— Щасливої дороги, — сказав начальник контрольного пункту і козирнув.
У МІСТІ
Друзі майже під’їжджали до міста, коли якийсь хлопчина на узбіччі дороги замахав рукою.
— Дуже цікаво, — забурмотів Півчеревичок. — Місто — під носом, а він, бачте, не бажає пройти якихось кілька кроків. Я в дитинстві не смів отак зупиняти чужі машини.
Але Муфтик загальмував.
— Куди тобі їхати? — поцікавився він.
— До школи, звісно, — промимрив хлопець. — Я ходжу у вечірню зміну.
— Стрибай сюди, — сказав Муфтик, і Мохобородько відчинив дверцята.
Коли хлопчик заліз у машину, мандрівники здивовано помітили, що в нього за плечима висіла перев’язана паском каструля.
— Колись до школи ходили здебільшого з ранцями чи портфелями, — всміхнувся Півчеревичок. — Та й машини тоді були напохваті не в кожної дитини.
— Звичайно, звичайно, — погодився хлопчик. — Тоді не було такого лиха. А нині… У місті не пройдеш, щоб не намочити ніг.
— Ну-ну, — засміявся Півчеревичок. — Що ж трапилося? Повінь, еге?
— Пацюча повінь, — промовив серйозно хлопчина. — Вчора у нашій школі пацюки погризли на шмаття вісімдесят сім ранців. Лише тепер друзі збагнули, в чому справа. Не прагнення комфорту змусило хлопчика проситися в машину, — він боявся пацюків. А в каструлі він носив свої підручники й зошити, бо метал пацюки все ж не вгризуть!
— Тоді становище справді жахливе, — спохмурнів Мо-хобородько. — А заняття у школі є?
— Зараз ще є, — кивнув хлопчик, — та, мабуть, скоро заняття припиняться. Вчора ввечері випробовували коша-чий запах, і тепер усе залежатиме від того, чи він впливає.
— Випробовували кошачий запах? — здивувався Муфтик. — Як це зрозуміти?
— Одна бабуся приходила до школи зі своїм котом, — вів далі школяр. — Вона обійшла всі класи, так що кошачий запах має зостатися в усій школі. І тепер сподіваються, що це змусить пацюків повтікати геть.
— Це був білий кіт? — замислено спитав Мохобородько.
— Еге, білий, — відповів хлопчик. — А іншого в нашому місті, здається, й немає — один-єдиний. З ним старенька ходить по всіх усюдах і непогано, кажуть, на цьому заробляє.
— Як того кота звати? — нетерпеливилось Півчеревичкові.
— Чи Анджело, чи Ахмет, — пригадував хлопчик. — Принаймні починається на «А».
— Може, Альберт? — запитав Мохобородько.
— Правильно, — сказав школяр. — Альберт.
Автомашина в’їхала до міста, і друзі скоро на власні очі побачили, що пацюки тут були повновладними господарями. Поодинці й парами, а то й цілими зграями тинялися вони міськими вулицями, розкошували на сходинках будинків або гасали в парках. Гладкі й самовпевнені, вони нікого й нічого не боялися.
Людей на вулицях майже не було. А ті сміливці, що з’являлися, старались хутенько прошмигнути, зіщулившись од страху, з кочергою, сокирою чи просто із замашною палицею, — відбиватися од пацюків. Незважаючи на літню пору, всі були у високих чоботях, особливо цінувалися, здавалось, рибальські, що вище колін. Деякі молодики дибуляли на високих ходулях, ледве утримуючи рівновагу, щомиті ризикуючи впасти.
Трійця звернула увагу, що сумок, папок, портфелів і валіз ні в кого не було. Натомість люди несли всілякий жерстяний посуд: молочні бідончики й каністри. Жерсть явно ввійшла у моду — в кількох місцях навіть будинки обшиті нею.
На розі однієї з вулиць наших мандрівничків обігнав броньовик.
— Ви бачите! — вигукнув Муфтик. — Навіть війська прибули!
Проте хлопчик заперечив.
— Це звичайна автолавка, — пояснив він. — Усі крамниці зачинено через пацюків, товари продають лише зі сталевих контейнерів і броньовиків — туди-бо пацючня не пролізе.
— Жахливо, що може накоїти зграя пацюків, — зітхнув Півчеревичок. — Хай навіть миршавий пацюк, та коли їх орда, він пануватиме над усім містом і чхатиме на всіх.
