Івась подався на городи «шукати Лелю». Там її не було, тож він попросив, щоб як прийде, знайшла його. Мовляв, є справа. Жінки у відповідь мовчки подивилися на нього, як здалося Івасеві, неприязно. Втім, може, здалося.
Повернувшись додому, він насамперед зазирнув до заростів, де мусила сидіти Марічка. Її там не виявилося. І в хаті не було. Біля дверей до комірчини біліли скіпи, двері знову було виламано, а з комори пропав самоносний рогач. Це вже друга втрата чарівних предметів, що дісталися дітям після зіткнення з бабою Ягою. Що наступне?
Однак Івасеві не до рогача було. Його, звісно, шкода, але де Марічка? Що з нею? Вона не могла просто так піти з дому. Тим більше, побачивши, як хтось прийшов грабувати комору. А може, побачивши це, вона побігла його шукати?
Ні. Він її чітко попередив: я прийду сам. Нікуди звідси. Вона не могла піти. Не могла. Не могла…
Чорний розпач заслав Івасеві очі. Картини одна страшніше другої народжувалися в голові.
Івась знову кинувся до кущів, звідки Марічка повинна була стежити за хатою. Ніяких слідів чужої людини, ніяких слідів боротьби. Так ніби сама встала й пішла, бо вже нічого сторожити. Або виманили. Якщо це був Пластун, то міг виманити. А потім? Що він зробив з нею?
І що тепер робити йому, Івасеві? Порадитися йому ні з ким. Бігти нікуди. Побіжиш на город її шукати, а вона тим часом сюди прийде. Якщо, наприклад, вона просто кудись пішла, то повернувшись і побачивши, що тут без неї сталося… Страшно подумати, як вона переживатиме. Але ж і стояти так, без діла — справа безнадійна. Хоч вий вовкулакою.
Треба ще когось погукати. Кого? Мабуть, краще Петруся. Але ж Лесик наказував, щоб Петруся й Вуханя не чіпали ні на які роботи, бо їхня робота — найголовніша й найтерміновіша. Бороду? Що ж із нього користі? Він добрий і сильний. Це правда. Але зараз ні доброта, ні сила не допоможуть. Тобто, може, й допоможуть, але спершу треба придумати, як бути, а тоді вже…
Це якраз найважче. Івась подумки перебирав різні способи, кроки, вчинки, дії, і жодне з них не обіцяло вирішення. Невже він не знайде дівчинку?! Невже з нею станеться щось лихе?! Вона ж дитина! Кому вона може заважати?! Ні. Не може цього бути, заперечувала надія.
Все може бути, руйнував її розум. Згадай підземелля в Орлиному лісі. Кілька дітей забрели випадково до лісу, й дорослі дядьки били їх, хотіли вбити. Нібито діти побачили «секретний об’єкт», тому стали небезпечними!
Лишенько-лишенько! Як же я подивлюся Лелі в очі! Що я їй скажу? А Лесику? А решті дітей?! Односельці любили Марічку більше, ніж будь-кого з них. На неї ніхто не міг дивитися без усмішки. Що вони скажуть? А якщо нічого не скажуть, то що подумають?
Потім Івасеві стало соромно за такі думки. Виходило, ніби його менше хвилює доля малої, ніж те, що подумають про нього через її зникнення. І ще в нього постійно крутилася підступна думка: «От зараз із-за рогу вибреде Марічка й скаже, що вона ходила перевірити, як там Наталочка». Він розумів, що це дурниця, що цього не може бути, бо чим-чим, а сумлінням і слухняністю Марічка будь-кого обійде, не могла вона так просто взяти й піти. Він розумів це й намагався затоптати й заткнути цю думку якомога глибше — кудись туди, звідки вона ніколи не вилізе.
Однак вона все одно вислизала з рук і з-під ніг, виверталася й знову вилазила назовні. Вона розслаблювала Івася, змушувала думати про те, як це станеться і що він скаже Марічці, а не про те, що робити, де шукати малу, кого гукати на допомогу, з ким і про що радитися.
Таємниця порожніх дерев
Радитися ніколи. Леля, зовсім нездатна про щось говорити, просто побігла вздовж берега, підганяючи хлопців:
— Хутчіш! Хутчіш!
Поки Лисий зістрибував з дерева, вона вже встигла пробігти кільканадцять кроків.
— Зачекай! — гукнув він. — Туди не можна!
Дівчинка зупинилася.
— Поясни, що сталося, — спокійно сказав Лисий.
