— А може, той пацюк взагалі був винятковим, — роздумував Мохобородько. — Можливо, у пацюків і сороки укладена таємна угода, що сосна — це володіння білобокої.
Ось чому, либонь, сорока і живе спокійнісінько на верхівці. Щиро кажучи, ця сорока взагалі якась дивакувата. У дуплах найчастіше гніздяться сови, а наша білобока злодійка умудрилася влаштувати отут цілу скарбницю.
— О-ох, — зітхнув Півчеревичок. — Тільки цього добра нам бракувало!
Муфтик задумливо дивився на купу блискучого збіжжя.
— Якщо ми колись порятуємося звідси, — сказав він, — то найперше всі знайдені речі повернемо господарям.
Цю думку друзі сприйняли без особливого захвату, проте Півчеревичок майже радісно вигукнув:
— Та ми ще взагалі не вийшли звідси живцем!
— Насамперед ми повинні переписати скарб, — запропонував Мохобородько. — Це допоможе нам з’ясувати, що й до чого.
Друзі пристали на Мохобородькову пропозицію. Принаймні це вже якась робота, і сумні думки й голод не так дошкулятимуть, та й час швидше мине. Муфтик видобув з-під муфти записника й кулькову ручку — відтоді, як він писав собі листи, у нього завжди були напохваті самописка й папір.
Друзі підсіли до купи скарбу.
— Передусім занесемо до списку лопатку для торта, — сказав Півчеревичок.
І робота закипіла:
Лопатки для торта шт. 1
Наперстки шт. 7
Кнопки шт. 314
Ґудзики шт. 204
— Батечку, — похитав головою Півчеревичок. — Навіщо, навіщо їй стільки ґудзиків!
— Білобокій злодійці усе це не потрібне, — мовив Мохобородько. — Тепер ми бачимо, до чого призводить потяг до нагромадження.
Муфтик писав далі:
Срібні ложки шт. 23
Моноклі шт. 1
Блискучі обгортки цукерок шт. 104
Старовинні золоті монети шт. 45
Старовинні срібні монети шт. 82
Старовинні срібні келихи шт. 1
— Тьма-тьменна старовини, — зауважив Мохобородько. — Очевидно, перед нами здобич багатьох сорочих поколінь.
— Скоріше всього, — кивнув Півчеревичок. — І господа рів оцих речей уже, певно, нема серед живих. Просто не уявляю, як Муфтик сподівається усе це передати власникам.
— Звичайно, це буде нелегко, — погодився Муфтик.
Після цього заговорив Мохобородько:
— А що, як у музей, га? Якщо ми цей скарб передамо якомусь музею!
— Друзі мої! — вигукнув Муфтик. — Адже це моя давня мрія — подарувати якомусь музеєві щось вагоме від свого імені!
— І я не проти музею, — погодився Півчеревичок. — Тільки треба вибрати речі, які є історичною цінністю. Не пропонуватимемо ж музеєві ґудзики чи обгортки від цукерок.
Але Мохобородько думав по-іншому.
— Музеєві треба передати все разом, — сказав він. — І не історичному, а природничому. В історичному і так по саму зав’язку всілякої старовини. А в природничому був би такий рідкісний і дуже дорогий експонат — речі, викрадені однією сорочою сім’єю.
На цьому й погодилися, і Муфтик став переписувати далі:
Ручні годинники шт. 3
Велосипедні дзвоники шт. 1
Терпужки для нігтів шт. 32
Французькі ключі шт. 102
Звичайні ключі шт. 218
Медальйони шт. 1
— Яке вродливе личко! — вигукнув Муфтик, одкривши медальйон. — Яка чарівна молода жінка!
Він заплющив очі і, захлеснутий хвилею раптових почуттів, заговорив віршами:
Ти смієшся — зуби біліші від снігу,
і палають щоки — мальви квітнуть ніби!
Мохобородько й Півчеревичок теж схилилися над медальйоном.
— Гм, — замислено збрижив чоло Мохобородько. — У мене таке відчуття, нібито я знаю цю жінку.
Проте Півчеревичок сказав:
— Ти поглянь, яке на ній старовинне вбрання! Якщо й справді знаєш її, тоді щонайменше тобі років двісті!
Тепер і Мохобородько побачив, що жіночий одяг принаймні минулого століття, зачіска теж.
