Ситуація щохвилі ускладнювалася.
Перші коти вже повилазили на берег, тоді як Мохобородько зі своєю бородою все ще борсався між хвиль. Та нарешті він усе ж таки намацав під ногами дно, і з його уст злетіло таке буденне, та від того ще любіше слово:
— Земля!
КОТАМ — ЗЕЛЕНУ ВУЛИЦЮ!
Усі коти, діставшись берега, починали ретельно обтрушуватися, і саме це врятувало Мохобородька. Допоки хвостаті старанно стріпували з себе крапелини, вони ні на що не звертали уваги, і Мохобородьку поталанило прошмигнути повз них.
— Славна робота, — похвалив Півчеревичок, коли Мо-хобородько забрався в машину. — Варто лиш заманити котів у воду, і все пішло на лад.
— Половину нашої обіцянки вже виконано, — мовив Муфтик, простягаючи Мохобородькові рушника. — Чимало котів уже на березі.
Мохобородько витерся і почав хутко вдягатися. А його супутники тим часом занепокоєно спостерігали, як проходить рятувальна операція.
Один за одним коти підпливали до берега, і всі перш за все старанно обтрушували свої кожушки. Але решта котів — їх уже ніхто не штурхав — судомно вчепилася кігтями в березовий стовбур.
— Ой леле, — занепокоївся Півчеревичок. — Чому вони зволікають?
— Нічого дивного — бояться води, — сказав Мохобородько. — Чи наважаться пливти до берега?
— Ти диви… — буркнув Півчеревичок. — Ми світу білого не бачимо, щоб їх порятувати, а вони води бояться!
І Півчеревичок взявся за діло.
Він витяг з-за пазухи рогатку, прочинив дверцята й обережно вислизнув із машини. Фургончик саме стояв на гравії, тож навкруги вистачало камінців для рогатки. Півчеревичок хутко набив ними кишені. І ось перший постріл.
Плись!
Плись-плись-плись…
Півчеревичок стріляв раз по раз. Уміло пущені камінчики падали у воду біля самої верхівки берези, там, де між гілками нерішуче юрмилися останні полоненці.
Кожен постріл здіймав бризки, задні кішки, моторошно нявкаючи, тисли на передніх.
Плись! Плись-плись-плись…
Півчеревичкові камінці булькали у воду дедалі частіше, і задні кішки чимраз дужче тисли на передніх.
Плись-плись-плись-плись-плись!
І ось перший кіт у воді, за ним — другий, третій, четвертий… Умить на березовому стовбурі не стало жодного кота — всі шубовснули у воду й пливли до берега. Певне, вони збагнули, що краще вже головою у воду, ніж терпіти все це.
Півчеревичок заліз у машину.
— Тепер усе гаразд, — сказав він, усміхаючись. — Добряче-таки нагрів чуба.
— Чудово, — підбадьорливо кивнув Муфтик. — Справді чудово! А як ми тепер принадимо кошачу зграю до міста?
На це запитання, як кажуть, відповіло саме життя. Кішки, які досягли берега першими і вже трохи обсохли, зацікавлено роззиралися довкруж. Варто було Муфтикові завести мотор, як вони погрозливо наблизилися до фургончика. Певне, упізнали машину, і це навіяло їм неприємні спомини.
— Все зрозуміло, — зрадів Півчеревичок. — Навіть без мого мишеняти цього разу обійдеться. Кішки й так поженуться за нами, і ми спокійно заманимо їх до міста. Інакше я не Півчеревичок, а Чоботисько.
— Що ж, спробуємо, — відповів Муфтик.
І машина покотила.
Спочатку дуже повільно, а потім швидше, швидше, усе віддаляючись від озера. Півчеревичок і Мохобородько припали до заднього віконця — звідти краще спостерігати за котами.
— Почалося! — вигукнув Мохобородько. — Півчеревичок був правий.
Ще якась мить — і всі кішки вибралися на берег. Тим, які вискочили з води останніми, вже ніколи було й обтруситися до пуття — моторошно нявкаючи, вони разом з іншими кинулися переслідувати фургончик, і скоро вся хвостата орда мчала за трійцею друзів.
Остання картина, яку побачили тут мандрівники, — це велика пташина зграя, що линула в небі. Пернаті радісно щебетали й поспішали до вільного від котів острова.
