— Відповідаю. Питання твоє неточне, тому відповідь може бути довга і багатозначна. Треба вчитися мислити точно. Можу тільки сказати, що на нашому кораблі всі мої записи знімуть, розшифрують.
— То що… дурень я в порівнянні з тобою?
— Не дурень, але використовуєш свої розумові здібності тільки на одну тисячну частку. Якщо хочеш знати хімічний склад свого тіла, то заглянь у цей окуляр…
Ваня обережно ступив кілька кроків до Ерпіда. Той все ще стояв вагався серед половинок шкарупини-панцира. Ваня взяв одну половину і здивувався, що вона не дуже тяжка і вся в дрібних дірочках на зламі. Шпурнув її під кущ в один бік, узяв другу і кинув за кущ у інший бік. Опустився на коліно біля живота Ерпіда і припав оком до окуляра. Щоб не перевернути Ерпіда, притримував його руками за боки і відчував долонями, що боки теплі і щось буркотить-дзюркотить у животі робота, ніби він наївся моркви чи яблук.
Спочатку Ваня нічого не побачив — темрява. Потім з’явилася зеленкувата підсвічена смужка, поповзла зліва направо. На ній почали вишиковуватися в довжелезний ряд якісь вогнисті знаки, рахунки, літери, формули.
— Зрозумів? — спитав Ерпід.
Здалося, що голос його, досі безпристрасний і хрипкий, прозвучав насмішкувато і навіть глумливо.
— Ну і ну… Ніколи не думав, що в моєму животі не мікроби, а якісь рахунки і формули скачуть.
— Тепер ти опрацьовуй і засвоюй одержану інформацію, а в мене починається сеанс зв’язку з кораблем. Уся енергія піде на цей зв’язок, тому я від тебе відключаюся. Помовчи і ти також, побережи енергію.
Ерпід заблимав лампочками. Здалося, Що почулися сигнали “біп-біп-біп”, дуже подібні до тих, що колись подавав з неба перший радянський супутник Землі.
Ваня стомлено опустився на мох, пригорнув до себе Жучка…
Поки в Ерпіда-один іде сеанс зв’язку з кораблем-супутником, заглянемо, що діється у восьмому класі Березівської школи.
Ще перед уроками, як тільки Льоня оголосив про метеорит, почався неймовірний шум. Хто вірив, а хто й ні, але знайшлося двоє учнів, котрі підтвердили. Правда, не самі вони бачили, як падав, а їхні батько чи мати. Багатьом відразу закортіло бігти шукати той метеорит. Хтось крикнув, що самим шукати не можна, мало що може статися, а треба написати в Академію наук у Москву, нехай пришлють своїх людей.
На першому уроці був диктант з рідної мови. Але всі були такі збуджені і неуважні, всі були такі захоплені думками про метеорит, що наробили безліч помилок. Однак найдйвніше сталося на уроці історії. Учителька Світлана Андріївна викликала Льоню до дошки, на якій висіла карта, і попросила розповісти про Бородінську битву, про боротьбу проти французьких загарбників у 1812 році. Льоня вийшов і вже рот розкрив, щоб почати говорити. Та раптом обхопив руками голову, ніби вона в нього дуже-дуже заболіла, широко розплющив очі. Лице його то червоніло і вкривалося краплинами поту, то біліло і аж зеленіло. І хоч Льонині очі дивилися на клас, він нічого і нікого не бачив, нічого не чув.
— Що з тобою, Гордій? Ти захворів? — кілька разів запитала Світлана Андріївна. Але Льоня нічого не відповів, і вчителька сказала: — Сідай, відпочинь. Я тебе викличу наступного разу.
І на ці слова Льоня нічого не відказав, з місця не зрушив. Світлана Андріївна показала крайнім від вікна учням, щоб ширше повідчиняли кватирки. Сама боком, полохливо пройшла повз Льоню до дверей, розчинила їх у коридор. Хотіла зробити протяг, пустити в клас більше кисню.
І ось Льоня поволі відняв руки від голови, став струнко. Один бік голови в нього був сивий, майже білий. За хвилину посивіла людинаї
Потім Льоня ледве промимрив: “Питання зрозумів”. І почав відповідати бездоганною французькою мовою, і голос його все міцнів і міцнів, ніби людина набирала натхнення, навіть став вимахувати руками. Світлана Андріївна спочатку розгубилася від несподіванки і незвичайності. Але добре, що колись у інституті вивчала французьку мову. Відчула, що Льоня відповідає толково, змістовно, і поволі опустилася на своє місце біля столу. Дивилася на нього здивованими очима і вже більше не відводила погляду до самого кінця. Потім сказала: “Мерсі… Б’єн…” — подякувала, значить, і попросила його сісти на місце. Оцінки в журнал ніякої не поставила, а притисла і журнал, і свої папери до грудей, пішла, хитаючись, до виходу.
