Течія була повільна-не швидша, як п’ять-шість кілометрів на годину; отже, ми пропливли яких двадцять кілометрів, коли зазоріло і незабаром долину затопили сонячні промені.
Тоді ми ще раз оглянули, чи все до ладу зробили, і кожен обміркував свою роль. Троє богів стали на помісток, зроблений на носі човна, Гор — обличчям уперед, а Тот і Анубіс — позад нього, обличчям до корми. Раннім-рано, в імлі, що здіймалась над водою, ці небесні боги на річці, звичайно, повинні були приголомшити кожного.
Перший, кого ми зустріли, був рибалка, Він розкладав мокрі сіті, щоб висушити їх на сонці. Побачивши нас, він обхопив руками голову, впав на землю і лежав, аж поки ми зникли з очей.
Потім ми пропливли повз голого хлопчика — він сидів на березі під деревом, його чорне волосся було зачесане на правий бік. Побачивши нас, він закричав з переляку і втік, мабуть, додому — сказати матері, що з’явились троє богів.
Ми були певні — хай тільки хто-небудь побачить нас, як зразу ж по всій країні пошириться звістка про те, що на землю зійшли боги. Тому й не дивувалися, коли бачили, як люди бігли від села до села, сповіщаючи про нашу появу.
Нарешті ми підпливли до великого селища. Тут до ріки підступала висока кам’яна стіна, а за нею височів палац з безліччю колон. На березі юрмилось багато людей. Всіх кортіло скоріше глянути на богів.
Мені стало моторошно, коли я побачив яких чоловік триста, та ще й здебільшого озброєних.
Але Анубіс сказав мені:
— Професоре, більше витримки! Починайте свою роль. Зупиніть човен посеред ріки і сповістіть народ про нас.
Я заздалегідь підготував промову і вивчив її напам’ять; тож я обернувся обличчям до натовпу й голосно почав:
— Слухайте всі! Великі боги Нілу за давніх часів берегли ваших предків від усякого лиха; тепер, через багато століть, вони знову зійшли на землю своїх улюблених дітей. Вони прибули сюди, щоб принести вам спокій і щастя. Боги бажають людям добра!
Всі хотіли розглядіти нас, і люди, підштовхуючи одне одного, щораз ближче підходили до води. Вони належали, як я помітив, до різних соціальних груп, а одягнені були так, як у давнину одягались єгиптяни. Були серед натовпу воїни в довгих пов’язках на стегнах, озброєні списами, торговці, що покидали свої крамниці, ремісники, вельможі в довгому одягу і багато жінок та дітей.
Я мимоволі звернув увагу на те, що більшість мала на шиї намисто, а декотрі навіть по два-три разки. Та й не дивно: стародавні єгиптяни страшенно любили намисто і робили його з усього — з каміння, фаянсу, скла, слонової кістки, золота, срібла, міді й дерева, часом позолоченого. Намисто у стародавньому Єгипті не вважали жіночою прикрасою, як у нас, — його носили не тільки жінки, а й чоловіки.
Я ще не знав, чи зрозуміли вони мене, коли раптом на покрівлі палацу з’явився якийсь чоловік у пишному вбранні — мабуть, великий чиновник — і голосно сказав:
— Гор, якого побожно носять у серцях своїх правителі нашої країни, спустився до нас на землю. Гей, серафійці! Вітайте своїх богів! — І він став на коліна й низько схилив голову.
Всі присутні зразу ж послухались і впали ницьма. Я зробив те саме. І тоді боги підняли високо над головою праві руки й повільно опустили їх униз — так вони благословили жителів цієї країни.
Розділ XIV
МІТНІ-ХАПІ
Ми попливли далі, а народ почав розходитись. Озирнувшись, я побачив, як ворота палацу відчинилися, з них виїхала колісниця й швидко помчала на південь. Значить, жителі столиці, розташованої біля підніжжя гори, вже сьогодні знатимуть, що до них пливуть рікою Гор, Тот і Анубіс, які знов повернулись на землю, де жили в ті далекі часи, Коли люди були нерозумні й темні.
Надворі ставало дедалі жаркіше. Я старався сховатися від сонця, але моїм товаришам було гірше: вони стояли на самому осонні, і їм ніде було дітися від пекучого проміння; а найгірше дошкуляли маски. До того ж вони знемагали від спраги та голоду: адже богам не можна було ні їсти, ні пити.
