Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга - Рауд Эно Мартинович 5 стр.


— А може, той пацюк взагалі був винятковим, — роздумував Мохобородько. — Можливо, у пацюків і сороки укладена таємна угода, що сосна — це володіння білобокої.

Ось чому, либонь, сорока і живе спокійнісінько на верхівці. Щиро кажучи, ця сорока взагалі якась дивакувата. У дуплах найчастіше гніздяться сови, а наша білобока злодійка умудрилася влаштувати отут цілу скарбницю.

— О-ох, — зітхнув Півчеревичок. — Тільки цього добра нам бракувало!

Муфтик задумливо дивився на купу блискучого збіжжя.

— Якщо ми колись порятуємося звідси, — сказав він, — то найперше всі знайдені речі повернемо господарям.

Цю думку друзі сприйняли без особливого захвату, проте Півчеревичок майже радісно вигукнув:

— Та ми ще взагалі не вийшли звідси живцем!

— Насамперед ми повинні переписати скарб, — запропонував Мохобородько. — Це допоможе нам з’ясувати, що й до чого.

Друзі пристали на Мохобородькову пропозицію. Принаймні це вже якась робота, і сумні думки й голод не так дошкулятимуть, та й час швидше мине. Муфтик видобув з-під муфти записника й кулькову ручку — відтоді, як він писав собі листи, у нього завжди були напохваті самописка й папір.

Друзі підсіли до купи скарбу.

— Передусім занесемо до списку лопатку для торта, — сказав Півчеревичок.

І робота закипіла:

Лопатки для торта шт. 1

Наперстки шт. 7

Кнопки шт. 314

Ґудзики шт. 204

— Батечку, — похитав головою Півчеревичок. — Навіщо, навіщо їй стільки ґудзиків!

— Білобокій злодійці усе це не потрібне, — мовив Мохобородько. — Тепер ми бачимо, до чого призводить потяг до нагромадження.

Муфтик писав далі:

Срібні ложки шт. 23

Моноклі шт. 1

Блискучі обгортки цукерок шт. 104

Старовинні золоті монети шт. 45

Старовинні срібні монети шт. 82

Старовинні срібні келихи шт. 1

— Тьма-тьменна старовини, — зауважив Мохобородько. — Очевидно, перед нами здобич багатьох сорочих поколінь.

— Скоріше всього, — кивнув Півчеревичок. — І господа рів оцих речей уже, певно, нема серед живих. Просто не уявляю, як Муфтик сподівається усе це передати власникам.

— Звичайно, це буде нелегко, — погодився Муфтик.

Після цього заговорив Мохобородько:

— А що, як у музей, га? Якщо ми цей скарб передамо якомусь музею!

— Друзі мої! — вигукнув Муфтик. — Адже це моя давня мрія — подарувати якомусь музеєві щось вагоме від свого імені!

— І я не проти музею, — погодився Півчеревичок. — Тільки треба вибрати речі, які є історичною цінністю. Не пропонуватимемо ж музеєві ґудзики чи обгортки від цукерок.

Але Мохобородько думав по-іншому.

— Музеєві треба передати все разом, — сказав він. — І не історичному, а природничому. В історичному і так по саму зав’язку всілякої старовини. А в природничому був би такий рідкісний і дуже дорогий експонат — речі, викрадені однією сорочою сім’єю.

На цьому й погодилися, і Муфтик став переписувати далі:

Ручні годинники шт. 3

Велосипедні дзвоники шт. 1

Терпужки для нігтів шт. 32

Французькі ключі шт. 102

Звичайні ключі шт. 218

Медальйони шт. 1

— Яке вродливе личко! — вигукнув Муфтик, одкривши медальйон. — Яка чарівна молода жінка!

Він заплющив очі і, захлеснутий хвилею раптових почуттів, заговорив віршами:

Ти смієшся — зуби біліші від снігу,

і палають щоки — мальви квітнуть ніби!

Мохобородько й Півчеревичок теж схилилися над медальйоном.

— Гм, — замислено збрижив чоло Мохобородько. — У мене таке відчуття, нібито я знаю цю жінку.

Проте Півчеревичок сказав:

— Ти поглянь, яке на ній старовинне вбрання! Якщо й справді знаєш її, тоді щонайменше тобі років двісті!

Тепер і Мохобородько побачив, що жіночий одяг принаймні минулого століття, зачіска теж.

