Дієго різко підвівся з-за столу.
— Дайте і мені! — заревів він. Федя, не розуміючи, простяг коробку:
— Будь ласка… Беріть. І ви, Луїсе, і ви, Доменіко…
Дієго схопив цілу жменю, за ним кинулись Луїс, Доменіко й алхімік. Відштовхуючи один одного, вони тремтячими пальцями миттю розхапали леденщ та поховали їх до кишень.
— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддасте діаманти?
Тільки тепер Федя зрозумів, що капітан і всі присутні сприйняли цукерки за коштовності.
Якимсь чудом на дні коробки залишилось декілька леденців. Федя поклав їх у рот, хрумкнув зубами. Очі у всіх округлились.
— Навіщо ти їси каміння? — отетерів Ніанг.
— Яке ж це каміння! — зареготав Кудряш. — Ти спробуй сам!
Ніанг боязко поклав у рот один леденець, потім другий, поворушив язиком, і обличчя його розпливлося в радісній усмішці, його приклад наслідували й інші. Голосно сопучи, вони з зосередженим виглядом, наче здійснюючи якийсь таємничий обряд, смоктали цукерки. Першим розправився з леденцями Луїс.
— Ще б трохи, ваша високість, таких солодких камінців, — благально подивився він на Федю.
Але той тільки розвів руками: цукерок більше не було.
До каюти зайшов Адальберто. Капітан зустрів його запитанням:
— Ну, що там? Нема вітру? Адальберто безнадійно махнув рукою.
— Боюсь, чи не попали ми в зону екваторіальних штилів. Тут можна застряти надовго… Про всяк випадок я наказав бути всім напоготові, може, виберемося з цього клятого місця.
— Правильно, — схвалив Дієго і без усякого переходу сказав: — Коли б ти знав, як пригостив нас герцог! Ти багато втратив. Он Луїс, той нюхом відчув…
— Авжеж, сеньйоре Дієго, — жваво підхопив Луїс, — добре попоїсти я люблю.
— Тобі вола дай, ти сам його стріскаєш, ще й добавки попросиш, — глузливо промовив Доменіко. — Пам'ятаєте, доне Дієго, як біля Канарських островів ми закинули сіть і спіймали здоровенну камбалу? Тоді Луїс не встав, доки не прикінчив ту камбалу. — Він зареготав. — її б на десятьох вистачило, а він один упорався!
— Ага, — буркнув капітан, — я тоді ще мав розмову з Луїсом.
Конопатник зашморгав носом.
— Авжеж, було таке, сеньйоре Дієго. Ви тоді зі мною добре поговорили… Цілий тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись… Та тільки дуже вже смачна камбала попалась, не помітив, як і з'їв її…
— А скажи, Луїсе, — озвався капітан, — якщо я накажу боцманові видати тобі солонини… Ну, хоч би піварроби, з'їси за один раз?
Луїс важко зітхнув, лупнув маленькими очицями і благально промовив:
— Буду щиро вдячний", сеньйоре Дієго, зробіть таку ласку… — він поплескав себе по животі.— Хе-хе, сюди не те що піварроби, ціла арроба ввійде! Ще й для винця містечко знайдеться…
«Що він говорить? — жахнувся Федя. — Арроба — це ж дванадцять з половиною кілограмів!»
— Ще як був я в дона Гарсіласо, — згадував Луїс, — так він не раз бився об заклад зі знатними кабальєро, що я, не встаючи, з'їм казан ольї з бараниною. А в казані було рівно три чверті арроби… Ще й бурдюк вина — чотири ассумбари — випивав після цього. Дон Гарсіласо завжди вигравав на моєму животі…
— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — Чотири ассумбари — відро вина! Мула з ніг звалить! — Він повернувся до Адальберто. — Що, може, зіграємо в кості? А то, бачу, Гуго щось пісний став. Я таки добре почистив його гаманець!
Пілот відмовився.
— Що ж, доведеться нам продовжувати, Гуго.
Алхімік роблено всміхнувся і неохоче сів у крісло. З усього було видно, що грати він не мав ні найменшого бажання.
Адальберто підсів до хлоп'ят. Якийсь час він стежив, як Федя пояснює правила гри в шахи Ніангові, а потім вони вдвох з Кудряшем зіграли три партії. Усі три пілот виграв. Четверту партію Федя грав дуже обережно. Не втрачав пильності і Адальберто. Заклавши руки за спину, він ходив туди й сюди по каюті.
— Що це? — раптом спинився Адальберто біля барометра.
Капітан повернув голову. Незнайомий предмет привернув загальну увагу. Всі стовпились біля загадкової коробки, намагаючись дізнатися, що це і для чого.
Бажаючи пояснити будову барометра, Федя зняв його із стіни і ахнув: тиск падав.
— Шторм! Наближається шторм! — вигукнув Кудряш.