Незабаром ми підпливли до величезного храму, розташованого на березі ріки, і вирішили відпочити в ньому. Я спрямував човен каналом, що вів просто в храм; враз ми опинились у величезній залі. Стеля спиралась на товсті колони, прикрашені малюнками та ієрогліфами. Біля задньої стіни стояла статуя богині Ізіди. Два роги в неї на голові підтримували сонце. Богиня сиділа на високому троні, поклавши руки на коліна і опустивши ноги на маленький ослінчик. Мабуть, храм було споруджено на честь богині Ізіди.
У храмі був тільки один жрець; побачивши нас, він кинувся навтіки. На кам’яній підлозі лежали килимки; мабуть, на них сиділи, коли йшла відправа. Подекуди стояли кам’яні та бронзові ослінчики. До зали виходило безліч дверей од невеликих кімнат з пожертвами богині; там були запашні смоли, квіти, їжа, навіть вино; у давнину таке вино єгиптяни робили з винограду та фініків.
Мої товариші зайшли в одну кімнату і з насолодою почали пригощатись, а я повернувся до човна. Ми сподівались трохи відпочити і непомітно покинути храм, але наші надії не справдились. Я почув з південного боку людські голоси, а незабаром побачив, що берегом до нас наближається велика процесія.
Попереду йшли жерці з гладенько виголеними, як у мене, головами. За ними широким кроком ступав високий огрядний дід; хоч він був уже й старий, але мав дуже рівну поставу. Своєрідний плащ, застебнений біля чола, спускався мало не до землі. Крім плаща, старий ще мав на стегнах вузьку пов’язку з золотою облямівкою. Через праве плече в нього була перекинута лев’яча шкура мордою наперед. Видно було, що він належить до вищих верств населення. Весь вигляд старого мимоволі викликав повагу до нього.
Я догадався, що то верховний жрець, і кинувся попередити моїх товаришів, щоб вони швиденько наділи маски.
— Зараз вам доведеться зустріти одну з найвпливовіших осіб у країні, - пояснив я їм, і ми вийшли до зали.
Верховний жрець пильно розглядав наш “священний” човен: мабуть, він дивувався, що цей човен такий звичайний на вигляд. Але всі люди, що прийшли у храм, впали ницьма перед нами, і, видно, це заспокоїло жерця.
Я набрався мужності й наказав їм устати.
До мене підійшов верховний жрець. Я пояснив йому, хто ми такі, і розпитав про країну, тому що, сказав я, боги тут уперше. У мене одлягло від серця, коли я побачив, що жрець зрозумів мене. А я його розумів добре: недарма ж я стільки років мого життя присвятив вивченню староєгипетської мови.
Жрець сказав, що його звуть Яхмос; він верховний жрець цієї країни і головний жрець храму бога сонця Ра. Потім він розповів про теперішню царицю Серісіс:
— Вона гарна, як сама Ізіда, і дуже шанує бога Гора.
А Гор у цей час стояв перед жерцем і вдавав, ніби уважно слухає його, хоч насправді не розумів жодного слова.
— Що привело вас сюди, так далеко від міста? — спитав я жерця.
— Цариця вчора звеліла мені прийти до цього храму, щоб відправити службу на честь богині Ізіди, — відповів він.
Потім Яхмос сказав: коли він побачив владаря неба Гора, велемудрого Тота і бога потойбічного світу Анубіса, то зрозумів, що сталось чудо — боги заздалегідь сповістили царицю, що прийдуть сюди, і саме тому, очевидно, вона наказала сьогодні правити в цьому храмі.
Вражено дивлячись на Гора, жрець спитав мене:
— А може, боги самі що-небудь скажуть нам?
Я пояснив, що боги не розмовляють з простими смертними і доручили мені говорити від їхнього імені.
— Як вас звати? — спитав Яхмос.
Я розгубився. Ми обговорили кожну дрібницю, але зовсім не подумали про моє ім’я. Не знаю, чим би все закінчилось, коли б я не згадав імені відомого староєгипетського жерця.
— Мене звати Тутмос, — відповів я.
Яхмос кивнув головою і спитав:
— Куди ж далі йдуть великі боги?
— До цариці, - сказав я і відчув, як мені морозом сипнуло за спиною.