— Ніколи пояснювати, — знервовано відповіла Леля. — Ти що, не чув? Марічка в небезпеці!
— Я нічого не чув, — промовив Лисий. — У якій небезпеці?
Леля перевела погляд з нього на Василька, який саме підійшов до них. Потім наважилася:
— Вони шукають не тільки тебе й мене, а й Марічку. Побігли додому. По дорозі розповім.
— Туди все одно бігти не можна, — Лисий і далі намагався не втрачати спокою, хоч це давалося й нелегко. Саме повернення Лелі від русалки було для нього таким полегшенням, що хотілося опуститися на землю й просто полежати після всіх цих переживань. Виявилося, що переживання ще тільки починаються.
Вони рушили на південь, усупереч логіці, всупереч здоровому глуздові. Там, на півдні, було те саме страшне місце, де гула земля. Якщо воно пов’язане з тими, хто на них полює, то швидше за все саме там на них найменше сподіваються. Леля тихенько переповіла Лисому зміст своєї розмови з русалкою. Розповідь його роздратувала. Як же було не спитати, хто їх переслідує! Однак він спробував ніяк свого обурення не виявити, розуміючи, що останнє повідомлення — про Марічку — справді було таким, після якого Леля вже не могла про щось розпитувати. Він це розумів, але роздратування не полишало його. Йому здавалося, вона не розуміє всієї серйозності їхнього становища. Як можна все кидати й бігти, не зрозумівши до пуття, що ж саме тобі загрожує. Чи хто.
«Вони знають, що ви тут». Чому ж не спитати! І ще ці порожні дерева — вони не бачили їх по дорозі сюди. Не може людина пройти повз порожні дерева й не помітити їх! Він завжди знав, що довіряти русалкам не можна. А це ж означає й те, що їм не можна вірити.
І тут із правого боку до нього донісся ледь чутний перестук. Його ні з чим не можна переплутати. Це справді порожні дерева.
Лисий давно не був у цих місцях — мабуть, із зими. Але він тому й не ходив сюди, що знав цей берег дуже добре — кожен куток, кожен кущ, кожен хвощ. Тут не було й натяку на порожні дерева. Хіба може таке статися, що дерево за півроку всихає й перетворюється на порожнє? Виходить, русалка не збрехала. Отже, Марічка справді в небезпеці. І Леля! І Василько. І він сам. Не кажучи вже про Глину.
Наближатися до порожніх дерев не можна. Чому, ніхто не знає. Але всі знають, що то смертельна небезпека. Колись — іще до народження Лисого — в їхньому селі жив чоловік, якого називали Безголовим. Ні, голова у нього була, але дуже маленька. Так і прозвали від народження. Казали люди, він не був дурним. Навпаки. Тільки це дуже рідко виявлялося. Здебільшого Безголовий говорив якісь дивні слова й чинив дивні вчинки. Розповідали, наприклад, що він дуже довго намагався зловити їдючу жабу. Кожен знає, що це безнадійна затія, і Безголовий знав. Коли його питали, навіщо йому жаба, він пояснював щось таке, чого ніхто не міг уторопати. Ніби він хоче її перевиховати. Так ніби це людська дитина чи цуценя. Нічого з того не вийшло, звичайно. Не вдалося йому зловити їдючу жабу. Як він при цьому вижив — так і лишилося загадкою.
А потім він вирішив піти до порожніх дерев. Казав, хоче зрозуміти, чим вони небезпечні. Скільки намагалися його відмовити, але марно — таки пішов. І більше ніхто його не бачив. Ходив він завжди один, тож так нікому й не відомо, що з ним сталося. А більше таких спроб жоден односелець і не робив. Хіба ж немає чим займатися, щоб іще й за безнадійну й безкорисну роботу братися? Усім відомо, що порожні дерева небезпечні й що наближатися до них не можна. Яка різниця — пожирають вони людину чи рвуть на шматки?
— Сліпа пожежа, — тихо промовив Лисий.
— Де?! — Леля завмерла на місці.
— Не де, а що, — відповів Лисий. — Сліпа пожежа створює порожні дерева.
— Чому ти так вирішив?
— Тому що я тут бував сто разів. І ніяких порожніх дерев не було. А зараз вони з’явилися. «Відгородили нас», — як каже твоя русалка. Звідки ще вони могли взятися?
— От дурепа! — Леля вдарила себе кулаком по лобі. — Чому я не спитала, хто вони!?
— Розхвилювалася за Марічку, то й не спитала, — спробував заспокоїти її Лисий.