І тільки тоді клас ахнув, загомонів. Усі кинулися до Льоні. Хто питав, як це йому вдалося вивчити самому французьку мову, коли в них у класі проходять англійську. Хто від захоплення міцно плескав його по плечу, ніби хотів зламати ключицю. Дівчатка збігали до умивальника, намочили свої хустинки і почали прикладати холодні компреси на Льонин лоб, щоки, тім’я. Однак він уже трохи очуняв від усього, що на нього звалилося, і став оборонятися: “Відчепіться!” Льоня був ще розгублений і кволий. Та раптом на питання хлопців почав відповідати… по-японському! Ніхто, звісно, його не розумів, думали, що він просто кривляється, перекручує абияк слова. Тільки одна дівчинка, найвразливіша, співчутливо кивала головою, гучно сопіла в носовичок — плакала.
Скрипнули, широко розчинилися двері. До класу ввійшов директор школи, потім учителька англійської мови Марія Данилівна. За ними протиснулися разом Світлана Андріївна і прибиральниця тітка Магда. Марія Данилівна і Льоня відразу почали говорити англійською мовою так швидко, що в класі їх ніхто не розумів. А потім і в Марії Данилівни поповзли брови на лоб, бо Льоня перейшов на африканську мову суахілі, потім на мову південних кхмерів з Кампучії — десь у Південно-Східній Азії ота далека Кампучія.
Поки Льоня так говорив, не слухаючи, що запитують у нього директор і вчителька, тітка Магда заспокійливо гладила плече хлопця і сумно кивала головою: “Бідна дитина… От до чого наука доводить… І то треба так навантажувати дітей!”
Директор обережно взяв Льоню під одну руку, тітка Магда під другу, і повели з класу. Світлана Андріївна і Марія Данилівна пішли за ними слідом, наставивши перед собою руки. Може боялися, щоб Льоні не стало зовсім погано і він не перекинувся назад.
Жучок нетерпеливо поскімлював, перебирав передніми лапами, Ваня погладжував його, тулив до себе: “Тихо… Заспокойся!” Поглядав на Ерпіда: чи скоро він перестане розводити свої антени і заговорить?
І раптом той заговорив, але тихо, немов сам до себе:
— Вашою мовою це називається бідою…
— Ти про що?
— Ерпід-два не вийшов на зв’язок у визначений час. На мої сигнали теж не відповідає.
— То, може, де дуба дав.
- Інформацію не зрозумів. Дуб — дерево. Як може Ерпід-два дати дуба, коли в нього нема нічого подібного? І кому він міг дати цього дуба?
— Я хотів сказати, що, може, розбився при посадці чи зіпсувалося щось.
— Не розбився. З корабля спостерігали за ним, і перший сигнал від нього дійшов добре — приземлився вдало. А потім якесь нерозбірливе мурмотіння замість радіосигналів і вигук: “Бачу багато-багато будинків, а не дерев. Багато людей”. А це ж я мав приземлитися в місті, а він у лісі. Все вийшло навпаки, завдання можемо не виконати — не на те запрограмовані.
- І справді ж… Каша заварилася.
- Інформацію не зрозумів. У кого заварилася каша, де, з яких круп?
— Це я хотів сказати: чорт його знає, що трапилося.
- Інформація введена неправильно. Чорт нічого не може знати. Як свідчить тлумачний словник, це міфічна, казкова істота. Вигадана.
— Ой, з тобою говорити неможливо. В мене скоро всі гвинтики в голові порозгвинчуються від такої розмови.
- Інформація введена неправильно. Гвинтики вашою мовою — деталі машин і механізмів. У людини такого нема, є клітини. Вони бувають різної форми, різного призначення. В кожної своя будова мембран, своє електричне поле.
— Цього ми ще не проходили. Але даю тобі слово: зі мною не пропадеш. Я допоможу тобі виконати завдання.
— Я тебе передав уже в усіх десяти вимірах. Але тебе одного мало. Вимагають ще як мінімум двох дорослих — жінку і чоловіка.
— Ходім до мене додому. Я познайомлю тебе з мамою і татом. А може, і діда передаси? Гордій Гордій, Подвійний Гордій… Він будь-кого заткне за пояс.
