Одначе, схоже було, що й сорока збагнула ситуацію. Кожен помах крил із загрозливою швидкістю наближав її до гнізда.
— Хто кого? — сердито бурмотів під ніс Півчеревичок, підтягуючись на наступну гілку.
Коліна йому пекло пеком, долоні й ступні геть-чисто в живиці, а їжакуваті гілки без угаву хльоскали по обличчю.
Проте Півчеревичок ні на що не зважав: адже гніздо поруч. Нарешті! Останнє зусилля, і Півчеревичкова настирливість узяла гору — він став на краєчку гнізда. Двома секундами пізніше підлетіла сорока і з оглушливим джерготом закружляла навколо.
— Ох і моторний! — похвалив Мохобородько знизу.
— Ох і чорний! — вигукнув у свою чергу Муфтик, що сидів на гілці ще нижче.
На жаль, Півчеревичок не мав часу радіти своїм успіхам. Він добре розумів, що білобока кружляє навколо гнізда не задля годиться, а вичікує зручної миті, щоб кинутися на знавіснілого загарбника.
Півчеревичок швидко оглянув гніздо, щоб знайти замашну палицю чи закарлюку, якими зміг би провчити скрекотуху. І очам не повірив! Це, безперечно, сама доля послала йому цілком справну рогатку!
Півчеревичок блискавично схопив її і озирнувся у пошуках боєприпасів. Чудово: соснове віття аж гнулося од молоденьких зелених шишок.
Півчеревичок вибрав невеличку, але важкеньку смолисту шишку й зірвав її. Аби переконатися, що рогатка придатна, він відтягнув гуму — тугенька! Тепер сорока може нападати.
Знизу чулося Мохобородькове й Муфтикове кректання. Лізти їм було важкувато, бо Мохобородькові заважала борода, а Муфтикові — муфта.
— Що нового? — по хвилі гукнув Мохобородько.
— А медаль знайшов? — поцікавився у свою чергу Муфтик.
Але де вже було Півчеревичкові шукати свою медаль: усю увагу він зосередив на сороці, отож запитання друзів зосталися без відповіді. Він випростав ліву руку з рогаткою, а правою відтягнув гумову стрічку й пильнував за білобокою.
Сорока кружляла й кружляла навколо гнізда. І що довше вона літала, то уважнішим ставав Півчеревичок. Адже ясно було, що не може птаха отак літати без кінця. Зрозуміло, що з кожним колом наближалася мить, коли сорока почне атакувати непроханого гостя.
І ось нарешті настала ця мить!
Зненацька білобока стрілою шугонула у височінь, щоб звідти каменем упасти на Півчеревичка. Однак саме тут вона прорахувалася. Адже в дитинстві Півчеревичок влучно збивав із рогатки яблука й груші, цілячись при цьому знизу вгору. Ось і зараз він навів рогатку на сороку, щосили відтягнув гумову стрічку й відпустив шишку.
Жалібний сорочий вереск підтвердив, що шишка влучила в неї.
— Шишка під сосною падає, — сказав Муфтик, який від хвилювання не спромігся на щось доречніше, аби подякувати Півчеревичкові.
Нарешті він дістався гнізда. В цей час на краєчку сорочої оселі з’явилася Мохобородькова борода, а слідом за нею і він сам.
— Чудовий удар, — похвалив Мохобородько. — Любий Півчеревичку, адже ти справжній снайпер!
Здається, і сорока була такої думки, бо вона, скиглячи, полетіла геть од руїн.
— Півчеревичку, ти просто молодець! — сказав Муфтик і поглянув на друга так, немов бачив його вперше у житті. — Але де ти взяв рогатку?
— А, рогатку? — щасливо пробурмотів Півчеревичок. — Тут була…
І лише тепер Півчеревичок міг спокійно роздивитися свою рятівницю. Зроблена вона неабияк. З першої-ліпшої ялівцевої карлючки не поцілиш птаха на льоту, хай ти навіть чудовий стрілець. Рогатка вже не нова. Ініціали вирізані на одній із розгілок, але розібрати їх дуже важко. Та попри це…
— Стривайте, хлопці! — раптом скрикнув Півчеревичок, та так, що супутники аж сполошилися. — Це ж мої ініціали!
Муфтик і Мохобородько схилилися нижче.
— Ось подивіться! — палко продовжував Півчеревичок. — Мої власні ініціали! ПЧ! Я їх сам вирізав! Я знайшов свою рогатку!
— Виходить, це та сама сорока… — похитав головою Муфтик.
— Чи та, чи хтось із її нащадків, — сказав Півчеревичок. — Та яке це має значення. Головне, що тепер у мене і рогатка, і медаль. Оце пощастило!