— Глузуєш із нас, чужоземцю! — проскрипів Гуго. Він уперто уникав називати Федю герцогом. — Жодна розумна людина не повірить у твої байки… Де ж це бачено, щоб якась жалюгідна коробка могла вгадувати погоду?! Розташування зірок передбачає штиль ще на тиждень. Ми не такі наївні, як ти гадаєш! Може, Луїс чи Доменіко й повірять тобі, але я… — Гуго гордо стукнув себе в груди. — Мене тобі не вдасться обдурити!
— Стривай, — спинив алхіміка капітан, — давай розберемося. — Але Гуго вже скипів.
— Я його бачу наскрізь! — верескнув він. — Це хитрий досвідчений чарівник! йому… йому п'ять тисяч років!
Луїс і Доменіко тільки лупали очима, Адальберто розсміявся.
— П'ять тисяч років… Чи не замало це для хитрого й досвідченого чарівника, шановний докторе?
Тепер Гуго напав на Адальберто.
— Ти єретик! — закричав він. — Ти злигався з чародієм, бачу по очах.
— Доне Дієго, — спокійно промовив Адальберто, — шкода, але мені здається, що в бідолахи доктора не всі дома.
— Це в тебе не всі дома! — гнівно вигукнув Гуго і, хрьопнувши дверима, вибіг із каюти.
Федя був щиро вдячний пілотові: добру дав відповідь алхімікові. Але чому мовчав капітан? Невже він повірив у слова Гуго?
Тим часом Дієго, кульгаючи, пройшовся по каюті.
— Звісно, герцог, Гуго вас зненавидів після того, як ви посадили його в калюжу з бальзамом Галена. Я переконався, що ви не по роках освічений… Але ж Гуго… Гуго доктор, алхімік і астролог, на гороскопах добре розуміється… Одне слово, задали ви мені таку загадку, що не знаю, кому й вірити… — капітан нервово затарабанив пальцями по краю стола.
Задумався і Федя. Ну як їм докажеш, що барометр не обманює? Врешті Дієго сказав:
— Доменіко, подивись, що там на обрії. Підіймись на спостережний майданчик.
Матрос кинувся виконувати наказ. Було чути, як по дошках палуби зашльопали його босі ноги. За кілька хвилин Доменіко, відсапуючись, уже доповідав:
— На небі ні хмарини… Море спокійне…
— Гаразд, — капітан повернувся до Адальберто — А ти як вважаєш? Яка твоя думка?
Пілот помовчав.
— Сьогодні вночі я визначав широту й довготу і бачив навколо місяця коло… А кінці хмар — наче котячі хвости. Це вірна ознака негоди… А втім, хто його зна? Не завжди прикмети підтверджуються… Гадаю, нам ліпше підготуватись і зарифити вітрила.
— То, виходить, по-твоєму, що герцог має рацію? Тоді треба дати наказ матросам…
Хоча стривай. А раптом виявиться, що правий Гуго, і ми тільки даремно будемо марудитися з вітрилами? — Дієго посміхнувся і підійшов до клітки з папугою. — Здається, Лоренсо, я знайшов вихід! Покладусь на фортуну. Ану, лишень, Доменіко, кинь кості.
Федя знизав плечима: в таку хвилину капітан грає в кості?
— Скільки там у тебе випало? — спитав Дієго.
— На одній шість, на другій чотири, на третій два… Всього… всього дванадцять.
— Так. Тепер ти, Тюленю, кинь. Луїс кинув кості.
— Скільки в тебе?
— Тринадцять, сеньйоре Дієго.
— Точно тринадцять?
— Авжеж, я лічити вмію.
— Значить, чортова дюжина? — Дієго поквапливо підійшов до столу. — Фортуна зводила схилити чашу терезів на користь Гуго, — мовив він незаперечним тоном.
Кудряш здивовано подивився на капітана.
— Все просто, — пояснив той. — Я загадав: якщо Доменіко, кидаючи кості, набере більше очок, то правий Гуго, якщо ж навпаки — більше в Луїса, я готую каравелу до шторму. Як бачите, Луїс набрав тринадцять очок, а Доменіко лише дванадцять, але й немовляті ясно, що не можна робити ставку на нещасливе число.
На хвилину Федя навіть розгубився. Важко сказати, що більше вразило хлопчика — забобонність капітана чи та дивна легковажність, з якою він, поклавшись на волю сліпого випадку, розв'язав питання.
— Барометр показує правильно, — твердо заявив Кудряш. — Ви можете гадати чи ні, а шторм буде обов'язково! Я дивуюсь, що ви не зважаєте на показання барометра, а вірите в усяку чортівню й дурниці, які вигадує цей пройдисвіт Гуго!
Обличчя в Дієго потемніло, затремтіла верхня губа.