— Дід — богатир, велетень? Навіщо йому затикати когось за пояс? Це гра така?
— Не велетень він, а звичайна людина. Але в усьому світі такого нема. У нього і ордени, і медалі є, він партизаном був, розвідником.
— Кандидатура підходить, можна і діда.
— Чого ж ми гав ловимо? Я тебе зараз на плече… ось так… — Ваня ухопив Ерпіда під пахви, хотів було підняти та покласти собі на плече. Але Ерпід був такий важкий, що навіть з місця не зрушився. — Ого! Мабуть, сто кіло…
— Дев’яносто дев’ять кілограмів і дев’ятсот дев’яносто грамів. Та я хочу сказати, що ми гав не ловимо і не будемо ловити. Тваринний і рослинний світ, грунти має досліджувати Ерпід-два. Мені доручено підтримувати з ним зв’язок.
Ерпід замовк, заморгав жовтою і зеленою лампочками, заворушив вусами. Ваня зачекав трохи, потім похитав головою: “З цим Ерпідом живіт можна надірвати від сміху”. Пішов за ялинку, куди кинув половинку панцира. Почав розглядати її уважніше. Не гладкою вона була зсередини, а буцім від грецького горіха. Були там і горбки, і западинки, і перегородки.
Наскубав зеленого моху, прикрив, приховав її (про другу половинку зовсім забув). Потім так само вчинив з портфелем. Задер догори голову, щоб запам’ятати якісь особливі прикмети. І нічого такого не знайшов. Тоді нарвав довгих стебел дерези, оповив ними найближчу березу. Прийде сюди пізніше, відшукає панцир, віднесе в шкільний музей. Навіть уявив, як покладуть його в самому центрі кімнати на підставку, а на підставці буде табличка з написом: “Космічний об’єкт. Знайдений Іваном Гордієм біля села Клинці”. Повернувся до Ерпіда.
— Ну що, знайшовся братик?
— Знайшовся. Я піймав його аварійний сигнал, запеленгував координати. Мій висновок: до корабля на орбіті його сигнали не доходять тому, що він не може спрямувати антену в потрібний бік.
— Що ж там у нього за лихо-біда? Треба йти на виручку. А ти не можеш сказати, скільки до нього кілометрів?
— Тридцять дев’ять кілометрів і чотириста п’ятнадцять метрів. Курс — північний схід.
— Північний схід… Північний схід… — завертівся Ваня, метикуючи. — Так у тому ж боці Мінськ! А до нього п’ятдесят чотири кілометри. Ми вчора їздили туди в пересувний звіринець, то шофер казав, що спідометр накрутив п’ятдесят чотири.
— Я назвав віддаль правильно до сантиметра. По курсу.
— Розумник! А хто ж по курсу ходить чи їздить? Тут знаєш які ліси? Пар-ти-зан-ські!
- Інформацію не зрозумів.
— Я тебе з дідом познайомлю. Він тобі такого нарозказує, чого ніде більше не почуєш. Ти був ще де-небудь, на іншій планеті?
— Братик Ваня… Я сконструйований і зроблений спеціально для вивчення Землі.
— А хоч би й був! Ні на якій іншій планеті такого не почуєш. А як ваша планета називається? На ній так само люди чи хто?
— Я запрограмований для приймання інформації. Даних про нашу планету записано мало. Наказано витрачати енергію тільки для вивчення Землі та весь час підраховувати, скільки ще залишилося енергії. Треба, щоб вистачило йа зворотний шлях.
— А може, ти не космічний розвідник, а якийсь заокеанський шпигун?
— Питання не зрозумів. Відзначаю низькі розумові здібності Вані.
— Не ображай… Так ти все-таки полетиш назад на корабель? — Вані раптом до сліз стало шкода розставатися з Ерпідом. — Ти ж казав, що передав мене на корабель. Ну то й досить, а сам залишайся. Ми тебе учням і вчителям покажемо, ученим.
— Не можу. По-перше, всього, що я назбираю, передати не вистачить енергії. По-друге, наказ є наказ. Іван Олексійович Гордій, ти казав, що вчора був у місті Мінську.
— Не тільки я. Увесь клас, у звіринець їздили.
— Зрозумів, роблю висновок: збив з курсу мене ти. Я повинен був приземлитися в місті і зустрітися з тобою там. А ти опинився тут, і мене повернуло сюди.
— А чому… зі мною? Хіба мало в місті людей? Чи взагалі — на всій землі.