— Дурна, тому й не спитала, — дівчинка була в розпачі. — Якщо вони можуть керувати не тільки вовкулаками, а й сліпими пожежами, якщо в твоєму… в нашому селі є люди, які їм служать… Ми мусимо хоча б знати, хто вони. Де вони. Які вони. І що їм треба.
— Убити нас, от що їм треба, ми це знаємо, і цього знання зараз достатньо, — твердо промовив Лисий. — Думати будемо потім. Зараз треба тікати. Рятуватися…
Леля знову хотіла щось заперечити, але він не дав їй перебити себе й закінчив:
— І рятувати Марічку, якщо їй справді саме зараз загрожує небезпека.
З цим Леля сперечатися не могла.
Як зіпсувати власну пастку?
Вухань, бувало, ображався на Петруся. Але не сперечався з ним. Це завжди відбувалося майже однаково. Працюють вони, скажімо, над черговою пасткою. І впираються в те, що зробити так, як раніше задумали, неможливо. Тобто треба щось поприміряти, переробити, перелаштувати. Вухань береться за це діло, а Петрусь раптом пропадає. Власне, він нікуди не дівається — осьдечки, поруч. Однак розмовляти з ним, а тим більше — щось разом робити, неможливо. Очі підведе, наче муху над головою видивляється, губи кусає собі й мовчить. І Вухань уже знає, що краще його в ці хвилини не чіпати. Безглуздо.
Але все одно він ображався. І не через те, що малий не відповідав на його запитання. А з іншої причини. З такого задуманого мовчання Петрусь завжди виходив миттю, бурхливо. Він кидався щось робити, щось майструвати, щось переробляти. І отут якраз крилася образа. Бо завжди він брався до чогось, що, на перший погляд, ніяк не було пов’язане з тим ділом, яким вони раніше займалися. Більше того, Петрусь потім надовго втрачав інтерес до проблеми, що зупинила їхню роботу, весь захоплений новою справою.
— Чого б ото не подумати про той… те, що треба? — пробував перевиховати малого й спрямувати його в потрібне русло Вухань.
— А хіба це не треба? — дивувався Петрусь.
— Так хіба ж я той… — втрачав переконливість у голосі Вухань. — Я ж нічого.
На тому виховання й закінчувалося.
Цього разу вони нібито все добре розрахували, нічого не повинно було завадити. Дуже проста конструкція. В траві зашморг, під ним замаскована невеличка ямка. Якщо стати в ямку, там ламається маленька гілочка, від цього розпрямляється висока береза неподалік, зашморг хапає нещасного за ногу й піднімає його над землею головою вниз.
Конструкція проста, але працювати не хотіла. Власне, вона працювала, однак дуже повільно. Гілочка ламалася, а потім жертва встигала зробити ще один крок, перш ніж береза розпрямлялася. Словом, ворог уже був далеко, а за його спиною в небо злітала мотузка.
Петрусь подумав і сказав, що це відбувається через те, що мотузки сховані в землі. Якщо ж їх у землю не ховати, то вовкулаки їх винюхають. Але можна, сказав він, спробувати використати це вповільнення.
І все. Вухань зрозумів, що цю справу йому доведеться самому доводити до кінця. Хлопчик пропав. Вухань двічі погукав його, один раз спитав, що робити, а потім сам заходився вирішувати проблему. Петрусь сидів під деревом, звівши очі на рясне листя над головою, і кусав собі губи.
Усе йшло чітко, коли вони випробовували пастку, не прикопуючи мотузку — коли вона лежала поверх трави. Отже, уповільнення відбувалося через те, що мотузку затримувала земля. От якби вона той… не затримувала, думав Вухань, тоді все було б той… Значить, треба зробити так, щоб вона не той… Він думав повільно й бурмотів усе, що думав, собі під ніс.
— Мотузка мусить рухатися той… вільно — навіть коли вона під землею. Бо інакше що ж… Отож…
Вухань залишив Петруся під деревом і пішов до ближнього березняку. За півгодини повернувся з оберемком березової кори. Розкопав рівчачок, у якому лежала мотузка, потім ретельно загорнув її в кору вздовж усього рівчака. Після цього знову прикопав, поклав зверху дерен, обдивився, щоб було непомітно, підправив де треба.
— Тепер вона вже не повинна той… Бо чого ж їй тепер..? Не повинна, ні.
Він знову вклав на місце в ямку зашморг, розрівняв його і, крикнувши Петрусеві: «Дивись!», — обережно поставив ногу в ямку.
