— З оцієї гори, білої, й почнемо наші відкриття, — запропонував Капітан. — Вона і найближча, і чимось ніби вирізняється серед інших. Не заперечуєш?
— Гаразд, — погодився Граматик. — Але перед тим як досліджувати цю гору, закріпимо за нею назву, яку ти вже дав їй, — Біла. По-латині це буде Альба. Цей самий корінь є в таких словах іншомовного походження, як альбатрос, альбінос, альбом. Трапляється він і в споконвічних слав’янських словах, тільки тут за законами давньослов’янської мови перші два звуки переставлені місцями: ту саму річку німці називають Ельба, а слов’яни — Лаба. Від цього кореня походить також назва птаха лебідь та ім’я сестри першого київського князя Кия — Либідь… А може, й гору назвемо Либідь?.. Раптом Капітан зупинився і зробив застережливий знак Граматикові. Той замовк.
— Глянь-но! — голос Капітана був украй збентежений, навіть тривожний.
Він показував на чорні тіні на поверхні Місяця.
Граматик нахилився над місячною поверхнею. А коли підвів очі, то розгублено втупився в Капітана.
— Ні, це неможливо! — прошепотів він. — Звідки? Ми ж не збилися з нашого напрямку. Правда ж ні, Капітане? Це не наші, це — …
По(з, с)плітати, (з, с)чіплювачі, (з, с)ховище, ро(з, с)суд, (з, с)тишив, (з, с)ходи, (з, с)ціджу, вро(з, с)тіч, (з, с)підтиха, (з, с)корочення, (з, с)чепитися, бе(з, с)силля, не(з, с)повна, (з, с)кам’янілість, ро(з, с)квіт, ро(з, с)сада, (з, с)піднизу, (з, с)шитий.
Ключ. Випиши підряд тільки ті слова, у яких треба вставити із дужок букву з , і в кожному підкресли передостанню букву. З підкреслених букв складеться два слова, хоча й коротких, але дуже важливих, щоб зрозуміти тривогу Капітана й Граматика.
XIV. Зв’язок обірвався
Як тільки Граматик і Капітан вийшли в шлюзову камеру, Незнайко припав до ілюмінатора. Подивився в один бік, в інший. Нічого цікавого. Тільки сонце пряжить немилосердно, навіть крізь скло припікає. “Хоч би дощ пішов”, — подумав Незнайко. Але відразу ж пригадав, що на Місяці не те що дощу — навіть хмар не буває.
— А гроза буває на Місяці? — запитав він у Друга.
— Грози на Місяці не буває, — відповів Друг.
Ось у полі зору з’явилися хлопці. Як вони кумедно ступають, як високо підносять ноги, наче чорногузи на луці. Граматик щось каже Капітанові — повернув до нього голову. Капітан зачерпує рукою пил, розглядає його. Рушили, обминають камені, йдуть просто на Землю.
“А на Землю цікаво дивитися, — подумав Незнайко. — Тільки чому вона вся така біло-рожева? Де зелень поділася? У нас же зараз усе зеленіє”.
Він помітив, як Граматик послизнувся чи перечепився за камінець і почав падати, але повільно, як, буває, показують у кіно. Подався корпусом уперед, хилиться, до половини вже нахилився, та не впав — швидко переставив ногу й відновив рівновагу.
Зупинилися. Мабуть, про щось радяться. Ось Капітан віддав Граматикові відеомагнітофон і пішов швидко вперед. Куди це він? Обернувся. Його шолом ніби спалахнув, від нього розсипалися сліпучі іскри. Ага, це сонячні зайчики. Граматик підносить відеомагнітофон, знімає Капітана.
Але коли хлопці зникли за валом, стало зовсім нудно. Одноманітний, пепорушпий, мертвий пейзаж. Таке ж і небо — жодного тобі руху, жодної хмаринки.
А на Землі лежиш, було, у траві, дивишся в небо: пливуть по ньому білі, голубі, сірі, пухнасті, кучеряві, розвихрені, потріпані й ще бозна-які хмаринки. Ось одна — мов кінь з вигнутою шиєю, розпущеною на вітрі гривою, хвацько піднятим хвостом. Басує той кінь серед якихось дивовижних чудовиськ. І нараз він починає кривитися, кособочитися, і там, де був кінь, уже проступає чудернацький бородань у кошлатій шапці, з широко роззявленою пащею і закарлюченим носом.
Незнайко позіхнув.
І відразу пролунав рівний голос біонічного пса:
— Бездіяльність негативно впливає на людський організм. У людини виникає хворобливий психічний стан, який називається сонливістю.
