Коли були вже неподалік від входу в звіринець, машина підсунулася майже впритул, трохи налякавши ведмедя. Звузили своє коло і міліціонери. Останні метри Мишко шкутильгав важко, оглядався, непокоївся. Мабуть, пошкодив, хоч, здається, і перев’язали добре хвору лапу.
— Це знову ви?! — впізнала Ваню контролерка біля входу і тривожно зиркнула на ведмедя. — І… Мишко з вами?! Рятуйтеся, люди!.. — вона раптом опинилася по той бік дверей, защепнулася зсередини і верещала без упину. Вона могла все зіпсувати, ведмідь почав уже тремтіти і озиратися. — А де… ваші… асистенти?!
— Ми це, ми… Асистенти пішли додому. Ведмедя не бійтеся, ми його вмовили вернутися. Не пускайте нікого на територію звіринця, ми зробимо там декілька заключних зйомок з Мишком і все. Він піде в клітку.
Контролерка обережно прочинила двері, а сама так і тулилася за ними. Перша пройшла Таня з велосипедом, потім Ерпіди, потім протиснувся ведмідь. Ваня взяв на руки собаку, щоб не загубився в натовпі і даремно не хвилювався, ступив і собі туди.
— А ви стійте, молодий чоловіче! — поклав йому руку на плече капітан і тут же відсмикнув: згадав, що по рації попереджували не торкатися до нього. — Ти Гордій?
— Гордій Іван Олексійович. А що? — старався говорити спокійно, хоч все всередині завмерло і напружилося.
— Розберемося — що. Пройдемо зі мною в машину!
— Почекайте п’ять хвилин! Ведмідь стомлений, розхвильований. Може збунтуватися без мене! Віди накоїти! Посадимо його в клітку, і ми вийдемо до вас. А ви ніхто не заходьте зі зброєю! Він дуже не любить запаху зброї.
— Почекаємо, — зупинив капітан міліціонерів, які хотіли вже протиснутись у звіринець, і сам залишився біля входу.
Як тільки Ваня увійшов, контролерка вишмигнула з-за дверей — і до міліції. Ваня почув її гарячий шепіт:
— Може, на замок взяти двері? Щоб нікуди не втекли… Товаришу капітан, як вони ще першого разу заходили, нібито кіно знімати, так у мене підозра була. А тепер добре бачу: справа тут нечиста! Де це хто чув чи бачив, щоб ведмідь дітей слухався, йшов собі, як теля? Або ці піпетки їхні… Хіба вони схожі на пересувні кінокамери? Вони роз-мов-ля-ють! І це… Одна була піпетка, світленька така. Звідки другу взяли?
— Розберемося, громадянко. Вам так само треба буде поїхати в міліцію, — сказав капітан.
— Ой, а я за що? Я ж нічого такого… Ви за ними дивіться, щоб не втекли!
— Не бійтеся, в мене і миша не проскочить. Ваня посміхнувся і догнав своїх.
— Ерпід-два, скажи ведмедю і собаці, щоб сиділи сумирно, чекали мене. Я піду до директора.
Дирекція звіринця займала окремий фургон, хатинку на колесах. Ваня виліз по приставленій дерев’яній драбинці до дверей, постукав і тут же відчинив, не чекаючи відповіді. “Заходьте!” — сказали йому майже в обличчя, бо біля самих дверей, заступаючи Вані дорогу, стояли двоє чоловіків, які зібралися виходити — один літній, поголений, а другий молодий, але з вусиками і борідкою.
— Тільки спокійно… Я привів вашого ведмедя, — сказав Ваня.
Обоє чоловіків ахнули. Літній кинувся до віконця, а молодий — до Вані, буцім хотів змести його з лиця землі.
— Спокійно, кажу! — перегородив Ваня рукою вихід. — Хто з вас директор? Ви? — подивився він на літнього. — Ведмідь поставив такі умови… — і він хутенько передав усе, що просив Мишко, особливо про доглядача. — Не посміхайтеся, а вірте мені. Домовитися з ведмедем допоміг електронний робот.
— Коля, цей хлопець не обманює… - сказав літній тремтячим голосом. — Оно Мишко, сидить собі посеред двору… Казка, та й годі! Чарівник! Кіо!
— Ніякої казки, все чиста правда, — твердо сказав Ваня. — Так що буде з тим доглядачем-обкрадачем?
— Того п’яного бовдура сьогодні ж ноги тут не буде! — дав волю гніву директор. — Знайшов кого обкрадати! Беззахисних звірів! Які і пожалітися не можуть! Ай-яй-яй…
— Як бачите, можуть часом і пожалітись, і розповісти дещо… Якщо хочете, щоб у вас у звіринці все було добре, не порушуйте Мишкових умов. Перепросити його знову ніхто не зможе, апарата-перекладача у вас не буде… І лапу йому треба в гіпс швидше!
