— Ерпід, ти записав усю нашу газету? — Ваня навіть трохи злякався. Ну і дядько Микола, що він наробив? У газетах же і критика всяка буває, і про недоліки пишуть. А ось у цій, на четвертій сторінці, фейлетон про якихось шахраїв, хапуг і пройдисвітів. Навіщо, щоб на чужій планеті знали, які гидкі бувають люди?
— Щоб люди такі здібні були — ого! — крутив від захоплення головою дядько Микола.
— Ерпіде, я тебе запитав. Чого мовчиш? — нагадав Ваня.
— Співставляв факти, робив висновки. Я знаю вже, що ви не любите війни, не хочете, щоб знову була війна. А на третій сторінці газети в трьох місцях пишеться про війну, про убитих, про полонених, про розбиту і захоплену техніку.
Дядько Микола випередив Ваню:
— Е, браток, так війни ж усякі бувають: справедливі і несправедливі, загарбницькі та визвольні… Коли народ якоїсь країни визволяється від гноблення, від загарбників, то хіба скажеш: не воюйте, терпіть? Правильно роблять, що воюють! А ти, той, в політграмоті зовсім не розбираєшся! Записатися тобі треба в наш колгоспний політгурток.
“Добре, що Ерпід до нас спустився, в нашу країну. А що було б, коли б за океан потрапили, в руки імперіалістів?” — подумав Ваня.
Ерпід почув його думки.
— Ерпід-три потрапив не за океан, а в океан. Він плаває під водою, вивчає, що робиться в океані, хто там живе.
— Значить, і третій Ерпід є? А ти ж спочатку не говорив про третього! Говори тепер, скільки всіх запустили! — трохи розсердився Ваня.
— Трьох. Усього трьох.
Біля заднього борту з’явився шофер дядько Митя, злегка постукав рукою, ніби хотів делікатно побудити пасажирів.
— Та-ак, я вже два свої завдання виконав і в аптеку заскочив. А тобі, хлопче, де виходити? Де ваша виставка техніки? У Будинку піонерів?
— Він скаже, — кивнув Ваня на Ерпіда. — Куди далі рухатись?
— Питання зрозумів. Курс — норд, норд-ост. До об’єкта чотири кілометри шістсот дев’яносто один метр… Ні, вже дев’яносто два… Дев’яносто три… Ерпід-два рухається від нас!
— Ост — це схід, чи що? — почухав бороду шофер. — А може, ви тут уже самі якось розберетеся? Тут же багато різного транспорту ходить.
— А ви вулицями їдьте, тільки щоб напрямок був приблизно східний. Десь туди, до Партизанського проспекту, — сказав Ваня.
— Коротше, так: ми їдемо на колгоспний ринок тракторного заводу. Це майже на схід… Задовольняє вас?
— Ага! Газуйте!
— Ну, тут вельми не нагазуєш, це не за містом, — шофер пішов сідати в кабіну.
— Аналіз повітря показує: різко зросла кількість шкідливих для людей газів, зменшилася кількість кисню. Навіщо ти йому сказав, щоб газував, ще більше виробляв шкідливих газів? — запитав Ерпід.
— Про овечку приказку не забув? — замість відповіді запитав Ваня.
— Не забув. Але я не овечка. Мені треба все знати. А навіщо дядько Микола теж газує, пускає з рота і носа шкідливий дим? Навіщо вдихає шкідливі гази в легені?
Дядько Микола, котрий всю дорогу стримувався і тільки зараз закурив, закашлявся від Ерпідових питань. Потім поплював на сигарету і жбурнув її за борт.
— Шкідливі гази, правду кажеш… Мені й лікар втовкмачував: “Киньте шкідливу звичку! А то ми не вилікуємо ваш шлунок…” А воно, лихо та й годі, не кидається. З війни ця звичка.
— Помічаю: люди багато роблять шкідливого для себе і не можуть керувати самі собою, — зазначив Ерпід.
— Багато вже кинуло курити, — сказав Ваня. — Так що ти запиши: люди весь час розумнішають, беруть себе в руки.
— Брати себе в руки… За боки, чи як? — бурмотів сам до себе Ерпід. Але ніхто йому не розтлумачив.
Подальший рух нагадував дитячу гру, коли треба щось заховане знайти і всі кричать: “Холодно! Тепло! Жарко!” — в залежності від того, куди повертає шукач, наближається до схованки чи віддаляється від неї. Ерпід час від часу примовляв: “Курс машини відхиляється від заданого вправо… А тепер вліво… А чому ми повернули трохи назад? Об’єкт від нас знову віддаляється”. Антени Ерпіда ледь-ледь ворушилися, а може, правильніше було сказати так: “Ерпід-один навів їх просто на Ерпіда-два і весь час так тримав їх, а здавалося, повертав, коли поверталася машина. На обличчі Ерпіда горіла тільки одна червона лампочка, і, ял тільки машина відхилялася від курсу, вона тривожно миготіла. “До об’єкта залишилося двісті тридцять метрів… Двісті шістдесят… Ми віддаляємося…”
— Ой, нам тут краще зійти! — закричав Ваня.