— Полетіли, — усміхнувся Муфтик. — Тепер гусені каюк, і дерева знову одягнуться у смарагдові шати.
На що Півчеревичок порадив:
— Тільки ти не починай зараз віршувати! Додай краще газу, а то буде непереливки, коли ми самі опинимося серед оцих котиськів.
Муфтик натиснув на газ.
— Ми драпаємо точнісінько так, як од кінноти, — сказав Мохобородько.
— Правильно, — кивнув Півчеревичок. — Адже у місті за кота дають скакуна!
А Муфтик пробубонів, міцно вчепившись у кермо:
— Вартість котів одразу ж упаде, як тільки ми дістанемося міста.
Гонитва тривала, й Муфтик аж упрів, тримаючи машину на належній відстані від переслідувачів. Лише тоді, коли друзі виїхали на шосе, Муфтик зітхнув полегшено — нічого більше боятися крутих заворотів або схованих у високій траві пеньків і валунів обіч шляху.
— Коти від острівного життя стали прудкішими, — зазначив Півчеревичок.
Либонь, так воно й було, бо, незважаючи на велику швидкість, відстань між кошачою зграєю і машиною анітрохи не збільшувалася. Лише недалеко від приміського контрольного пункту Муфтикові пощастило трохи відірватися від погоні. І вмить з’ясувалося, що це було необхідно. На дорозі раптом з’явилася перешкода — опущений шлагбаум.
— Ось тобі й на! — вихопилось у Півчеревичка. — Якщо ми тепер зупинимося, то потрапимо в кошачі пазурі.
Муфтик засигналив, і з будки вийшли чергові, проте підіймати шлагбаум і не збиралися.
— Телепні! — розізлився Півчеревичок.
Він просунув голову у віконце і щосили загорлав:
— Ану дорогу! Котам зелену вулицю!
Не помогло. Мало того — біля контрольного пункту стали розмахувати руками, щоб фургончик зупинився.
— Вони не чують, — сказав Мохобородько. — Вони взагалі не розуміють, у чому річ.
— Глушмани! — випалив Півчеревичок.
Муфтик став пригальмовувати, щоб машина не наскочила на шлагбаум. Що робити? Розмірковувати ніколи.
Раптом Півчеревичок підхопився і кинувся до кухонної полиці. Серед іншого начиння він знайшов велику лійку, з допомогою якої Муфтик наливав у пляшки сік. Тоді знову сів до віконця, спрямував лійку у бік контрольного пункту й закричав у неї, як у рупор:
— Котам — зелену вулицю!
Чергові підійшли до шлагбаума.
— Почули! — вигукнув Мохобородько.
Тієї ж миті шлагбаум піднявся, і фургончик вихором пролетів під ним.
— Ох і здорово! — вдоволено засопів Півчеревичок.
Лійка йому так сподобалася, що він із нею не розлучався. Варто було йому когось помітити на шосе, як він прикладав цей своєрідний рупор до уст і дудів:
— Котам — зелену вулицю!
Що ближче трійця під’їжджала до міста, то жвавішав рух. Особливо багато було біженців. Налякані пацюками люди залишали обжиті домівки. Цілими родинами, а то й великими групами пленталися вони, зморені, по шосе, несучи в руках і за плечима найнеобхідніші речі, нашвидкуруч зв’язані у клунки. Чимало біженців ішло з дітьми, дехто в хапанині взяв із собою непотріб і тепер мучився із торшерами, килимами і квітковими вазонами.
Щоразу, коли машина проминала біженців, лунав Пів-черевичків голос, підсилений лійкою:
— Котам — зелену вулицю!
Любо-мило було дивитися, як світліють людські обличчя після цих слів.
Дорослі й малюки радісно махали вслід машині й кошачій зграї, і тут же повертали до міста.
— Добре бути рятівниками! — щасливо зітхнув Мохобородько.
Кошача зграя тепер майже впритул мчала за фургончиком, невеликої затримки біля контрольного пункту виявилося досить, щоб переслідувачі наздогнали машину. Але це вже не дуже хвилювало трійцю, бо вони були майже в місті.
— Котам — зелену вулицю! — востаннє вигукнув Півчеревичок.
