Перший зійшов на берег Яхмос, за ним я. Брама розчинилась, і ми побачили чудовий сад, де росли низенькі деревця і плелись виноградні лози.
Доріжкою повільно наближалася з саду невелика група людей. Вони неквапливо підійшли до сходів і почали спускатися вниз, мабуть, щоб зустріти і привітати нас у своєму місті. Правду казати, тільки двоє з них привернули мою увагу.
Один з двох був високий, широкоплечий чоловік у золотому обладунку. Мені зразу впав у вічі владний і гордовитий вираз його обличчя.
Друга була жінка. Вона йшла попереду процесії. Гаптований золотом і прикрашений самоцвітами одяг гарно облягав її постать. На шиї в жінки висіли коралі, на руках були браслети й каблучки. Довгі чорні кучері спадали їй на спину. Чоло було пов’язане золотою стрічкою, а трохи вище підвела прикрашену величезним діамантом голову змія із самоцвітів.
Дивлячись на цю жінку, я згадав правдиві слова одного поета:
Красу не прикрасиш нічим:
Сама-бо вона прикрашає!
І справді: всі прикраси затьмарювала її незвичайна краса. Вона здавалась живою Рамбхою або Шачі.[26] Побачивши її, я зрозумів: це спадкоємиця фараонів, цариця серафійців Серісіс.
Розділ XV
ПОЛКОВОДЕЦЬ НОХРІ
Спустившись сходами, владарка Мітні-Хапі Серісіс шанобливо вклонилась тим, кого вважала за богів. Сказати правду, я мимоволі відчув докори сумління: “Як ми можемо чинити таке блюзнірство щодо їхньої віри, їхніх богів?” — питав я сам себе. Ця стародавня немудра релігія викликала в мене повагу. Те саме почували й мої товариші, крім Дхандаса. Цю зажерливу людину ніщо не могло б спинити. Дхірендрі й Чанові було дуже соромно, хоч вони й намагалися заспокоїти себе думкою, що ми не маємо наміру знущатися з чиєїсь релігії або релігійних почуттів. Нас привело сюди прагнення знань, але обставини склалися так, що іншим способом вдовольнити нашу допитливість і не загинути ми не могли.
Цариця ніжним, приємним голосом попросила свій почет залишити її на якийсь час саму. Всі скорились її наказові і трохи позадкували, тільки чоловік у золотому обладунку не зрушив з місця. Цариця склала руки, наче на молитву, і звернулась до мене:
— Невже ми можемо сподіватися, що великі боги, яким поклонялися ще наші предки, залишаться на якийсь час у нашому місті, в Мітні-Хапі, яке нічим не заслужило такої великої честі?
Я легко розумів усе, що казала мені красуня цариця, — навіть вимова її була така сама, як і моя. Це підтвердило мою думку, що вона — нащадок фіванських фараонів. Грецький історик Геродот писав колись про єгипетські племена, що жили в пустелі; цілком можливо, що предки серафійців і були тим народом, який жив спершу в серці Лівії і вже згодом переселився сюди.
— Як мені відомо, — сказав я цариці, - великі боги висловили бажання побути якийсь час у храмі бога сонця Ра.
— Я не вірю в своє щастя і весь час боюсь чогось, — відповіла вона.
— Не бійтесь, царице. Боги прийшли сюди, щоб подбати про ваш добробут і розквіт вашого царства.
Серісіс кивнула головою і вже хотіла повернутись до свого почту, коли раптом чоловік, що стояв поруч з нею, ступив крок уперед і грізно спитав мене:
— А ти хто такий?
Я розумів, що моя найменша невпевненість чи замішання можуть коштувати нам дуже дорого, і спокійно відказав:
— Жрець. Хіба ви самі не бачите?
Невдоволено насупившись, він знову звернувся до мене:
— Як тебе звати?
— Тутмос.
— О, ім’я відоме! А звідки ти?
— Я жив по той бік пустелі, коли боги покликали мене служити їм.
— Що там є за пустелею?
— Пустелею править Сет — владар пісків, і там весь час плаче богиня Нейт, бо душу її зсушило горе. По той бік пустелі живуть могутніші й значніші люди, ніж ти, хоч, я знаю, ти дуже видатний вояк, — відповів я незнайомому, який видався мені безбожником.
