— Варвар! — дiд любив перекручувати слова. — Тiльки й знаєш золотi верби вирощувати… Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипедi тобi, а на коровi їздити. Багамот! Отак колесо iскрутить! Та це ж треба умiти! Десять злодiїв будуть спецiально крутить i так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
Я мовчки слухав i тiльки раз у раз зiтхав, показуючи своє каяття. Дiд любив, щоб я каявся. Коли я каявся, вiн робив для мене все на свiтi.
Провозився дiд аж до пiзнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, нiби тiльки що з магазину.
У дiда мого були золотi руки. Якби менi такi руки. Мої тiльки шкоду робити вмiють. Ех!
Роздiл XIII
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.
Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.
Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрiлювали — не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке «Рень?» на засмаглому, припорошеному обличчi… I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом…
Я глянув на конверт:
«Явi Реню. (Цiлком, таємно)»
Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
«Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе
Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.
Г. П. Г.»
У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: «тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю». Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.
Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.
У головi моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?
I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк — дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.
Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..
I що означають цi букви — Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).
Але в листi стоїть «ми». Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — «Г», «П», «Г». I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?
Не зупиняючись, я ще i ще раз перечитував листа. I нiчого не змiг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навiть якщо це жарт — тим бiльше.
Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi клаптички i, їдучи, потроху викинув по дорозi.
Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.
До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механiчно крутили педалi, а кермо само собою звертало у бiк Вовчого лiсу. I я незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав: «Чого це я сюди iду? Адже у листi сказано — о дев'ятнадцятiй. I якщо я приїду ранiше, може, це пошкодити спразi — хто його зна».
Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину — наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати, що й не збирався iхати в лiс.
«Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних», — вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках — дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi «Москвича» з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
— О! Ану подерж менi отут трохи.
Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.
— Спасибi! — сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:
— Темна вода во облацех.
I усмiхнувся.
Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.
Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.
«Може, це пiп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. „Г. П. Г.“ „П. Г.“ — це може бути „пiп Георгiй“ — абсолютно. А „Г.“ Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть — „Гаврилiвна“. I це вони хочуть заманити мене до лiсу i… вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно…»
У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже бiля води. Пiд соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селi. Таких сортiв яблук, як у неї, не було нi в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобi чортiв у пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тiльки усмiхнувся й поїхав. Менi одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не пiдозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй годинi їхати у Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати у пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.
Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.
Роздiл XIV
Нарештi я сiв на велосипед i поїхав.
Вовчий лiс був колись дрiмучий, з непролазними хащами, i в ньому справдi водилися вовки. Тепер вовкiв там уже давно нема — усiх винищили. Але непролазнi хащi лишилися. I хоч i без вовкiв, були вони страшнуватi. Пiд час вiйни у Вовчому лiсi точилися великi бої. Вiн весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.
А у старому дубняку на узвишшi громадяться величезнi брили зруйнованого доту.
Колись тут було узлiсся, i саме бiля доту перехрещувалися дороги — одна, що попiд лiсом на Дiдiвщину, друга, що через лiс, на Гарбузяни. А тепер узлiсся одсунулося майже на кiлометр, бо пiднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають «глеканкою», бо як їхати по нiй возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глекають. А дорогу, що через лiс на Гарбузяни, люди назвали «генеральською», бо у лiсi вона повертає до вiйськових таборiв.
Славна iсторiя цього дота.
У сорок першому, коли нiмцi загарбали Україну, у цьому дотi тримали кругову оборону троє наших бiйцiв. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кiлометрiв на схiд, а нiмцi все не могли нiяк захопити дот. Нi бомби його не брали, нi снаряди, нi мiни. Вiсiм днiв трималися бiйцi без води, без їжi, до останнього патрона. Чотири танки пiдбили з противотанкової рушницi, безлiч фашистiв покосили з кулемета. I тiльки як не стало уже боєприпасiв, вийшли бiйцi й беззбройнi пiшли на ворожi кулi. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.
I дот, навiть порожнiй, нагонив страх на фашистiв. Вони навезли туди три хури вибухiвки i висадили його в повiтря.
Але й розбитий, понiвечений, з покрученими залiзними рейками, що, наче кiстки, стирчали на зламах з товстелезни-них метрових брил, — вiн вражав своєю силою i могутнiстю. Тi величезнi брудно-сiрi, вкритi де-не-де iржавим мохом, брили були з якогось неймовiрного, нiде тепер не баченою залiзобетону, густо замiшаного на гостро-гранчастому гранiтному камiннi, яким ото мостять дороги. З-помiж того камiння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залiзного дроту, що його навiть iржа не брала.
Весь дот зарiс густою жалючою кропивою, наче оберiгаючи в такий спосiб свою горду самотнiсть i недоторканнiсть.
Проте на однiй з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на вiки чимось гострим своє iм'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помiтно, а останнє «я» було таке вже хирляве й немiчне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгiдним «я».
Хоч був дот не дуже й далеко вiд села (а як на велосипедi, то ще ближче), ми, хлопцi, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разiв зо три, може, тiльки й був. I по гриби, i по ягоди ми чомусь бiльше ходили у Пiщанський лiс, за Пiски.
I тепер, коли я пiд'їжджав до доту, все навколо здалося менi чужим, незнайомим i незвичайним. Стояла моторошна тиша, навiть пташок не було чути, тiльки десь високо вгорi ледь-ледь шелестiло од вiтру листя.
Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозi i, обережно розсовуючи кущi та хапаючись руками за гiлки, подряпався нагору, до руїн дота.
I раптом почув негучний, але владний голос:
— Ти куди?!
Вiд несподiванки я випустив з рук гiлки, за якi тримався, i впав на колiна.
— Куди лiзеш? — повторив голос.
— Нiкуди… а… а що таке? — спитав я, все ще стоячи навколiшках i даремно вдивляючись у гущавину — того, хто казав, за кущами не було видно.
— Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишцi. Ану давай звiдсiля!
Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до вiйськових таборiв.
Сперечатися було нi до чого. Я повернувсь i навсидячки став спускатися вниз.
От чорт! I треба ж! Поставили якраз на цьому мiсцi. Ну, нiчого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку — вiн i не вгледить. Цi вартовi, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собi в кущах i покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди пiде? Якби я просто на нього не наразився, вiн би, мабуть, i голови не пiдвiв.
Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч i, перебiгаючи вiд дерева до дерева, починаю обходити дот iзбоку. Тепер я пильную i намагаюся рухатись якомога обережнiше. Та коли я вже був майже бiля мети, з кущiв почулося:
— Ти що — у пiжмурки зi мною граєш? Ану давай звiдси!
Помiтив. Таки помiтив, чортяка!
— Уже й грибочка пошукати не можна, — промимрив я i, набурмосившись, пiшов назад.
От же ж!
Як же я тепер вiзьму iнструкцiю? Невже вони не знали, що будуть вiйськовi навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?
А може, вони тому й звернулися до мене, що сподiваються на мою спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу непомiтно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тодi такi — «вони»? Якщо вони хочуть робити щось таємно вiд армiї… Може, «вони» — шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були вже в моєму життi «шпигуни». Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такi дурнi, щоб їх хлопчаки виловлювали.