Поки ведмідь підкріплявся, Ваня і Таня, зійшовшись, радилися пошепки, що робити далі. Врешті Ваня оголосив:
— Мумрику, ти тільки не гнівайся на нас… Доки не заживе твоя лапа, краще побути тобі в звіринці. Інакше загинеш, а нам буде тебе дуже шкода… Ми полюбили Мумрика і хочемо, щоб ти жив ще довго-довго на радість усім дітям. А заживе лапа, тоді можеш робити, що захочеш. Можеш, наприклад, чекати іншого випадку, щоб втекти… Але ж тебе і мати вчила, і ми, люди, вчимо: спочатку добре подумай, перш ніж щось зробити. Ми ж іншим разом не трапимося на твоїй дорозі. Невідомо також, коли ще прилетять до нас Ерпіди. А без них ніхто тебе не зрозуміє, і все може закінчитись кепсько. Ти в цирку і в звіринці ні разу не вкладався в сплячку, навіть не знаєш, що це таке. А ведмеді на волі це роблять, щоб легше пережити холодну, довгу, голодну зиму. Перед сплячкою вони жир нагулюють, запасають під шкірою. А ти… — Ваня помацав Мумрика за хребет, за бік, під животом, — а ти худий, як тарган, одні ребра стирчать. Просто диво, що так добре годують у звіринці, а ти висох, як тріска.
Тут ведмідь став щось бурмотіти, але Ваня перебив його:
— Почекай трошки, я не все ще сказав. Так ось, на волі взимку ти спати не будеш, будеш тинятись холодний і голодний, безпритульний — лігво в тебе ж так само не підготовлене. А таких ведмедів називають шатунами. Вони злі, шкідливі. Люди таких ведмедів не люблять, роблять на них облави. Тебе можуть просто застрелити. А це болючіше, ніж “приспати”.
Почекав, доки жовтий перетлумачить усе ведмедю і перекладе його відповідь. Ерпід-два сказав:
— Мишко-Мумрик сумує, що іншого випадку може не бути.
— Може і так статись, — коротко розвів руками Ваня. — Але ми сходимо до директора звіринця, розповімо про твою заповітну мрію. І попросимо, щоб тебе випускали літом, весною і восени на прогулянки до лісу.
— О, щоб випуска-али!.. — Мумрик зітхнув на весь лісопарк. — Нам же хочеться з’їсти в лісі щось таке, що треба нам, як повітря, як найнеобхідніші ліки. А люди ж не знають нічого про це, уявлення навіть не мають.
— Так от… Тебе будуть випускати, це можеш вважати, як свою відпустку, відпочинок. Але випускатимуть за умови: ти будеш акуратно повертатися назад. Люди ж теж працюють, а потім їдуть на відпочинок. Хто лісами мандрує, хто їде на море чи на річку купатися… Ну, то згода?
Довго мовчав ведмідь, зітхав, потім щось буркнув. Жовтий тут же розтлумачив його відповідь:
— Я погодився б на це. Але де гарантія, що директор виконає свою обіцянку? Ви поїдете, і він тут же забуде про свої обіцянки!
— На жаль, такі люди ще водяться, але їх все менше і менше, вимирають, — сказав Ваня. — Ми ж його попередимо, що будемо приїжджати в звіринець, перевіряти, з тобою зустрічатися. Та й йому просто соромно буде, коли звір, ведмідь, буде сумліннішим, ніж він. Ну, згода?
Але Ерпід-два переклав ще один сумнів Мумрика:
— Припустимо, я погоджуся з вами… Але ж інші звірі будуть з мене сміятися, зубоскалити. От, мовляв, хоробрий, утік, а потім сам вернувся. За боягуза матимуть.
— Ти найрозумніший ведмідь, якого я коли-небудь знав. — Ваня хвалив Мумрика, зовсім не кривлячи душею. — І ти на таких дурних звірів зважай не більше, ніж на порожнє місце. Самі вони боягузи… Куди, наприклад, може втекти пантера? Нікуди, тут же не теплі краї. Їй хоч би й навстіж двері відчинив, все одно сиділа б, підібгавши хвіст. А взимку їй клітку роблять з скляною стіною, з опаленням. Пестунка вона, а не звір. Зате ти… Ти ж у нас найвитриваліший, найдужчий, наймужніший і найвідважніший, найсумлінніший і найсправедливіший… Який ще, Таню?
— Найгарніший і найкмітливіший, найдотепніший і найласкавіший, слухняний і сумирний, благородний і освічений… — сипонула Таня, мило усміхаючись.
Вона вже зовсім не боялася Мишка, підійшла до нього близенько і розчісувала пальцями бакенбарди, гладила лоб, чухала за вухом, утирала під очима.
