— Федю, що з тобою? Чому ти такий сумний? — турботливо спитав Ніанг.
Якусь мить Кудряш вагався. Розповісти про все Ніангові — про свої сумніви, роздуми, вагання? Звичайно ж, він вірить Ніангові, як самому собі. На каравелі, крім нього, нема більше друзів.
І Федя розповів.
— Уявляєш, що буде, коли не я, а Гуго виявиться правим?
— Ні, цього не буде, ось побачиш. Стривай, Федю, зачекай!
Ніанг кудись побіг і повернувся з кухлем води. Обличчя його було урочисте й серйозне. Набравши повен рот води, він підняв руки догори. Притопуючи босими ногами й ритмічно похитуючи тулубом, Ніанг закружляв у якомусь дивному танці. Федя не розумів: що він робить? Ось темп танцю став усе швидший і швидший. Зненацька Ніанг зупинився і один за одним тричі випустив фонтанчиками воду з рота. Відтак він присів і, напівзаплющивши очі, щось швидко-швидко зашепотів.
— Я викликав дощ, — підвівся Ніанг. — Так завжди робив шаман у нашому селі.
— Дощ? Навіщо він тобі?
— Коли йде дощ, дме вітер. А вітер принесе хмари, а хмари — бурю! І ти переможеш, Федю! — Трохи помовчавши, Ніанг зізнався: — Я дуже боюся бурі… Буря — це страшно, ой, як страшно! Але ж мені вельми хочеться, щоб збулося твоє передбачення…
Федю дуже зворушило Ніангове бажання допомогти, і він не став переконувати хлопчика, що то все дурниця — шаманські обряди, заклинання. Він тільки мовчки потиснув руку Ніангові.
…Минула година, друга. Океан був спокійний. У Феді, як і раніше, було журно й тривожно на душі. Хлоп'ята стояли біля борту і дивились, як над поверхнею спокійної зеленкуватої води здіймались у повітря летючі риби. Ось злетіла одна, за нею друга… А ось уже ціла зграйка синюватих летючих риб промчала біля самої каравели.
Повз хлопчиків ло носової надбудови пройшов Доменіко, і скоро почувся його голос:
— Сеньйоре Гуго, вас кличе до себе дон Дієго!
Скоро з'явився алхімік. Проходячи повз Федю, він кинув уїдливо:
— Де ж твоя буря, чужоземцю? — і з виглядом переможця сховався в каюті капітана.
Ніанг смикнув Федю за рукав.
— Дивись, дивись! — радісно вигукнув він. — Та не туди! Он бачиш?
Тепер і Федя помітив на горизонті невеликі прозорі пір'їсті хмари, відчув, як в обличчя йому дихнув легенький вітерець. З кожною секундою він усе сильнішав. Паруси розправились, напнулись, і каравела рушила з місця.
— Це ж буря! Буря! — загукав Ніанг. — Ми перемогли! Ми перемогли Гуго!
Але Федя боявся радіти. Можливо, це просто шквал? Налетить, і за годину знову затихне…
Та скоро в природі все змінилось. Небо набуло червонувато-оранжевого відтінку. Вітер подужчав, зашумів, засвистів у снастях. Заходили високі круті хвилі з білястими гребенями. Міріади бризок полетіли на каравелу. Федя й Ніанг одразу стали мокрими з голови до ніг.
На сході все вище й вище громадились важкі зловісні хмари. Ось вони вже заволокли все небо. Посіріло. Настали сутінки, наче ввечері. Стріли блискавиць полоснули по небу, загримів грім, мов гігантська артилерійська канонада. Почався ливень…
Забігали стривожені матроси. З наказу Дієго вони кинулись по вантах прибирати вітрила, але змушені були відступити. Каравелу кидало то на правий, то на лівий борт. Часом здавалося: ще мить-друга, і вона, втративши стійкість, перекинеться догори дном.