Муфтик стулив, клацнувши, медальйон і заходився писати далі:

Весільні каблучки шт. 154

Термосні корки шт. 2

Цвяхи шт. 106

Сир рокфор…

— Рокфор! — радісно загорлав Півчеревичок. — Це врятує нас од неминучої голодної смерті!

І справді, серед всіляких речей трапилася й пачечка сиру. Мабуть, сороку привабила блискуча обгортка.

— Але не треба його одразу весь з’їдати, — попередив Муфтик. — Невідомо, скільки нам доведеться тут сидіти.

— І бодай шматочок слід залишити для музею, — додав Мохобородько. — Інакше наш дарунок не буде повний.

Він розгорнув сир і відломив три однакові шматочки. На думку Півчеревичка, ці невеличкі пайки все ж мали хоч трохи потамувати голод. Після того, як вони під’їли, робота посувалася жвавіше, і надвечір Муфтик поставив крапку під довгим списком.

ТРЮФЕЛЕВА ЦУКЕРКА

Уже три доби сиділи мандрівники у сорочій скарбівні, і сумні думи опосідали їх. Дуже хотілося їсти. Рокфору ще зоставався малесенький шматочок, але ж то для музею. На щастя, над руїнами палацу пройшов дощик-накрапасик, так що Півчеревичок назбирав трохи води в срібний келих.

— Біля наших ніг лежить справжній скарб, — сказав Мохобородько. — Звичайну воду п’ємо із розкішного старовинного срібного келиха. Та що нам з усього цього?

— Нічого, — зітхнув Півчеревичок.

І Муфтик додав:

— Ми сидимо тут, мов… — він підшукував доречне порівняння. — Як оті коти на острові.

— Ох, і не кажи, — раптом заскімлив Півчеревичок. — Ті милі котунчики! Як вони там поживають на острові?!

— Гадаю, що кошачому племені доводиться не легше, ніж нам, — обізвався Муфтик. — Бідні малята! Пригадуєте, як вони славно ганялися за нами? Якщо їх порівняти із пацюками, коти надзвичайно приємні істоти.

— Атож, — підтримав друзів Мохобородько. — Мені здається, ці коти невимовно чарівні. Зараз я навіть не збагну, як ми могли покинути таку чудову кошачу ватагу там, на пустельному острові.

— Це була бездушна витівка, — пожалкував Півчеревичок. — А може, нам пощастить виправити помилку…

— Ми повинні виправити її, — вигукнув Муфтик. — Якщо виберемося із полону, то нашим обов’язком стане рятування котів.

— Скріпимо це клятвою! — розпалився Півчеревичок. — Давайте заприсягнемо, що коли ми зостанемося жити, то присвятимо всі свої зусилля і вміння звільненню котів!

Муфтик і Мохобородько палко схвалили це.

— Надзвичайно слушна думка, — сказав Мохобородько. — Клятва полегшить наші душевні муки і, власне, це єдине, що ми можемо зараз зробити для котів.

Мандрівнички урочо взялися за руки. їхні обличчя посерйознішали — важко навіть уявити тяжкі кошачі страждання на острові посеред озера. І тоді вони поклялися — пообіцяли, що ніколи не забудуть котів, що надалі — як тільки порятуються із пацючої облоги — завжди шануватимуть цих тваринок і не знатимуть спокою доти, поки не звільнять із острова геть усіх котів.

Нарешті Півчеревичок сказав:

— Присягу треба б скріпити підписами, щоб зосталося якесь зриме підтвердження. Я вважаю, що слід вирізати свої ініціали на стіні скарбниці.

— Ні, ні, — покрутив головою Мохобородько. — Живе дерево ножем і торкати не можна.

Але Муфтик підтримав Півчеревичка:

— У сосні вже є дупло. Наші ініціали не завдадуть ніякої шкоди великому дереву. І ще одне слід урахувати. Якщо ми не вийдемо живими з дупла, то вирізьблені літери зостануться після нас як надгробні написи. Можливо, тут через багато років знайдуть серед золотих монет наші зотлілі кістки й тоді з ініціалів дізнаються про наші імена.

Од цих сумних слів анітрохи не стало легше.

— Гаразд, — погодився Мохобородько. — Тоді нехай літери постануть одна біля одної, так, як і ми завжди стояли поруч на життєвій дорозі.

Півчеревичок вийняв крихітний кишеньковий ножик, ступив до стінки й заходився вирізати. Десь за півгодини з’явилися ініціали, великі й виразні — ПЧ.

