Павло Мисько
А чи траплялося коли-небудь з вами отаке? Захочеться чогось дуже-дуже, аж терпець уривається, а воно і збувається. Як у казці! І не просто збувається, а зробиться всього цього в сто разів більше від найсміливіших побажань.
Отаке сталося з Ванею Гордієм. Гордій — його прізвище, хоч і звучить як ім’я чи прізвисько якогось чванька. А дідусь Вані зветься Гордій Гордій — де ім’я, де прізвище? Спробуй розкумекай. Односельці тому й звуть діда Подвійний Гордій.
Так-от… Устав сьогодні Подвійний Гордій вдосвіта, вийшов надвір подивитися на схід. Чи рожевіє там? Чи добра буде погода? Прикидав, як ліпше одягтися до лісу — збирався йти по гриби. А погода обіцяла бути доброю, жоден листок не ворушився. І тихо ще було, тільки десь гула машина та кукурікав безтолковий Голобородьків півень. Кричав не в пору, бо всі півні давно вже відспівали втретє.
Так-от милується дід Гордій сходом сонця і раптом бачить, як від рожевого небокраю відокремилася стрімка смужка, черконула-блиснула по темному північному боці неба, вибухнула вогнем над Партизанським лісом і згасла. І прозвучало, ніби хто струснув у повітрі цупким полотном, а потім ще й грім бабахнув, аж луна прокотилася — “Ах, ах, ах!”
Увійшов дід до хати і повідомив:
— Метеорит на ліс упав.
— Ну-у?! — схопився з постелі Льоня, старший брат Вані.
А вже від його крику і Ваня прокинувся:
— Коли-и?! Не може бути!
— Може. Тільки-но… — спокійно сказав дід. — Іди, Олексій Гордійович, я підміню, — звернувся він до сина, взяв з його рук ополоник і почав сам наливати на сковороду млинець.
Це в сім’ї Гордіїв як ритуал: тісто на млинці замішувала мати, декілька штук пекла для себе і бігла на ферму. Вона дояркою працює в колгоспі, клопоту в неї багато. Млинцеву естафету приймає батько, смажить заодно й сало на сковороді, бо із сметаною не любить. Хутенько снідає і прямує на колгоспний двір. Там стоїть його трактор, чекає робота. До каструлі з тістом приступає дід, він пече для себе і для Льоні — старшокласники ходять до школи в першу зміну. Коли Ваня затримається в постелі — йому іти в другу зміну, — то потім пече млинці сам собі. Усі люблять, щоб були вони свіженькі та гарячі.
— Діду, присягайсь! Ти не вигадав про метеорит? — затурсав Ваня діда за руку.
— От тобі й маєш… Не віриш — перевір. Може, навіть болід, а не метеорит, бухнуло на тім боці міцно. — Дід був не якийсь там старосвітський, а сучасний, начитаний.
— Ми всім класом прочешемо ліс, тільки дай детальніші координати, — смикав його Льоня з іншого боку.
Любив він іншомовні слова.
— Коли вогонь блиснув, то міг і ліс загорітися. Заскочу в правління, лісникові подзвоню, хай перевірить, — сказав батько і ступив за поріг.
— Небесне явище — штука оманлива, — сказав дід. — Думаєш, далеко все було, а воно близько; думаєш, близько, а воно — в космосі. Одне можу сказати: якраз на півночі був той спалах.
Ваня помився похапцем, сів до столу разом з Льонею. Не подобалося йому, що всі так зацікавилися тим метеоритом. Їв ніби не своїм ротом, бо голова його була забита думками. “Невже і справді метеорит?! Невже і в нас таке диво сталося? От би мені знайти його, притягти в школу!” Геть забув Ваня, що вчора не доробив уроків: треба ще дорозв’язувати стовпчик прикладів з математики, довчити вірш. “Метеоритам назви дають… Цікаво, як наш назвуть? “Клинцівське диво”? Село ж наше Клинці… А коли я знайду його? “Метеорит Івана Гордія”? Хоча б Льоня відразу не завернув до лісу… Ні, в нього часу не буде, на уроки запізниться. А от дід — може. Нібито по гриби піде, а сам туди — шмиг! Він же ліпше знає, де впав, нам навмисне не каже…”
Уже й Льоня схопив сумку з книгами і зошитами, зник за дверима, вже й дід заметушився по хаті, вибираючи, в що краще взутися, щоб і тепло було, і зручно. Поспішав дідусь, усе давав останні вказівки Вані. А той не чув, про що говорив дід, у його голові одне було — метеорит.