Скоро вони дісталися до школи, і Муфтик підкотив фургончик до самого ґанку, щоб хлопчикові не довелося прокрадатися подвір’ям повз пацючі кублиська. Одначе й коло самого порога аж кишіло пацюками, і підліток весело сказав:
— Здається, кошачий запах не подіяв. Напевне, доведеться таки закрити школу.
Він подякував, вискочив із машини і зник у школі.
Трійця поїхала далі. Проминули морозивну ятку, де тепер, звісно, ніякого морозива не продавали, потім — головпошту. Коли Муфтик побачив на даху пошти пацюка з підступною мордою, він задоволено подумав: добре, що поштові скриньки з давніх-давен виготовляють із жерсті. Тож немає потреби обшивати їх бляхою, щоб пацюки не поточили листів на потерть. І враз Муфтик пригадав, що, на жаль, зараз це йому і не болить і не свербить. Промайнули ті часи, коли він писав собі листи, і які гарні листи…
Муфтик поринув у задуму. Неуважно ведучи машину він пригадав свою самотню молодість і думав про те, як часто він, один-однісінький і сумний, сидячи десь під кущем, кропив свою муфту сльозами.
Проте за цей солодкий спомин трійця мало не поплатилася дуже дорого.
— Цуценя! — раптом закричав Мохобородько, який сидів поруч із Муфтиком. — Цуценя на дорозі!
Тієї ж миті й Муфтик помітив собача. Тікаючи від величезного наїжаченого пацюка, нещасне цуценя кинулося прямо під машину. Завищали гальма, однак Муфтик чудово розумів, що цього замало. Від фургончика до цуценяти лише кілька кроків, на такім куцім відтинку одразу спинити машину просто неможливо. І Муфтик рішуче повернув кермо — хай буде, що буде!
Авто рвонулося ліворуч так, що аж праві колеса відірвалися од землі й прошерхотіли над головою зляканого цуцика. Півчеревичок гепнувся додолу і так забив усі десять пальців на ногах, що надовго втратив бажання ворушити ними.
Машина зупинилася. Скраєчку вулиці стояла масивна камінна афішна тумба. І фургончик застиг прямо навпроти неї. До круглої споруди зоставалося якихось кілька сантиметрів.
— Ху! — видихнув Муфтик. — Я анітрохи не здивувався б, якби зараз наша машина перетворилася на гармошку.
— Страшно й подумати, що б зосталося від нас, — додав Мохобородько.
Мандрівники вийшли з машини — розім’ятися й прийти до тями після пережитого струсу.
Усе скінчилося щасливо. Тільки в Півчеревичка боліли пальці, більше ніхто не постраждав, і фургон цілісінький. Правда, під час зупинки щось двічі підозріливо клацнуло — то, як виявилося, закрилися пастки на пацюків. Та все ж таки цуценя втекло від переслідувача — воно вже відбігло далеченько, на другий кінець вулиці, і пацюк загубив його слід.
— Потрібен кіт, — раптом пробурмотів Півчеревичок.
— Що, що? — Муфтик і Мохобородько воднораз витріщилися на нього.
— Потрібна кішка, — повторив Півчеревичок. — Точніше, потрібно негайно багато-багато котів.
Лише тепер Муфтик і Мохобородько збагнули, що Півчеревичок читає оголошення. Вони зацікавлено підступили ближче.
Афіш про театральні вистави, концерти або танцювальні вечори не було; тумба всуціль була обліплена невеличкими папірцями, і на кожному щось написано.
ПОТРІБЕН КІТ.
ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА ГАРНА КІШКА.
КУПЛЮ ГАРНУ КІШКУ АБО СВІЖУ ПАЦЮЧУ ОТРУТУ В НЕОБМЕЖЕНІЙ КІЛЬКОСТІ.
ТЕРМІНОВО ВІЗЬМУ КОТА НА ПОВНЕ УТРИМАННЯ.
МІНЯЮ СПРАВНУ ШВЕЙНУ МАШИНКУ «ЗІНГЕР» НА ГАРНОГО КОТА.
І так далі, і так далі.
Не було сенсу читати всі оголошення, бо їхній зміст майже однаковий.
І тут Мохобородькове обличчя посерйознішало. Він перевів погляд од афішної тумби на своїх спільників і сказав тихо, схвильовано:
— Тепер мені зрозуміло, чому пацюки так раптово полишили руїни палацу.
— Чому? — вражено спитав Півчеревичок. — Хіба ти знайшов таке оголошення, де це пояснюється?
Мохобородько кивнув.
