— О, ось так з ним! Цілком розумно ти вже говориш, — схвалив дядько Микола. — Суворіше з ними, суворіше! Не лізти перед ними зі шкіри, не розсипатися дрібним маком, не стелитися листям, не скакати під їхню дуду. А то ми й так, і сяк, а в них, може, за пазухою… Поменше треба розв’язувати язики, побільше водити їх за ніс, обводити навкіл пальця, товкти воду в ступі, мішати горох з капустою. Як дипломати під час переговорів роблять. А він хай чухає потилицю.
- Інформацію не зрозумів, — обізвався Ерпід-один. — Лізти зі шкіри… Розсипатись дрібним маком… Листям стелитись… Скакати під його дуду… Розв’язувати язики… Водити за ніс… Товкти воду в ступі… Мішати горох з капустою… Чухати потилицю… Кожне слово зокрема зрозуміле, а зібрані разом говорять одне, а розуміти треба по-іншому. А як?
— Ти записав усе це? Записав, я тебе знаю. Ну так і привези своїм ученим загадку, нехай розшифровують. А то тобі все розжуй і в рот поклади. Хочеш мати яєчка та ще облуплені.
- Інформацію не зрозумів… — почав своє Ерпід.
Але дядько Микола повів розмову далі, і сріблястий замовк.
— От ти кажеш, той, що всі дорослі недовірливі… Це в тебе невірна інформація, як той Ерпід каже. Просто ми обережні… А що нас змушує бути такими? Життєвий досвід, усе пережите, нагромаджена за минулі роки мудрість. Було всього за наш вік — і по спині, і у бік. То навіщо ж нам знову підставляти боки?
Довга була розмова. А за довгими розмовами дорога здається коротшою — стара істина.
Навпроти Клинців Ваня не зліз. Захотів проїхати до Березівки, прийти з Ерпідами під школу. Сподівався, що там кого-небудь застане з другої зміни, хоч було й пізнувато. Тепер уже можна було й показати кому Ерпідів.
Але плани його зірвалися: машину зупинили при в’їзді в село.
— А в буді є хто? — почувся суворий голос.
Жучок оглушливо загавкав, кинувся до заднього борту, став на нього лапами. Дядько Микола, нагнувшись, подибав глянути — що там таке? Ваня тим часом закидав Ерпідів соломою і так само висунув голову з буди. Побачив міліціонера і дружинника з червоною пов’язкою на рукаві.
— А що таке? — запитав дядько.
— Злізти всім, перейти через карантинну подушку! — наказав міліціонер.
А дружинник, мабуть, був другом шофера, бо вони всміхнулися один одному і навіть руки потиснули. Але дружинник все одно і йому наказав потоптатись по змоченій жовтим розчином тирсі.
Ваня зліз і з цікавістю пройшовся по подушці, навіть Жучка декілька разів поставив у тирсу всіма чотирма лапами. А сам посміхнувся: це ж треба — якусь комедію дорослі розігрують!
— Так що тут у вас сталося, питаю? — звернувся дядько Митя до дружинника.
І той розповів що. Всю сім’ю Гордіїв з Клинців ізолювали, завезли до лікарні. З Березівки — Олега Максимовича, вчителя. Але по всьому видно, що цим не обійдеться. Епідемія — не жартики, а тим більше — ураження головного мозку.
Ваня рвонувся до дружинника розпитати про своїх докладніше (це ж треба — таке тут сталося), як міліціонер запитав у Вані, буцім стрельнув:
— Прізвище?
— Горді-ій… — протягнув здивований Ваня. — Іван Олексійович? — уточнив міліціонер.
— Ну-у.
— Не нукай, не запріг. Наказано тебе затримати… Товаришу старший лейтенант! — мовив міліціонер у коробочку-рацію, піднісши її до губ. — Утікач сам з’явився, щойно затримав його перед в’їздом у село… Останній з Гордіїв… Так… Так… Слухаю! Єсть доставити в контору колгоспу! — і міліціонер замахав руками: — Ви — переганяйте машину через подушку, ви — сідайте назад у кузов, а ви — залишайтеся на посту! — показав на місце, де повинен стояти дружинник. — Але вас також замінимо, ізолюємо — ви віталися за руку з шофером. А шофер мав контакт з Гордієм…
Діловитий був міліціонер!
Чомусь уже не сідали, а всі стояли в кузові, тримаючись за борти, дорослі трохи пригнувшись.
— Ну, бачиш тепер, що накоїлося? Через тебе, через твоїх улюблених Ерпідів, — прошепотів з докором дядько Микола.
— Я ні в чому не винен! І це не хвороба, не епідемія! — загарячився Ваня. Не знав він, з чого почати, про що найважливіше насамперед розповісти, — Це все Ерпід наробив, але він нікого не заражав епідемією… Товариш міліціонер! — Ваня подався до нього, виставивши руки. Але міліціонер поспішно відступив ближче до кабіни.