— Добре, добре… — відказав невпопад на дідові розпорядження.
Оте “Добре, добре…” він ще не раз повторював, ідучи вслід за дідом. Дуже не наближався, щоб той не впізнав, хто за ним чимчикує. Але й не відставав, щоб не загубити з очей. Дід не оглядавсь, тільки Жучок кілька разів зупинявся і дивився в бік Вані. І, мабуть, не впізнавав, бо не мчав до нього, метляючи хвостом. А може, песик вирішив, що сьогодні з дідом буде цікавіше?
Ваги портфеля з книгами і зошитами Ваня спочатку не відчував. Не чув од хвилювання і землі під ногами. “Сплять ще, лайдаки… — думав про дружків. — Хай сплять, хе-хе… Нехай пухнуть од сну, хо-хо! — тішився він. — І Петя Голобородько спить, хі-хі, прицмокує спросоння губами. Ото кусатиме лікті, коли побачить, що я приволік до школи!”
Дорога вела з Клинців на північний захід, у Березівку. Там школа, там центральна садиба колгоспу. Йти трохи більше кілометра, і коли б не березовий перелісок, що примикав до Партизанського лісу і перебігав дорогу, то було б видно і школу, і навіть будинки колгоспників. Біля переліска від гравійки відбігає вправо лісова дорога і веде в Партизанський ліс. Дід звернув на неї, постать його замиготіла серед беріз та кущів і зникла. Дід — бувалий партизанський розвідник. “Сховався десь за кущем і чатує за мною… — подумав Ваня і кинувся бігти. Але скоро захекався, перейшов на ходу. — Треба відстати, хай іде собі, хай ховається. А то увечері наговорить матері, що я не о дванадцятій до школи вибрався, а зранку… Не зробивши уроків! Ще портфель цей… І навіщо я взяв його! Скажу завтра Олегу Максимовичу, що боліла голова… чи живіт. А сьогодні зовсім до школи не піду. Шкода, що дід Жучка забрав. Він би і мені знадобився…”
Сонце світить ззаду, і вся долина в переліску поперіщена світлими і темними смугами та плямами. На траві роса як біб, і черевички Вані відразу набухли і розкисли від вологи. У них чавкало і пищало, ноги змерзли. Але хутко Ваня звик і перестав на це звертати увагу. Очі звично нишпорили туди-сюди, заглядали під ялинки і кущі ліщини. Зірвав кілька підберезовиків та красноголовців, одного боровика і схаменувся: “Я ж не по гриби прийшов! А що з ними робити?” Нанизав їх на гострі сучки — висохнуть, то білки підберуть.
І знову заходив то праворуч, то ліворуч, то до дороги, що завертала до Партизанського лісу, то до гравійки, що вела в Березівку, то знову назад. Діда ніде не було видно, мабуть, відразу подався в глиб Партизанського лісу.
Через якийсь час Ваня відчув: у нього нема бажання відхилятися ні вправо, ні вліво! Хочеться іти просто на північ, ніби хто підказував цей напрямок чи дав у руки невидиму натягнуту нитку: тримайся за неї, іди швидше! І він слухався цього невиразного наказу, хоч вже не тямив, куди біжить, де спиниться. Йому навіть не хотілося оббігати кущі, а чомусь закортіло продиратися через них, як ведмідь крізь малинник. Ваги портфеля знову не відчував. “Що зі мною?! Хто мене тягне?!” Він готовий вже був безсило впасти на мох, але побачив біля ялинки сірий камінь-валун правильної форми. Валун нагадував гарбуза, тільки великого. Присів на камінь, кинув портфель убік, витер піт з лоба. “Де це я опинився? Добре, що сонце світить, а то можна було б заблукати”.
Ваня погладив валуна і відчув, що камінь теплий, ніби його весь день пекло сонце. І він був не жорсткий і шерехатий, а наче обплавлений. А моху на ньому і сліду не було.
Раптом здалося, що камінь під ним заворушився. “Фу, набігався, аж хитає…” — поплескав по валуну заспокійливо. І знову здивувався: камінь озвався лунким звуком, наче був усередині порожній. Знову хитнувся камінь під ним — сильно, буцімто хотів підбрикнути, як жереб’я. Ваня перелякано підхопився, мацнув себе за штани, оглянув камінь з усіх боків. Уже добре було видно, що він ледь-ледь ворушиться, ніби вибирає місце, щоб зручніше лягти чи підвестися. “Живий?!” — захололо в грудях від страху.