Капітан, вимахуючи палицею, щось кричав. Кілька матросів, і серед них Педро, знову видерлись по вантах. У Феді завмирало серце, коли він дивився на відчайдушних сміливців. Один хибний крок, неправильний рух і — неминуча смерть. Якимось чудом матросам вдалося видертись на реї. Та це був тільки початок. Тепер їм належало зробити найважче — прибрати вітрила… Оскаженілі вітрила виривалися з рук, намагалися скинути матросів униз, на палубу або в хвилі розлюченого океану.
Поєдинок людей з розлюченою стихією йшов не на життя, а на смерть. Там, нагорі, всі розуміли, що зараз від них залежала доля каравели і дорога кожна мить, кожна секунда. Найменше зволікання загрожувало загибеллю. На довершення всього вітер, ніби знущаючись з безпорадності людей, щохвилини змінював напрямок, налітаючи на каравелу з різних боків-то з заходу, то з півночі, то з південного заходу. Вітрила оглушливо лопотіли, тріпалися. Тривожно скрипіли щогли. Горішнє вітрило раптом роздерло на клапті…І все ж матросам пощастило вийти переможцями і прибрати вітрила. Це було вчасно. Тепер океан був схожий на киплячий казан. На палубу ринули оскаженілі хвилі. Клекочучі, спінені потоки води змили за борт клітку з собаками, щити, які відгороджували вогнище.
Хлоп'ята, вхопившись за руки і балансуючи на хиткій палубі, кинулись до каюти. Кожен крок потребував неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, перехоплював подих. Коли каюта була зовсім поряд, багатопудова зеленава хвиля накрила хлопчиків, збила з ніг, закружляла і потягла. «Усе, кінець!» — з жахом подумав Федя. На щастя, на шляху виявився баркас. Коли б не він, хлопців напевно б змило за борт.
Як тільки-но зринула хвиля, чиясь дужа рука схопила Федю за сорочку. Він побачив перед собою Адальберто. Той щось кричав, але голос його тонув у ревищі бурі. Адальберто стрімко кинувся до люка, відчинив його і штовхнув хлопчиків у трюм.
Розхитуючись на гаку, ліхтар тьмяно освітлював то одну, то другу частину трюма. Шпангоути погрозливо поскрипували. Здавалося, вони не витримають ударів хвиль, і судно ось-ось розвалиться на частини.
Не встигли хлоп'ята опам'ятатись, як у трюм стрімголов ввалився Луїс.
— Ох-ох-ох! — застогнав він. — Кінець світу, ваша високість! Ще не бачив такого шторму. Що там діється нагорі! Пекло, справжнісіньке пекло! Руль пошкодило, а Габріеля так стукнуло об щоглу, що…
Слова Луїса потонули в страхітливому гулі. Сильний поштовх потряс каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому примостився Федя, вилетіло з-під нього і збило з ніг конопатника.
— Кінець, тонемо! — заверещав Луїс і, скочивши на ноги, кинувся вгору по трапу.
Новий поштовх — Луїс зірвався. Охаючи і потираючи забитий бік, конопатник жалібно заголосив:
— Який же я дурень! Казала мені мати: «Зостанься, не їдь, хіба тобі погано в дона Гарсіласо?» Так ні, не послухав, розбагатіти захотів. Тепер буду на дні морському акул годувати…
Знову відчинився люк. З потоком води з'явився Доменіко. Побачивши Луїса, він розлютувався.
— Якого дідька тут стовбичиш?! Тебе навіщо послали в трюм? Обшивку оглянути, а ти тут теревені розводиш. Ходімо! — і Доменіко, знявши ліхтар, став пробиратися до носа. За ним, тримаючись за перегородки, нехотя поплівся Луїс.
Час від часу вони спинялися і прислухались.
— Щілина! — раптом тривожно вигукнув Доменіко. — Щілина!
Крізь тріщину в обшивці стрімко надходила вода. Доменіко й Луїс намагалися законопатити щілину. їм допомагали Федя й Ніанг. Проте вода, хоч і повільно, продовжувала прибувати. Плавали, погойдуючись, якісь ящики, ганчір'я, чиїсь старі черевики…
Небезпека подесятерила сили, і щілину врешті-решт удалося затулити.
