Вправи з викопування ямок
Він розумів, що повертатися додому не може. Треба ще збігати на городи — хтозна, може, вона якось приблудилася туди. Івась уже виснажився. Він оббігав усе село. Ніде не було ні Марічки, ні Пластуна. Хатина Люби стояла ніби мертва — не тільки хазяйки не було поблизу, навіть кури не бродили подвір’ям. Куди вони могли подітися? Це ж кури! Якби Люба замкнула їх у курнику, там би стояв такий лемент!
Але Любині кури його турбували якнайменше. Він набрався нахабства, зайшов на подвір’я і зазирнув у віконця. Нічого особливого — стіл, пара табуретів, піч, в’язанки трави, що звисають зі стелі. Втім, хатина всередині щось невловимо нагадала йому. Він силився збагнути, що саме, але думки настільки були зайняті іншим, що Івась кинув спроби пригадати, вибіг із подвір’я й помчав далі.
На городах нікого з дітей не видно. Люби й Пластуна, звісно, також — вони взагалі ніколи не бували на городі. Івась раптом подумав про те, як багато їх об’єднує — Любу й Пластуна. І чому раніше ніхто не звертав на це уваги? Живуть самі. Відлюдкуваті. Ні він, ні вона ніколи не працюють з іншими людьми. Вона дуже гарна — він потворний. Вона дуже розумна — він відомий сільський дурник. У неї хата на краю села, і в нього хата під самісіньким лісом.
О! Він же не перевірив Пластунову хату! Івась розвернувся й побіг із городу, навіть не відповівши на привітання жінок і не спитавши, чи не бачив хто Лелю й Лисого.
Йому здавалося, що вже все село оббігав. Як же міг він проминути куток, де жив Пластун! Чому насамперед не побіг туди? Ну, чому він такий дурний! Адже це так ясно: треба насамперед перевірити Пластуна. Звісно, вона там. Де ж їй іще бути? Тільки там! Головне — підкрастися непомітно, щоб усе видивитися. Щоб знайти її. І врятувати.
Івась іще поблукав крученими вуличками й провулками, де майже ніхто не жив — це все були хати людей, які вже померли, не лишивши по собі дітей. Хати стояли перехняблені, сліпі, двори поросли високим будяком, коноплею та кропивою. Якщо це трав’яне сміття не спинити, воно скоро перекинеться на решту села й заглушить усе живе.
Пластунова хата не дуже відрізнялася від інших довкола. Хіба що непримітною на перший погляд стежиною, якою, хоч і нечасто, але все ж таки ходили. Втім, поза цією стежкою нога людини, схоже, не ступала ніколи. Страшно навіть уявити, щоб хтось міг заглибитися в ті суцільні багатолітні хащі, густо переплетені сизим павутинням; вони, мабуть, навіть узимку не рідшали. Івась би не здивувався, якби з’ясувалося, що там не лише павуки, а й гадюки живуть.
Зачаївшись біля зеленого від моху дерев’яного паркана, Івась крізь широку щілину пильно обдивлявся двері, вікна — і все марно. Ніякого натяку на рух, ніякого сліду людини.
З правого боку паркан упритул підходив до наступного подвір’я — там між хатою і сусідовим тином росли такі густі будяки, що пройти крізь них і вовкулака не зміг би. Між подвір’ями — це видно — також тягнувся тин, але підступів до нього ні з одного боку, ні з другого не було.
З лівого боку не було нічого — суцільною хмарою нависали древні зарості ліщини, височенні, вище хати, і з виду також геть непролазні.
Отже, наблизитися до хати можна тільки вузенькою стежиною. Якщо за вікнами хтось є, то непоміченим підійти не вдасться.
Але за вікнами нікого немає! От що видивився Івась! Двері хатини підперто невеличким кілочком. Зрозуміло. Адже залишати їх відчиненими, йдучи з дому, навіть Пластун не наважиться — тим більше в таких чагарях. Не тільки миші, вовки можуть до хати поналазити. Зробити собі клямку чи інший якийсь пристрій Пластун, ясно, не може. Отже, кілок під дверима — це ознака того, що хазяїна вдома немає. Та й те: якщо ти сидиш у хаті, то як той кілочок поставиш?
Івась роззирнувся праворуч і ліворуч, потім тихенько нахилив хвіртку, давно зірвану з завіс, і ступив на подвір’я. Намагаючись не залишати слідів, перебіг до вікна й зазирнув усередину.
