IX. У Морі Ясності нема води
Друг підвівся на всі шість ніг, і з його нерозтуленого рота вирвалося якесь гарчання.
— Що це ти приволік? — запитав здивований Капітан. — У космосі знайшов?
Граматик мовчки відкинув забороло на скафандрі й, не відповідаючи на Капітанове запитання, повідомив:
— Усе в порядку. Неполадки в подачі пального усунено. Дозатор не пошкоджений.
І кинувся розв’язувати лантух. Тільки тепер Капітан помітив, що це не лантух, а скафандр — щоправда, благенький, потертий. Хтось був у скафандрі, але обличчя його не можна було розгледіти. На шоломі і всіх металевих частинах біліла густа паморозь.
Граматик підняв забороло в незнайомця. І на Капітана глянуло ніби й знайоме і водночас якесь нелюдське обличчя. Пришелець з інших світів? Чи, може, пірат? Губи й ніс темно-синього кольору, щоки білі-білі, волосся розкуйовджене, піднялося сторчма, очі заплющені, западини навколо очей зелені.
— Капітане, швидше закип’яти молока.
Доки Капітан порався з молоком, заправляв його маслом та червоним перцем, набирав у гумову грушу, щоб знову не сталося таке, як з вишневим узваром, Граматик тим часом розсунув змійку на скафандрі пришельця, скинув шолом з голови і взявся розтирати йому щоки, груди, робив штучне дихання.
Удвох вони розважили йому зуби, і Граматик став потроху, щоб той не захлинувся, вливати в рот гаряче молоко з маслом і перцем. Губи й ніс незнайомця почали бліднути, щоки взялися ледь помітним рум’янцем, очні яблука під повіками заворушилися.
— Незнайко! — з жахом прошепотів Капітан, приглядаючись до обличчя непроханого гостя. — Де він тут узявся?
Граматик здвигнув плечима.
— Дочапав я до камери з пальним, — став розповідати він. — На Землі ступив чотири кроки — і все, а тут, у космосі, не так воно легко та й страшпувато. Насилу відчинив люк, заглядаю: а там якась мара на дозаторі сидить. Хочу крикнути: “Хто такий?” — і не можу, мовби хто за горло мене схопив. Усе-таки підповзаю ближче, приглядаюся: та це ж Незнайко. Аж я зрадів, сам не знаю чого… Отож він дрімає на дозаторі, а батареї в його скафандрі зовсім сіли, у камері холод, і він — як бурулька…
— Ой, пече! Ой, вогонь у роті! — раптом забелькотів Незнайко, якому Граматик і далі вливав молоко з маслом та перцем. — Дайте води, бо згорю!
— Тепер уже не згориш, — докинув з відчутним роздратуванням Капітан, — хоч небагато бракувало до того.
— Де я? — запитав Незпайко, розплющивши такі знайомі їм, ніби перелякані очі й роздивляючись довкола себе.
— Ти на космічному кораблі. Зараз ми робимо другий навколоземний виток, — відповів йому Капітан. — А от як ти потрапив сюди, про це розповіси вже сам. Незнайко знову заплющив очі.
— Розумієш, — усе ще не міг заспокоїтися Граматик від пережитого, — найважче було витягти Незнайка з камери. Люк невеликий. І спершу треба було якось прив’язати його до себе, щоб не випорснув у космічний простір. Я ж не думав, що там може бути Незнайко, мотузка запасного з собою не взяв. Відв’язав я мотузка від себе — обережно, щоб кінець, ще чого доброго, не висмикнувся з рук. Далі прив’язався вже коротше. І почав прив’язувати Незнайка, кілець на його скафандрі нема, от я і так, і сяк — ніяк не можу просунути мотузок попід ним. Не знаю, як він тільки втиснувся в цю камеру. Нарешті таки обв’язав його. Але й це ще не все. Став витягати, а він, скоцюрблений, не пролазить в отвір, хоч ти сядь та й плач…
На лобі, носі, щоках у Незнайка виступили різко окреслені червоні плями, які поступово стали розповзатися по всьому обличчю, втрачаючи свої контури та бліднучи.
— Насилу витяг. А потім у вхідний люк став запихати його, не можу, нема в що ногами впертися. Здогадався: спочатку я сам заліз у шлюзову камеру, а потім його затягнув…
Незнайко зовсім розігрівся й прийшов до тями. Злякано переводив очі то на сердитого Капітана, то на заклопотаного Граматика. Не знав, як обізватися, з чого почати.