Цариця жестом наказала йому мовчати і мовила:
— Заспокойся, Нохрі, заспокойся! У тебе гаряча голова, і ти сам не знаєш, що говориш. Цей чоловік, що прийшов сюди разом з богами, набагато розумніший за тебе. А ти тільки грубий солдат та й годі.
Чоловік схопився рукою за держак меча і гнівно крикнув:
— Якщо з вами що-небудь станеться, царице, то потім не винуватьте вашого воєначальника. Чи справжні це боги, чи ні, я не знаю, і вони мене анітрохи не цікавлять, бо Нохрі не стане поклонятись ніякому богові чи богині. Я хочу сказати вам, царице, що не завадило б відіслати їх туди, звідки вони прийшли, бо ніхто ніколи не чув, щоб боги вешталися по землі.
І тоді я зрозумів, що, поки ми будемо в країні серафійців, цей чоловік для нас — найбільша небезпека. Він — єдиний серед усіх, від цариці та верховного жерця до простого народу, не хотів нічого брати на віру і визнавав тільки те, що можна довести фактами.
Дхірендра пильно прислухався до нашої розмови. Звичайно, він не розумів ні слова, але з виразу обличчя Нохрі, його різких рухів та голосу побачив, що той розгніваний і не хоче шанувати богів, як інші. Тоді він наважився на сміливий вчинок, який мав несподівані наслідки.
Капітан зійшов з човна на берег і спокійно попрямував до Нохрі. Цариця злякано сховалася за Яхмоса. Не тільки жерці й рабині, а навіть і воїни відійшли, коли побачили, що до них наближається бог смерті Анубіс. Тільки Нохрі не зрушив з місця. Однак я помітив, що й він злякався, хоч і старався здаватися спокійним. Анубіс підійшов до Нохрі, повільно підніс руку, приклав її до грудей воїна і повернувся до човна.
Жест був дуже красномовний, і всі злякано дивилися на Нохрі, мабуть, вважаючи, що тому не довго лишилося жити на світі. Та й сам Нохрі, хоч щойно розмовляв так брутально й зневажливо, раптом зблід, розгублено глянув на царицю, збіг сходами вгору і зник у палаці.
— Нехай великі боги зглянуться на цього богохульника, — звернулась до мене цариця, коли її воєначальник утік. — Нохрі сміливий і спритний воїн, але груба й невихована людина. Він нікого не боїться: ні людей, ні богів. Я знаю, що й Гор не любить брутальності, а бог смерті Анубіс і поготів не знає жалю до грішників. І все-таки я прошу всемогутніх богів пробачити Нохрі його зухвалість задля Серісіс, котра віддала своє серце великим богам.
Я старався втішити царицю, казав, що, може, боги пробачать Нохрі. Потім ми з Яхмосом знову сіли в човен, щоб плисти до храму бога Ра. Коли ми одпливали від сходів, цариця, а слідом за нею і раби та воїни стали навколішки.
Призахідне сонце залило будинки й палаци кривавим світлом. Ми пливли через місто і милувались ним. Мітні-Хапі ввібрав у себе всю красу Мемфіса, Фів і Саїса. Тут, як і в давнину, квітла культура Стародавнього Єгипту з його ремеслами, технікою, релігією, звичаями і традиціями, але від сучасної цивілізації її відокремлювала велика, страшна пустеля.
Це все знову здалося мені чудовим сном, і я боявся, що прокинусь у своєму ліжку в Наланді. Який далекий для нас був тепер сучасний світ з паровими машинами, електрикою, газетами, книжками, виготовленими в друкарні, і тисячами інших досягнень людської думки! Я згадав Шівнатха Джаухрі. Він теж колись бачив оці палаци, храми, сади, парки, але вдома нікому не розповідав про це, навіть у записних книжках тільки мимохідь згадав у кількох рядках. А потім його жорстоко вбили, і, коли б ми не наважились вирушити його шляхом, дивовижне відкриття цієї людини загинуло б і ніхто про нього не дізнався б. Правда, ми теж не були впевнені, що нам пощастить вибратися звідси живими та цілими. Та якби ми й повернулися щасливо додому, думав я, то хіба ж хто-небудь із нас наважився б розказати про все, що ми бачили, і запевняти, що це було насправді?
Поки я так міркував, наш човен підійшов до величного і красивого храму бога сонця Ра, розташованого на пагорбі на західній околиці міста.