— Тільки без рук! — вигукнув він наполохано. — Заспокойся, у нас добрі лікарі, вони і тебе вилікують, і всю твою сім’ю.
— Так ви нічого не зрозуміли! Я все розповім… Винен космічний робот, не в свої справи втрутився… Ану, вставай, лежню! — поскидав з Ерпідів солому. — Дядьку Миколо, допоможіть поставити на ноги, на гусениці!
Дядько відтіснив Ваню убік, підняв сріблястого сам.
— Ерпіде, говори, що ти накоїв?! І відробляй відразу все назад! — хитнув Ваня Ерпіда-один за плече. — Поки не відробиш, на корабель я тебе не пущу… Можу взяти молоток чи камінь і потрощити тебе на металобрухт!
- Іван Олексійович Гордій… Завдання введено в мене неясно. Що конкретно треба відробити назад? Дуже ж багато я позаписував… — спокійний, рівномірний голос сріблястого дратував Ваню. Кожна хвилина дорога, а він баляндраси править!
Міліціонер присів навшпиньки перед Ерпідом і не зводив з нього здивованих очей.
— Що відробляти? З Олегом Максимовичем що натворив? А з татом, мамою, Льонею, з дідом Гордієм?!
— Це були жартики… Так вашою мовою називається?
— Добрі жартики! — вигукнув Ваня, хоч сам не дуже знав, що тут сталося.
— Добрі жартики, — повторив міліціонер. — Люди подуріли, а йому жартики!
— Вони не подуріли, вони всі нормальні, - мовив сріблястий. — Я тільки трішки повпливав на них. Визволив мозок від вантажу умовностей, від неприємних клопотів. Дозволив людям робити те, що дуже хочеться, виконувати свої заповітні бажання. Виявити свою справжню натуру!
— Го, якби так було! — зазначив міліціонер. — Різні злочинці та пройдисвіти розперезалися б…
Дядько Микола якось дивно всміхнувся.
— Але і багато доброго було б… Люди працювали б тільки на улюбленій роботі, з бажанням. Було б відразу видно, хто на що здатний… Хто який талант має… Це — з одного боку. А з іншого? Що було б, коли б люди знали тільки слова “хочу” і не знали “треба”? Якщо треба для всіх людей, для країни, то можна і забути про “хочу”. Ось у чому вся штука!
— Ой, не говоріть багато, а то час іде! — не на жарт захвилювався Ваня. — Відробляй швидше все назад! — знову струснув сріблястого за плече.
— Уже, — коротко кинув Ерпід.
— Що — вже? — хвилювався Ваня.
— Відробив. Нікого не треба лікувати. Всі здорові, голови не болять, хвороби нема. Все нормально у вашому розумінні, земному. Відправляйте всіх додому. Епідемії нема. На ці жарти з корабля мені не давали дозволу. Це я сам… І більше не буду… — навіть здалося, що Ерпід шморгнув носом, як хлопчик, що завинив.
Вантажна машина зупинилася якраз біля контори колгоспу. З буди було видно, що біля ґанку з одного боку стоїть міліцейська машина з довгою антеною-штирем, а з іншого — машина “швидкої допомоги” майже з такою ж антеною.
Знімали Ерпідів на землю, а в сріблястого вже мигали лампочки, ворушилися антени. Виходив, мабуть, на зв’язок з кораблем.
З контори вийшли всі, хто там був: подивитися на Ваню, на роботів, послухати, як вони лопочуть по-нашому.
— А ти заходь у мій кабінет, — сказав Вані голова колгоспу Трохим Іванович. — З тобою хочуть поговорити… І ви заходьте, — показав він на дядька Миколу і на дядька Митю.
— Зараз, одну хвилинку! Ерпід повинен дещо сказати, — попросився Ваня.
— Але Ерпід усе ще моргав і мовчав, а потім і в жовтого була блимнула лампочка. Тим часом натовп на вулиці ріс і ріс. Сходилися дорослі, забувши про всі справи, збігалися діти, чутка про Ерпідів рознеслася по Березівці з швидкістю блискавки.
— Старт о дванадцятій годині нуль одній хвилині десять секунд рівно, — сказав урешті сріблястий. — До відключення зовнішніх подразників залишилося сорок хвилин і тридцять секунд. З вашого дозволу я запишу цих людей.
Ваня швидко глянув на голову колгоспу, чи не буде він заперечувати, і махнув рукою: “Давай!”
Тітки, які стояли півколом біля Ерпідів, почали причепурюватися, поправляти на головах хустки, а малим утирати носи і підтягувати штанці. Достоту приїхав фотограф з районного комбінату побутових послуг робити знімки.