— Про це промовляють усі ці оголошення — про одне й те ж, — почав він. — Про це казав і начальник контрольного пункту, і школярик. Але ми не збагнули з їхніх розмов найсуттєвіше. Коти! Адже тут, у місті, немає котів — ми ж самі їх спровадили. А тільки про це дізналися пацюки, вони негайно поспішили сюди!
Муфтик і Півчеревичок задумливо мовчали. Мовчали довго. А тоді знову сіли всі у машину.
РІВНОВАГА У ПРИРОДІ
Залишивши позаду місто і без мороки минувши наступний контрольний пункт, трійця через дві години в’їхала до лісу. Щоб потрапити до озера, вони звернули із шосе на вузенький звивистий шлях. Усе довкола було знайоме, і друзі не боялися заблукати.
На галявині, де вони уже колись відпочивали, Муфтик зробив невеличку зупинку. По тому фургончик покотив далі й далі в ліс, поки нарешті не зупинився на березі озера.
Мохобородько, який уперше був тут, зацікавлено озирався довкола, а Муфтик і Півчеревичок всю увагу зосередили на острові, де туди-сюди никали кішки. Вибравшись із машини, Півчеревичок негайно став метикувати над тим, як повернути хвостате плем’я до міста, а Муфтик, дивлячись на острів, знову замріявся.
Після врятування із пацючої облоги Муфтик взагалі став якимось ніжнішим і душевнішим, і тому не дивно, що він і тут солодко зітхнув і прочитав:
— О острове, моїх намрій земля, як тебе ніжно небо осява! Навколо тебе хвилі хлюпотливі, верхи дерев на диво шелестливі!
— Сильна поезія, — усміхнувся Півчеревичок. — Тільки я не доберу, де там листя шелестить, коли дерева зовсім голі.
— А й справді листя нема! — вигукнув ошелешено Муфтик, дивлячись на острів. — Я мушу переробити свого вірша. Що може шелестіти ще, окрім листя на деревах?
— Шелест шелестом, — сказав Півчеревичок. — А куди ж усе-таки поділося листя з дерев? Якщо я не помиляюся, до осені ще далеченько.
— Можливо, кішки з голоду пооб’їдали зелень? — висловив здогад Муфтик.
Півчеревичок усміхнувся знову.
— Тоді скоро буде дощ, — сказав він. — Собаки теж інколи перед дощем їдять траву.
Поки Муфтик і Півчеревичок сушили голови над дивним оголенням дерев, Мохобородько схилився над водою і витягнув зламану гілку, прибиту хвилею до берега. Він уважно розглянув її, і лице його стало стурбованим.
— Ясно, — мовив він. — Листя… Ну, звичайно!
Він заклопотано вмовк, а Муфтик і Півчеревичок із цікавістю чекали його пояснення.
— Дивіться сюди, — Мохобородько простяг друзям гілку. — Бачите, як обліплена гусінню. Це вона пожерла на деревах усе листя. Іншого пояснення немає. Порушено рівновагу у природі.
— Як? — здивувався Півчеревичок, — Яку рівновагу?
— Адже в природі все взаємозв’язано, — вів далі Мохобородько. — Коти опинилися на острові, і птахи покинули його. Немає пернатих, і на деревах з’явилася тьма-тьменна гусені, бо ж знищувати її нікому. А місто заполонили гризуни, бо в ньому немає котів — постраху пацюків.
Запала мовчанка. Нарешті Муфтик сказав:
— Ми дотримаємо урочисту обіцянку і звільнимо кішок із острова. Тоді сюди прилетять птахи і поклюють гусінь. І острів моєї мрії знову зазеленіє.
— Це все так, — кивнув Мохобородько. — Та, мені здається, цього замало. Нам треба повернути кішок до міста, щоб вони поклали край пацючому пануванню. Це спало мені на думку тоді, коли я читав оголошення про котів.
— Стривай, стривай, — занепокоївся Півчеревичок. — Хіба ти вже забув, як коти дозоляли старенькій і всьому місту? Адже все може повторитися спочатку!
Проте Мохобородько похитав головою.
— Насправді все не зовсім так, — сказав він. — Помилка була в тому, що старенька надто розбестила котів. Вони розледачіли й одвикли від свого природного способу життя. Те, що сталося, добра наука для бабусі, та й коти тепер змінилися і навчилися дбати самі про себе.
— Безумовно, змінилися, — скривився Півчеревичок. — Б’юся об заклад, вони за цей час геть здичавіли — ми їх взагалі не впізнаємо.