Розділ XVI
ПОВЕРНЕННЯ ПСАРО
Храм бога сонця Ра — найграндіозніша споруда у всьому місті; він навіть був кращий за палаци цариці й воєначальника. Мармурові плити, з яких складено його стіни, вражали своїм розміром. Коли я дивився на них, то не міг уявити собі, як люди самими тільки руками, без ніяких машин, підняли їх так високо і поклали одну на одну. Скільки терпіння, праці й часу треба було витратити на будівництво цього храму! Напевне, тисячі чоловік складали його багато років!
Перед храмом стояли великі кам’яні статуї. Обабіч входу лежали величезні сфінкси. Всередині, вздовж стін просторої зали, височіли грубезні колони.
Храм бога сонця Ра в Мітні-Хапі своєю чудовою архітектурою і майстерністю будівників перевершив навіть прекрасний мемфіський храм, що його побудував фараон Амасіс.[27]
Навколо центральної зали розташовано багато невеличких кімнат. Одну з них призначили для моїх товаришів. Щодня нам приносили квіти, фрукти і пахощі.
Всі жерці храму — а їх було багато — вдень і вночі радо слугували Гору, Анубісу й Тоту. Яхмос раз у раз питав, чи добре ми влаштувались, може, нам що-небудь потрібно; він робив усе, що міг, аби лише боги почували себе якнайкраще. Крім того, ми щодня одержували від цариці листи — вона питала, як ми себе почуваємо.
І все-таки ми були у храмі, ніби у в’язниці, і мої товариші жартома нарікали, що їм доводиться тепер сидіти в темній камері. Вони нікуди не виходили із своєї кімнати, а маски скидали тільки тоді, коли їли, та й то дуже обережно, щоб хтось не побачив. Так тривати довго не могло, і ми сушили собі голову над тим, що робити далі. Дхандас нудився і не міг ніяк дочекатися часу, коли вдасться пробратися до гробниці й заволодіти захованими в ній скарбами.
Я порадився з товаришами і попросив Яхмоса показати нам Серафісову гробницю. І от одного разу, у другій половині дня, він зайшов до нас. Сходи позаду храму вели в довгий коридор, яким ми пройшли до невеликої кімнати. Смолоскипи освітили двері; обабіч їх стояли двоє жерців, загрозливо піднявши мечі. Я згадав напис на амулеті: “Гробницю Серафіса вічно охоронятимуть невсипущі вартові”.
Праворуч від дверей височіла статуя бога сонця Ра, що, як вірили серафійці, був заступник Мітні-Хапі, У Стародавньому Єгипті було багато культів бога сонця, тому я не здивувався, що під час своїх досліджень ніколи ще не натрапляв на таку скульптуру. Цього бога, власне, краще було б називати Ра-Хепер: слово “ра” означає “сонце” або “той, що породжує і дає людям світло”, а Хепер — представник сонця на землі. Статуя зображувала величезного жука-скарабея; він стояв на задніх лапках, розправивши крила і піднявши над головою передні лапки; в них він держав сонце, кругле, мов м’яч. До ніг жука припала людина з простягненими вперед руками, наче благаючи про щось.
Ліворуч від дверей на стіні був ієрогліфічний напис, а поряд — велика статуя фараона чи якогось номарха — владаря нома, тобто провінції. Мабуть, скульптура зображувала автора таємниці, яку ми так хотіли розкрити.
Напис привернув мою увагу. Ніколи в житті я не бачив нічого подібного: із стіни висувались поставлені прямовисно кам’яні круги з майстерно витесаними по всьому обводу ієрогліфічними знаками, гарно пофарбованими. Круги вільно обертались; за кожним обертом круга в стіні з’являвся лише один ієрогліф.
Я спитав Яхмоса, що означає дивовижний напис: хоч я на своєму віку прочитав чимало ієрогліфічних написів, але цього не міг розібрати.
— Не можу сказати-і сам не знаю. Цього не знають навіть жерці, що охороняють гробницю, — похитав головою верховний жрець.
Я глянув на двері. Вони здавались дуже міцними. Через їхні клямки було просунуто бронзові бруси, вправлені в товсті кам’яні одвірки.
— Вхід до гробниці замкнуто? — спитав я Яхмоса.
— Так, сюди ввійти ніяк не можна, — сказав вій.
— Я чув, що у вас був жук-скарабей, за допомогою якого можна відімкнути гробницю.
