Дядько Микола тихенько, мов над колискою, заспівав:
В чистім полі, полі під рокитою,
Де клубочиться нічний тума-а-ан…
Мама Вані, Ганна Макарівна, мала голубу мрію: хоч раз побачити за столом усю свою сім’ю. Бо що це за сім’я, коли вона ніколи не може зібратися разом? У всіх свої справи, турботи, своя біганина… І ось щоб зібралися всі за столом, і щоб вона була вільна в той день, і був би у неї тільки один клопіт — нагодувати вдосталь усіх млинцями. І всі б їли не поспіхом, не давлячись, а поважно, смакуючи — хто з маслом, хто з салом, хто з манкою, хто із сметаною, хто з молоком, хто з варенням… І вона так само снідала б разом з усіма і бачила б, як і старшим, і дітям смачно, які всі задоволені, як дякують їй…
І сьогодні, поспішаючи з ферми, з вранішнього доїння корів (ферма майже на однаковій віддалі від Клинців і Березівки), Ганна Макарівна пестила свою мрію. Хоч знала, що такого не може бути, нікого ж дома нема, хіба що сам Ваня. Навіть дід і той сьогодні не всидів дома, нічого не допоміг по господарству — помчав до лісу. Знайде чи ні того гриба, а от день змарнує. Старий, що малий. Значить, їй доведеться сьогодні поратися по господарству, готувати обід. І добре було б викопати на присадибній ділянці хоч сотку картоплі. Люди вже кінчають вибирати на городах, а Гордіям усе нема коли.
Погодувала свиней і курей, вимила посуд, поприбирала в хаті, поставила у піч варити обід. На газовій плиті гірше — не відійти, стій та стій круком.
Вискочила із заступом на город. Копала й копала, вивертала кущі, але картоплю не збирала, чекала, щоб підсохла. І даремно не збирала, бо Голобородьків півень уже чатував із-за плоту, чекав свого часу. І тільки пішла вона з городу, той відразу перелетів через пліт. “Ко-ко-ко!” — покликав за собою голодну ватагу курей, щоб через кілька хвилин залишити від картоплі саме лушпиння.
А Ганна Макарівна забула про все. Плин часу спинився для неї. Їй раптом здалося, що ще досвіток, до того ж — свято, всі одсипаються. А вона потурбувалася, встала, щоб підготувати всім сюрприз, насмажити млинців. Та стільки, щоб усі наїлися досхочу і ще залишилося.
Узяла найбільшу, літрів на десять, каструлю, всипала муки, солі, цукру, бухнула дзбан кислого молока, збила яєць, старанно все змішала, додала соди і знову помішала.
Пекла на двох сковорідках, на плиті. Не пекла — священнодіяла. Серце її мліло від задоволення, шипіння тіста на сковорідках звучало для неї найкращою музикою.
Усе вище росла гора млинців, наближалося дно каструлі. І раптом біля воріт ревнула машина, загукали доярки:
— Ганно, Ганно! Гордіїхо!
— Де ти пропала? Чекали, чекали, мусили заїжджати.
— На обідню дойку запізнюємося!
Ганна Макарівна відчинила вікно, закричала на них пошепки, замахала:
— Тихіше, сороки! — і вибігла надвір, до вуличних воріт. — Ви куди так рано? Мої ще сплять, ніхто не снідав.
— Який ранок?! Яке сплять?!
— Ой, жіночки, вона не при своєму розумі!
— Полудень уже! Сонце ондечки, бачиш?
— Лізь швидше в кузов! Ми твоє відро захопили! — знову закричали жінки.
— Відчепіться ви! Млинці он горять! — відмахнулася від них, як од порожнього місця, Ганна Макарівна і поспішила до плити.
Жінок наче паралізувало. Трохи посиділи ошелешені, а шофер не витримав такого затишшя, посигналив: “Пі-і-іп!” Тоді доярки почали швидко злазити з машини. Перемовлялися, божкали, бідкалися:
— Ой, що ж то діється на світі?!
— Жіночки, чули? їхнього ж Льоню і вчителя Олега Максимовича “швидка” повезла в лікарню! Так само щось з головами не в порядку.
— А Ганна, видно, нічогісінько про Льоню не знає!
— Пошесть якась напала! Епідемія!
— Ага! І до Ганни добралася!
Доярки ввалилися в кухню. Ганна Макарівна закрутилася біля плити — розрум’янилася, погарнішала.
— Ой, хіба ти на роту солдат печеш? — здивувалися доярки. — Може, сто штук уже!