Що його одразу здивувало, так це те, що в хаті був ідеальний лад. Наскільки можна бачити крізь вікно, долівка чисто виметена, на столі нічого зайвого, жодна річ не валяється абияк. Згадуючи, як Пластун завжди у них їсть, який вигляд після цього має стіл і долівка, Івась очам своїм не вірив. З усього виходило, що він справді не той, кого намагається удавати. Ох, Пластуне-Пластуне!
Але то таке. Де Марічка? Ніяких ознак її перебування тут Івась не помітив. От тільки не всю кімнату видно через маленьке, хоча й чисте віконце. Що там — праворуч? З’ясувати це можна тільки в один спосіб. Хоч і небезпечно, та хлопчик вирішив зайти всередину.
Він уже взявся за кілок, коли почув, як хтось висякався на вулиці. Це не міг бути хтось інший, як тільки Пластун — адже на цій вулиці, крім нього, ніхто не живе. Івась прожогом кинувся за ріг хати й зачаївся.
Прошелестіла трава на стежині, рипнули двері, в хаті почулися кроки. І все. Більше ні звуку.
Обставини складалися якнайгірше. Тепер він не міг вийти з двору, доки не вийде Пластун. Стіна проти ліщини, біля якої стояв Івась, була глухою — жодного віконця. До неї майже впритул підступали бур’яни, але не зовсім упритул. Що хлопчика здивувало, так це саме ця стежина вздовж стіни: вона була протоптана значно помітніше, ніж від хати до хвіртки. Нею чимало ходжено.
Ступаючи дуже обережно, Івась пройшов до краю хати й обережно визирнув. На задній стіні хати було два вікна — він їх бачив з іншого боку, коли зазирав у вікно фасаду. А от заднє подвір’я перед цими вікнами виявилося надзвичайно цікавим. Принаймні несподіваним.
Ні про які невпорані зарості тут не було й згадки — ретельно винищені бур’яни, акуратні грядки з цибулею, огірками, петрушкою, картоплею. А прямо під вікнами — досить великий майданчик, на якому нічого не росло. Складалося враження, що на ньому хтось учився копати ями. Одна почата — не глибше одного штиха лопати. Друга глибша — Івасеві буде до поясу, третя ще глибша. А далі знову міленька…
Всі вони були свіжі — не більше трьох-чотирьох днів. А далі — ближче до городу — старіші, вже засипані.
Ями копають для чогось. Ніхто не буде просто копати, щоб потім засипати знову. Хіба що їх навмисне копатимуть для того, щоб щось у них зарити. Хоч як Івась не терпів ям, а це він знав напевне. Або у Пластуна було дуже багато сміття (це просто смішно — яке там у нього сміття!), і він його без кінця закопував, щоразу змінюючи місце, або ж він просто любив копати ями. Останнє припущення, звичайно, дике, але Івась і таке ладен був подумати. Бо цю картину треба якось пояснити, а інших пояснень просто не спадало на думку.
Чата не їсть собак
Нічого не пояснюючи й не радячись, Лисий повів їх туди, куди тільки й можна було йти. Леля та Василько й самі зрозуміли. І коли підійшли до поваленої сосни, Леля мовчки спустилася на свій маленький майданчик, сіла на пісок і заходилася чекати.
Чекала недовго. Тобто зовсім не чекала — русалка з’явилася за хвилину, ніби сама їх ждала.
— О! Повернулися, — насмішкувато промовила вона. — Та й повільно ж ви мудруєте! Я ж сказала, що вони вас відгородили.
— Хто вони? — Леля вирішила починати з головного.
— Я їх ніколи не бачила, — відповіла русалка.
— Які вони?
— Я їх не бачила.
— Але як їх називають?
— Так і називають: «Вони». А більше ніяк не називають.
Леля зрозуміла, що далі розпитувати просто немає про що. Не питати ж: «Що ти ще знаєш?»
— Іще я знаю, що вони живуть у землі, — русалка ніби прочитала її думки. — До річки не наближаються. І до сіл не наближаються. Якщо їм щось чи хтось потрібне в селах, вони посилають ваших давніх друзів — вовкулаків.
— А чому не можна наближатися до порожніх дерев? — спитала Леля.
— Бо ніхто від них не повертається, — відповіла русалка. — Ти хіба цього не знаєш?
— Це я знаю, — з притиском сказала Леля. — Я не знаю, чому ніхто не повертається.
Русалка розсміялася.
— Ви, люди, такі смішні! Навіщо вам знати чому, якщо ви вже знаєте що?
— Бо якби ми знали чому, ми могли б придумати, як нам вибратися звідси.
Знову сміх.