Муфтик стулив, клацнувши, медальйон і заходився писати далі:
Весільні каблучки шт. 154
Термосні корки шт. 2
Цвяхи шт. 106
Сир рокфор…
— Рокфор! — радісно загорлав Півчеревичок. — Це врятує нас од неминучої голодної смерті!
І справді, серед всіляких речей трапилася й пачечка сиру. Мабуть, сороку привабила блискуча обгортка.
— Але не треба його одразу весь з’їдати, — попередив Муфтик. — Невідомо, скільки нам доведеться тут сидіти.
— І бодай шматочок слід залишити для музею, — додав Мохобородько. — Інакше наш дарунок не буде повний.
Він розгорнув сир і відломив три однакові шматочки. На думку Півчеревичка, ці невеличкі пайки все ж мали хоч трохи потамувати голод. Після того, як вони під’їли, робота посувалася жвавіше, і надвечір Муфтик поставив крапку під довгим списком.
ТРЮФЕЛЕВА ЦУКЕРКА
Уже три доби сиділи мандрівники у сорочій скарбівні, і сумні думи опосідали їх. Дуже хотілося їсти. Рокфору ще зоставався малесенький шматочок, але ж то для музею. На щастя, над руїнами палацу пройшов дощик-накрапасик, так що Півчеревичок назбирав трохи води в срібний келих.
— Біля наших ніг лежить справжній скарб, — сказав Мохобородько. — Звичайну воду п’ємо із розкішного старовинного срібного келиха. Та що нам з усього цього?
— Нічого, — зітхнув Півчеревичок.
І Муфтик додав:
— Ми сидимо тут, мов… — він підшукував доречне порівняння. — Як оті коти на острові.
— Ох, і не кажи, — раптом заскімлив Півчеревичок. — Ті милі котунчики! Як вони там поживають на острові?!
— Гадаю, що кошачому племені доводиться не легше, ніж нам, — обізвався Муфтик. — Бідні малята! Пригадуєте, як вони славно ганялися за нами? Якщо їх порівняти із пацюками, коти надзвичайно приємні істоти.
— Атож, — підтримав друзів Мохобородько. — Мені здається, ці коти невимовно чарівні. Зараз я навіть не збагну, як ми могли покинути таку чудову кошачу ватагу там, на пустельному острові.
— Це була бездушна витівка, — пожалкував Півчеревичок. — А може, нам пощастить виправити помилку…
— Ми повинні виправити її, — вигукнув Муфтик. — Якщо виберемося із полону, то нашим обов’язком стане рятування котів.
— Скріпимо це клятвою! — розпалився Півчеревичок. — Давайте заприсягнемо, що коли ми зостанемося жити, то присвятимо всі свої зусилля і вміння звільненню котів!
Муфтик і Мохобородько палко схвалили це.
— Надзвичайно слушна думка, — сказав Мохобородько. — Клятва полегшить наші душевні муки і, власне, це єдине, що ми можемо зараз зробити для котів.
Мандрівнички урочо взялися за руки. їхні обличчя посерйознішали — важко навіть уявити тяжкі кошачі страждання на острові посеред озера. І тоді вони поклялися — пообіцяли, що ніколи не забудуть котів, що надалі — як тільки порятуються із пацючої облоги — завжди шануватимуть цих тваринок і не знатимуть спокою доти, поки не звільнять із острова геть усіх котів.
Нарешті Півчеревичок сказав:
— Присягу треба б скріпити підписами, щоб зосталося якесь зриме підтвердження. Я вважаю, що слід вирізати свої ініціали на стіні скарбниці.
— Ні, ні, — покрутив головою Мохобородько. — Живе дерево ножем і торкати не можна.
Але Муфтик підтримав Півчеревичка:
— У сосні вже є дупло. Наші ініціали не завдадуть ніякої шкоди великому дереву. І ще одне слід урахувати. Якщо ми не вийдемо живими з дупла, то вирізьблені літери зостануться після нас як надгробні написи. Можливо, тут через багато років знайдуть серед золотих монет наші зотлілі кістки й тоді з ініціалів дізнаються про наші імена.
Од цих сумних слів анітрохи не стало легше.
— Гаразд, — погодився Мохобородько. — Тоді нехай літери постануть одна біля одної, так, як і ми завжди стояли поруч на життєвій дорозі.
Півчеревичок вийняв крихітний кишеньковий ножик, ступив до стінки й заходився вирізати. Десь за півгодини з’явилися ініціали, великі й виразні — ПЧ.