— Але ж медалі в тебе ще нема, — зауважив Мохобородько. — її треба шукати, як чотирилисту конюшину, образно кажучи.
— Угу, — знітився Півчеревичок. — Справді.
Він якось безпорадно озирнувся і сказав, усміхаючись:
— Тут такий безлад, що хтозна, де її шукати. Одне слово, сороче гніздо.
Півчеревичок казав правду — у гнізді панував справжній розгардіяш. І складене воно грубо й недбало — як кажуть, косо, криво, аби живо.
— Напевне, рогатка слугувала їй будівельним матеріалом, — здогадався Мохобородько. — А медаль, видно, сорока десь заховала.
— Ми повинні неодмінно знайти медаль, — твердо вирішив Муфтик. — Після свого влучного пострілу Півчеревичкові просто негоже ходити без медалі.
І він рішуче заходився нишпорити в сорочому гнізді. Друзі мовчки стали допомагати йому.
НОВІ СТРУСИ
Збігав час, і десь близько полудня гніздо білобокої було старанно обстежене — кожна гілочка, до самісінького дна. Проте медалі не знайшли. Було ясно і тихо, припікало сонце. Чоловічки обливалися потом, а настрій їхній геть підупав.
— Сорока загубила медаль, — висловив припущення Муфтик.
— Можливо, — стенув плечима Мохобородько. — Від цієї злодійки можна всього чекати.
А Півчеревичок несподівано сказав:
— Я хочу їсти і спати.
Як тільки він мовив це, всі несподівано відчули страшенний голод і втому.
— Злізаймо вниз, — запропонував Муфтик. — У холодильнику зосталося дещо — можна перекусити…
— А я цього разу прошу дозволу поспати разом із вами в машині, — сказав Мохобородько. — Довкола аж ки-шать пацюки — небезпечно спати просто неба.
— Отже, легко підполуднаемо і трохи подрімаємо, — втомлено усміхнувся Півчеревичок. — А потім гайнемо звідси назовсім. На свою батьківщину я надивився удосталь.
Про медаль він навіть не згадав.
— Ну, почнемо спускатися, — сказав Муфтик. — Принаймні ми зробили все можливе.
Він почав уже вилазити з гнізда, проте мимоволі кинув погляд униз і укляк, здригнувшись.
— Дивіться, — прошепотів він. — Дивіться, що там діється!
Півчеревичок та Мохобородько визирнули з гнізда — і по їхніх спинах пробігли мурахи.
— Який жах, — ледве спромігся Мохобородько.
— А де ми тепер їстимемо і спатимемо? — пригнічено спитав Півчеревичок.
Картина, яку побачили друзі під сосною, була несподівана і жахлива. Пацюки начисто поховали під собою фургончик. Вони розгулювали на дашку машини, шастали під колесами, сиділи навіть на капоті, на тому самому місці, куди Мохобородько прилаштував чорнокорінь. І саме це було найжахливіше — пацюки вже не звертали на рослину ніякісінької уваги. Чорнокорінь зовсім-зовсім не діяв на них!
— Ось тобі й квіточки Cynoglossum officinale, — мовив Муфтик.
— Диво-зброя проти пацюків дає осічку, — піджигнув Півчеревичок. — І ось трійко мандрівників і один отруйний змій чудово провадять час у сосновому верховітті.
Мохобородько, відчуваючи свою провину, сумно зронив:
— Од сонця чорнокорінь прив’яв. На пацюків діє тільки свіжісінький чорнокорінь. А я, захопившись пошуками медалі, забув про це.
— А тепер що робити? — наче вибухнув Півчеревичок. — Отут, на дереві, нам жити, га? Разом із твоїм чарівним змієм, який щомиті може виповзти із кишені.
Безумовно, цей докір дуже образив би Мохобородька, аби саме цієї миті не сталося таке, що змусило його враз забути про все. Саме цієї миті Півчеревичок так розпалився, що почав шалено ворушити пальцями ніг. Стояв же він не на землі, а на краю сорочого гнізда, тому раптом втратив рівновагу й полетів униз…
— Півчеревичку! — заволав Мохобородько.
— Зачекай! — загорлав Муфтик.
Проте Півчеревичок не міг чекати. Боляче зачіпаючись об соснове гілля, він невблаганно падав униз. Це тривало кілька секунд, і за такий короткий час просто неможливо було щось змінити. Швидко засунувши рогатку за пазуху, Півчеревичок намагався вхопитися за товсті гілки, однак йому не поталанило, і тоді він розчепірив поли своєї куртки. Тепер він нагадував велике незграбне пташеня, яке ще не навчилося літати. Головне, що падіння трохи уповільнилося, і Півчеревичок, бебехнувшись на землю, навіть не знепритомнів.