— Ви, герцог, побудьте тут, прислухайтесь, — промовив Доменіко, — а ми з Тюленем подамось нагору.
Тільки тепер Федя відчув, що остаточно вибився із сил. Паморочилось у голові, підступала нудота, нило в спині.
А шторм не затихав, і Кудряшеві здавалося, що цьому кошмарові не буде кінця.
Буря шаленіла всю ніч. Тільки на світанні шторм нарешті затих. Змучений і виснажений, Федя піднявся на палубу. Тепер каравелу важко було впізнати. На щоглах зламало декілька рей. Більше за всіх постраждала грот-щогла. Ураганний вітер зірвав грот-стеньгу і грот-брам-стеньгу, пошматував ванти. Сумний вигляд мала кормова надбудова. На ній знесло перила, кормовий ліхтар… Дві гармати зникли безслідно, і там, де вони стояли, в борту зяяли здоровенні діри. Дісталося й акростолю: різьблену фігуру Нептуна розкололо навпіл.
Поволі розвіялись хмари, і на небі знову засяяло сонце. Тільки мертва хвиля нагадувала про недавній шторм.
Похмурий, без камзола, в пошматованій на грудях сорочці, капітан стояв біля компаса, спираючись на свою незмінну палицю. Коло нього, як завжди, тупцяв Доменіко.
— Що, сеньйоре Дієго, цілий він? — кивнув він на компас.
— Цілий то цілий, от тільки чи правильно показує? — з сумнівом промовив Дієго. — Поклич Адальберто, хай перевірить.
Капітан повернувся до Феді:
— Ось, герцог, помилуйтесь, — театральним жестом обвів він рукою довкола себе. — Бачите, в що перетворилась каравела? Ви ж знали про шторм і не попередили мене! І ось маємо… Добре, що ще самі вціліли!
Федя сторопів. Ну, тільки подумати! Виявляється, він ще й винен!
— А ви ж не повірили мені! — вигукнув Кудряш. — Хай тепер милується ваш пройдисвіт Гуго!
— До речі, а де Гуго, іржавий якір йому в бік? — гаркнув капітан. — Доменіко, давай його сюди!
Матрос стяг з голови капелюха.
— Гуго загинув… Альфонсо мені розповів, що сам бачив, як старого змило за борт.
— Туди йому й дорога, негідникові! — капітан щосили стукнув палицею об палубу. — Будь я тричі проклятий! Навіщо тільки повірив старому ослові?
— А я ж казав вам, що його високість герцог мав рацію, — з ледве вловимим докором промовив Доменіко. — От і вийшло…
— Що ти мелеш? Коли ти мені говорив таке? — обурився Дієго.
— Я… я хотів, — пролепетав Доменіко, — та не встиг… Ви б однаково мене не послухались…
— Дивись мені,— погрозив кулаком Дієго. — Теж порадник знайшовся!.. Але цей негідник Гуго хитрюга — і тут викрутився, — процідив він крізь зуби. — Знав же, коли втонути. Та трясця з ним: собаці — собача смерть! Шкода тільки, що немало грошей з мене витяг на всякі там мензурки та реторти…
З люка в трюмі показалась голова Педро.
— Восьминоже, — гукнув його капітан, — коли поставиш нові реї і стеньги?
— Думаю, до вечора впораємось.
— Гаразд. А потім візьмешся за борт. — Він повернувся до Кудряша. — Ідіть, герцог, до каюти. Тут вам робити зараз нічого…
Федя й Ніанг не впізнали каюти. Все було мокре й поперекидане догори дном. Хвилі порозбивали вікна, зірвали двері, і вони тримались на одному завісі. Клітку з папугою перекинуло і занесло в глухий куток.
Забачивши Федю, папуга настовбурчив пір'я, розправив крила і гортанно прокричав:
— На абордаж, на абордаж! Давай вина, шельмо!
Ніанг поставив клітку на місце і взявся наводити лад у каюті.