— То як ти потрапив на корабель? — запитав Капітан, коли побачив, що той очуняв і хоче сказати щось.
Незнайко ще покліпав трохи очима, а далі розповів усе, як було, нічого не втаюючи й не викручуючись.
Йому дуже подобається море. Колись він уже був із мамою на Чорному морі в Скадовську. Він тоді хворів на бронхіт, і мама возила його туди, щоб полікувати… Від Херсона вони їхали катером по Дніпру до Голої Пристані, а потім — автобусом… Ох, як гарно пахне море — сіллю й камкою! А вода там яка тепла, особливо на дитячому пляжі, — наче купіль! Плюскаєшся, загоряєш…
На Морі Ясності, мабуть, ще краще. Звичайно. Там, очевидно, й небо не захмарюється, і штормів не буває. На те воно й Море Ясності. Бо коли вони були в Скадовську, то цілий тиждень ішов дощ, море штормило, було якесь непривітне, сіре. Недаремно Чорним його називають. А на Морі Ясності, зрозуміла річ, такого не повинно бути.
До того ж вони збираються висадитися на острові — на кратері Ліннеї. А на острові як же чудово! Він коли був у Скадовську, то їздив з мамою на острів Джарилгач. Яке там повітря чисте, яка вода голуба, а як хвилі шурхотять по піску! І коли вони відкочуються, то на березі залишається стільки гарних черепашок! Одна від одної краща! І йому так захотілося привезти для природознавчого музею черепашок з Моря Ясності, що він вирішив полетіти разом з ними на Місяць.
Отож учора ввечері, після того як пішов від Капітана й Граматика, він довантажив у камеру ще п’ять кілограмів пального, а ті десять, які мали бути про запас, не мав уже куди діти, бо тоді його ноги не помістилися б.
— Отже, ніякого запасу пального в нас нема, — похмуро відзначив Капітан.
Потім він повечеряв добре, щоб не скоро їсти закортіло, одягнув старий навчальний скафандр і заліз у камеру з пальним. Сяк-так примостився і навіть заснув. А прокинувся від страшенного гуркоту. Його так причавило, що ні рукою, ні ногою не міг ворухнути. Потім віддало. Але стало дуже холодно. І він знову задрімав.
Доки Незнайко розповідав, Капітан дедалі більше супився та хмурив брови, Граматик усе змотував конопляний мотузок, а пес час від часу видавав звуки, подібні до гарчання.
— На Місяці нема води, — нарешті не витримав Друг, який усім, що сталося, був спантеличений не менше, ніж Капітан чи Граматик. — Місячні моря, як і океани та затоки, — це великі безводні, пустельні рівнини, всіяні великими та дрібними кратерами.
Незнайко знав, що пес не вміє жартувати, але все-таки перевів запитливий погляд спочатку на Граматика, а потім на Капітана, але хлопці мовчали, зайняті своїми невеселими думками. Що тепер вони будуть робити?
— А навіщо ж тоді ці безводні рівнини на Місяці назвали морями? — розгублено видавив із себе Незнайко.
Граматик подивився на Незнайка.
— Слова іноді вживають у переносному значенні. Наприклад, поворот річки або дороги називають коліном за подібністю до нашого коліна. Але ж це не справжнє коліно. Був колись Чумацький шлях — дорога, якою чумаки їздили в Крим по сіль. Це справжній шлях. Але ж Чумацьким Шляхом наші предки назвали і скупчення зірок у небі. Це вже не справжній шлях. Але в ньому є якась подібність до дороги, бо тягнеться через усе небо. На Місяці вчені помітили великі темні плями, формою подібні до земних морів, і їх теж назвали морями — за подібністю. Через те на Місяці є Море Дощів, Море Вологості, Море Хмар, хоч там нема ні дощів, ні вологи, ні тим більше хмар. Зрештою, зі слів, вжитих у переносному значенні, з часом виникають омоніми.
— Омонімами називаються слова, однакові звучанням, але різні значенням, — доповнив Граматикове пояснення Друг.
— Виходить, місячне море — не справжнє, а тільки омонім, — розчаровано пробурмотів Незнайко.