— Все зробимо! Все виконаємо! Ай-яй-яй… Тобі, хлопче, ми повинні виплатити велику нагороду. Погуляй, скоро прийде наш бухгалтер-касир… Це ж подвиг! Справжній подвиг — з дитячими руками на ведмедя йти! — директор говорив і чомусь показував свої руки.
— Я не за гроші це робив… А діти ще не таке можуть, марно ви, дорослі, нам не довіряєте.
— Як це без нагороди?! Такого не може бути! — директор і головою вертів, і пальцем кивав.
— Ви допоможіть нам з транспортом, підкиньте кілометрів два. Ото і вся нагорода буде… Ми зараз дознімемо свій фільм… Камера пройде тим самим шляхом, яким тікав Мишко. А ми — за камерами слідом… Ви підженіть машину з того боку клітки ведмедя і там відразу нас повантажите.
— Коля, чув? Для них ми повинні розбитися в дошку. Біжи підганяй машину туди, куди він сказав, — з тилу.
— Буде зроблено! — блиснув бородатий Коля зубами і вискочив з фургона.
— Дай я тобі хоч руку потисну, мужня ти людино! — сказав розчулено директор.
Долоньки Вані сховалися в директоровій, як пташка в гнізді.
Вийшли…
Ведмідь і Жучок сиділи на хвостах, притулившись боками один до одного, мов нерозлучні друзі. Перед ними стояли Ерпіди і Таня. Дівчинка щось запально говорила ведмедю, а жовтий бурмотів, перекладав. Оддалік півколом вишикувалися відвідувачі звіринця. На звірів у клітках ніхто не дивився: тут, серед двору, було цікавіше.
Директор підійти не насмілився, обминув натовп за спинами і відразу одщепив, відчинив клітку Мишка.
— Ну, давай прощатися, Мумрику… З директором про все домовлено, він дав чесне слово… Ерпіде, перекладай ведмедю, заспокоюй. Скажи, що ми не назавжди прощаємось. Будемо приїжджати в гості до нього.
Ваня обіймав Мишка, гладив, а глядачі зойкали від страху. Ведмідь кректав і зітхав, топтався на трьох лапах.
— Мишко говорить… — перекладав Ерпід-два, — у вас багато друзів, а в мене нікого… Залиште мені хоч Жучка. З таким другом мені легше буде в клітці, - після цих слів жовтий щось брехонув і собаці.
Жучок підскочив, як на пружинах, замахав хвостом з усієї сили, лизнув ведмедя в ніс, у куточки губ, радісно гавкнув.
— Жучок говорить: ти мій друг навіки… Але перший мій друг людина Ваня. Я не можу міняти першого друга ні на другого, ні на третього, — переклав жовтий.
А директор стояв збоку, біля ведмежої клітки і здивовано хитав головою: невже таке може бути на світі? Невже йому все це не сниться? І хапався за лівий бік грудей — почало ні з того ні з сього боліти серце.
Ведмідь сумно, з болісним надривом ревнув, як в трубу затрубив, і повернув до клітки. Дошкандибав до дверей, вчепився передніми лапами і зубами за залізні прути, якось підтягнувся, підігнув задню лапу і вчепився нею за підлогу. Видерся незграбно — чи так боліла хвора лапа, чи його покинули останні сили. Жучок підскакував біля дверцят, ніби передумав і хотів потрапити до Мишка в клітку, поскімлюючи.
Директор хотів уже тихенько підкрастися і замкнути клітку.
— Постривайте! — підбіг туди Ваня. — Поясок свій заберу.
І заліз у клітку, розв’язав ведмедю лапу.
— Ну, бувай, Мумрику! Не згадуй лихом… Полеж спокійно, доки прийде лікар, зробить гіпсову пов’язку. Ерпід-два, переклади йому! — Ваня витер ведмедю мокрі від сліз очі і різко повернувся, зіскочив додолу. — Товаришу директор! Останнє прохання… Замініть назву: не “Мишко-артист”, а просто “Мумрик”. Це його справжнє ім’я.
— Зробимо, все зрбимо, — директор поспіхом зачинив дверці; замкнув їх.
— Ерпіди, сюди! — показав Ваня під вагончик, і ті слухняно проджеркотали гусеницями під вагон-клітку. — А тобі, Таня, дякую за допомогу. І ось ще що: знайди того хлопчика, поверни велосипед! Жучок, до мене!
— Знайду! — витирала і Таня очі. — Я оголошення розвішу… Бувайте!