Тієї ж миті його сильно смикнуло за ногу, він боляче впав на спину, а потім знісся ногами догори в повітря.
— Гей, Петрусю! — радісно закричав Вухань, — дивися, як добре вийшло!
Петрусь не відповів. Вухань вивернув як міг голову й поглянув під дерево, де залишив хлопця.
Під деревом Петруся не було.
— Петрусю! — голосніше і вже не так радісно гукнув Вухань.
Ніякої відповіді.
Вухань крутився, відчуваючи, як боляче ріже ногу мотузяний зашморг, видивляючись навколо Петруся й намагаючись згадати, коли він його бачив востаннє.
Дороги додому немає
Лисий уважно роззирнувся довкола. Він шукав якихось знаків «для своїх», чогось такого, що підказувало б, що вхід саме тут. У тому, що це вхід (до підземелля?), він не сумнівався. І в тому, що біля входу — там, у темряві, — також нікого немає. Вони стояли на тому самому місці, де Леля з Васильком були минулого разу — тобто зовсім близько до улоговини. Але відчуття небезпеки у Лисого не з’являлося.
А от Глина дуже не любив цього місця. Він шкірив зуби, підігнувши задні лапи, ніби перед стрибком, і всім своїм виглядом казав:
— Я ще таких дурнів не зустрічав! Уже ж раз були тут. Тікали потім, як зайці. Ні, знову притупали. Що ви тут забули? Нічого доброго тут немає, зрозуміло? Значить так, зараз розвертаємося й киваємо звідси п’ятами що є духу. Зрозуміло?
Схоже, людям це не було зрозуміло, і Глина страшенно дратувався з їхньої недоумкуватості. Вони стояли мовчки, і це означало, що Глині також треба мовчати. Тож він стримувався. Але розумів, що довго так тривати не може. Тут би погавкати щосили, на повну горлянку!..
А Лисий не звертав на нього уваги. Він пильно вдивлявся в траву, намагаючись хоч би приблизно визначити межі оманливої ділянки. Якби вдалося, можна спробувати обійти її. Однак поки що нічого не виходило — трава здавалася однаковісінькою, ще й, як на гріх, не було вітру. Там, в улоговині, справжнього вітру, мабуть, не буває ніколи. Але й тут, нагорі, ні шелесь. Якби кинути палицю — низенько так, щоб торкалася верхівок трави, тоді б він визначив межу в одному місці. Після цього, він знав, земля почне гудіти й тремтіти. Тоді вже напевне треба тікати. Що ж користі від знань, добутих такою ціною?
Здається, Леля його зрозуміла. Як завжди, без слів. Вона поманила його пальцем і тихенько, ледь ступаючи, пішла вперед. Лисий, а за ним Василько з собакою рушили слідом.
Леля вела їх краєчком яру, і вони вже звикли до того, що межа оманливої трави йде вздовж яру, коли раптом дівчинка почала завертати праворуч, віддаляючись від краєчку схилу. Потім іще правіше, потім ще…
А тоді вони почули зовсім близький перестук. Далі йти не можна. Далі — порожні дерева. Схоже, звідси вони тягнуться аж до того місця, де вранці дітей застала сліпа пожежа. От тільки питання — як далеко вона зайшла після їхньої втечі.
Лисий торкнув Лелю за плече, й вона зупинилася. Він похитав головою, мовляв, далі не підемо, і цього достатньо. Вони рушили назад, до берега ріки. Проминули повалену сосну, біля якої зараз у воді нікого не було, й самісіньким краєчком над урвищем пішли на північ, петляючи разом із річкою й не наважуючись зрізати кути. З лівого боку постійно було чутно перестук порожніх дерев, і відчуття небезпеки не полишало Лисого.
Мабуть, воно передавалося іншим, бо йшли мовчки, напружені, мимохіть дослухаючись до розмови спалених дерев.
Вони вже проминули те місце, де вранці вибігли на берег, рятуючись від сліпої пожежі. Десь тут вона повинна була зупинитися. Вони йшли і йшли, а перестук з лівого боку не вщухав. А потім він став голоснішим, відчуття небезпеки зросло ще більше, і Лисий зупинився.
Далі йти не можна. Чомусь він був упевнений, що пожежа не могла вийти на самий берег ріки. Може, й так. Але вона так близько підійшла до урвища, що вже тут було страшно. А найстрашніше те, що вони остаточно зрозуміли: дороги додому немає.