— Як же ви звідси виберетеся! Ніяк. Вони дуже добре придумали. Навіть вовкулаків не треба посилати. Тепер ви просто тут помрете з голоду — от і все.
— Ти так весело про це говориш, — Леля не могла повірити, що русалка каже всю правду. — Невже немає порятунку?
— Для тебе є.
— Який?
— Я тобі вже казала: йди до нас. У нас вони тебе не дістануть… — Русалка почекала Лелиної відповіді, не дочекалася й неправильно зрозуміла її мовчання. — Ти не уявляєш нашого життя, тому боїшся. Ми всі сестри, ми як одне ціле. Ми в усьому довіряємо одна одній. І ти станеш однією з нас. У річці багато їжі, в річці безпечно. Тут тебе ніхто ніколи не скривдить. Ніхто й ніколи — подумай про це! Я теж колись боялась, а тепер сміюся зі своїх страхів. А в тебе ж просто немає вибору — чи щастя з нами, чи смерть із ними.
На цей час сонце розгорілося, неначе в липні. Вода ввижалася теплою, ніжною, солодкою. Життя русалок раптом здалося їй безтурботним і радісним. Вони щасливі, бо вони є. Їм достатньо одна одної і їхньої ріки. Їм немає чого ділити. У них немає небезпек. Ні вовкулаки, ні сліпі пожежі, ні сови-лішаки, ні їдючі жаби — ніхто їм не загрожує.
— У тебе нема вибору, — повторила русалка.
— А в моїх друзів? — усміхнулася Леля.
— І у них нема — їм що так, що так не врятуватись. У нас вони не зможуть дихати під водою, а там, — русалка кивнула на кручу, — помруть із голоду… А може й не з голоду. Якщо по них хтось прийде.
Вона подумала й додала:
— Краще до нас. Бо там вони помруть без будь-якої користі. А ми хоч пса твого з’їмо. А хлопці ракам підуть. Теж нам користь.
— Не підуть вони ракам, — твердо сказала Леля. — Ми всі разом звідси виберемося.
Русалка розреготалася й зникла під водою. Вона досить довго не поверталася.
Коли ж знову з’явилася над хвилями, була дуже серйозна.
— Нічого не вийде у вас, — суворо промовила вона. — Не врятуєтеся. Тільки ти можеш врятуватися.
— Навіщо вам треба, щоб хлопці загинули? — спитала Леля.
— Навпаки, — тепер уже весело відповіла русалка. — Нам це не потрібно. Це ж не ми відгородили вас від дому. Нам краще, щоб ви всі троє жили — тоді їм буде якась противага. Бо йди знай — може, й на нас знайдуть якийсь засіб…
— Тоді допоможіть нам.
— Як же ми вам допоможемо? — Русалка була вкрай здивована. — Ми не вміємо дерева рубати. Тим більше — порожні.
— Пропустіть нас берегом, — попросила Леля.
— Ох і прохання! — Русалка удавано злякано схопилася за голову й пірнула під воду. Такі її часті купання вже почали дратувати. Тут життя вирішується, а вона прохолоджується! Втім, Леля здогадувалася, що русалка не прохолоджується, а радиться, а може, питає дозволу. Чомусь їй гадалося, що саме ця підводна пліткарка прониклася до неї довірою чи приязню. Тому вона весь час пірнає, щоб зі своїми старшими порадитися й випросити в них дозвіл щось Лелі повідомити. Через те й настрій русалчин після таких занурень дуже різко змінювався — внаслідок розмови, що відбулася під водою. Так думала дівчинка.
Вони чекали довго. І навіть Глина почав хвилюватися. Він не розумів, чому всі сидять без діла й навіть не розмовляють між собою.
Нарешті русалка повернулася. Вона була сумна.
— Ми вас пропустимо, — сказала вона. — Але ви все одно не пройдете. Там Чата. А повз Чату ніхто не пройде.
— Чата? — перепитала Леля.
— Так, Чата. Він чатує. Дивіться під ноги. Але це вам усе одно не допоможе. Повз Чату ніхто не пройде.
— Його можна перемогти?
— Ні. Але є й добра новина, — розсміялася русалка. — Чата не їсть собак. Просто топить.
Ото тобі й буде ага!
Була й добра новина: вийшло сонце. Івась тепер стояв у тіні, яку відкидав будинок Пластуна. Тінь накрила ямки, які тепер Івасеві не давали спокою. Але вихід сонця з-за хмар означав і те, що хлопчик може спробувати зазирнути у вікно. Адже ті вікна — попереду хати — тепер яскраво освітлені, тож якщо з’явиться голова дитини в задніх вікнах, її не помітять. Якщо, звісно, не дивитимуться саме в це вікно.