— На цій каравелі, герцог, наскільки мені відомо, я господар. І я не звик відступатись від своїх рішень. Отже, попрошу вас більше до цього не повертатись.
Федя міцно стис кулаки. Будь, що буде, але він скаже просто в вічі цьому невігласові все, що думає.
— Ви не один на судні і не маєте права піддавати людей небезпеці.
В розмову втрутився Адальберто:
— Мені здається, герцог має рацію. Тим паче, що кінці хмар схожі на котячі…
— До дідька твої котячі хвости! — налився кров'ю капітан і, кульгаючи, повільно вийшов на палубу.
…Вже давно Луїс не зводив очей з шматка полуничного мила. Він навіть ухитрився непомітно понюхати його. Запах йому дуже сподобався, а колір був майже такий, як у солодких камінців.
Луїс вирішив, що Федя лишив для себе цю смачну річ, щоб ні з ким не ділитись. Тепер конопатник думав тільки про мило, яке тягло його до себе, наче магніт.
Спершу він, ніби випадково, поклав один лікоть на стіл. Потім другий і потихеньку підсунув шматок ближче до себе. Озирнувшись по боках і переконавшись, що ніхто не звертає на нього уваги, Луїс блискавично схопив мило і тут же сунув його до кишені. Коли між Федею і капітаном почалася суперечка, конопатник непомітно вислизнув з каюти і бігцем подався до своєї комірчини. Перед тим як спуститись у трюм, він не втримався від спокуси і витяг мило. Понюхав ще раз. Ніжний аромат полуниць страшенно подобався йому, він аж облизнувся, передчуваючи задоволення. Але тут, на його біду, з'явився Габріель. Луїс швидко сховав руку за спину.
— Куди це ви мчите, любий сеньйоре?.. — глузливо промовив Габріель. — Знову щось потяг? — він підозріло подивився на конопатника.
Щоб уникнути небажаної розмови, Луїс став розхвалювати обід, яким пригостив його герцог. Анітрохи не соромлячись, він збрехав, що сидів між капітаном і герцогом і що останній весь час припрохував його: «Скуштуйте, сеньйоре Луїс, це, а тепер ось це». Особливо хизувався конопатник словом «томат», яке так сподобалось йому. Він забув про обережність і витяг руку з-за спини.
— Що це в тебе? — спитав Габріель і додав зловтішно — Може, герцог дав на дорогу?.
Луїс спохопився, та було вже пізно. Він спробував було шмигнути в трюм, але Габріель схопив його за комір.
— Стривай, стривай! Ану, показуй!
— Тихіше, — шепнув Луїс, — чого горланиш? — він зрозумів, що відкараскатись від кухаря йому не вдасться, і, злодійкувато озирнувшись по боках, прошепотів: — Розділимо на двох…
Габріель кивнув головою на знак згоди. Луїс важко зітхнув. Йому не хотілось ділитися з коком, але робити було нічого.
— Для друга мені нічого не жалко, ти ж знаєш… — шепнув Луїс. — А раптом тобі не сподобається? Все-таки заморська їжа…
— Облиш, — нетерпляче мовив кок, — давай мерщій…
— Яз тобою ділюся, Габріелю, а ти ж не забудь цього. На обід юшки мені давай густішої і солонини побільше…
— Гаразд, приходь, щось придумаю… А зараз діли на двох.
Луїс спробував переламати мило, але це не вдалося. Тоді він відкусив половину, а другу, важко зітхнувши, простяг Габріелю. Обидва, мов по команді, стали зосереджено жувати мило.
Не минуло й хвилини, як, вирячивши очі і тремтячи від страху, Габріель почав виколупувати з рота липку масу.
— Прокляття! Яку бридоту ти мені підсунув? — ледве володаючи язиком, пробурмотів він і на свій жах побачив, що з рота в нього йде піна.
Перелякався й конопатник. На очах його виступили сльози, з рота пінило.
— Рятуйте! Вмираю! — заволав Луїс, і жбурнув геть недоїдений шматок мила.
—І я вмираю! Допоможіть! — простогнав Габріель.
Відпльовуючись і несамовито вигукуючи, обидва стали качатися по палубі.
Збіглися матроси. Хтось крикнув перелякано:
— Хлопці, та вони ж показились!
Даремно Луїс і Габріель благали про допомогу: ніхто не насмілювався підступити до них.
Прибіг капітан.
— Йолопи! Чого роти пороззявляли? Вони ж перекусають вас! — він вихопив пістоля. — Зараз я їх пристрелю!
Угледівши пістоль, Габріель з диким криком кинувся на ніс каравели і став дертися по вантах на фок-щоглу. Луїс же від страху не міг зрушити з місця.
Дієго вистрелив. Конопатник звалився, мов підкошений.
Зачувши крики і постріл, Федя теж вискочив на палубу. Забувши про суперечку, він спитав у капітана, що сталося, навіщо той забив Луїса.