Цими словами я спалив усі мости: тепер нам не можна відступати. Перед нами важка, небезпечна путь, вона вимагає сміливості й витримки.
Яхмос вказав на човен і спитав:
— Невже боги пливуть у такому простому човні?
Тепер я вже не розгубився і швидко сказав:
— А ви чули коли-небудь, щоб Озіріс плив по священних водах Нілу золотим човном?
— Ваша правда, Тутмосе. Я про це не подумав.
Тоді я вказав на богів і промовив:
— Боги бажають пливти на південь по ріці тільки зі мною, щоб у човні нікого не було, крім них та мене.
Яхмос почав розповідати мені про багатство й красу міста Мітні-Хапі, але я перебив його:
— Ну, коли вже вам так хочеться, можете прислати по нас човна і урочисто прийняти великих богів у вашому місті. Я думаю, що боги погодяться перейти у ваш човен… Але зараз ми хотіли б залишитись тут самі. А коли зменшиться спека, ми знову рушимо в дорогу.
Жрець уважно вислухав мене і обіцяв прислати човна.
Я помітив, що ні Яхмос, ні Інші жерці не наважуються дивитися в обличчя богам.
Коли ми з Яхмосом закінчили розмову, він і всі присутні вклонилися богам і заспівали гімн. Він був такий довгий, що ми ніяк не могли дочекатися кінця. Нарешті спів закінчився, і жерці, шанобливо вклоняючись нам, вийшли з храму. Ми страшенно зраділи, що позбулись їх, і знову пішли до кімнати, де були раніше.
Коли надворі посвіжішало, ми знову рушили в дорогу. На березі ріки нас чекали сотні людей. Я й гадки не мав, що ця місцевість так густо населена.
Майже весь час ми бачили ліворуч шлях Сидячих Писарів. Мені здається, що у всій країні немає нічого величнішого, ніж цей стародавній шлях з німими кам’яними статуями, який зв’язував теперішній час з минулим.
Смерком ми побачили попереду світло. Виявилось, що назустріч нам пливли човни, в яких сиділо кількасот чоловік із запаленими смолоскипами в руках. Жителі країни — серафійці — захоплено й побожно співали, як здалося мені, хвалебний гімн на честь богів. Співали вони таж голосно, що їх було чути мало не за два кілометри.
Ми порівнялися з флотилією. В одному човні сидів мій новий друг Яхмос. Насамперед він повідомив мене, що для богів привели святково прибраного великого човна; потім він почав розповідати:
— Попрощавшись із вами, я взяв швидку колісницю і помчав до Мітні-Хапі. Але цариця вже знала, що до нас прийшли боги, і послала мене передати її смиренні й щирі слова: “Я покірна раба ваша. Якщо я чимось завинила, даруйте мені, а якщо зробила щось добре, не забудьте мене. Я ладна все життя служити вам, о великі боги Гор, Тот і Анубіс! Відколи я почала керувати державою, я вдень і вночі дбаю про добробут моїх підданців і завжди стежу, аби вони додержували всіх звичаїв, що їх заповідала релігія наших предків, і ні на хвилину не забували про богів, які принесли фараонам славу, могутність і велич”.
— Боги не гніваються ні на царицю, ні на будь-кого з її підданців, — відповів я верховному жерцеві.
Я розмовляв з ним, а сам тривожно думав, що нам робити з цим величезним човном. Адже я не зможу вести його сам, а крім того, треба якось непомітно перенести в нього наші речі. Звичайно, серафійці не зрозуміють, що таке пістолети й патронташі, але здивуються: навіщо могутнім богам потрібні якісь там речі?
Я не міг нічого вигадати. Треба було порадитися з Дхірендрою і Чаном, але не міг же я розмовляти з ними, коли біля нас був Яхмос.
— Боги хочуть говорити зі мною, залишіть нас ненадовго на самоті.
Яхмос зразу ж покинув нас. Я спитав поради у своїх товаришів. Пан Чан зразу знайшов вихід:
— Звичайно, нам, богам, не личить робити будь-що самим, бо це може підірвати віру в нас. Люди не стануть молитися Тотові, якщо побачать, що він працює за вантажника. Крім того, ви правду кажете, професоре, — не варто показувати наші речі цим людям: що менше вони знатимуть про нас, то краще. Подивіться на човен, який вони привели. Він уп’ятеро більший за наш, посередині є каюта, закрита з трьох боків, та й четвертий бік можна закрити. Дхірендра перебив його:
— О, якби ми пересіли в цей човен, то могли б скинути маски, а я, чого доброго, ще й сигару міг би викурити. От чудово було б, Чане!.. Пробачте, я перебив вас. Кажіть, що ви надумали.