— Не море — омонім, а слова — омоніми, — поправив його Граматик. — Ми кажемо: море, але це можуть бути два різні слова. Перше: море на Землі, у якому є вода, і друге: море — темна безводна пляма на Місяці. Вимовляються ці слова однаково, але вони мають різне…
Граматик так і не докінчив початої думки. Капітан, який тим часом щось зосереджено розраховував на електронно-обчислювальній машині, раптом рвучко підвів голову. Так рвучко, що якби вчасно не схопився за бильце крісла, то полетів би під стелю. О6личчя його було похмуре, брови зсунуті, в очах зачаївся розпач. У руці він тримав аркуш паперу, списаний цифрами. Голосно буркнув:
— От тобі й черепашки з Моря Ясності.
Усі мимоволі повернулися до нього.
Капітан трохи заспокоївся, взяв себе в руки, хоч це йому, видно, нелегко далося.
— Товариші, — почав він, наче перед ним щонайменше сидів увесь їхній клас, — товариші, — повторив ще раз, уже тихіше, -…
Книж…чка, мар…во, мереж…во, ошелеш…ний, замисл…ний, дер…во, пор. матися, ск…лястий, ос…редок, с…лкуватися, сп…котний, в…сна, зд…рев’янілий, неприм…ренний, вист…лити, заст…лати, оц…т, оч…щати, рів…нь, хлопч…к, лял…чка, кош…чок, спл…сти, пл…вти, півд…нь, однодум…ць, дал…на, оз…ленити, дал…чінь, агр…сивний, артил…рист, акт…віст, пост…лити, заст…лати, оз…ро, сон…чко, стол…чок, людинолюб…ць.
Ключ. Замість крапок мають стояти букви є або и . Вибери підряд лише ті слова, у які вставиш є (таких слів повинно бути 25), і підкресли в них другу від початку букву. З цих букв повинні скластися чотири слова, зашифровані Капітаном.
X. Вихід знайдено!
Незнайко, не розуміючи нічого, злякано втупився в Капітана, ніби той збирався викликати його до дошки доводити теорему, якої він не розібрав і навіть не бачив, або декламувати вірша, якого не вивчив. Граматик опустив голову й пополотнів, наче саме він був винен у всьому, що сталося. Навіть Друг був якийсь не такий, як звичайно.
Пес підвівся на передні лапи, задер голову, мовби збирався жалібно завити, і заговорив монотонним голосом:
— Маса корабля виявилася на п’ятдесят кілограмів більша від запланованої. Відповідно й витрати пального для проведення всіх передбачених маневрів повинні збільшитися на 10 кілограмів.
— На жаль, Друг має цілковиту рацію, — підтвердив Капітан. — Чому так сталося, пояснювати не буду. Це нам усім зрозуміло. Гадаю, Незнайкові теж. Зараз треба вирішити, як нам бути, що робити далі.
Запала гнітюча мовчанка. Ніхто й не помітив, як сховалися по той бік земної тарелі Каролінські, а за ними й Маршаллові острови, і нараз у кабіні зробилося темно. Зайшло сонце. Лише сонливо блимали контрольні лампочки на пульті керування. А проте ніхто в кабіні не вмикав світла.
Після паузи знову обізвався Капітан:
— Якщо навіть усе в нас ітиме ідеально, чого, звичайно, в житті не буває, то й тоді для того, щоб вийти на потрібну траєкторію, здійснити м’яку посадку на Місяці в кратері Ліннеї, а після закінчення експедиції відірватися від Місяця й сісти на Землю, нам забракне пального. Обмаль у нас кисню й харчів, щоб виконати всю програму.
— Я не їстиму, буду голодувати, — пообіцяв винуватим голосом Незнайко.
— Це нас не врятує, — скрушно похитав головою Капітан. — Все одно пального не вистачить. Та її ти без їжі не зможеш бути. А може, тільки облетимо довкола Місяця, зробимо кілька витків якраз над кратером Ліннеєм і, не опускаючись на Місяць, повернемо назад? Як ти думаєш, Граматику?
— Скільки готувалися! Усі нам допомагали. Стільки надій наші товариші покладали на цю експедицію — і все нанівець? Хто ж тоді знайде кисень на Місяці? — мало не крізь сльози промовив Граматик.
— Ризикувати життям, навіть своїм, ми не маємо права! — твердо заявив Капітан. — Завжди можна буде спорядити ще одну експедицію…
— Твоя правда, — погодився Граматик. — Але чи ж нема якогось кращого розв’язку? Повернутися з порожніми руками на Землю… Ні, на це ми матимемо право лише тоді, коли зважимо всі можливості. А в мене таке відчуття, що можна ще щось придумати.
— Мабуть, що можна, — підтримав ного Капітан. — Але поки що нічого не придумується.