— Тихо, я зараз побуджу своїх солдатів! Мої такі їдуни, що і вчотирьох упораються, — Ганна Макарівна витерла об фартух руки, підійшла до дверей покою. Прочинила, обережно просунула голову: — Агу-у! Мужички, вставайте. Ой, леле, де ж вони… От жартуни, сховалися у спальні… - Перейшла покій, відчинила двері спальні. І нікого не знайшла. — А-а, надвір повилазили через вікно. Пожартувати хочуть… Але вони зараз з’являться. Зараз! — На її обличчі блукала така посмішка, ніби Ганна Макарівна з хвилини на хвилину чекала від них якогось розігрування.
— Ганно, ти заспокойся… Бачиш, давно нікого нема!
— Ти не хвилюйся, Ганночко! Ти приляж, відпочинь!
— Ага! А ми твою групу подоїмо! Візьмемо до дві-три корови кожна — і подоїмо.
Хто з жінок задкував до дверей, переполохано намацуючи ногами поріг. Хто спробував забрати з рук господині ложку і каструлю, бо Ганна Макарівна знову взялася наливати млинці, вишкрябуючи останні краплини тіста.
— Я зараз допечу і каструлю помию… І треба ще сала насмажити… Мій Олексій вельми ж любить, щоб на сковороді було туку повно, а в ньому ложечка сметани. А може, більше наколотити млинців, може, мало буде цих?
— Олексій твій давно в полі вже, оре!
— Яке ма-ало?! І ці задубіють, доки прийде хто їсти!
— Жіночки! Розбирайте млинці! Не дамо добру пропасти! Ганно, поїдеш із нами, може, де зустрінемо твоїх Гордіїв, то на ходу погодуємо!
Забрали-таки каструлю і ложку, вимкнули плитку. Силоміць повели Ганну Макарівну з собою. Може, побуде на свіжому повітрі, проясниться в голові.
Посадили Ганну Макарівну в кабіну, втиснулася і ще одна доярка — пильнувати, щоб не вискочила Гордіїха на ходу.
Та дорога, що ішла від гравійки узліссям у Партизанський ліс, простягалася і в лівий бік від гравійки. Коли їхати ліворуч, потрапиш на ферму, а коли ще далі — буде поле і луг. Цією дорогою і треба було їхати до корів, але шофер не звернув з гравійки, мчав просто в Березівку. Може, хотів швидше добратися до телефону, щоб повідомити про новий випадок.
Від дороги, що вела на ферму, і майже до хат Березівки орав стерню на зяб трактор “Беларусь”, Біля самих городів він повертав, заходив з піднятими плугами на другий бік загону, опускав плуги і рухався в зворотному напрямку. Але цього разу…
— Ой, куди ж він?! — зойкнула та доярка, що загородила собою вихід для Ганни Макарівни. — Здурів, чи що?
Трактор біля городу не підняв плугів, не повернув, а попрямував на чиїсь буряки. Ревнув, буксунув трохи, коли плуги врізалися в твердь дороги за током, потім ніби ахнув з полегшенням, перебравшись через неї, і погнав чорну смугу по буряках, по бульбі, по моркві. Все, що там росло, переверталося, заорювалося.
Шофер від такої несподіванки натиснув на гальма. Доярок у кузові кинуло до кабіни, поклало.
А Ганна Макарівна і доярка-супутниця мало не вибили головами переднє скло.
— Це ж Олексій Гордійович тут оре! Що з ним сталося! — і шофер знову газонув на всю силу. — В хату вріжеться чи в дерево…
Заскочивши в Березівку, машина круто звернула вліво, полетіла навперейми трактору. Вищали в кузові доярки, хапаючись за борти. Зовсім близько була вже контора колгоспу, коли машина міцно вискнула гальмами, а доярки мало не попадали на кабіну.
— Ген він! — відчинив шофер дверцята, показав на чийсь город.
У три стрибки долетів він до плота, перемахнув через нього, побіг назустріч трактору.
- І шофер з’їхав з глузду! Ще під трактор попаде… — доярка, що пильнувала Ганну Макарівну, кидала швидкі погляди то на неї, то вслід шоферу.
Нічого, мабуть, Ганна Макарівна не тямила, що довкола робиться. На її обличчі блукала добра посмішка.
На щастя, трактор не наїхав ні на будинок, ні на товсте дерево. А саджанці клав, трощив, як солому, заорював.
— Стій! Стій, кажу! — замахав шофер трактористу.
І відскочив з дороги, бо трактор не спинився.
Хруснув пліт, ліг під колеса. Трактор виперся на вулицю, виволік за собою плугами добрий кусок плоту і заглух.