— Ви бачите, — вів далі Чан, — до щогли прив’язано дві кодоли. За них тягнуть човен. Якщо підсунути линви під наш човен, то кілька чоловік зможуть підняти його і поставити на великий човен.
— Чудово! — вигукнув Дхандас. — На це потрібно кілька хвилин, а тоді ми непомітно перенесемо наші речі в каюту.
Я покликав Яхмоса і передав йому волю богів, а самі боги тим часом перейшли у великий човен. Люди, що прибули з Яхмосом, відчували, звичайно, страх перед богами, але виконували все, що їм наказували.
— Боги хочуть, щоб ви прислали гребців, — знову звернувся я до Яхмоса. — Але зараз вони нам не потрібні: боги відпочиватимуть усю ніч і тільки вранці вирушать.
Яхмос дав знак, і вся флотилія швидко покинула нас. Ми перенесли речі в каюту, зібрали їх у кілька клумаків, обгорнули соломою, міцно зв’язали вірьовкою і поскладали внизу, під палубою. За день ми втомились і, тільки-но полягали на підлозі каюти, як зразу ж заснули.
Староєгипетські боги, як і грецькі та римські боги, мали багато людських рис. Як і всі смертні, вони не були досконалі, і тому навіть таким богам, як Тотові або Озірісові, доводилось їсти й спати, наче простим селянам.
Прокинулись ми пізно, вмились у себе в каюті і залюбки поїли те, що нам принесли як жертву. Поснідавши, боги вийшли з каюти і посідали на трьох гарних кріслах, припасованих на носі човна. Здійснилась їхня мрія — тепер не доведеться їм весь день стояти на ногах.
Перша частина дороги була не дуже важка, а друга ще легша. Ми урочисто пливли до Мітні-Хапі під вітальні вигуки населення. Ліворуч од нас і тепер в’юнився шлях Сидячих Писарів, а гора, що була праворуч, тепер ставала чимраз ближче.
Незабаром ми обминули гору й опинились у ще кращій місцевості. Храми, селища, ліси, знов села, храми… Нам здавалося, що це сон. Берегом ішли за нами тисячі людей. Попереду плив човен верховного жерця Яхмоса, а за нами — ціла флотилія човнів із співаками та музикантами, що співали і грали для нас.
Трохи піднята корма нашого човна мала форму лотоса, ніс закінчувався величезною баранячою головою з довжелезними рогами, загнутими назад і закрученими навколо помістка, де були припасовані крісла богів.
Найкраще, мені здається, грав свою роль Дхандас. Він робив усе поважніше, ніж Дхірендра та Чан. Коли він підносив руку, щоб благословити серафійців, в його рухах почувалася сила й велич. А Дхірендра раз у раз нарікав, що маска шакала дуже тісна на нього і не дає дихати.
Боги сказали, що на такій спеці вони не можуть більше сидіти. Я переказав це Яхмосові, і він зразу ж прислав здоровенного негра з опахалом. Згодом ми дізнались, що цей негр належав до племені, яке було в рабстві у серафійців.
Ще один день подорожі, і ми нарешті прибули до Мітні-Хапі. Я зразу ж згадав Фіви, коли побачив це незвичайне місто. Тут уже не було хат із глини та саману, накритих пальмовим листям і соломою, — скрізь височіли кам’яні будинки, а поміж ними зеленіли сквери з низенькими деревцями і травою. У центрі міста ми опинилися серед храмів, палаців та садів. Палаци були оточені високими мурами з дерев’яними брамами, прикрашеними майстерною різьбою. З брам стриміли назовні бронзові гаки та шпичаки.
Чи то безліч вражень так вплинула на мене, чи спека та сонце, але я раптом відчув страшенну втому і пошкодував, що не можна відпочити.
Наш човен підвели до гарних кам’яних сходів, що йшли від ріки до палацу. Обабіч сходів рівними рядами стояли воїни в сліпучих обладунках і з бойовими сокирами та списами; у лівій руці воїни тримали загострені вгорі щити, обтягнені шкірою.
За брамою палацу вдарили в барабан.