У Мохобородька на це пішло значно більше часу, бо, по-перше, він не вмів так доладно орудувати ножем, як Півчеревичок, а по-друге, літеру М вирізати було складно. Але все-таки роботу він виконав цілком пристойно: МБ вийшли однакові, рівнесенькі.

Останнім вирізував Муфтик, і нарешті поруч із Півчеревичковими та Мохобородьковими ініціалами з’явилися ЛМ.

— ЛМ? — здивувався Півчеревичок. — Що це означає? Луб’яний Муфтик?

Муфтик зажурено всміхнувся.

— Це означає — Любий Муфтик, — проказав він. — Коли я ще одержував листи від себе, то кожен починався саме так.

Вирізування ініціалів дуже натомило друзів. Будь-яка робота зараз страшенно виснажувала їх — голод і колотнеча останніх днів далися взнаки. У Муфтика макітрилося в голові, в Мохобородька відбирало руки-ноги, а Півчеревичок так заслаб, що не міг навіть поворушити пальцями ніг.

Вони полягали, але від перевтоми не могли заснути. Поволі їх охопило небезпечне збайдужіння: чи пан, чи пропав. Вони ніби заклякли. Іноді перед очима їм поставали картини дитинства. Буцімто звідкілясь, із далечі, вчували дихання одне одного. І це все.

А далі — ще гірше: вони вже не розуміли, як довго лежать у напівзабутті — години, дні, тижні. Раптом усі троє, мов за командою, підвели голови, сторожко прислухалися.

Їхній слух вирізнив лопотіння крил і подряпування кігтів. По тому на підлогу скарбниці щось плюхнулося.

Сорока прилетіла, аби поповнити свої скарби!

Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.

— Трюфелева цукерка! — ошелешено вигукнув він.

Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.

— Справді, трюфелева цукерка, — повторив Півчеревичок, а більше не міг вимовити ні слова — котилася слина.

— Поділимо на трьох, — сказав Муфтик.

Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки. І кожен уп’явся зубами в свою пайку.

— Від трюфелі одразу ж стало веселіше, — пожвавішав Муфтик.

— Так-так, — погодився Мохобородько. — І додалося сил.

Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полонен-ців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.

— Дякуймо білобокій, — засміявся, облизуючись, Півчеревичок. — Потурбувалася про нас, мов про своїх маленьких пташенят!

А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.

— Що ж далі? — поцікавився Мохобородько.

— До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребиться! — мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішого прислів’я.

Трійцю знову охопило бажання діяти.

— Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків, — сказав Півчеревичок. — Треба хоч щось робити, аби життя стало розмаїтішим.

Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.

— Хутчіш сюди! Дивіться! — вигукнув він. — І скажіть, що б це означало!

Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано сопіли.

Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як відбірне військо. Виструнчившись, завмерли полки, — незліченна й грізна армія.

— Здається, прибув сам головнокомандувач, — повідомив Півчеревичок.

І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.

— Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? — забідкався Муфтик. — їх же десятки тисяч!

Одначе Мохобородько зостався спокійний.

— Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, — сказав він. — Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.

Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.

Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб — попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним — великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.

А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.

— Жахливе видовище, — прошепотів Півчеревичок.

— Жахливе й могутнє, — сказав Муфтик.

— Але ж подумайте, любі друзі, — додав Мохобородько, — може, в цьому наш порятунок.

Мохобородько таки передбачив події — через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!

— Нам допомогла трюфелева цукерка, — поважно сказав Півчеревичок. — Це вона додала мені сміливості визирнути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зосталися б тут до скону.

Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий — цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.

ЗНОВУ ВІЛЬНІ

На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.

Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб — нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.

Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик — усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.

— Куди ми тепер подамося? — почав Півчеревичок. — Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.

— А коти? — нагадав Муфтик.

Мохобородько ж суворо запитав:

— Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?

Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.

— Еге, — мовив він. — Бачу, що ці проклятущі кошачі зграї геть зіпсують нам відпочинок.

Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.

— Воля, —благоговійно зронив Мохобородько. — Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.

— А ви чуєте, чуєте, як пахне воля, — усміхнувся Півчеревичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями. — Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.

Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п’янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів мимоволі аж слинка покотилася.

— Гм, — гмукнув Мохобородько. — Мені здається, що пахощі линуть із села.

— Поїдьмо через нього, — запропонував Півчеревичок. — Таке запашне село у будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.

Назад Дальше