Муфтик загальмував, і машина зупинилася на узбіччі. І тоді…
Безтямно нявкаючи, котяча зграя промайнула повз фургончик. Мандрівники їх більше не цікавили — коти помітили пацюків, своїх споконвічних ворогів! І жахливий войовничий вереск умить змішався із пацючим виском і довго ще лунав над містом.
У МУЗЕЇ
Наступного дня важко було впізнати місто — за ніч тут усе докорінно змінилося. Знов одчинилися крамниці, на базарі йшла жвава торгівля, на афішних тумбах майоріли численні театральні та концертні афіші, а біля газетних кіосків і морозивних яток стояли довгі черги. Мешканці багатьох будинків заходилися ретельно прибирати, щоб од пацюків не зосталося ні сліду, ні духу — мили вікна, шкребли підлогу, провітрювали одежу й білизну.
Вулиці запрудили люди — хто поспішав на роботу чи в крамницю, а хто просто походжав, утішаючись порятунком од пацюків. Мешканці міста знову ходили з портфелями й сумками, а в школярів за спинами з’явилися звичайні ранці. Хлопчину, якого послали купити молока з бідончиком, діти узяли на кпини.
Як повідомили ранкові газети, пацюки геть щезли з міста. Навіть оті, яким пощастило сховатися під час шаленого кошачого нападу, протягом ночі тихенько повтікали.
— Наше завдання виконано, — сказав Муфтик, зупиняючи машину перед природничим музеєм. — Як тільки ми передамо музеєві сорочий скарб, можемо спокійно їхати на відпочинок на будь-яке морське узбережжя.
— Чудово! — просопів Півчеревичок.
Трійця ще вранці роздобула на базарі мішок з-під картоплі й склала в нього всі речі, знайдені в сорочій скарбниці, щоб нічого не згубити. Тоді Мохобородько завдав цей мішок на плечі, і вони підійшли до входу в музей.
На дзвінок їм одчинив літній чоловік в окулярах, із сивою борідкою-клинчиком — сам директор музею. Він поглянув на друзів не дуже привітно, а надто на їхній мішок з-під картоплі, похитав головою, підняв окуляри на лоба й буркнув:
— Ну?
— Ми хочемо зробити музеєві невеличкий подарунок, — почав Муфтик, але затнувся, бо директор нетерпляче урвав його:
— Розумію, розумію! Цей мішок повен пацючих опудал, чи не так? І ви, безумовно, запевнятимете, що саме ці — найбільші в світі.
— Не зовсім так… — знітився Муфтик.
Та директор не звернув на Муфтикове зауваження ніякої уваги.
— Чомусь мені сьогодні з самого ранку пропонують лише пацючі опудала, — нарікав він. — От маю мороку! І всі запевняють, що саме їхні опудала — найбільші. Але ж даруйте — не можу я напхати музей пацючими опудалами!
— Це ж треба! — несподівано втрутився у розмову Півчеревичок. — Якщо ви вважаєте нас якимись шахраями, що наживаються на пацючих опудалах, то ви дуже помиляєтесь!
А Мохобородько сказав:
— Ми хочемо передати в дар музеєві скарб, зібраний сорочим родом.
Директор страшенно здивувався.
— Ми, звісно, розуміємо, що сорочий скарб не стосується безпосередньо природознавчої науки, — підпрягся Муфтик. — Проте любителів природи він усе-таки зацікавить.
— Колись у дитинстві я побував у музеї охорони здоров’я, — додав Півчеревичок. — І там демонструвалося чимало всіляких речей, які під час операцій знаходили в людських нутрощах. Там був усілякий непотріб, слово честі — від монет до лікарських ножиць. Отже, крадені сороками речі знадобляться природничому музеєві.
І раптом директор наче переродився.
— О-о, мої маленькі друзі! — пролебедів він. — Коли б ви тільки знали… Коли б ви тільки знали, яку цінність усе це являє для мене! Ви просто озолотили мене!
— Цілком правильно, — кивнув Півчеревичок. — У нас тут ціла купа старовинних золотих монет.
Директор запросив трійцю ввійти і провів довгим коридором до свого кабінету.
— Будьте ласкаві, сідайте, — він показав на зручні м’які крісла. — Спочиньте з дороги.