— Ти думаєш… — почав Незнайко.
— Я не думаю, — перебив його пес, — я сприймаю сигнали зовнішньої діяльності, аналізую їх і роблю висновки. Тобі, Незнайку, зараз треба взяти підручник і вчити правила.
Незнайко знехотя пошукав книжку на поличці, заліз у Граматикове крісло й розлігся в ньому. Але тієї ж миті обізвався пес:
— Коли виконуєш будь-яку розумову роботу, ти насамперед повинен прибрати сприятливу для цього позу: сісти рівно, зручно поставити ноги, глибоко вдихнути повітря…
Незнайко невдоволено буркнув, що він і сам це знає, але сів-таки рівно. Розкрив підручник, знайшов потрібний параграф — і нараз відчув, що йому конче треба побачитися з Федьком, який живе по-сусідськи, через вулицю. Щось дуже-дуже важливе він має йому сказати, і то негайно. Тільки не пам’ятає, що саме, але дуже важливе. Аж схопився з місця й рукою мацнув коло себе, шукаючи шапку. Та глянув на ілюмінатор — і охолов: до Федька близько чотирьохсот тисяч кілометрів. А поруч — тільки оцей надокучливий шестилапий пес. Та ще десь неподалік бредуть чорною пустелею Капітан з Граматиком.
“Довго не обзиваються… Хоч би голос подали, чи що…” — подумав Незнайко.
Кілька хвилин він дивився в книжку, а тоді звернувся до пса:
— Тут стільки тих приголосних звуків названо — ніяк у голові не вміщаються.
— А ти запам’ятовуй не звуки самі по собі, а те, як вони творяться: губні — на губах, зубні — на зубах, задньоротові — в задній частині рота, шиплячі — шиплять, свистячі — свистять.
— Гм, то це досить просто, — зрадів Незнайко.
Віп спробував визпачити, до якої групи належить той чи інший звук — це в нього і виходило:
— Б, б — змикаються губи, отже, губний; д, д — язик впирається в зуби, значить, зубний; к, к — глибоко в роті твориться, виходить, задньоротовий; ш, ш — шипить, отже, шиплячий.
Але коли треба було назвати всі губні, всі зубні і так далі — тут Незнайко розгубився.
— Щоб полегшити собі запам’ятовування, — прийшов йому на допомогу Друг, — треба використовувати різні допоміжні засоби. Наприклад, губні приголосні легко запам’ятати в словах “мавпа Буф”; зубні — “де ти з’їси ці лини”; шиплячі — “ще їжджу”, тобто ш, ч, ж, дж; сонорні (це ті дзвінкі, до яких немає пар серед глухих) — “в млині рій”. Запам’ятати чергування приголосних можна за допомогою слів нога, рука і вухо: нога, нозі, ніженька — чергуються г-з-ж; рука, руці, рученька — чергуються к-ц-ч; вухо, у вусі, вушко…
— Чергуються х-с-ш, — підхопив Незнайко.
— Правильно, — похвалив його Друг.
Але Незнайко недовго посидів над підручником, бо раптом згадав, що він відповідає за чистоту на кораблі.
— Я трохи поприбираю, а потім знову буду вчити правила, — попередив він пса, щоб той не дуже сікався до нього.
Коли увімкнув пилосос, йому стало затишніше: як-не-як, а все-таки якісь звуки чути, бо тут уже так тихо, що аж у голові шумить. Щойно він почав чистити Капітанове крісло, корабель раптом гойднувся — в один бік, у другий. Упала книжка з полиці. Пес погрозливо загарчав.
Незнайко присів на підлогу.
“Це я, мабуть, зачепив якусь кнопку на пульті керування, — майнуло в Незнайковій голові, і він жахнувся. — Що ж тепер буде? Ще корабель полетить куди-небудь. Без Капітана і Граматика. Вони ж самі залишаться на Місяці! Вони ж тут цропадуть без їжі, без води, без повітря. Як затримати корабель?”
— Друже, Друже… — перелякано пролепетав Незнайко.
Але корабель хитнувся кілька разів і застиг на місці. За ілюмінаторами був той самий пейзаж, те саме каменюччя.
Незнайкові відлягло від серця. Тільки тепер у нього з’явився інший страх: адже пес розповість хлопцям про все, що сталося. І скаже, що це він винен, бо чогось поліз до пульта керування. І Незнайко вирішив вивідати, що пес думає про це.
— Друже, що це було? — запитав він.