— Живий? — стурбовано гукнув униз Мохобородько.
Але Півчеревичок не промовив і слова. Він обережно ворушив руками й ногами, щоб переконатися, чи всі кістки цілі.
— Сховайся в машині! — крикнув йому Муфтик.
Півчеревичок все ще лежав крижем, широко розметавши руки й ноги. Почувши Муфтикову пораду, він обережно зиркнув на машину й замислено примружився.
До фургончика було метр, не більше, але на цій мізерній відстані вмістилося стільки пацюків, що їх годі й полічити.
«Дивно, що гризуни досі не поласували мною», — подумав Півчеревичок із дивовижною байдужістю.
І раптом він відчув погляд.
Од цього погляду тіло мовби кам’яніло, він проникав у кожну клітину, палив вогнеметом і лихоманив.
Півчеревичок мало-помалу оговтався і тоді лише побачив пацюка, який свердлив його поглядом. І вмить упізнав його! Того самого пацюка! Того переможця, котрий своїм убивчим поглядом безжально умертвив свого противника у недавньому двобої.
«Кінець, — подумав Півчеревичок. — Тепер уже кінець».
І деякий час, окрім цього, не міг думати ні про що: він просто був неспроможний мислити.
Півчеревичок залюбки заплющив би очі, але незбагненна зла сила пронизливого пацючого погляду перешкоджала цьому. Він, наче зачарований, пильнував свого мучителя, спостерігав, як той вишкіряв зубиська і настовбурчував шерсть на зашийку.
«Це кінець, — тільки й спромігся подумати Півчеревичок. — Оце вже й справді кінець».
Та що це — він почув у траві під боком легеньке шарудіння. Щось прохолодне й слизьке шмигнуло біля нього й кинулося прямо на пацюка.
Змій! Змій Рудольф!
Неймовірно! Невже Рудольф сповз із дерева, щоб допомогти йому, Півчеревичкові?!
З подивом Півчеревичок помітив, що він уже знову може міркувати про щось інше, а не лише про свій кінець.
«Який чудовий змій», — подумав він.
Далі все відбулося блискавично.
Зла сила пацючого погляду зникла враз. Рудольф метнувся до пацюка, і той пронизливо верескнув.
«Назад, на дерево! — подумав Півчеревичок. — Я повинен знову порятуватися на дереві!»
Він підхопився і за мить уже дряпався вгору по сосновому стовбуру.
Проте на цьому лихо не скінчилося. Щоправда, Рудольф «пригостив» пацюка своєю отрутою, але це не підкосило хижака. Коли змій зник серед руїн, пацюк побачив, що Півчеревичок тікає, і на нього найшла звірина лють: він-бо прагнув розквитатися тепер і за зміїне жало! Оскаженілий пацюк поліз на дерево слідом за Півчеревичком.
Півчеревичок був уже на середині дерева, коли почув позаду зловісне сопіння. Він поглянув униз і вмить усе зрозумів: ще трохи — і в його босі пальці упнуться кровожерні пацючі щелепи!
Мимоволі, ні про що не думаючи, Півчеревичок переліз на інше соснове розгілля. І раптом очам своїм не повірив — перед ним чорніла кругла діра.
Дупло!
Ні миті вагання — мерщій туди! Скоріше в дупло!
Півчеревичок відчув приємну прохолоду. Наосліп він нишпорив руками, бо після яскравого сонячного світла очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви.
Часу в нього було обмаль. Уже в отвір тицяв гострий писок пацюк. У сутінках він не бачив Півчеревичка, проте ще енергійніше заворушив ніздрями, нюшкуючи повітря.
Тієї ж миті Півчеревичок намацав якийсь металевий предмет — він був навіть із держаком. Якраз зручно тримати. Ця річ схожа на кельму — робочий інструмент муляра, та Півчеревичкові ніколи було розмірковувати про її призначення. Зараз вона правила йому за зброю.
Схопивши держално обіруч, він розмахнувся і щосили хряснув пацюка по голові.
Коли гризун гепнувся додолу, Мохобородько сказав Муфтикові:
— Пацюкові каюк, наш Півчеревичок урятований.
— Ти гадаєш, — засумнівався Муфтик. — Але ж ці гризуни такі упертюхи, можливо, знову подереться за Півчеревичком?
— Уже не подереться, — покрутив головою Мохобородько. — Ти не забувай, що його ужалив Рудольф. Отрута неодмінно подіє.