Та Мохобородько спершу висипав усе з мішка на великий письмовий стіл і сказав:
— Тут не вистачає лише трюфелевої цукерки та медальйона, який ми повернули власникові. Але ми можемо дати його адресу.
Забачивши таке добро на столі, директор на радощах застрибав, як хлопчисько.
— Ой, дорогенькі! — вигукнув він. — Тепер я, вважайте, доктор наук!
Помітивши, що маленькі мандрівники не зовсім розуміють його, він тут же пояснив:
— Звичайно, усі ці речі будуть виставлені в музеї. Та, окрім цього, вони являють собою неабияку цінність для ме не особисто. Або точніше для всієї науки про птахів — орнітології. Річ у тому, крихітки мої, що я орнітолог і пишу докторську дисертацію! І знаєте, на яку тему? «Про деякі особливості сорочих звичок». Тепер, сподіваюся, ви розумієте, що ваш дар для мене означає?
Друзі шанобливо закивали.
— Отже, — усміхаючись, сказав директор, — я прошу вас неодмінно прийти на захист моєї докторської дисертації і бути присутніми на бенкеті з цього приводу. Тепер уже не доведеться довго чекати.
— Пречудово, — зрадів Півчеревичок. — А Муфтик виголосить на торжестві привітальне слово. У нього це часом гарно виходить.
Трійця уже хотіла йти, коли раптом директор щось пригадав.
— Ой, даруйте, — проговорив він. — Я ж не знаю навіть ваших імен. У вступному слові до своєї дисертації я конче хотів би висловити вам подяку.
Він дістав із шухляди книгу почесних гостей і подав друзям:
— Може, запишете сюди свої імена. Якийсь влучний вислів, і під ним — підписи. Гаразд?
Мохобородько взяв книгу й поринув у роздуми. Незабаром у ній з’явився запис рівненькими друкованими літерами:
МОХОБОРОДЬКО
ПІВЧЕРЕВИЧОК
МУФТИК
Повесть-сказка об увлекательных приключениях трех забавных человечков, об их дружбе и взаимовыручке и о том, что происходит, когда нарушается равновесие в природе. За эту книгу Эно Рауд — лауреат Литературной премии Эстонской ССР им. Ю. Смуула — внесен в Почетный список им. Г. К. Андерсена.
Перекладено за виданням:
Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1972; Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1975.
Р25 Рауд Е. М. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько: Повість-казка. Для мол. шкіл. в. / Пер. з ест. О. С. Завгороднього; Худож. Е. Вальтер. — 2-ге вид. — К.: Веселка, 1983. — 128 с. іл. — (Бібл. сер.).
Повість-казка про цікаві пригоди трьох маленьких чоловічків, про їхню дружбу і взаємовиручку та про те, що буває, коли порушується рівновага в природі. За цю книгу Ено Рауда — лауреата Літературної премії Естонської РСР ім. Ю. Смуула — занесено до Почесного списку ім. Г. К. Андерсена.
Р 4803010200-145 С (Ест)
М206(04)—83
Библиотечная серия
Эно Мартынович Рауд
МУФТИК, ПОЛБОТИНОК И МОХОВАЯ БОРОДА
Повесть-сказка. (На украинском языке). Для младшего школьного возраста. Второе издание. Перевод с эстонского Александра Сергеевича Завгороднего. Художник Эдгар Вальтер. Киев, «Веселка». Редактор Л. Г. Силаєва. Художній редактор М. М. Ємельянов. Технічний редактор Т. В. Осталецька. Коректори Л. К. Скрипченко, В. В. Богаєвський.
Інформ. бланк Яа 2483
Здано на виробництво 22. 03. 83. Підписано до друку 15. 06. 83. Формат 70х90 Папір друкарський Мі 1. Гарнітура шкільна. Друк високий. Умови, друк. арк. 9,36+8 вкл. (1,17)=10,53. Умови, фарб.-відб. 14,62. Обл.-вид. арк. 6,94+8 вкл. (1,95)=8,89. Тираж 100 000 пр. Зам. 477-3. Ціна 65 к. Видавництво «Веселка», 252050, Київ-50, Мельникова, 63. Львівська книжкова фабрика «Атлас», 290005, м. Львів-5, вул. Зелена, 20.
р 4803010200—145 © Видавництво «Веселка», 1981,
М206(04)—83 ’ ’ переклад українською мовою