Шофер підскочив до кабіни трактора і рвонув дверцята…
Лігши грудьми на кермо, сидів Олексій Гордійович і… солодко похропував.
— Живий?! — сипалися з кузова машини доярки, бігли до трактора. — Дивись, може, п’яний?
— Ні, просто заснув. Агов, вставай, приїхали! — затузав його за плече шофер.
Учепилися в Гордія і доярки, допомагали шоферу витягнути його з кабіни. Важкого Олексія Горді&овича поклали під липу на траву. І так йому стало, мабуть, гарненько, що він навіть вільно розкинув руки, заснув ще міцніше.
З ближніх хат і з контори повиходили люди, оточили тракториста і Ганну Макарівну, яка присіла біля чоловіка, гладила його волосся.
— Шкоди скільки наробив! А хто ж мені відшкодує всі збитки?! — кричала тітка Магда, шкільна прибиральниця. Це її город переорав трактор.
— Оплатимо, оплатимо вашу шкоду… — сказав голова колгоспу Трохим Іванович.
— Дзвоніть у “швидку допомогу”! Хіба не бачите — вся сім’я заражена! — кричали доярки.
— Це муха цеце їх укусила! Я чула в школі, в Африці є така муха… Вкусить — і людина засинає! — говорила тітка Магда.
— Не вигадуйте, тітко! Білорусія ж не Африка! — заперечували їй.
— Розходьтеся, жінки! Тут вам не базар! Корови не доєні, а ви ля-ля розводите! Режим порушиться! — говорив Трохим Іванович, але його, здається, ніхто не слухав.
— Коли вся сім’я ненормальна, значить, епідемія! Лікарка з міста так говорила! — викрикувала тітка Магда.
— Олег же Максимович не з їхньої сім’ї!
— Люди, а хто знає, де Подвійний Гордій? І як Ваня?
— Нема їх у Клинцях! Ми ж звідти їхали! — мовила одна з доярок.
— А може, вони всі грибами отруїлися? Я раз була якихось вовчих з’їла, так достоту сп’яніла! — доказувала своє тітка Магда.
— Од грибів такого не буває!
— Правда, від грибів не може бути! — погодилася тітка Магда. — Льоня Гордій посивів у класі І за декілька хвилин! І як почав говорити по-всякому, як почав! Збіглися вчителі, а ніхто зрозуміти не може! А Олег Максимович плаче, як дитя. “Тітонько, миленька, — до мене каже. — Даруйте мені за все!”
— Машини у вулицю завернули… Одна, дві… Три “швидкі допомоги”! І міліцейська машина! — закричали з юрби.
— А хто їх встиг викликати?
— Ой людоньки, розходьтеся!
“Швидкі допомоги” стали півколом, охопивши натовп. Міліцейська проскочила трохи далі, зупинилася біля ґанку правління колгоспу. Захлопали дверцята… На вулиці посвітлішало від людей у білих халатах.
— Де голова колгоспу? — запитала найтовстіша тітка в білому халаті, одягнутому не так, як слід: кишеньки були на спині.
— Тутечки, тутечки!
— Під липою хворі! З головою в них не в порядку!
— Я голова! — підійшов Трохим Іванович до товстої тітки. — А ви завідуюча санепідемстанцією? Дуже приємно… — подав тітці руку.
Тим часом Олексія Гордійовича (він так і не прокинувся) понесли до машини. Ганна Макарівна пішла за ним сама. Вона нічого не розуміла, що робиться, щасливо всміхалася.
Завідуюча санепідемстанцією заговорила вказівним тоном:
— Товаришу голова! Нам треба приміщення для ізоляторів. Усіх тих людей, що були в контакті з хворими, належить ізолювати. Далі… По радіо слід оголосити про карантин. Ніхто з Березівки нікуди не повинен виходити, так само і з Клинців. Будуть на всіх дорогах і виходах пости, порушників штрафуватимемо — і в ізолятор. Далі… Накажіть бульдозеристу, щоб на виходах із сіл викопав неглибокі ями, а шофери підвезли тирсу. Зробимо карантинні подушки.
— А як же робота? — спробував заперечити Трохим Іванович. — У нас же деякі живуть у Клинцях, а на роботу ходять сюди.
— Ніякого ходіння, жодних контактів! Обходитися місцевими силами… Далі… Де у вас живе Магдаліна Петрівна Сивицька? Ізолювати у першу чергу!
— Тутечки була… Тітко Магдо, де ви? — почали оглядатися доярки. — А ген вона, побігла у свій двір!