— Деякі вчені вважають, що на Місяці можливі землетруси внаслідок виверження вулканів, — повідомив Друг.
Від цих слів Незнайко зовсім заспокоївся. Він знову узяв пилосос, але на всяк випадок відійшов далі від Капітанового крісла й пульта керування.
“Чи, може, краще все-таки взятися за книжку? — подумав Незнайко, наляканий тим, що сталося. — А прибиратиму потім, коли хлопці прийдуть”.
У радіоприймачі тим часом затріщало. Це ще більше підбадьорило Незнайка. Нарешті хлопці надумали обізватися. А йому вже так хотілося почути живе людське слово!
— Друже… Незнайку… Чуєте нас? — почувся схвильований Граматиків голос. — На Місяці кос…
У радіоприймачі загуркотіло, щось луснуло, наче хтось пліт ламав, — і зробилося тихо. Зв’язок обірвався.
Незнайко і Друг кинулися до ілюмінатора і втупили очі туди, де востаннє між сірими камінними брилами бачили Капітана з Граматиком. До самого обрію було порожньо, ніяких змін на поверхні Місяця начебто не сталося. Але стривай… Що це?.. Навпроти світлого диска Землі здіймався чорний…
Чех, француз, латиш, турист, Острог, Лейпціг, німець, Таганрог, Абхазія, Одеса, Новоселиця, Чукотка, Париж, Лепетиха, Звенигородка, Онега, Рига, Скалат, Овруч, Знам’янка, Хмільник, Калуш, Устилуг.
Ключ. Від цих назв за допомогою суфікса -ський утвори прикметники (наприклад: чех — чеський, турист — туристський). Випиши підряд лише ті слова, у яких суфікс -ський , злившись із кінцевим приголосним звуком твірної основи, перейшов у -зький або -цький . З перших букв цих слів прочитаєш два важливих слова.
XV. Чиї сліди?
— Земля весь час була в нас перед очима, як і зараз, — Капітан намагався спокійно розібратися в несподіваній загадці. — Ми не збочували, ішли прямо і, отже, не могли знову вийти на свої сліди. Це не наші сліди.
— Тоді чиї? — стурбованість Граматика дедалі зростала. — Хіба гори Дерфеля хтось уже досліджував?
— По-моєму, ні. Принаймні я ніде не читав, щоб у горах Дерфеля або коло них коли-небудь висаджувалися люди.
— Але це й не випадковий витвір природи: надто вже правильно чергуються заглибини в поросі. Сліди зовсім як людські, як наші^ тільки ніби трохи більші і ширший крок, — розмірковував Граматик, приглядаючись до відбитків, що тягліїся двома паралельними рядами на поверхні Місяця. — А може, саме тут отаборилися космічні пірати?
— Цілком можливо, — не заперечив Капітан. — Адже місце для бази тут надзвичайно вигідне: і за Землею можна постійно спостерігати, і Сонце не заходить, весь час є сонячна енергія, і стартувати з Місяця легко, щоб перехоплювати кораблі… А хто б іще міг тут залишити сліди?
— В одній науково-фантастичній повісті я читав, мовби Місяць — це штучне тіло, велетенський космічний корабель, заселений усередині високорозвиненими істотами… То, може, вони час від часу виходять на поверхню.
— Дуже малоймовірно, — засумнівався Капітан. — Якби на Місяці були високорозвинені істоти, вони б уже давно якось дали про себе знати. Можливе інше припущення, що тут зупинилися пришельці з далеких світів і вивчають Землю, перш ніж зав’язати контакт із людьми.
— А чи нема якогось зв’язку між цими слідами і зблисками, що їх помітив у горах Дерфеля астроном-любитель з Володимира-Волинського? Як ти думаєш?
— Мені здається, що саме це найбільш імовірне, хоч відповіді, чиї ж усе-таки сліди, ми поки що не маємо. Зрештою, ці сліди можуть бути й столітньої давності. Але тоді це не могли бути земляни.
Хлопці замовкли, придивляючись до заглибин у місячному грунті, мовби хотіли вичитати, чиї ж вони — ці сліди: друзів чи ворогів?
— То що? Вертатися на корабель і чекати? — порушив мовчанку Граматик.
— Ні, звичайно, ні, — заперечив Капітан. — Бо що це дасть? У нас же запасів — од сили на днів п’ять вистачить… Чекати нема чого. Навпаки, я вважаю, нам пощастило, що ми відразу наткнулися на ці сліди — це перший наш успіх. Тепер потрібно вистежити й дізнатися, хто тут і що робить…
— Правильно. Ходімо, — рішуче підтримав його Граматик.