Либонь, Мохобородько казав правду. Пацюк хоч і зіп’явся на лапи, одначе вже нікому не міг заподіяти зла. Його погляд, досі такий загрозливий, ураз потьмянів і отупів. Він знесилено покульгав од сосни. Певне, почала діяти отрута.
Муфтик і Мохобородько полегшено зітхнули. Адже вони від самого початку, затамувавши подих, спостерігали за вражаючими Півчеревичковими пригодами. Вони були у відчаї, коли той упав з дерева, тремтіли від жаху, коли пацюк свердлив його убивчим чаклунським поглядом. І коли Рудольф тихенько виповз із кишені і шмигнув униз по сосновому стовбуру, поспішаючи на допомогу Півчеревичкові, Мохобородько відчув за свого підопічного майже батьківську гордість… Тепер усі струси, принаймні цього разу, були позаду.
— Але куди запропав Півчеревичок? — здивувався Муфтик. — Його немає на дереві.
Фіналу захоплюючої Півчеревичкової пригоди Муфтик і Мохобородько не бачили, до того ж вони нічого не знали про дупло в сосні.
— Півчеревичку! — гукнув Мохобородько. — Куди ти запропав?
Тихо.
— Пів-че-ре-вич-ку-у-у! — погукали вони удвох, та, як і раніше, ніякої відповіді. Тоді мовчки перезирнулися і насторожено полізли вниз.
Невдовзі вони почули мирне хропіння. І за цією ознакою Муфтик і Мохобородько скоро знайшли дупло.
СКАРБНИЦЯ
Півчеревичок заснув одразу, як тільки пацюк зірвався з дерева. І коли він урешті прочуняв після тривалого і глибокого сну, Муфтик і Мохобородько вже встигли обстежити дупло. Воно нагадувало затишну комірку, де в кожному кутку сяяло безліч різних блискучих речей. Тепер усі вони лежали купкою посеред дупла, куди сягало світло, а Муфтик і Мохобородько з цікавістю розглядали їх.
— Я живий? — спитав Півчеревичок, протираючи спросоння очі.
— Живий, живий, — засміявся Муфтик, який саме порпався у цяцьках, сподіваючись віднайти Півчеревичкову медаль.
— А ви? — поцікавився далі Півчеревичок.
— А ми живі теж, еге? — просопів Мохобородько.
Півчеревичок досі ще не прочунявся до пуття.
— Тоді, любі друзі, — мовив він, — дозвольте вас запитати, чому тут так темно?
— Ми в сорочій скарбниці, — пояснив Муфтик. — А в скарбницях, так уже ведеться, завжди панує таємничий напівморок.
— Виявляється, ми в скарбниці, — похитав головою Півчеревичок.
Він підвівся і здивовано втупився на металеву річ у своїй руці. І вві сні він не випускав держака. Тільки тепер Півчеревичок, прокинувшись остаточно, все пригадав. І він вигукнув:
— Ага, це ж та сама кельма, що нею я хряснув пацюка по голові!
— Не кельмою, а лопаткою для торта, — доброзичливо всміхаючись, поправив Мохобородько. — Ми й не відали, що ти нею зацідив пацюкові у тім’я, лише побачили, як той упав.
Півчеревичок тільки зараз роздивився свою «грізну» зброю.
— Справді, лопатка для торта! — зрадів він. — Я певен, що ніхто й ніколи, окрім мене, не рубонув нею пацюка межи очі. В цьому ділі я — піонер!
— Безумовно, — погодився Муфтик. — Ти відважний хлопець і, звісно, гідний носити свою медаль.
І з цими словами він пришпилив на груди Півчеревичкові медаль.
— Чудово, — сказав Півчеревичок і врочисто вклонив ся. — Надалі я нікому не дозволю її викрасти. А де ж це Рудольф, мій любий рятівник?
— Рудольф покинув нас, — усміхнувся Мохобородько. — Врятував тобі життя і повернувся в рідне середовище.
— Шкода, — щиро мовив Півчеревичок. — Я хотів би побачити його бодай разочок, щоб із любов’ю поглянути на нього.
Але повернути Рудольфа назад було неможливо.
Отож медаль знову засяяла на Півчеревичкових грудях, і все було б чудово, аби не пацюча облога. Про звільнення не могло бути й мови, бо машиною, як і досі, повністю володіли пацюки. Доводилося дякувати долі за те, що гризунам поки що не спадало на думку знову атакувати їх.
— Дивуюся, чому жоден пацюк не спробував залізти на дерево, — сказав Муфтик.
— Нічого дивного, — озвався Півчеревичок. — Той, що ліз, заробив лопаткою по голові. Його спільники не бажають відчути на собі мою грізну зброю, і тому вирішили просто заморити нас голодом.