- Ізолювати! — вставила, як пістолет, палець у бік тітки Магди завідуюча санепідемстанцією.
Виконувати наказ кинулися двоє санітарів. Але тітка Магда встигла ускочити в сіни і замкнути засув.
— Зараз же відчиніть! Чуєте? — застукав один у хатні двері, а другий відразу почав виймати раму вікна, щоб залізти.
— Рятуйте! Злодії! — доносився глухий крик прибиральниці.
— Далі… - карбувала сувора завідуюча санепідемстанцією. — Хто протягом вчорашнього і сьогоднішнього дня кудись відбув у відрядження — скласти списки. Треба давати телеграми в ті міста, щоб санепідемстанції їх виявили, ізолювали. Далі… Школа на декілька днів закривається… Далі… Нам потрібні провідники, ми повинні зробити дезинфекцію в хаті Гордіїв і в квартирі Олега Максимовича. Далі…
— А як же доярки? Ось вони… Декотрі з Клинців… Зібралися їхати в поле доїти корів, — доказував своє голова.
— Ніяких виїздів! Вони мали контакт з Гордіями! Ізолювати! Дзвоніть у Клинці бригадиру, нехай організовує нових людей замість доярок. А з Березівки — щоб ніхто нікуди ні на крок! Далі…
Багато різних “далі” було в завідуючої санепідемстанцією.
Потім почали говорити з головою працівники міліції.
Санітари привели під руки тітку Магду. Вона і справді говорила, мов хвора:
— А курочки мої недоєні… А телятко моє ненагодоване… А поросятка мої на сідалах сидять невипущені! — голосила вона. — А чого ж я приперлася додому, хай би була в яке болото сховалася!
Тітку Магду посадовили в “швидку допомогу”, а всіх, хто був у натовпі, повели до клубу-в ізолятор.
Через деякий час вернувся шофер, що возив моркву в райцентр. І не питали в нього, сам розповів про диво, яке бачив на дорозі: про залізного робота-чоловічка, що може говорити, і про хлопчика Ваню на прізвище Гордій. Голосував він, хотів їхати у Мінськ. І, мабуть, вдалося підсісти, поїхати, бо коли повертався назад, без моркви, на дорозі не було вже ані Вані, ні того робота-реготуна.
Повели і шофера в клуб, у ізолятор. Бо дивно було чути від нього про якихось роботів-реготунів, і де? На якійсь глухій дорозі-гравійці.
А в Мінськ працівникам санепідемстанції та в міліцію полетіли телеграми з описами прикмет Вані Гордія; “Знайти! Затримати! Ізолювати!”
Ваня прокинувся від хрипкого сміху і шелесту газети. А може, і не це збудило, а те, що машина стояла — не поколисувала, не підтрушувала, не гула. Правда, гудіння і шерхоту шин було ще багато, тільки більше приглушеного: мабуть, повз них мчали інші машини.
— Що це ви робите? — здивувався Ваня.
Дядько Микола стояв навколішки перед Ерпідом і тримав перед ним газету.
— Перегорніть, з іншого боку також є літери, — говорив Ерпід.
Дядько Микола повернув газету іншим боком.
— Ще перегорніть, — поставив вимогу Ерпід через секунду.
— Так я ж середину показував уже, розгортав, — сказав дядько і тільки тепер відповів на Ванине питаня: — Ну і ну… Цей твій робот навіть читати не вміє!
— Умію, — з якоюсь впертістю мовив Ерпід.
— Це вже тепер умієш, а спочатку ні в зуб ногою!
- Інформацію не зрозумів… Кому бити ногою в зуби? Навіщо? І за що бити?
Дядько Микола розгублено закректав, і Ваня поспішив на виручку:
— Дядько хотів сказати, що ти в літерах ні бум-бум не тямив.
— Бум-бум… Інформацію не зрозумів. Здається, у мові одного африканського племені є слова бум-бум.
— Та годі тобі! Будеш все знати до кінця, постарієш, як вівця, — Ваня почав сердитись. Цей Ерпід будь-кого може вивести з терпіння.
— Вівця… Овечка… Свійська тварина… — бурмотів тим часом Ерпід. — Ви овечкам розповідаєте все до кінця? А чому мені не хочете?
— О боже… Помовч, дай дядькові сказати. А тобі я все потім розтлумачу. Я тобі всі книги перед носом перегорну, що ми в школі проходимо. І Льонині покажу… За один день восьмирічку закінчиш.
— Ага, — почав говорити дядько. — Не вмів читати, так я показав йому всі літери, знаки. Одразу схопив і почав читати цілими сторінками — розгорни та поверни, просить.