У кабінеті голови біля вікна сиділа завідуюча санепідемстанцією, а за столом — чорнявий, мов циган, старший лейтенант міліції з телефонною трубкою в руках.
— По порядку, коротко і головне, решту — потім, — сказав він Вані.
— Ага, я коротко, — сказав Ваня, — А то через сорок хвилин Ерпіди відключаються…
Почав з метеорита: як знайшов у лісі дивний камінь, як якась сила притягувала до нього, вела саме в тому напрямку. Як той камінь розколовся і з-поміж половинок шкаралупи виліз Ерпід-один. Як поїхали шукати другого Ерпіда, бо той не виходив на зв’язок, і як зустріли Таньку з Ерпідом-два… Подумати тільки: водила його, як цуценя на мотузці! Як потім відшукали ведмедя, вмовили його вернутися в звіринець… Як зуміли втекти від столичної міліції…
Старший лейтенант умів робити декілька справ відразу. Він і слухав Ваню, весь час підтакував і, набираючи номери на телефоні, комусь говорив: “Відбій… Відбій!” Навіть з двору викликав міліціонера з машини і йому наказав передати по рації, кому слід: “Відбій!” Потім і в лікарню телефонував, щоб усіх так званих хворих з Березівки і Клинців виписали і, не гаючи ні хвилини, доставили в контору колгоспу. Правда, завідуюча санепідемстанцією спробувала заперечити: “Ще ж нічого детально не відомо! Ще ж не обслідували їх, не взяли всіх аналізів! А раптом хтось з них справді хворий?” На це товариш старший лейтенант сказав: “Правильно, серед населення слід вести профілактичну роботу, проводити обстеження. В звичайному порядку, а з сиренами не гасайте, не нервуйте людей”.
І був ще телефонний дзвінок у кабінет голови — чи з райцентру, чи з самого Мінська. Старший лейтенант спочатку слухав мовчки, а потім те-се перепитав і навіть почав усміхатися:
— Ну-у?! Направила міліцію зовсім у інший бік? Ну і Танька… Коротше, ну й ну… Ага, вони самі вернулися. Тільки що… Біля мене він, у кабінеті голови, — лейтенант коротко зиркнув на Ваню, і йому довелося опустити очі, - Розповідає про свої пригоди… і про цього, що з неба спустився. Двоє спустилися, обидва тут! Нічого особливого вони не накоїли, на сполох бити не треба… Ніс куди не треба не совали, ні! Так що і у вас оголошуйте відбій, товаришу майор. Ага, розберемося самі, не потрібно ніякої комісії. Епідемія? Нема ніякої епідемії, просто непорозуміння було… Академія наук зацікавилася? Пізно, через півгодини в них відліт. Ага, і вам усього доброго!
І поклав трубку старший лейтенант, відкинувшись на спинку крісла. Надув щоки, мов хлопчисько, і гучно видихнув повітря. Поклав руки на стіл, пограв пальцями, мов по клавішах піаніно. І всі вловили, що він вистукує мотив: “Ми рождены, чтоб сказку сделать былью…” А очі його були веселі, обличчя світилося від полегшення.
— Вам смішки? — не витримала, підвелася з місця завідуюча санепідемстанцією. — А я змушена ізолювати цих ваших опудал городніх! Треба перевірити, може, вони доставили на собі яких заразних мікробів. У них, можливо, ці мікроби нічого поганого не роблять, а у нас, у нових для них умовах, стануть катастрофічно розмножуватись. Вибух, спалах інфекції!
— А як тепер відрізниш, їхні це мікроби чи наші? На лобі ж у них не написано! Ха-ха… — про всяк випадок реготнув голова колгоспу.
— Ми розберемося! — не вгадала тітка в білому.
— А хіба ви не читали, шановна товаришко, що всі наші космічні апарати і вимпели, які закидаються на інші планети, проходять ретельну стерилізацію і дезинфекцію? Щоб не занести, значить, нічого такого туди… — цілком серйозно сказав старший лейтенант. — То невже ж можна допустити, що інопланетяни дурніші від нас і не зробили так само? Якщо змогли прилетіти до нас з іншої планетної системи, не з сонячної, то таку дрібницю, як стерильність, вони передбачили.
Потім старший лейтенант задав декілька питань дядькові Миколі та шоферу дядькові Миті, які досі мовчки, з шапками в руках, топталися біля дверей. І дозволив їм іти.
— Усе, товариші! Підемо до роботів! — підвівся він з-за столу.
— Як все?! — обурився Трохим Іванович. — Через них така буча в колгоспі зчинилась, а я повинен мовчати? Та я їм таке скажу, таке… — голова навіть кулаком потряс.
