддi.
Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центральної трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами — вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.
— У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!
— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!
— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о…
— Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у!
— Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!
Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i збирається там у хмарки.
Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора — iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач — весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однiєю рукою — так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:
— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!
Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть «рятуйте» кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою:
— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!
I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:
— Ну ти диви! Iде, як пасеться… Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова!
Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!
Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють.
Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:
— Якби ту «рибоньку» у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!
Але i професор-артист, i «рибонька» недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз своїми характерами, смаками й уподобаннями… Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався «стадiон» i який тiпало, як у лихоманцi.
I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а «рука» була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа:
— Суддю на мило! Суддю на ми-ло!
Як отi кровожернi гицелi… I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару.
Велика штука — футбол. По-моєму, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких неприємностей i вiд поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разi, я на час матчу всi свої неприємностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька.
— Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи… — сказав я, наче ми були дорослi, а вiн хлопчик.
— Он, глядiть менi з цими справами! — сказав дядьiю — Рано ви почали женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли.
Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3:2, дядько був у чудовому настрої й вiдпустив нас.
Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому це було зовсiм не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собi чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi.
— Ходiмо! — скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за течiєю.
— Ну? — нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки.
— Потiм! Тут не мiсце.
От же тягне жили!
Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!
— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопцi.
— Вiн погодився оддать годинник, — вiв далi Будка. — Але… тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва — його шукає мiлiцiя.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованцi… у печерi… бiля лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрiчi, — весело сказав Будка. — Глядiть не проспiть?
Роздiл XII
Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил…
У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я… Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили. I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.
…Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля «робiнзонської» iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають.
I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дiдом Варавою та дiдом Салимонiом — про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi…
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.
Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому «путi з варяг у греки», за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв.
I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, — про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорiжжя, i якого «вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової»; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово…
Оце да! От якi були нашi пращури!
Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка.» — ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками… Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв.
Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки — щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої були оздобленi срiблом, а рукiв'я — з слонової кiстки.
Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:
— От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!