— Я ще живий) Я не скажений! — повзаючи на чотирьох, прохрипів конопатник. — Я наївся отрути… Он тієї…
Тут Федя помітив мило, і йому все стало ясно. А Дієго вже навів другого пістоля на Луїса.
— Стійте! — схопив капітана за руку Кудряш. — Не стріляйте, він не скажений! — хлопчик підбіг до конопатника.
На щастя, куля не зачепила Луїса. Він просто упав від страху. Феді було від душі жаль цього злодійкуватого товстуна і воднораз смішно, що він став жертвою власної нечесності.
Підійшов ближче капітан, а за ним і інші. Луїс поступово опам'ятався і на вимогу Дієго розповів про всю пригоду з милом. Капітан розгнівався.
— Та як ти насмілився, нікчемний, обікрасти герцога! І де — на моїй каравелі! Доменіко! — гукнув він. — Готуй клеймо! Будемо клеймувати злодія!
Феді довго довелось переконувати капітана, що він прощає Луїса і що не слід карати його. Врешті-решт Дієго махнув рукою:
— Гаразд. Але запам'ятай: це востаннє! Дякуй герцогові, негіднику!
Тільки тепер Габріель наважився спуститися з щогли. Він упав навколішки перед капітаном і Федею.
— Простіть і мене! Я не крав. Це він мені дав.
Дієго простив і його. І тут же Габріель накинувся з кулаками на Луїса.
— Ось тобі! Ось тобі! Ти мене запам'ятаєш! — щосили гамселив він товстуна. — Буде тобі і сите м'ясо, і густий суп!
Повітря пашіло від спеки. Все розпеклося: ланцюги, якорі, гармати, палуба. Гаряче тропічне сонце розігнало команду. Хто сховався в трюмі, хто в носовій надбудові.
На бляклому, наче вигорілому небі ні хмаринки. Океан, як і раніше, був спокійний і нерухомий. Ніщо не говорило про наближення шторму.
У Феді закрався сумнів. «Можливо, я випадково пошкодив барометр у підземеллі? Чи, може, він зіпсувався, коли мене Педро кинув у шлюпку?»
Від самої цієї думки Феді стало моторошно. Можна тільки собі уявити, як радітиме і зловтішатиметься Гуго. Він легко доведе капітанові, що Федя чародій. «Цей чужоземець хотів викликати бурю і потопити каравелу, — скаже він, — але я розгадав його підступний намір і знешкодив нечисті чари…»
Що далі розмірковував Федя, то більше схилявся до думки, що вчинив не зовсім обачно. Спершу треба було переконатись, чи діє барометр, а потім сперечатися з Гуго. Хлопчик глянув на вітрила. Обвислі, мертві, вони ще підсилили його тривогу. Не виходили з думки слова капітана: «На цій каравелі, наскільки мені відомо, я господар…» В цих словах прозвучала, хоч і прихована, але погроза. А все через Гуго… Звинуватив мене в тому, що я хочу захопити каравелу… А це ж він сам, удвох з Педро, збирається заволодіти «Улюбленцем Нептуна».
«Як же я забув?! Мовчав досі, мов води в рот набрав: треба було розповісти Дієго про все, що я чув у каюті… Може, зараз піти до капітана? Це ідея!.. Але стривай, стривай… Дієго може повірити мені, а може й не повірити. І якщо не повірить, тоді діло кепське… Згадають усе — і фіззарядку, і те, що я подарував Ніангові тільник, і що сиджу з ним за одним столом… Звалять на мене вину за невдачу з галерою… Та хіба все передбачиш? Тут з білого можуть зробити чорне, — важко зітхнув Кудряш. — Ех, треба ж мені було забиратися в підземелля! Романтики шукав, хотів потрапити в шістнадцяте століття… Каравелу йому давай, а з нею нові невідомі острови, архіпелаги… Мис Кудряша… Гавань Кудряша… Лагуна Кудряша… — не шкодуючи самолюбства, картав себе хлопчик. — Великий мандрівник Федір Євгенович Кудряш! А що гарного в цій каравелі? Хіба порівняєш її з «Іваном Франком»? Рибальська шаланда і та в сто разів краща! А люди… Які тут люди! Один Гуго чого вартий… А яка жорстокість! До напівсмерті можуть забити людину… Мене то поки що не чіпають. Я ж тут «ваша високість герцог»! — криво всміхнувся Федя. — А знали б правду, лупцювали б мене як Сидорову козу. Навіть цей підлабузник Луїс не забарився б принагідно дати по потилиці… А рано ж чи пізно все кінець кінцем розкриється. Виявиться, що нема на світі такої країни Променистеанії і ніякий я не герцог… Згадає мені тоді дон Дієго і замки, й універмаги, і полювання на козуль…»