— От-от, треба сказати! І ви обов’язково скажіть! — погодився старший лейтенант.
Вулиця зустріла Ваню вибухом реготу. Ерпідів не було видно, довкола них щільно стояв натовп. Але якось люди розступилися, і з висоти ґанку Ваня зауважив, що діти водять сріблястого за ручки, як малого хлопчика.
— Ерпіде, скажи: Пилип до липи прилип! — пронизливо кричав хлопчачий голос, щоб пересилити сміх і гомін.
І стало тихо…
— Пили б, дали, б прилип, — відказав Ерпід-один і відразу поцікавився: — А що це за напій “прилип”?
Люди так і покотилися від сміху.
— Хай скаже: йшов кнур з кнуренятами! Про кнура хай скаже! — підскакувала за спинами дорослих цибата дівчинка, чимось схожа на Таню.
Але Ерпід мовчав, бо на нього з усіх боків посипалися інші прохання і питання:
— Скажи вашою мовою що-небудь!
— А у вас школи є?
— У ваших людей такі ж органи, як у нас?
— Скажи, вам наша земля сподобалася? Ваня рішуче проліз у середину натовпу:
— Тихо, будь ласка! Всім — тихо-о!!! В Ерпідів залишилося зовсім мало часу! Трохим Іванович хоче промову сказати їм на дорогу! Щоб записали!
Люди стали замовкати і розступатися, утворився прохід до самого ґанку. І в тиші почувся голос Ерпіда-один:
- Іван Олексійович Гордій! До відключення залишилося вісім хвилин сорок сім секунд… І я теж хочу сказати на прощання про мову. Ваша мова нам дуже сподобалася… Я став набагато краще говорити вашою мовою, хоч у мене в голові нема ні шариків, ні роликів, нема і кленок… (по натовпу прокотився легкий сміх)… Ваша Земля також нам сподобалася. Ми намотали собі на ніс, зарубали собі на лобі і тепер уже добре знаємо: не треба в просо пхати ніс, їсти три пуди березової каші, щоб тримати за пазухою не камінь, а яєчка та ще й облуплені (сміх уже проривався вибухами, але всі стримували один одного, затискали собі роти, щоб почути все)… Треба більше чухати потилиці та не водити один одного за ніс довкола пальця, товкти в ступі чисту воду, а не горох з капустою. Всі мухи в носі треба розсипати дрібніше маку… (вибух реготу)… Я знаю, що ви народ веселий і часто кричите “ха-ха-ха!”, як казав мій знайомий ведмідь Мишко… Може, я чого не дочув, не зрозумів на Землі, то вибачайте: ведмідь по вухах походив. Я ще не геть старий, коли пришлють знову до вас, то буду все знати, як вівця… До побачення! Я набрав у рот води…
— Трохим Іванович! Він закінчив, швидше говоріть! — сказав Ваня.
— П’ять хвилин і чотири секунди залишилося, — безпристрасно зазначив сріблястий. — Стежте за зеленою лампочкою. Згасне — я відключився. Відходьте всі на десять метрів.
— Так ось, товариші, - почав врешті Трохим Іванович. — І ви, котрих прислали до нас… Записуйте, що буду казати. Це добре, що нашу мову вивчаєте… Запам’ятайте ще дві наші народні приказки: як гукнеш, так і відгукнеться, і іншу: не копай іншому ями, бо сам упадеш… За те, що ви тут нам наробили анархії та на людей почали впливати по-своєму, ми могли б вас затримати. Але ж ви роботи, ви неживі. Ви робили тільки те, що вклали вам у електроніку ті… - Трохим Іванович підняв угору вказівний палець і багатозначно помовчав. — Але ми пускаємо вас сьогодні: летіть, доповідайте своїм людям, що і як тут робиться і як зустріли вас. Треба ж, щоб хтось вашим таке сказав… А з усього видно, що ваші люди головасті. Тільки хотілося б, щоб мізки в них були не набакир. Вони довели, що можуть на відстані впливати на мозок наших людей. Та добре, якщо в кращий бік, а якщо в поганий? Може, вам взагалі захочеться підпорядкувати нас собі та керувати нами, мов рабами? Так ось, я рішуче вам кажу… І кожний, хто тут стоїть, підтвердить: на такі контакти ми з вами не підемо. Не потрібні нам такі контакти! Тисячі літ жили люди без вас і ще проживуть мільйони. Тільки не заважайте нам, не робіть шкоди! Якщо ж прилетите з такими намірами, то орбіта навколоземна вас не врятує, ми знайдемо, чим вас звідти викурити. У нас ще і така приказка є, запишіть і цю: хто до нас прийде з мечем, від меча і загине… Передайте своїм пуголовкам, що ми не хочемо таких конфліктів… З багатьох…