Дядько Микола крикнув шоферові, але той не почув, і тоді він почав брати зі скриньки яблука і жбурляти вперед, поміж рядами. І хоч не в кабіну вони грюкали, шофер почув. Машина підвернула до тротуару і загальмувала.
— Оно той молоденький парк, де знаходиться звіринець! Я впізнав! — закричав Ваня, звісившись через задній борт. — І звіринець тут, ще не поїхав!
До борту підійшов дядько Митя, відщепив, відкинув униз.
— Ей, повзун! Коти сюди! — покликав шофер Ерпіда, щоб зняти.
Дядько Микола допоміг Ерпіду виплутатись із соломи.
— Ближче, ближче. Ось так… — примовляв шофер. — Гоп! — підхопив Ерпіда на руки, виніс на тротуар.
Ваня хотів уже зіскочити вниз, але дядько Микола спинив його за плече.
— Стій, стій! Шапку давай… Яблук ось набери… Схрумкаєте, як знайдете. — Він говорив так, буцім хрумати ці яблука буде і Ерпід.
— Дякую! Дякую вам за все! — розчулено повторив Ваня.
— Нема за що, — всміхнувся дядько Микола. — Бувай! А як ти назад будеш добиратися? Сьогодні чи коли?
— Ще не знаю! — відказав Ваня, зіскочивши па землю.
Машина рушила з місця. — Коли захочеш!.. Підходь годин через чотири на колгоспний ринок!.. До шістнадцятої! Можемо і назад підкинути! — долетіло здалека.
— Дякую! — Ваня помахав вільною рукою. Він ще дивився вслід машині, коли почув біля ніг слабке поскиглювання. Зирнув униз. — Жучок, ти-и?! А який же ти мокрий та брудний! Ти всю дорогу біг за нами?! — Ваня ніяк не міг повірити своїм очам. — І під машини не потрапив?!
Жучок хотів був лизнути простягнену руку, але не вистачило сили. Він дихав зі стогоном, теліпався довгий рожевий язик. Собака влігся біля ніг Вані, простягнув усі чотири лапи, ніби збирався помирати.
— Ерпід, це все твої фокуси! Ти зробив так, щоб я зовсім забув про собаку!
Ерпід відказав, але не те:
— До об’єкта триста тридцять три метри… Об’єкт рухається…Не розумію, коли він весь час рухається, то чому не може вийти на зв’язок з кораблем чи зі мною?
Ваня поперекладав яблука з шапки за пазуху, надів шапку, затис під рукою Жучка.
— Пішли, чого стоїш? Світлофора не бачив? Нам зелений, можемо переходити вулицю.
— Світлофор мене не цікавить — примітивне пристосування, — зазначив Ерпід.
Ваня простягнув до нього вільну руку — підтримав, щоб Ерпід не впав з бордюру. Проте сріблястий якось нахилився до проїжджої частини, відставив убік одну ногу, другу, простяг їх по асфальту, ніби спробував, чи тепла вода, і, спершись на ноги, мов на підпорки, поволі з’їхав. А через вулицю поїхав швидко, навіть Ваню випередив.
— Переходити вулицю треба спокійно і тільки в тих місцях, де намальована “зебра”, - догнав його Ваня.
— Ні зебри, ні якоїсь іншої тварини не бачу. А-а-а, це вона там намальована? — повернувся Ерпід у бік звіринця. — А як же через неї переходити?
— Там звіринець, а довкола нього щити з малюнками звірів: зебра, ведмідь, лев, пантера, мавпи висять вниз головою, хвостами зачепилися… Заходити нам туди нема коли, — сказав Ваня.
їх уже оточив натовп дітей і дорослих. У багатьох на обличчях світилися добрі усмішки: люди почали слідкувати за Ерпідом і Ванею, коли вони ще переходили вулицю.
— Ти сам його зробив? Здо-о-рово… — діти обмацували Ерпіда, погладжували, і здавалося, що йому приємно, що він мружиться, як кіт. — Чуєш, а чому в нього не такі колеса, як у місяцехода?
— Це робот? А чому в нього такі погані ноги?
— А навіщо йому ноги?
— Це робот, — відповів Ваня. — Він не призначався для бездоріжжя, у нього інші завдання і функції, - перейшов Ваня на науковий стиль. “Хай думають, що це я зробив його…” Дістав з-за пазухи яблуко, куснув так, що кругом полетіли бризки.