І ніби на підтвердження Півчеревичкових слів із острова долинули дивні звуки, які були мало схожі на кошаче нявкання. У цих звуках, од котрих муравки дріботіли по спині, вчувалися і дитячий плач, і злісне тигряче ричання. Це були найжахливіші і найдикіші крики.
Мохобородько пропускав повз вуха кошачий лемент.
— Що коти дикіші, то краще, — сказав він. — Містові саме й потрібні зараз дикі коти. Пацюки так знахабніли, що їх можуть подужати саме здичавілі коти.
— Тоді берімося за роботу, — сказав Муфтик. — Знову випаруємо озеро?
Але у Півчеревичка виник зовсім інший план.
— Погляньте на це дерево, — показав він рукою на високу напівсуху березу, що росла неподалік од берега. — Чи не згодиться вона для моста, по якому кішки могли б легко перебратися на берег?
Мохобородько подумки прикинув висоту берези й відстань до острова.
— Із цієї берези справді може вийти плавучий міст, — велемудро промовив він.
За хвилину Муфтик уже вимахував над головою сокирою, як індіанець томагавком.
— Рубати, рубати! — запально гукав він. — Хто рубає, той і має!
Мохобородько і Півчеревичок зрозуміли, що Муфтик, який досі зберігав цілковитий спокій, знову розхвилювався і через те плутав слова. Бентежна радість охопила їх.
Невдовзі на березі зацюкала сокира. Коли Муфтик притомився, його змінив Мохобородько. А до Півчеревичка черга так і не дійшла — береза почала поволі падати.
— Штовхайте! — загорлав Півчеревичок. — Верховіттям до озера!
Муфтик і Мохобородько щосили налягали на стовбур, щоб спрямувати падіння величезного дерева у потрібному напрямку, і воно з тріском упало.
— Радість праці — це таки найбільша радість! — вдоволено потирав руки Півчеревичок.
Та раптом трійця побачила, що береза не дістає до острова. Навіть коли вони гуртом посунули дерево до берега, і тоді од верхівки до котячого притулку лишалася чимала відстань.
— От горе! — скрушно зітхнув Муфтик. — Коротка!
Півчеревичок поставив ногу на свіжий пеньок і нервово заворушив пальцями.
— Принаймні ми залишимо тут малий щербатий пень, — сказав він. — Хто сяде, той підскочить, мов на їжакові.
— Так-так, — промимрив Мохобородько. — Цілком можливо.
Було видно, що він ніскілечки не слухав, про що казали друзі. Він думав зовсім про інше. І раптом Мохобородько почав швидко роздягатися.
— Хочеш скупатися, еге? — здивувався Муфтик.
[???] — кивнув Мохобородько. — Такого спекотного дня не завадить зволожити свою бороду, треба сполоснути її трошечки. Адже в сухій бороді ні ягідка, ні квітка не ростимуть.
Він ступив у озеро. Вода вже сягала йому до пояса, до грудей, скоро він забрів по самісіньку шию і тоді схопився обіруч за товстий березовий стовбур, відштовхнувся від дна й почав молотити ногами по воді. Лише тепер Муфтик і Півчеревичок збагнули, що Мохобородько надумав.
— Він хоче верхівку берези підштовхнути до острова, — сказав Муфтик.
І справді — Мохобородько без угаву молотив ногами по воді, і березовий стовбур посунувся у напрямку острова. Хоча й поволеньки, та все ж дерево рухалося. І нарешті…
Отут і почалося.
— Ідуть! — прошепотів Півчеревичок.
Тільки-но дерево сягнуло острівця, як перші коти стрибонули на цей природний рятівний міст. Вони прудко бігли по стовбуру до Мохобородька, а на березі товпилася ще сила-силенна кішок.
Мохобородько поплив назад і правильно зробив. За якусь мить березовий стовбур обліпили хвостаті бранці. А ззаду все натискали нові й нові лави. У передніх не було іншого виходу — довелося стрибати у воду. Яке там стрибання — кішок просто спихали — так і плюхалися один за одним.
Мохобородько все це передбачив, але навіть припустити не міг, що кішки уміють плавати — гадав, що вони й на воді триматися не можуть. І тепер із жахом побачив зовсім протилежне. Першою його обігнала руда кицька, а слідом — чорна, мов вуглина.
— Хутчіше, Мохобородьку, квапся! — горлав Півчеревичок.
Та Мохобородько і так чимдуж бив по воді. Головна біда в тому, що його борода намокла, поважчала й тягнула на дно. Йому довелося пропустити вперед ще кількох котів.
Муфтик і Півчеревичок зібрали Мохобородькову одіж і про всяк випадок стали ближче до машини.