У Мохобородька на це пішло значно більше часу, бо, по-перше, він не вмів так доладно орудувати ножем, як Півчеревичок, а по-друге, літеру М вирізати було складно. Але все-таки роботу він виконав цілком пристойно: МБ вийшли однакові, рівнесенькі.
Останнім вирізував Муфтик, і нарешті поруч із Півчеревичковими та Мохобородьковими ініціалами з’явилися ЛМ.
— ЛМ? — здивувався Півчеревичок. — Що це означає? Луб’яний Муфтик?
Муфтик зажурено всміхнувся.
— Це означає — Любий Муфтик, — проказав він. — Коли я ще одержував листи від себе, то кожен починався саме так.
Вирізування ініціалів дуже натомило друзів. Будь-яка робота зараз страшенно виснажувала їх — голод і колотнеча останніх днів далися взнаки. У Муфтика макітрилося в голові, в Мохобородька відбирало руки-ноги, а Півчеревичок так заслаб, що не міг навіть поворушити пальцями ніг.
Вони полягали, але від перевтоми не могли заснути. Поволі їх охопило небезпечне збайдужіння: чи пан, чи пропав. Вони ніби заклякли. Іноді перед очима їм поставали картини дитинства. Буцімто звідкілясь, із далечі, вчували дихання одне одного. І це все.
А далі — ще гірше: вони вже не розуміли, як довго лежать у напівзабутті — години, дні, тижні. Раптом усі троє, мов за командою, підвели голови, сторожко прислухалися.
Їхній слух вирізнив лопотіння крил і подряпування кігтів. По тому на підлогу скарбниці щось плюхнулося.
Сорока прилетіла, аби поповнити свої скарби!
Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.
— Трюфелева цукерка! — ошелешено вигукнув він.
Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.
— Справді, трюфелева цукерка, — повторив Півчеревичок, а більше не міг вимовити ні слова — котилася слина.
— Поділимо на трьох, — сказав Муфтик.
Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки. І кожен уп’явся зубами в свою пайку.
— Від трюфелі одразу ж стало веселіше, — пожвавішав Муфтик.
— Так-так, — погодився Мохобородько. — І додалося сил.
Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полонен-ців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.
— Дякуймо білобокій, — засміявся, облизуючись, Півчеревичок. — Потурбувалася про нас, мов про своїх маленьких пташенят!
А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.
— Що ж далі? — поцікавився Мохобородько.
— До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребиться! — мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішого прислів’я.
Трійцю знову охопило бажання діяти.
— Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків, — сказав Півчеревичок. — Треба хоч щось робити, аби життя стало розмаїтішим.
Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.
— Хутчіш сюди! Дивіться! — вигукнув він. — І скажіть, що б це означало!
Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано сопіли.
Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як відбірне військо. Виструнчившись, завмерли полки, — незліченна й грізна армія.
— Здається, прибув сам головнокомандувач, — повідомив Півчеревичок.
І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.
— Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? — забідкався Муфтик. — їх же десятки тисяч!
Одначе Мохобородько зостався спокійний.
— Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, — сказав він. — Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.
Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.
Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб — попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним — великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.
А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.
— Жахливе видовище, — прошепотів Півчеревичок.
— Жахливе й могутнє, — сказав Муфтик.
— Але ж подумайте, любі друзі, — додав Мохобородько, — може, в цьому наш порятунок.
Мохобородько таки передбачив події — через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!
— Нам допомогла трюфелева цукерка, — поважно сказав Півчеревичок. — Це вона додала мені сміливості визирнути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зосталися б тут до скону.
Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий — цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.
ЗНОВУ ВІЛЬНІ
На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.
Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб — нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.
Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик — усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.
— Куди ми тепер подамося? — почав Півчеревичок. — Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.
— А коти? — нагадав Муфтик.
Мохобородько ж суворо запитав:
— Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?
Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.
— Еге, — мовив він. — Бачу, що ці проклятущі кошачі зграї геть зіпсують нам відпочинок.
Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.
— Воля, —благоговійно зронив Мохобородько. — Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.
— А ви чуєте, чуєте, як пахне воля, — усміхнувся Півчеревичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями. — Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.
Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п’янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів мимоволі аж слинка покотилася.
— Гм, — гмукнув Мохобородько. — Мені здається, що пахощі линуть із села.
— Поїдьмо через нього, — запропонував Півчеревичок. — Таке запашне село у будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.