— Дай ще на вушко щось скажу, — Ваня, мало не торкаючись губами до Таниного вуха, прошепотів їй свій секрет. І відразу повернувся, пірнув під вагончик. Рішуче відхилив щит — якнайширше. В щілину-дірку першими проїхали Ерпіди…
Нехай читачі поки що не вимагають від мене, щоб видав цей секрет. Він розкриється дуже швидко.
І про Петю Голобородька все дізнаєтеся. Поки що він, обливаючись потом, виконує завданя Ерпіда-один. І так завзято, з таким натхненням — ні в казці сказати, ні пером описати.
Ліловий “Москвич” — фургончик, розплескавши калюжу, хвацько повернув у ворота ринку. Ваню, з Жучком на руках, притисло до дверцят машини. Було чути, як у буді машини Ерпіди скреготнули по оббитій цинковою бляхою підлозі. “Як їм там, бідним? Хоча б не покалічилися, їм же ще треба буде підніматись на орбіту”, - подумав Ваня. Тоді, як вантажили за звіринцем Ерпідів у машину, клали поруч на підлогу, він чув з розчинених задніх дверцят, що в машині не дуже добре пахне. Видно, шофер-бородань тільки на вигляд такий культурний, а сам неохайний. І м’ясо, й інші харчі перевозив для звірів, та, мабуть, ні разу не мив у фургоні. Наберуться там Ерпіди всяких мікробів. Якщо їх не продезинфікують, то привезуть на корабель “гостей” з Землі.
— Он коло тієї машини станьте… — показав Ваня на вантажну машину з будою біля плоту. Там дядько Микола розбирав стіл із скриньок, а шофер з вагами в руках простував звідти до складу чи контори. — Дуже вам дякую!
Знову хвацький розворот, різке гальмування. Знову скрегіт і брязкіт у кузові.
Дядько Микола підійшов допомогти вивантажити Ерпідів і, як тільки ліловий “Москвич” від’їхав, запитав притишеним голосом:
— Ну як, усе в порядку? — дядько на щось натякав.
— Усе… А що? — запитав Ваня і почав черпати з калюжі рукою воду, змивати бруд з Ерпідів.
— Запитували тут про тебе… і про цього… — кивнув дядько на сріблястого. — О-о, так у тебе їх уже два! — ніби тільки зараз дядько втямив те, що бачили його очі.
— Два, два… Ми ж і приїздили спеціально шукати другого, виручати з біди.
— Кги-кхе… І як вони, цеє, відшукали нас? Просто якась дивина… Ніхто ж, здається, не бачив, як ми підбирали вас на дорозі.
— Радянська міліція працює добре! — всміхнувся Ваня.
— А песик звідки взявся? Хочеш собі додому завезти?
— Та це ж наш Жучок! Усю дорогу біг за вашою машиною.
— Диво в решеті! Чого тільки не буває на світі! Залазь у кузов, буду подавати ящики. А ти пакуй їх добре, щоб менше місця займали. Дивись: ось такі цілком заходять у ось такі. А всередину можна ще одного сторчма поставити, а четвертий надіти на нього, як шапку. Відразу скільки місця заощадимо.
Ваня піймав і пустив у кузов Жучка, заліз сам. Складав ящики і бачив: Ерпід-два стоїть як неживий, а сріблястий ворушить антенами. Незабаром і лампочкою заморгав — мабуть, вийшов на черговий сеанс зв’язку з кораблем.
— А я вже думав, не встигнеш. Добре, що дощ трохи затримав нас, — говорив дядько Микола. — Ага… Так той… Питаються ті в мене, де висадили вас, куди ви подалися. А я розгубився, не знаю, що казати… То добре, що Митя виручив, шофер. “Партизанським проспектом, — каже, — вони пішли. Діти за ними чередою… Ви дивіться, де юрба дітей, там і шукайте”. Так вони і помчали проспектом. Але ми не сказали їм, що ви повернетеся сюди до шістнадцятої.
У цей час до них швидким кроком підійшов дядько Митя — без вагів.
— Порядок у танкових частинах… Треба тільки пообідати — і додому. Ну, залізяки, будемо вантажитись!
Шофер і дядько Микола вдвох підхопили Ерпіда-два, поставили в машину. За ним — сріблястого, хоч той ще моргав лампочкою. Тільки хотів дядько Митя піднімати борт, як сріблястий заговорив:
— Наш старт попередньо призначений на сьогодні на двадцяту годину, нуль одну хвилину, чотирнадцять і три десятих секунди. Зустріч з кораблем передбачається на шістдесят сьомому його витку довкола Землі. Я доповів, що нам треба проїхати ще кілометрів п’ятдесят, приблизно на те місце, де я приземлився. Вони сказали, що за будь-яких обставин наш старт не може бути відкладений. Нам загадали знову вийти з ними на зв’язок через дві години для уточнення нашого місцезнаходження і розрахунків траєкторії зближення… Іван Олексійович Гордій, доповідаю… За шістдесят хвилин до старту ми відключаємось від зовнішніх подразників. Енергія буде йти тільки на підготовку до польоту. Ерпід-два уже відключився. В нього залишилося енергії тільки на підготовку до польоту і підйом…
— О чеше, як по писаному… Не скажеш, що це машина: розумник! — сказав шофер.