І поки Ерпід-два бурмотів усе це ведмедю, Мумрик підіймав голову все вище і на очах веселішав.
— Ну гаразд, піду назад, — врешті погодився він. — Шкода тільки, що налякав хлопчика з велосипедом…
— Мумричку, а ти не розповів нам, як тобі жилося в звіринці, як вдалося втекти, — сказала Таня.
Йшли доріжкою одне за одним. Перший — Жучок, задерши хвіст і пильно поглядаючи врізнобіч, потім Таня вела велосипед, потім котилися, мов танкетки, Ерпіди, шкутильгав ведмідь, замислено крокував Ваня.
Ерпід-два бурмотів сам до себе:
— Рослини не раді дощу… В повітрі зменшилася кількість двоокису сірки і сірчаного ангідриду. Вони розчинилися у воді, в дощі. В землю просочуються шкідливі кислоти. Рослини корчаться і кричать, ніби їх ошпарюють окропом.
Почав говорити Мумрик, але таке, що налякав усіх:
— Скільки коштує моя шкіра? Ваня здвигнув плечима: “Не знаю…”
— Чому ви не знаєте, скільки коштує ведмежа шкіра? Може, ви просто хитруєте, заманюєте мене, щоб потім продати на шкіру?
Ваня і Таня почали навперебій обурюватись і лаяти ведмедя.
— Якщо нам не віриш — у Ерпіда запитав би, що в нас у голові робиться. Він же наші думки читає і бачить!.. І твої теж!
Друга розповідь ведмедя
— Так-от, як жилося… І краще, ніж у цирку, і гірше. Чому краще? Свіжого повітря було хоч захлинися, не те що в темному цирковому підвалі. Дихай на повні груди, нюхай, що долітає до тебе з поля, з лісу… Але й саме тому гірше: так близько була воля! Ось — простягни лапи і… А між мною і волею — залізні грати. Вони не піддавалися ні зубам, ні кігтям. Я стояв чи сидів біля залізних прутів усю дорогу, доки переїжджали з міста в місто. Я тримався лапами за це холодне залізо, я смикав його, ламав, гнув, а воно не піддавалося моїй ведмежій силі. Сльози текли з моїх очей, через них я не бачив світу. Я не витримував, ревів, як дурний, а за мною починали кричати і голосити, янчати і стогнати всі звірі — такий зчинився гармидер…
Мені пробували і собаку підсаджувати в клітку, щоб не так сумував. Але дружби в нас не вийшло, дуже різні ми були — і за вагою, і на зріст, і характерами. Я і чекав кожного нового переїзду, і страждав, побоювався його.
У вашому місті ми давно. Коли їхали, ще квітли дерева. А тепер діти кидають мені в клітку яблука і груші. І ніхто ні разу не кинув мені малини! За все життя — ні разу! Я й в дитинстві не встиг її покуштувати. Нас забрали з галявини тоді, коли малина тільки починала достигати. А мама нам стільки розповідала про неї! Так хвалила їх казковий смак, цілющу силу! Цукерок, правда, сипалося в клітку більше, ніж у цирку. Але хіба одними цукерками живуть ведмеді?! Від них тільки зуби болять, псується шлунок… Та й хіба підсолодиш ними душевну гіркоту.
Їжі в звіринці дають нам вдосталь. Тільки тут, у вашому місті, не розумію, що сталося. А все після того, як з’явився новий доглядач… Завжди від нього пахло не так, як від інших людей. Мабуть, його весь час мучила спрага, бо я часто бачив, як він ховався за мій вагончик-клітку, пив щось з пляшки, а в кінці говорив: “Хух!” — і витирав рукавом рот, морщився. Він мені так набрид своїми розмовами — здається, роздер би на шматки.
“Ну що, дармоїде? Все топчешся, все ходиш? І хто тебе, такого бурмила, вигадав? — починав він, напившись із пляшки, — Замість тебе одного можна тримати двадцять нутрій і п’ять чорнобурок. Так від них хоч користь людині. А від тебе яка користь? Як з поганої вівці, навіть вовни не вскубеш… От скільки, скажи, коштує твоя шкіра? Не знаєш? І я не знаю… А скільки шкірки з чорнобурок, норок, нутрій коштують — знаю, можу доповісти… Але тобі це до лампочки! Що, може, і тобі дати смоктонути? А трясці не хочеш?”
І частував мене не з пляшки, а мітлою-деркачем у зуби, в морду, в очі. Як прибирає в клітці, ганяє мене туди-сюди, не дає спокою. Тричі я відбирав у нього мітлу, трощив на дрібненькі шматочки… А він, зустрівши біля клітки директора, скаржився, що я агресивний, що колись виламаю грати і передушу всіх людей-глядачів. І взагалі, що давно пора мене забити.