Але ж Івась прийшов сюди не ховатися, а шукати!
Він підкрався до вікна, прислухався до того, що діється в хаті. Там справді щось відбувалося, чулися кроки, постукування. А це означало, що Пластун чимось зайнятий, тож у вікно не дивиться.
Насправді Пластун дивився у вікно. Але не в те, в яке зазирнув Івась — у протилежне. Власне, він не дивився, а визирав. Бо тут же відійшов від вікна й заходився щось робити. Зрозуміти, чим він зайнятий, було непросто. Спочатку він підійшов до столу й ганчіркою змахнув з нього пил. Потім рівніше поставив табуретку, яка й так, на думку Івася, стояла рівно. Тоді відчинив двері, витрусив ганчірку, повернувся, повісив її на цвяшок біля рукомийника й почав мити руки. Це була довга історія. Він тер їх губкою, змивав, знову тер, знову змивав, при цьому щомиті визираючи в вікно, що виходило на переднє подвір’я.
Когось чекає, зрозумів Івась. І навіть відомо, кого. Видно, вона тут же й прийшла, бо Пластун заметушився, хутко ще раз обдивився кімнату й метнувся до дверей.
— Здоровий був, красунчику, — почувся Любин голос.
— Риві, ага, — радісно відповів господар, пропускаючи її в двері.
Івась відхилив від шибки голову, бо Люба, ввійшовши, неодмінно обдивиться кімнату, тож і його за вікном може помітити. Рипнули й хряснули двері. Після цього голоси стали такі приглушені, що Івась далеко не все міг розібрати. Власне, слів Пластуна він і так не розумів.
Пластун щось спитав. Люба відповіла:
— … здогадуються. Це не той.
— …?
— … підмінили, бо знали.
— …?
— Знову пішли до русалок, але… (далі дуже довго й нерозбірливо)… Хотіли обдурити. Вони нас запідозрили, стежать за нами. Ти нікого не помітив?
— Гоніні.
— Нічого не розумію. Їх нікого немає. Хай двоє пішли, а де решта? Де твоя…
—…
— Отож. Щось вони задумали. Треба знати що, бо знову перехитрують нас. Вони тоді мені голову відірвуть. Дивись, красунчику, тобі теж непереливки буде. Не тільки мені.
— … Ага!
— Ото тобі й буде ага…(знову нерозбірливо). Де кури?
— … Ага.
— Піди принеси. Нам без них довго не можна. І так невідомо, чи не занадто довго… (зовсім тихо).
— Ве су, ага.
— Ти що, ввечері! Зараз іди. Тільки обережно.
— А ти? — ці слова Пластуна Івась дуже добре розібрав.
— А я тут залишусь. Бо можуть прийти шукати. Я їх зустріну, хай начуваються!
— … (мішанина незрозумілих звуків).
— А ти зроби так, щоб не побачили. Що мені, тебе вчити? Чи тебе даремно Пластуном назвали?
У хаті почулися кроки, й Івась знову зазирнув у вікно. Люба й Пластун вийшли з хати. Дурник пішов до хвіртки, а Люба… Далі її не було видно. Аж раптом промайнула її голова в правому вікні. Вона йшла навколо хати! Сумнівів не могло бути — вона йде туди, де стоїть Івась! Тією ж стежиною, якою він сам сюди потрапив.
Нахилившись, він пробіг під вікнами до протилежного краю задньої стіни. Тільки вже завернувши за ріг, здивувався, навіщо він нахилявся, адже в хаті нікого немає. Однак то було пусте. Халепа, в яку він ускочив, виявилася страшнішою. З цього боку навколо хати ніхто ніколи не ходив. Колись, може й міг пройти, а тепер уже ніяк.
Зовсім поруч, за рогом, почулися Любині кроки. Потім звук кроків змінився — схоже, вона пішла по городу. Далі якесь шурхотіння, а після нього — несподівано для хлопчика — виразний стогін. Івась обережно визирнув із-за рогу, притиснувшись до дерев’яної стіни.
Ох і картина відкрилася його погляду! У кількох кроках від хати — там далі, за ямками — Люба лежала на траві, розкинувши руки, так само розкинулося навколо голови густе чорне волосся. Тіло її здригалося, пальці впилися в землю. Полуденне сонце світило їй просто в очі, але очі були широко розплющені — вона ніби вбирала в себе сонячне світло. Люба стогнала.