Почувся легкий тріск і скрип, буцім хто поволі відчиняв незмащені двері — кр-ри-і-і… Уздовж каменя з’явилася темна зубчаста щілина, зазміїлася, оббігла його довкола і почала розширюватися. Половинки каменя похитувалися, ніби шкаралупа яйця, з якого хотіло вибратися курчатко…
“Змій Горинич!.. Його яйце!” — Ваня позадкував, дерев’яніючи від жаху і не зводячи з розколотого яйця очей. Готовий був дати дьору в будь-який момент.
Половинки розвалилися цілком, поміж ними з’явилася якась срібляста істота на тоненьких пластинчастих ніжках. Істота нагадувала людину. Тулуб її був трохи витягнутий знизу вгору і ніби зібраний з клинців. Якби в цей момент тут знаходився Льоня-восьмикласник, то назвав би цю фігуру неправильною шестикутною призмою. Зверху до цієї призми-тулуба був приставлений рогом кубик — мов голова, І були на цій голові дві лампочки-очі та третя, велика, як ніс. І очі і ніс не стирчали, а були притоплені всередину.
Ніяких агресивних дій чоловічок і не думав чинити, І Ваня більше не відступав. А чоловічок потроху оживав: з голови поповзли вгору і трохи убоки ріжки-антени, дуже схожі на вуса хруща. Ліве око в чоловічка заморгало жовтим світлом, а праве — зеленим, потім і ніс зажеврів — червоно і яскраво. Від тулуба випросталися тонесенькі, ніби зроблені з тонких металевих смужок, ручки — спочатку ліва, потім права. Рученята піднялися вгору, почулося навіть кректіння, ніби чоловічок потягнувся спросоння.
— Хау ду ю ду! Гутен таг! — раптом заговорив чоловічок на різних іноземних мовах.
Голос був неміцний і з якимсь металевим бринінням. Слова чоловічок вимовляв осібно одне від одного, без будь-якої інтонації. Відразу скажеш, що не людина говорить, а машина.
У Вані в розтуленому роті від хвилювання висох язик. Хотілося ковтнути слину, але слини не було, язиком ворухнути не міг. Не розумів Ваня ніяких іноземних мов, у їхній школі в молодших класах їх ще не вивчають. І він нічого не сказав, тільки здвигнув плечима.
Руки чоловічка дотяглися до голови. Круть, круть — нібито трохи покрутили її. Лампочки на обличчі переморгнулися жовтим, зеленим і червоним та погасли.
У цей момент Ваня почув тріск ззаду. Зиркнув туди — і здригнувся знічев’я. Повз нього промайнуло чорне невиразне створіння і кинулося до залізного чоловічка. “Гав! Гав!” — спробувало схопити його за бік. Але зуби скреготнули, ковзнулися, і тоді Жучок (а це був він) схопив чоловічка за ногу: “Р-р-р!” — і завищав, залементував: “Ай-яй-яй!” Може, зуби поламав?
- Іди геть! — знайшовся у Вані голос.
- Іди геть… Іди геть… — повторив чоловічок. І заговорив виразно, навіть без бриніння: — Інформацію зрозумів… Привітання вам, житель Землі! — По-нашому заговорив!
— Здоров, коли не брешеш… — розгублено відказав Ваня — отак, як любив говорити дід Гордій. І схаменувся, сказав уже привітніше: — Добрий день вам! Так ви… це… звідти-и-и? — показав пальцем угору. — Ви, значить, не метеорит?!
— Звідти, з навколоземної орбіти. Там наш корабель залишився… А що це за звір ухопив мою ногу зубами? І що він сказав?
— Хе, та це Жучок наш, собака. І собаки не говорять, — вперше несміливо всміхнувся Ваня.
— У кожного звіра, пташки — своя мова. Навіть у рослин. Мій братик Ерпід-два розуміє їх, може розшифрувати. А я розумію їх тільки трохи, в мене закладено іншу програму — вивчення людей.
— Так ти що — Ерпід-один? — зовсім осмілів Ваня.
— Так. Ця назва скорочена… Як це… Абревіатура! А повністю — Електронний робот-поліглот ізольованої дії.
— Глот — значить ковтати, зрозуміло.
- Інформацію сприйняв неправильно. Поліглот — не вашою мовою. А означає те, що я знаю всі мови землян.