Замість буханця він дає мені ввечері тільки невеликий окраєць. М’яса зовсім не дає, забирає і городину. Забирає половину м’яса і в лисиці, і в пантери, і в тигра, пакує все в чорну сумку і ховає за моїм вагончиком, коло самісінького щита огорожі. Увечері, коли нікого вже в звіринці не було, він, як усі, йшов. Але потім я чув і бачив, як один ріг щита відхилявся, звідти просовувалася лапа з довгими пальцями… Сумка, як жива, повзла за нею і зникала.
А вчора ввечері він дуже хитався, від нього пахло тією гидкою водою з пляшки. Я помітив, що він не так, як завжди, зачинив і замкнув клітку. Він навіть не замкнув, а просто начепив замок, і все. Я дочекався, коли зникла його сумка з-під вагончика, коли все стихло в звіринці. І просунув лапи між холодними залізяками, зняв замок, відчинив дверцята. Я нікуди не йшов, ніякого іншого виходу не шукав. Я відразу поліз під вагончик до того щитка. Просунув у щілину лапу, натиснув. Щит відхилився так, що я міг просунути і голову. Озирнувся…
Смеркалося вже, людей майже не було видно. Неподалік я побачив цей ось ліс. З нього доносилися не такі запахи, як із справжнього лісу, але все-таки це був ліс! Я мигцем кинувся туди, відкрите місце старався перебігти якнайхутчіш. Ніхто мене і не думав затримувати, коли бачив, то старався втекти з дороги. Я перебіг малий лісок, перебіг вулицю з залізними смугами в землі і помчав щодуху в цей великий ліс. А тут з-за повороту вилетів на мене на велосипеді хлопчик. Він встиг трохи загальмувати, і удар об мене був не дуже сильний. Але і велосипед упав, і хлопчик упав, обдер лоба об дерево. Підхопився, побіг між кущами, як молодий олень, кричав: “А-а-а-а!” Я підняв велосипед за ручки, як мене вчили, спробував сісти на нього. І не міг, заважала рама. У тих велосипедах, на яких я їздив у цирку, цієї рами не було. Тоді я згадав найперший свій номер. Я тоді був зовсім ще малий і передражнював маленького хлопчика, який хоче поїхати на великому велосипеді, всунувши ногу під раму. І, зрештою, їхав, і було багато “ха-ха-ха!”, і плескали в долоні. А тепер було навпаки: я великий, а велосипед не дуже великий… І все-таки я зумів поїхати на велосипеді хлопчика і їхав не широкою дорогою, а лісовою стежкою. Трохи довго їхав, навіть звертав то туди, то сюди. Коли б не так хутко темніло, то далеко від’їхав би. Але… на щось наскочив, перечепився… Велосипед вирвався з-під мене. Падаючи, защемив лапу… Згарячу я ще пробіг трохи, а потім забрався в гущавину. Треба було відсидітись, обдумати все, що сталося.
Решту ви знаєте…
— А-а-а, так от чому тебе не могла міліція з собаками знайти! — здогадався Ваня. — Ти сів на велосипед, і собака загубив твій слід. Ніхто ж не міг і подумати, що ти такий фокусник.
Ерпід-два переказав це ведмедю і відразу переклав те, що сказав Мишко у відповідь:
- Іду ось я, вертаюся, а той доглядач буде тикати мені деркачем в зуби, голодом морити… Так ліпше згинути голодному на волі, ніж жити з цукерками в клітці! І з брудною мітлою в зубах!
— Мумрику! Перестань панікувати і журитися! Ми відразу сходимо до директора звіринця, все розповімо. І того п’яндигу і злодія виведемо на чисту воду, виженуть його під три чорти!
— На чисту воду… Вивести на чисту воду… Інформацію не зрозумів. Зрозумів, було таке, — мимрив сам до себе Ерпід-один.
— Тих-х-хо! — підняла раптом тривожно руку Таня. Вона і Жучок були вже на самому узліссі біля вулиці з трамвайними лініями. — Знову міліцейська машина у рупор кричить!
— Хай кричить, вона нам вже не страшна, — встиг сказати Ваня.
Але дарма він був такий хоробрий…
— Шановні мінчани! Гості столиці! Будьте пильні і обережні! — долітав з вулиці голос з металічним відтінком. — Не залишайте дітей без нагляду! Із звіринця втік ведмідь. Усіх, хто знає про його місцезнаходження, просимо повідомити в найближчий відділ міліції! Прохання…
Голос з рупора раптом урвався.
Жовто-синя машина, вискнувши гальмами, залетіла на узбіччя, її розвернуло впоперек дороги. Відразу відчинилися всі дверцята машини — ніби крила в жука, і хутко вискочило п’ятеро міліціонерів.