Позаду корабля, низько над ледь видною гігантською земною кулею, блищав, мов приліплений до чорпої запони, серп молодого Місяця. На ньому, ближче до верхнього ріжка, темніло Море Ясності, серед якого мав бути кратер Лінней із загадковою білою плямою.
— Я знаю, як зробити! — майже вигукнув Незнайко, який весь час відчував на собі косі погляди товаришів і тому хотів якось піддобритися до них. — Я знаю… — і замовк.
— Як? — запитав Граматик, готовий схопитися бодай за соломинку, аби врятувати експедицію. — Як зробити?
— Нам аби на Місяць дістатися, а назад уже легко. Тільки треба сідати на самісінькому краї Місяця. Тоді досить буде лише трохи підштовхнути корабель — він покотиться й сам упаде на Землю.
— Проект неграмотний, — негайно обізвався Друг. — По-перше, Місяць — це куля, а в кулі краю не буває. По-друге, на Місяці, як і на Землі, є тяжіння. Щоб подолати його, потрібна швидкість дві цілих і чотири десятих кілометра на секунду,
— Отже, впасти з Місяця не можна? — невпевнено запитав Незнайко.
— Так само, як і з Землі, — пояснив Капітан.
— А я думав… — зам’явся Незнайко. — Бачиш… Мій двоюрідний брат Сашко, що вчиться у технікумі в Черкасах, коли я щось у нього запитую або й так, завжди мені каже: “Ти що — з Місяця впав?..” То з Місяця ніхто ще не впав?
— Це лише такий вислів, фразеологізм, — не стримався Граматик, який досі щось записував у корабельному журналі ручкою а самопідсвічуванням. — Коли хтось каже, що в нього на серці коти шкребуть, то це означає, що він стривожений чимось, а не що в грудну клітку йому напустили котів. Як-от ми зараз. Ускочили через тебе, Незнайку, в халепу, тобто опинилися в скрутному становищі, як коза на льоду, й на серці в нас мулько, й сушимо собі голови, чухаємо потилиці, розкидаємо розумом, мізкуємо, метикуємо, розмірковуємо, думаємо, як вискочити з тої халепи.
— Ти, Граматику, вже синонімами заговорив, — зауважив Капітан, який знову засів біля електронно-обчислювальної машини.
— Слова, різні звучанпям, але близькі значенням, називаються синонімами, — вставив Друг.
— Як на слизьку попадеш, то ще й не так заговориш… Одне слово, для нас зараз найважливіше вийти сухими з води, тобто зробити так, щоб вовк був ситий і коза ціла, щоб і експедиції не зірвати, і життя не позбутися.
— А я думав, — виправдовувався Незнайко, — що можна стати на краю Місяця і звідси стрибнути на Землю (з парашутом, звичайно), як з крутого берега в Дніпро… Я не думав, що з Місяця не можна впасти…
Граматик знову став писати в корабельному журналі — і раптом утупився в Незнайка, обличчя якого ледве виднілося, тьмяно освітлене різнобарвними контрольними лампочками на приладах:
— Ти сказав: стати на краю Місяця?
— Так, — збентежено відповів Незнайко, збагнувши в ту мить, що він сказав неправильно: адже, як йому щойно пояснив Друг, у Місяця ніякого краю нема. — Тобто я не те хотів сказати, — остаточно заплутався Незнайко.
Але Граматик уже не слухав його. Він аж вигукнув:
— Капітане, чуєш, Незнайко, здається, підказав цікавий вихід.
— Незнайко? — не повірив своїм вухам Капітан.
— Коли ти підраховував кількість пального, ти брав до уваги, що сила тяжіння на місячних морях трохи більша, ніж на інших ділянках Місяця? — запитав Граматик.
— Звичайно, брав до уваги.
— А те, що Море Ясності лежить нижче середнього рівня Місяця, теж враховував.
— Враховував.
— А якби кратер Лінней підняти над поверхнею Місяця кілометрів на вісім — чи вистачило б тоді нам пального, щоб сісти на Місяць і потім повернутися назад на Землю?
— Але ж підняти кратер Лінней неможливо… То навіщо говорити про це?
— А ти все-таки зроби розрахунки. Адже на Місяці, де відстань від його центра до поверхні не дуже велика, сила тяжіння вже на висоті вісім кілометрів повинна помітно зменшитися.
— Гаразд, все одно нема чого робити, — буркнув знехотя Капітан і взявся підраховувати.