- Іван Олексійович, я хочу записати ті намальовані картини. Нова інформація… — Цих слів Ерпіда було достатньо, щоб знову почулося: “У-ух ти-и!!!” — “Так він і говорить?!” — “А що він ще вміє?” — “Краще в звіринець заведи його, хай живих звірів подивиться!”
— Звіринець нам по курсу, — сказав далі Ерпід. — Оскільки Ерпід-два досі нічого не передав про росдинний і тваринний світ, я мушу його замінити хоч частково.
- Іван Олексійович, — з пошаною звернувся до Вані худорлявий хлопчик з ластовинням на носі, - як ти назвав свого робота? Чи довго ти його робив?
— Звати Ерпід. Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Робив довго, можна сказати, все свідоме життя.
“А сам-один чи з гуртком?” — “А з якої ти школи? Вона з технічним ухилом?” — “А Ерпід у шашки, шахи грає?” — посипалося з усіх боків.
— Давай сюди, — скерував Ваня Ерпіда на доріжку, що вела просто до звіринця. — Він може таке, що вам навіть і не снилося. Дорогу, дорогу йому!
Не врахував Ваня, їдучи в місто, що тут така прірва людей, “Як від них відкрутитися? Вони ж і кроку не дадуть ступити!” — схвильовано думав він.
— Ерпіде, ти їх усіх просвітив, записав? — Ваня думав, що таким запитанням трохи налякає цікавих. Але ж дивина!
Ледве встиг Ерпід підтвердити, що записав, як зчинився гомін: “Усіх-усіх записав? А як записав, як просвічував? Так, як рентген?” — “Якщо рентгенівським промінням, то це ж шкідливо!” — “І куди дивляться вчителі?” — “Синок, відійди від цього залізного опудала, бо захворієш!” — “Доню, ти ж у звіринець хотіла, а це вже прилипла, цяцьку знайшла?”
Коли діти побачили, що на обличчі Ерпіда замиготіли лампочки, знов сипонули питаннями: “Де ти брав деталі для робота?” — “А я зможу такий зробити?” — “Він на батарейках чи, може, заряджається струменем, як акумулятор в автомобілі?” — “А чому він заморгав, може, йому кепсько стало?” — “У нього всередині магнітофон чи як він говорить?” Виручив Ерпід:
— Будете знати все до кінця, постарієте, як вівця.
Дружний вибух сміху, захоплені вигуки: “Ну і шпарить! Ну і чорт рогатий!” — “А він гуморист! Ваня, а він у тебе з гумором!” — “Як живий!”
— Ерпіде, звіринець ми не можемо оглянути: в кишенях вітер свище.
Ерпід погасив лампочки.
- Інформацію не зрозумів. Вітер не може в кишенях свистіти. А може, ти хочеш сказати, що подерті кишені?
Діти знову зареготали. Вони вже полюбили Ерпіда і готові були реготати навіть з виставленого мізинця.
— Я хочу сказати, що нема ні копійки грошей, не зможемо купити вхідний квиток, — розтлумачив Ваня.
— Ми дамо! Ми назбираємо! — загорівся хлопчик, у якого ніс у ластовинні, поліз у кишеню. — Ось п’ятак можу дати. Хто більше? — він склав долоньки коробочкою і затрусив у них монетою.
До рук йому із дзвоном посипалися мідяки.
- Іван Олексійович, я хочу сфотографувати гроші. Я не розумію їх призначення, — сказав Ерпід. — У нас грошей нема.
— Ти… як тебе звати? Піднеси йому монети до окуляра, хай перезніме, — попросив Ваня.
— Гриць я, Гриць! — сказав той, у якого ніс у ластовинні. — А про що він говорить? Де це в них нема грошей?
І не тільки Гриць зацікавився словами Ерпіда. Щоб запобігти новим питанням, Ваня поспішив сказати:
— Ви не дуже звертайте увагу на його слова. В нього реле перегоріло і відключені тридцять два блоки пам’яті, ось і заговорюється часом… Йому все здається, що він з іншої планети до нас прилетів… Кги-км… — Вані було незручно від такої брехні, і він нахилився до самого обличчя Ерпіда: — А ти не звертай уваги на мої слова. А то може статися, що з цієї подорожі не повернешся, — прошепотів йому.
- Інформацію зрозумів, — кинув Ерпід.
Гриць був метикований, бойовий. Він і до каси поліз без черги, і біля тітки, що перевіряла квитки, зняв шурумбурум:
— Товаришу контролер! Прошу організувати прохід! Прошу навести порядок! На територію звіринця проїде Піпетка — Піонерська пересувна телевізійна камера. Будемо знімати кіножурнал.