— Ось він! — вигукнув той, що був у офіцерських погонах, і показав на Мишка.
А той стояв на задніх лапах у весь свій могутній зріст і перебирав перед собою передніми лапами. Таня йому і до пояса не діставала.
— Дівчинко! Не оглядайся! Мерщій біжи до нас! — перелякано кричав офіцер.
Таня на це байдуже махнула рукою, повернулася трохи до ведмедя, який вже опустився на три лапи, і поплескала його по морді.
У офіцера-міліціонера відвисла щелепа. Але він тут же опанував себе.
— Заходьте з боків! — скомандував він. — Відрізуйте ведмедю шлях до відступу! У крайньому випадку застосовуйте зброю! Двоє праворуч, двоє ліворуч — розсипайсь!
Міліціонери, на бігу відкриваючи кобури, ковзаючись, почали здиратися на косогір.
— Зупиніться! — забіг Ваня поперед ведмедя і Тані, замахав руками хрест-навхрест. — Зупиніться, а то наробите непоправної біди! — і на мить відвернувся до жовтого: — Нічого цього Мишку не перекладай… — і знову до міліціонерів: — Ми самі вмовили ведмедя повернутись до звіринця і ведемо його! Він вертається добровільно, врахуйте!
Міліціонери покинули дертися схилом, навпаки, спустилися назад і почали обережно наближатися до Вані та його товаришів з боку асфальту. Пістолети про всяк випадок тримали напоготові. Наблизився до ведмедя і офіцер.
— А чи є гарантія, що він не нападе на людей, не пороздирає їх? — крикнув він.
Ваня повернувся до Мишка-Мумрика, обняв його за шию, погладив по голові, поцілував у вологий ніс.
— Ну що, мало цього? Ми з ним знайшли спільну мову за допомогою роботів-перекладачів. Краще ви, товаришу капітан, — Ваня вже добре роздивився погони офіцера, — накажіть міліціонерам, щоб вони не підпускали до нас близько людей. І самі не дуже наближайтеся, а то ведмідь чує зброю і хвилюється. І викличте, будь ласка, в звіринець “швидку ветеринарну допомогу”. У ведмедя тріщина в кістці, потрібна гіпсова пов’язка.
— Метелик! Козодой! Чихунов! Шковорода! — вигукував офіцер прізвища міліціонерів. — Ведіть усіх до звіринця! Але будьте пильні!
Капітан видобув десь з рукава смугастий жезл і зупинив рух на вулиці в обидва боки. У вікнах машин і трамваїв виднілися видовжені від здивування обличчя людей. Хто посміхався, хто хитав головою, хто показував пальцем на дивну процесію, що переходила вулицю з рейками. Коли Ваня минав капітана, маленька рація, що висіла на боці офіцера, ожила:
— Усім патрулям! Усім пішим і механізованим патрулям! Стало відомо, що в Мінськ на попутній машині приїхав хворий на невідому заразну хворобу хлопчик. Уражений мозок, симптоми — марення наяву, йому здається, що на Землю спустилися космічні пришельці… Звати хлопчика Гордій Іван Олексійович. Хлопчику на вигляд років десять-одинадцять. Одягнений у звичайний шкільний костюм. Хлопчик привіз з собою саморобного електронного робота і видає його за посланця з космічного корабля. Прохання не гаючись затримати і ізолювати його, не вступаючи з ним у фізичний контакт…
У Ваниних грудях буцім іній осів від хвилювання. Здавалося, що він чує, як впиваються в потилицю проникливі очі капітана міліції. Ще хвилина, друга — і все перевернеться догори, станеться катастрофа. Міліція може затримати його, забрати Ерпідів. Почнуть допитувати Ерпідів, можуть розмагнітити всі їхні записи. А їм же незабаром летіти назад, вертатися на корабель… І невідомо, як все скінчиться з ведмедем. В останню хвилину він може запідозрити негаразд, кинеться навтьоки, і по ньому можуть відкрити вогонь… А міліція ж стріляє влучно!
Таню можуть звинуватити, що вкрала чужий велосипед… А Жучок залишиться сам у великому місті, блукатиме, і його можуть спіймати, як бродячого собаку.
Через гайок і повз кола огляду вже не йшли. Капітан сказав обійти їх справа, де рідко росли молоденькі деревця і місце було дуже схоже на пустир. За ними навпростець повернула і міліцейська машина, легко подолавши високий кам’яний бордюр. Машина поволі рухалася на деякій відстані від процесії. Вані і Тані доводилося допомагати Ерпідам, ті часто заплутувалися в траві, грузли в розгаслій землі.