— Усі-всі?! Дудки, такого не може бути!
- Інформацію не зрозумів. Дудки — музичні інструменти. У сполученні зі словами “такого не може бути” дають неправильну інформацію.
— Я хотів сказати, що ти вигадуєш… Ну, сам даєш мені неправильну інформацію, — перейшов на мову робота Ваня.
— Я не можу дати більше того, що утримується в моїй електронній пам’яті. А те, що є, - істина.
— А наш Льоня казав, що в Африці та Індії ще й тепер знаходять у джунглях такі племена, які говорять цілком незрозумілими мовами.
— Питання: хто є Льоня?
— Брат мій, у восьмому класі вчиться. — Ваня заспокійливо погладив Жучка, бо той знову хотів кинутись на Ерпіда. Може, не сподобалося, як чоловічок вимовляє ім’я Льоні?
- Інформацію зрозумів. Уяви свого брата… Уявив?
— Ага-а…
— Так… Так… І я його бачу. Але ж він більший за тебе!
— Бо він у восьмому класі, а я в третьому. А дорослі люди ще більші.
— Так ти ще дитя? А я думав, люди такі, як ти.
— Ну-у… не зовсім дитя. Діти ось такі… - Ваня потер ребром долоні себе під шиєю, а потім біля пупка. — А народжуються ось такі… - розвів руками на півметра.
— А як твоє ім’я?
— Ваня.
— Розшифруй скорочення.
— Ну… Іван, Іван Олексійович Гордій.
— У нас ім’я дають не так. Одне коротке і одне довге. Ось як моє — Ерпід, а розшифровується…
— Ти говорив уже: Електронний робот-поліглот ізольованої дії.
— Усе готове. Сеанс закінчено.
— Що готове? Який сеанс?
— Я закінчив передавати твоєму брату Льоні весь словниковий запас, який є в моїй електронній пам’яті. На всіх земних мовах.
— За дві хвилини?! Бідний Льоня! Він же здуріти може. В нього тепер така каша в голові!
— Не здуріє. У центрі його пам’яті ще залишилися не завантажені сімдесят два мільярди чотириста сорок чотири мільйони шістсот тридцять три тисячі двісті сімдесят дві клітинки-нейрони. Резерв.
— Не вірю! Нічому не вірю! — гаряче вигукнув Ваня, навіть руки звів догори. — Ми тут, а Льоня в школі, як же ти…
— Питання зрозумів. Я просив Ваню уявити в голові брата Льоню. Ти уявив. Я зняв електроенцефалограму твого мозку і побачив брата Льоню, вирахував його електромагнітне поле і через це поле впливав на мозок Льоні.
— Не-е розумію…
— Вашою мовою науки називаються фізика, хімія, вища математика і ще багато різних. Ти їх ще не вивчав. Я тебе зараз підучу, і ти все зрозумієш…
— Почекай! Не роби цього. А то в мене таке стовпотворіння буде в голові! А мені ще вірш сьогодні вчити треба.
— Уяви собі той вірш зверху вниз…
Ваня уявив сторінку книги. Повів у думці очима по рядках.
— Ти вже знаєш цей примітивний текст напам’ять.
— Ой… справді! Можу хоч зараз розказати.
— Не треба. Я вірю.
— Слухай, ну що ти за розвідник, коли в тебе ні очей, ні вух нема, ходити навіть добре не можеш? Одні лампочки блимають…
— Питання зрозумів. Це бачиш? — пластинчата рука Ерпіда ворухнулася, крутнула те місце на тулубі, де був пупок-окуляр, дуже схожий на об’єктив фотоапарата. — Я тебе записав у десяти різних вимірах.
— Уже?! А як це?.. Ти ж нічого не робив, тільки зі мною розмовляв! — Ваня вже стомився дивуватися.
— Я можу розмовляти і робити кілька справ одночасно.
— А в яких… десяти вимірах?
— Проаналізував твій зовнішній вигляд — раз, одяг — два, внутрішню будову тіла — три, будову клітин, з яких складається організм, — чотири, хімічний склад тіла — п’ять, записав біотоки, електромагнітні поля, визначив довжину радіохвиль, які випромінює твій мозок, записав усе, що втримує твоя пам’ять, визначив рівень твого аналітичного мислення… Я вловив твою думку. Хочеш запитати: “А який я?”
— Аг-га… — розгубився зовсім Ваня. Виходить, що при цьому Ерпіді і подумати нічого такого не можна — думки читає!