— Ой, а я ж зачіску сьогодні не… Я ж не ходила в перукарню! — переполохалася контролерка.
— Товаришу контролер! Ви ж не дикий звір, вас Піпетка тільки краєчком об’єктива захопить, — сказав Гриць. — Та й без перукарні ви, як артистка кіно, виглядаєте!
Тітка швиденько смиконула з боку на живіт свою сумочку, дістала необхідні причандали і, дивлячись у люстерко, почала підмальовувати губи та брови, діставати з-під шапочки чубчик волосся на лоба.
— Будь ласка! Проходьте, проїжджайте! Знімайте кіно! — вона відступила з проходу вбік, обома руками запрошуючи Ерпіда, і навіть схилилася в поклоні.
Ерпід поважно, без поспіху проїхав через вузький вхід. За ним пройшов Ваня, потім ще кілька хлопчиків. Гриць стояв позаду і примовляв:
— Пропускайте, пропускайте сміливо! Це асистенти… Гей, ви, готуйте місце для зйомки! А на деяких є квитки! — тряс він двома синенькими папірцями, хоч хлопчаків пройшло чоловік десять.
— Будь ласка! — не переставала запрошувати контролерка. — Знімайте кіно… Шкода, що Мишка нема… Він циркач в нас, колись у цирку виступав, та постарів, нам передали… Ага… Так він і танцював у клітці, і через голову перевертався, і лапу простягав, щоб цукерку дали… На біду, втік сьогодні вночі. Ми вже всю міліцію на ноги підняли. Приїздили з собаками сліди нюхати… Ведмідь хоч і свійський, дресирований, але ж звір є звір. А звір на волі — це не жарти. — І раптом схаменулася: — А ці — теж асистенти? Ні?! Ваші квиточки попрошу! Ах ви, шибеники…
Виключні організаторські здібності були в Гриця. Ваня тільки підходив помалу за Ерпідом та посміхався, погладжував Жучка, щоб заспокоїти: песик нюхом чув звірів і нервово поскимлював, виривався.
— Дорогу, товариші! Дорогу! — метушився Гриць. — І кліток не заступайте, дайте Піпетці добрий огляд!
Ерпід зупинився був біля першої клітки, але тут же старанно вимовив:
— Ракурс не той… Низько… Звіра під назвою пантера я погано бачу.
— Низько?! — вигукнув Гриць. — Ми це миттю… щось придумаєм. Хлопці, я позавчора тут десь ноші бачив… Розшукати!
Декілька його друзів кинулися в різні боки майданчика-чотирикутника, обставленого вагончиками-клітками. Заглядали в кожний куток, у кожну щілину, під кожний вагончик. Урешті пролунав радісний крик: “Є-є-є!”
Знайшли ноші біля клітки з написом “Мишко-артист”. Ношами, мабуть, нещодавно користувалися працівники, прибираючи у ведмедя, бо хлопчики почали рвати траву, витирати нею дощане дно нош.
Жучок усе рвався з рук, і Ваня сказав:
— Почекайте! Дайте собаці добре понюхати, — і підніс його до носилок. — Слід! Нюхати!.. Мишка-ведмедя нюхати! — і Жучок нюхав, нервово смикаючись з рук, диблячи на загривку шерсть.
— Піпетка, ал-лє-оп! — скомандував Грицик Ерпіду, ніби якому мопсу в цирку.
Ваня не бачив, як Ерпід в’їжджав на носилки, його з Жучком відтиснули вбік. Почув тільки Ерпідову репліку:
— Я — Ерпід, Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Я не можу бути піпеткою.
— Ти не ображайся, гаразд? — чувся голос Гриця. — У нас у всіх прізвиська є. Я — Рябий, Андрій — Не дурій, Сьомка — Тіки-так, Женька — Чмих… І ніхто не гнівається! Веселіше з прізвиськами!
Ваня побачив, як четверо найміцніших хлопчиків підняли ноші на рівень своїх плечей і закректали від вантажу. Ноші хитнулися, Ерпід нахилився і мало не впав під ноги. Ноші знову опустили додолу.
— По двоє беріться за кожну ручку! — розпорядився Рябий, але сам не взявся і на цей раз.
Ноші підняли вже не вчотирьох, а увісьмох, приладнали ручки на плечі і так понесли вздовж ряду кліток, зупиняючись біля кожної. І біля кожної клітки Ерпід чемно казав: “Дякую щиро… Несіть, будь ласка, далі”. І ця чемність залізного чоловічка звеселила весь почт. “Ой, потіха!” Діти аж підскакували від захоплення, а дехто і в долоні сплескував: “Ну й Піпетка-Ерпідятко!” Ніби Ерпід дякував особисто кожному з них і ніби це їм купили таку незвичайну іграшку.