Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кiлька днiв…» Написав — i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо — наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
Як на зло, погода знову зiпсувалася.
Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцiльнi сльози твої.
До чого дiйшло — пiдручники торiшнi перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
— Пiшов би хоч до Павлушi — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука — справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться — нiчого не хочеться.
Павлушi добре — сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку…
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть — менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ перiщить… А вода у ринвi дзюренчить без упину… А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю — безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
А в голову непрохано лiзуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть…
Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з «Ревiзором», про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
I що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови — Павлушинi. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. «Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, — нарештi вирiшив я. — Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться».
Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися — швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
I все-таки цi кiлька днiв минули.
Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.
Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.
Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:
I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, — артилерiйський полiгон.
I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:
ВНИМАНИЕ!
На полигоне постоянно днем и ночью производятся стрельбы. Красный флаг на вышках — на полигоне стрельба. Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона — только с разрешения начальника полигона.
I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше «на слабо», як хтось зачепить («От слабо тобi!..») i без особливих результатiв.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.
Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
Пiдгайко червонiв i махав рукою:
— Та ну тебе!
Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
— Солдат є що? — суворо питав вiн i сам вiдповiдав: — Солдат є вiйськовослужбовець, який умiє — що? — вiдмiнно володiти зброєю; який досконало знає матерiальну частину i який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти ледар, нехлюй i сачок. Ти думаєш тiльки про їжу i про дiвчат. Ганьба! До якого життя ти дiйшов! Який приклад ти показуєш пiдростаючому поколiнню? — широким жестом вiн вказував на нас, хлопчакiв. — Ганьба! Менi соромно за вас, солдат Пiдгайко! Два наряди поза чергою! I три години стройової. Кру-гом! Вiд мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останнi речення вiн вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслiдував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалi вони були дуже хлоп'якуватi i подiбнi до нас, тi солдати. Передражнювали своїх командирiв, як ми вчителiв, розказували, що хтось iз них ходив у «самоволку» (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, «пасували» уроки).
I весь час жартували й смiялися.
А по-моєму, жарти в життi найголовнiше. Життя, по-моєму, не може бути без жартiв. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, якi не розумiють i не люблять жартiв. По-моєму, це лихi, негарнi люди. I навiть якщо вони й не зробили ще нiчого лихого, то здатнi зробити i колись-таки зроблять.
А веселi, дотепнi люди — дуже, по-моєму, потрiбнi для життя, потрiбнiшi за серйозних, поважних i суворих. Бо серйознi й поважнi тiльки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, i одразу легше працювати людям, i робота спориться, коли серед людей веселий чоловiк. А коли начальник веселий i вмiє жартувати, то взагалi чудово. От у нас такий голова колгоспу Iван Iванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний i суворий, увесь час тiльки кричав i руками розмахував. I од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить нiколи, тiльки жартує, i колгосп — перший у районi.
I я певен, що i в бою отой Митя Iванов i той Пiдгайко швидше вчинять геройський подвиг, нiж хтось iнший.
I то нiчого, що Митя Iванов iде оно в строю останнiм (бо найнижчий). Однак вiн не останнiй. Я певен, що оту «Таню» дошкiльнячу вiн перший заспiвав, а всi пiдхопили.
Проходячи повз мене, Митя Iванов пiдморгнув i всмiхнувся. I так менi захотiлося побiгти слiдом i, пристроївшись за ним, закрокувати i пiдхопити пiсню. Але… якби ж то я був хоч у другому класi… А так…
Та однак зустрiч iз солдатами якось одразу пiдняла в мене настрiй, i я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкiстю, i в душi моїй сама собою виспiвувалася, вимулiкувалась ота хвацька солдатська пiсня: «В путь… в путь… в путь…»
Ех як я люблю отак-о мчати на велосипедi серед безкрайнього поля або степу, чи лiсовою стежиною, чи понад рiчкою по мокрому пiску попiд самiсiнькою водою (то кравше, нiж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедiв! У нас усе село на велосипедах їздить: i в поле, сапку до рами прив'язавши, i на базар, кошики до багажника и до керма приторочивши, i куди хочеш.
Взагалi велосипед зараз — це основний на селi транспорт. Так каже дiд Салимон. У мiстi на велосипедах тiльки дiти й спортсмени їздять, а в селi усi. У мiстi ви старої жiнки на велосипедi зроду не побачите. А в нас яка-небудь сiмдесятилiтня баба Палажка педалi накручує, аж гай шумить, i нiхто й не дивиться, нiби то не стара баба на велосипедi, а дiвчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навiть уявляю, що це мiй кiнь бойовий. I я лагiдно називаю його кiнським iменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
I здається менi — нi в кого в свiтi нема такого баского коня, як у мене.
— I-го-го-о! — так голосисто заiржав вiн на все поле, що я аж захрип.
Хiба є для такого коня якi-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив вiн якийсь дрючок, що лежав на дорозi.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну.
Го… Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетiв кiлька метрiв у повiтрi i з усього розмаху гепнувся пикою у рiдке багно.
А щоб… Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як менi здалося. То був рiвчак ущерть залитий водою.
Мiй Вороний лежав на боцi, якось трагiчно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я пiдiйшов до нього, i зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спiраль. «Восьмьорка»! Такої жахливої «восьмьорки» я ще нiколи не бачив.
А до села кiлометрiв зо два.
От халепа! I чого я такий нещасливий! Завжди так. Тiльки менi трохи легше стане, тiльки настрiй покращає, тiльки здасться, що життя усмiхається менi зяову, як доля одразу — лясь! — по пицi. I я в калюжi. Ех!..
Пiдвiв я свого Вороного, обняв за кермо i пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так iдеш, то рiдко кого й зустрiнеш. А як не хочеш нiкого зустрiти, то на кожному кроцi:
— Ай-яй-яй!
— Що ж це ти iздєлав?!
— Ого-го!
— Оце «восьмьорка»?
— А-яй-яй!
А вже бiля самої хати на Павлушу наткнувся. Вiн саме виходив з своєї хвiртки.
Побачивши мене, Павлуша не змiг втриматися вiд здивованої усмiшки. Я спересердя тiльки плюнув у його бiк i тут же, як на зло, спiткнувся. Павлуша засмiявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сiпаючи велосипеда, що застряв у хвiртцi.
Вiн не вiдповiв. Одвернувсь i пiшов собi вулицею.
Дiд глянув на понiвечене колесо i спокiйно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тiльки зубами скригнув. З дiдом сваритись я не мiг. Хто ж менi тодi Вороного вилiкує? Дiд мiй умiв усе на свiтi. Що б я не зламав, не скрутив, не зiпсував, я завжди iшов до дiда. I вiн мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому рiзнi поганi слова. Але я до них звик.
От i зараз я зiтхнув i мовчки з надiєю глянув на дiда. Дiд у свою чергу зiтхнув i сказав:
— Принеси плоскогубцi, обценьки й молоток.
Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по iнструмент. I дiд одразу взявся до дiла.