— Таки правда… Нетутешні вони… — прошепотів розгублено дядько Микола. — Недарма ними цікавилася міліція!
Ваня і собі стривожився, але не тому, що їх десь шукає міліція. Зараз вже п’ята година, а старт о двадцятій. Вважай, що навіть о дев’ятнадцятій, бо за годину від старту вони відключаться. Залишається усього якихось три години на все — на обід, на дорогу і на підручники Льоні… А так би хотілося показати їм школу, і своїх товаришів, і тата з мамою, і діда Гордія. Та й самих розпитати… Ну як встигнути все це зробити?
— А можна, щоб не обідати, га? Потерпіть, га? — заблагав він. — Дядечки, миленькі, поїдемо швидше!
— Ну, одначе! Так можна і схуднути! — шофер рішуче підняв і защепив борт, рушив до кабіни — сідати за кермо.
Дядько Микола — за ним. І ледве Ваня встиг покласти Ерпідів на спину, як машина рушила з місця.
Поки їхали вулицями, дядько Микола, мабуть, вмовив шофера не ходити в їдальню. Але вмовив тільки на половину, бо машина все-таки зупинилася, тільки біля гастронома. А незабаром обидва дядьки вийшли з магазину з повними руками всяких пакунків і пляшками молока. Дядько Микола трохи постояв біля кабіни, нарізав шоферу хліба, ковбаси і сиру, лишив пляшку молока, а з рештою підступив до заднього борту.
— Тримай! — поклцкав Вагію і передав йому припаси, заліз сам. — Поганяй! — крикнув дядькові Миті. Розстелив газету, порозкладав продукти. — Ну, давай, браток… Знаю, що й ти голодний.
Насамперед Ваня велику скибку хліба подав Жучку. Заслужив!
Їхали. Їли. Розмовляли.
— А я, той, думав, що ти трохи крутиш… Фокуси показуєш з цими Ерпідами, — говорив дядько. — Аж все всерйоз вийшло! Ти, безумовно, сміливий, не побоявся з ними справу мати. Це добре… І на вдачу ти добрий — це ще краще. Щиро виконував усе, що б не вимагали вони. Але ж ти не подумав, чи мав на це право. Хто ти? Хлопчик, школяр, яких мільйони… А хто тобі дозволив від імені всіх людей, всієї планети, можна сказати, вступати з ними в спілкування, в зв’язок? Хто уповноважував тебе для цього, хто призначав? Що, ти найрозумніший, найхитріший, наймудріший? Ти — державний діяч, представник Організації Об’єднаних Націй? Ні, ти, той, ще ніхто… А ти не думав, до чого можуть призвести ось такі панібратські зв’язки… будь-кого з нас!.. з інопланетянами?
Ваня не міг всидіти під вогнем цих питань. Озирнувся на Ерпіда-один… Чує, все записує, а здається, так мирно погойдується в такт підстрибуванню машини. Просторо тепер їхати і м’яко: дядько повитягав із ящиків солому.
— Та не бійся ти його і не соромся… Подумаєш, цяця! Якщо чує, хай усе закладає в свій залізний глузд. Їм усім буде над чим там… — дядько підняв угору палець, — помізкувати! Так ось — не так просто з цими контактами… Ми ж нічого не знаємо про їхні справжні наміриї Не знаємо, до чого приведе знайомство з ними — до зла чи добра, а може, взагалі до біди і нещастя. Вони ж хитрують, як я розумію… Хочуть, щоб ми їм усі карти розкрили, а вони нам жодної не показують” Так що це за гра? Шахрайство, обдурювання!
— Дядьку Миколо! Це ж роботи, а не справжні інопланетяни! Як наш місяцехід…
— Ого-го, не кажи!
- І чому всі дорослі такі недовірливі? Ніколи ще до нас не прилітали посланці з інших планет, а ми їх зустрічаємо в багнети!
— Нам більше подобаються діти — молодша частина людства, — зненацька промовив Ерпід-один.
— Подобаються? Ну то лежи і мовчи! — раптом розізлився на нього Ваня. — Не думай, що всі люди — діти, а ви, зеленці, дорослі і розумніші. Ви так мало про нас дізналися, можна сказати, зовсім нас не знаєте! То як ви можете міркувати, які ми?