— Жук-скарабей! Та його ж украли! Кілька років тому до нас приїхав чужоземець, йому вдалося запобігти довіри служників храму, і він украв цей амулет у жерців, що охороняють гробницю.
— Значить, тепер гробниця Серафіса замкнена навіки?
— Так, принаймні аж доки знайдеться жук-скарабей. Злодієві пощастило втекти, хоч полководець Нохрі гнався за ним до самої пустелі.
— А що там є, у гробниці?
— Серафісова мумія і всі скарби стародавніх Фів.
— Кому ж належать ці багатства?
— Вони належать Серафісові. Але відкрию вам таємницю: ними хоче заволодіти Нохрі. Ця людина не боїться богів, а до душ предків йому байдуже. Коли злодій зник, Нохрі поклявся своїм мечем (він не звик клястись іменами богів Озіріса або Амона), що поверне амулет до Мітні-Хапі. Шукати амулет Нохрі послав одного з своїх прибічників, розумнішого за інших та ще й, кажуть, чаклуна. Однак минуло вже багато років, а Псаро (так звали того чоловіка) й досі не повернувся.
Почувши це ім’я, я здригнувся, неначе мене хто вдарив. Я згадав слова Рамешвара. Шівнатх Джаухрі, віддаючи йому в Наландському музеї амулета, попередив: “Стережіться Псаро!”
Чи не Псаро вбив ШІвнатха в його власному будинку в Данапурі? І чи не він, що вславився як чаклун, намалював на підлозі бога Анубіса з шакалячою головою?
Мені й перше було страшно, але я перелякався ще дужче, коли згадав отих двох чоловіків, що переслідували нас до Суеца.
— Який він на вигляд, той Псаро? — спитав я верховного жерця.
— Та вже минуло чимало років, відколи я бачив Псаро востаннє, але в нього таке обличчя, що забути його не можна. Він дуже старий, набагато старіший, ніж здається, коли подивишся на нього. На голові в нього немає жодної волосинки.
Я не втримався і ще спитав:
— А чи немає в нього на обличчі рубця? Яхмос здивовано глянув на мене і похитав головою.
— Ні, немає.
Я зрозумів, що помилився, коли вважав одного з наших переслідувачів за Псаро, і заспокоївся. Хіба ж міг я знати, що небезпека зовсім близько!
Ми піднялись у храм, і тільки-но я ввійшов до кімнати, як мені дали записку від Нохрі. Він кликав мене до себе в палац, розташований навпроти царського, на другому березі ріки.
Нохрі прислав по мене човен, і хвилин за десять я вже стояв перед ним. Тепер на Нохрі замість золотого обладунку була накидка з тонкого, прозорого серпанку. Полководець лежав на гарному ліжку. В головах у нього на невеликому столику стояв глечик із серафійським пальмовим вином. Коли я ввійшов до кімнати, Нохрі не тільки не встав, а навіть не поздоровкався зі мною — він тільки недбало вказав мені на крісло. Я не сів. Тоді він мовив різко:
— Як собі хочеш, але я вважаю, що це негарно: ти — особистий жрець богів — І стоїш переді мною, а я, хоч мені підкоряються тільки прості смертні, лежу в постелі. — І він глузливо посміхнувся.
— Жерцеві завжди властиве смирення, — відповів я.
— Можливо, але воїнові воно не потрібне. Ну, а чи ти уявляєш собі мою силу?
— Я знаю, що ти командуєш армією цариці і що після неї ти наймогутніша людина в цій країні.
— А чи не вважаєш ти, що цариця може що-небудь зробити проти моєї волі?
— Коли цариця вітала богів, я помітив, що вона не почуває великої поваги до могутнього Нохрі.
Нохрі засміявся:
— Цариця боїться мене, але боги наганяють на неї ще більший страх. Згодом вона пожалкує, що була така нерозумна. От Анубіс доторкнувся до мене, а я, бачиш, живий і досі.
— Але смерть може прийти першої-ліпшої хвилини, — сказав я.
Дуже хотілось мені дізнатися, що він думає про нас, і тому я наважився гратися з вогнем.
— О Тутмосе! Я людина відверта і хочу, щоб і ти був відвертий зі мною. Я ж солдат, а ти повинен знати, що солдати не ховають своїх думок.
— Я теж люблю говорити все просто у вічі.