— Але нам треба бути дуже обережними. Тримаймося ближче до скель. Коли якась небезпека — відразу в тінь. Основне заразне виказати себе. Через те й Другові та Незнайкові поки що нічого не будемо повідомляти. Та й чим вони можуть зарадити нам?
Обидва, пильно роззираючись довкола, звернули трохи ліворуч, у напрямку до Білої гори, звідки тягнувся слід невідомої істоти. Попереду й по боках привидами здіймалися камінні брили, проваллями чорніли тіні коло брил.
“Місячний пил наче сніг навпаки”, — подумав Граматик. І йому пригадалося, як уже колись вони отак удвох із Капітаном брели по снігу Незнайковими слідами.
Була середина січня. Щойно після коротких зимових канікул почалося навчання. Перед тим два дні підряд сипав рівний лапатий сніг, усю землю вкрив пухкою білою ковдрою. Перший справжній сніг цієї зими, чистий, незайманий. І вдарив тріскучий мороз. Якби ще трохи сильніший, то й до школи не треба було б іти. Але він, на жаль, не дотяг до тої заповітної поділки, коли ти з чистим сумлінням можеш серед будня, не в канікули, сидіти в хаті біля грубки й читати не дочитану вчора ввечері книжку. Не дочитану, бо мама десь о першій годині ночі помітила, що в тебе в кімнатці горить світло…
Незнайко того дня не прийшов до школи. “Він хворий”, — заявив класному керівникові його сусід Федько. “Що з ним? Ти був у нього?” — запитала стурбовано класний керівник Лариса Іванівна. “Я не був у нього. Не знаю, що з ним”. Одне слово, Лариса Іванівна доручила Граматикові й Капітанові провідати Незнайка.
Зайшли вони до Незнайка додому. “О, — сплеснула руками його мама, — а я думала, що це мій повертається зі школи. А де ж він? Мабуть, знову після уроків сидить? Я ж то думаю: кладу йому обід у торбу, а він і не відмагається, бере. Знав уже, що залишать… Ой, нема кому добре взятися за нього”. Граматик уже розкрив був рота, щоб розповісти про все, але Капітан штовхнув його під бік і каже: “Ми прийшли вам сказати, тітко, щоб ви не турбувалися: він скоро буде”. — “Дякую вам, хлопці”.
Вийшли надвір. “Та він, — каже Капітан, — на лід потяг. От побачиш…” Зайшли за хлів, дивляться: справді, ланцюжок слідів так і прослався простісінько на верболози до Дніпра. Подалися вслід. Сніг був білий-білий, аж очі сліпив… І зараз очам боляче… Як рівно біжать ці сліди, ніби під шнурок проведепі!.. Тоді сніг так приємно рипів під ногами…
— Цікаво, чи цей пил рипить у нас під ногами? — порушив мовчанку Граматик.
— А хіба тут почуєш якийсь звук? — відповів Капітан. — З гармати вистріль — тільки дим побачиш. Як би сказав Друг, звук — це коливання повітря…
Тоді вони зпайшли Незнайка на дніпровській затоці. Лід був прозорий і рівний, як скло. Розженешся і мчиш — стриматися не можна. Тільки пильнуй, щоб не впасти… Повалили вони Незнайка на лід. “Так ти, — каже Капітан, — маму свою обманюєш. їй кажеш, що до школи йдеш, а сам…”
Раптом лід під ногами гойднувся… Ні, то не лід, то місячний грунт. Граматик мимоволі розкинув руки, щоб не впасти. Глянув на Капітана: той теж хапався руками за порожнечу. У ногах задудоніло — може, це такий місячний звук? Хлопцями сильно хитнуло кілька разів, потім слабше, і Місяць поволі заспокоївся.
— Що це? Землетрус, тобто струс Місяця? — запитав Граматик, розгублено дивлячись на свого товариша.
— Мабуть, — невпевнено відповів Капітан і нараз ткнув рукою поперед себе праворуч: — Диви, диви…
Із-за гори, що була найближче до земного диска, підіймався здоровенний терновий кущ, обсипаний яскраво-білим цвітом. Він тягнувся вгору, розростався вшир, його чорні колючки досягли до Землі, встромилися в неї.
— Виверження вулкана, — промовив Капітан, не зводячи очей з цього каскаду місячного каміння й пилу, осяяного сонцем. — А може…
— Може, метеорит упав? — запитав Граматик, бачачи, що товариш не докінчує початої думки.