— Електронно-обчислювальні машини на борту корабля пропонували мільйони варіантів записів електромагнітних полів людей. Я вибрав запис електромагнітного поля твого мозку.
— Кхи-км… — прокашлявся Ваня.
Ніби маслом по серцю провів Ерпід. “І чим я сподобався йому?” — подумав.
— Після приземлення я навів тебе на себе, — оповідав Ерпід. — Ти йшов на мої позивні.
— Ще щось видумай! Ніяких сигналів я не чув.
- І не міг чути. Ти відчував їх. А тепер пішли шукати Ерпіда-два.
Чоловічок захитався. Унизу в нього відкинулися стулки і випустилися, ніби колеса з літака, невеликі, на півтори п’яді, гусениці, розставилися в сторони ширше від тулуба.
— Х-хе… — іронічно хмикнув Ваня. — Тут ви них багато не наїздиш. Це тобі не місто, не асфальт. На нашому роботі-місяцеході не гусениці, а колеса були.
— Вперед! — уперто прохрипів Ерпід і зрушив з місця в північно-східному напрямку.
Жучок одразу наїжачився, загарчав і хотів знову наскочити на нього. “Заспокойся!” — дав Ваня йому щигля в ніс. Собака скривджено крутнув головою, фиркнув і вирвався з рук, зник у кущах.
Ерпід проїхав усього метр чи півтора і заплутався в кущі.
— Ну, що я казав? Давай задній хід і рушай за мною… Дослідник називається! Без моєї допомоги ти тут і двох кроків не зробиш.
— Зроблю… — хрипів Ерпід, їдучи за Ванею. — Ми відхиляємося від курсу! Ми рухаємося в протилежний бік! — канючив він.
— Дід казав: “Хто нити любить, той дні губить”. — Ваня відгрібав з дороги Ерпіда шишки і камінці, відхиляв кущі, притоптував траву. — Скімлиш, як маленький… Я не можу тебе взяти на руки, ти не дитя. Нам на гравійку треба скоріш — ловити машину. Ех, дасть мені завтра питлю Олег Максимович!
- Інформацію не зрозумів. На Землі що — і машин ловлять, як гав?
— Та ні, це так мовиться. Як ви там вивчали земні мови, що не можете зрозуміти таких простих виразів?
— Ловили думки людей, розшифровували… За словником, який склала електронно-обчислювальна машина, питель, питльованка — гатунок муки. З муки випікають хліб та різні інши вироби. За що добра людина Олег Максимович дає вам муку?
— Яку муку?! Я хотів сказати — березової каші дасть… Ой, знову ти не зрозумієш. Ну, посварити може, батькам поскаржитись, а то й одиницю вліпити…
— Березова каша… Одиницю вліпити… Перше — зрозумів, друге — розтлумач.
— Ну, погану оцінку поставить, якщо не вивчу урока. Це в нас відзнаки такі. Викликає вчитель відповідати урок і ставить відзнаки. Хто які заслужив. А буває, і несправедливо ставить, незаслужено. І от, скажи ти, — по очах бачить, хто вивчив, а хто ні. Відразу і виводить на чисту воду.
- Інформацію не зрозумів. На чисту воду, на чисту воду…
— Горе мені з тобою. Три пуди солі треба з’їсти, щоб нам порозумітися.
- Інформацію не зрозумів. Сіль яких металів мається на увазі? Для чого її їсти три пуди, чи сорок вісім кілограмів? Це що — ліки? Вони додадуть розуму?
— Ох, і зануда ти… — зітхнув Ваня. — Ось стежку бачиш? Шуруй нею до дороги, щоб аж пилюка куріла!
- Інфомацію не зрозумів. Шурують вугілля в топці, щоб ліпше горіло. А пилюка — найдрібніші тверді частинки, які знялися з поверхні Землі або, навпаки, осіли на Землю. Куріти — слабо горіти, тліти, вилучаючи багато диму. Навіщо нам підпалювати пилюку? І чи буде вона горіти? Адже вона складається з неорганічних частинок…
— Облиш, філософе, у мене терпець не залізний, — розізлився раптом Ваня, — Доганяй! — побіг стежкою попереду Ерпіда.
Бігти довелося щосили, бо Ерпід розвинув велику швидкість.
Аж там, де стежка вийшла на дорогу, Ерпід зупинився, моргнув червоним носом-лампочкою.
— Ну, чого ти? Давай сюди! — нетерпляче поманив його Ваня.
— Роблю висновок: ти не вдоволений мною. Я хочу зробити тобі приємне: відключити ту недобру людину.