Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.
Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, — цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.
— Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? — нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага… були, синку, були… — радiсно кивала Триндичка.
— Ким же вони, бабусю, були?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Козаками були, запорожцями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Гречкосiями? — розчаровано перепитував Папуша.
— Сiяли гречку, сiяли… — радiсно кивала Триндичка. — I просо, i овес… А попiд хатою мак…
Так нiчого вiд баби й не добилися.
Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами — тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька».
— Дивiться, дивiться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка… Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату… Вiдсьогоднi ми берем її на облiк… Це ж така рiдкiсть…
Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована — вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон — праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка — нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь… I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi — мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, — був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви — анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.
— Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? — з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.
— Не… щось не пригадую.
— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).
— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.
Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…» — похмурий Ява iшов геть.
— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…
Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.
Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»… Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:
Ми скреготали зубами.
Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…
Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.
— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?
— Га? Ну й що?
— Напишiмо їм такого листа.
— Як? Вони ж самi запорожцi.
— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде — во!
— Ходiм!
Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»:
«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»
Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».
Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.
«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови.
Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н», а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).
З привiтом.
За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька».
Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.
— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зiтхнув я. — Або пiстоль… як ото археологи викопали… Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!
— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка… або пiстоль — це було б справдi… Це — сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…
— Де ж її взяти? — безнадiйно спитав я.
— Викопати! — примружився раптом Ява.
— Де? Так вона тобi и лежить пiд земле… Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже — фiть!
— А на кладовищi?
— Ти що??! Бр…
— Мудрагель! Хiба я кажу — свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований… А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.
— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…
— Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв…
— Все-таки… навiть череп… Якось воно…
— Та ми того черепа й не чiпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.
— То, може, хоч дiда Салимона спитать?
— Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати… Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадiда викопати.» Еге? Дурний!
— А коли ж копати? Вдень?
— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…
— А коли ж?
— Вночi…
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та нi, але…
— От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зiтхнув я. — Спробуєм…
Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були — то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тодi… Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.
— То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, — весело казав вiн — А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I — нiчого.
— Авжеж… Нiчого — криво усмiхнувся я — Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.
— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про iндiйця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.
— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — лiхтарик, отой «динамiчеський», що я йому колись подарував.
Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.
Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.
I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi «мерцi» просинаються i… Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути…
I враз — жжик, жжик! — наче заскрипiли костi.
Це Ява лiхтариком.
— Отут! — шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.
— Н-не… н-не ж жикай. К краще вже в темрявi копати…
Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, — бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.
I раптом… Ми так i заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки… I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув нiколи в життi.
Наступної митi…
— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.
Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi… Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.