Барометра на стіні не виявилось. Федя знайшов його під ліжком, з розбитим склом. Уцілів тільки футляр, стрілки й механізм поділись невідомо куди. Хлопчик журно похитав головою: шкода, що він не сховав барометр у рюкзак. Тепер уже нічим буде завбачати погоду. Треба сказати про це капітанові…
— Ніанг, я на хвилинку вискочу на палубу, а коли вернусь, допоможу тобі,— Федя рушив до дверей і тут раптом угледів себе в дзеркалі. З несподіванки він відсахнувся. На нього дивився хлопчик з сумними карими очима. Скуйовджений чуб стирчав на голові, ніс загострився. Губи запеклись, на правій щоці синець. На лобі здоровенна гуля. Ноги подерті, в синцях, сорочка чорна від бруду, штани збоку розпанахані…
«Невже це я? — сумно подумав Кудряш. — Як же я змінився за ці дні! Обріс, весь у грязюці. Ґудзики на сорочці з м'ясом повідривані… Оце так мандрівник! Побачили б зараз мене тато й мама… — Він важко зітхнув: — Так, нелегко тобі, Федю, доводиться в шістнадцятому столітті… І це тоді, коли ти користуєшся привілеями коронованої особи, живеш у капітанській каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… А це ж тільки початок. Що буде далі? — Федя відігнав від себе невеселі думки. — Ат, поживемо — побачимо…»
Він вибіг на палубу. І в цей час з носової надбудови боязко визирнув… Гуго.
Дієго, коли побачив його, позеленів від злості. Алхімік позадкував, та грізний капітанів окрик зупинив його.
— Так ти, виявляється, живий, іржавий якір тобі в бік!
Гуго впав навколішки і дико по-вовчому завив; голова його засмикалась.
— Змилуйтесь! Простіть! Я все робив і робитиму для вас! Мені вже недовго лишилося жити на білому світі! Клянусь перед лицем смерті, що зроблю вас…
— Досить! — вигукнув капітан. — Я не бажаю тебе більше слухати. — Доменіко, тягни його до реї!
Доменіко схопив алхіміка за комір. Гуго не борюкався і тільки пронизливо верещав, благаючи про милосердя.
— А втім, стривай, Доменіко, — махнув палицею капітан. — Ми забули, що Гуго як алхіміка слід повісити на позолоченій шибениці і в камзолі, всипаному блискітками, — капітан вдавано нахмурив лоба. — Що ж нам робити? Нема в нас ні того, ні іншого… Чи, може, ти підкажеш, Гуго? — він душив у собі сміх. — Яку смерть наворожили тобі твої зірки?
— Змилуйся! Пожалій! Я ще знадоблюсь тобі!.. — благав астролог, але Дієго вже відвернувся від нього. — Ваша милість! — у відчаї крикнув Гуго. — Вислухайте мене! Я не встиг сказати… Я одержав!..
— Що ти одержав? — капітан замахнувся палицею і навідліг ударив нею алхіміка. Той дико заверещав.
— Я одержав філософський камінь! У вас буде золото, купи золота! Тільки змилуйтесь! Дайте мені один тиждень, тільки один тиждень, і я зможу добувати золото з чого завгодно — з міді, свинцю, заліза, навіть з морської води! Всього тиждень!..
Капітан стояв мовчки, потім повернувся до Феді.
— А ви, герцог, могли б добути з води золото?
Кудряш згадав розмову з батьком про колосальні скарби океану, про розчинені в його водах хімічні елементи, запаси яких вимірюються мільйонами і мільйонами тонн…
— Взагалі-то золото у морській воді є,— повагавшись, сказав Федя.
— Справді? — зрадів капітан. — А чому б, ваша милість, нам з вами не взятись за його видобуток?
Від такої пропозиції хлопчик мимоволі розгубився. Він не знав, що відповісти. Відмовитись? Але хтозна, як сприйме це Дієго? Він же може подумати, що Федя нещирий, що він знає секрет добування золота, але не хоче його розкривати… А може, згодитись? Зробити, як Ходжа Насреддін, який узявся навчити грамоті ішака і попросив для цього в еміра двадцять років? Через два десятки років або емір помре, або ішак, або сам Насреддін…
— Взятись то можна, — задумливо промовив Федя, — але ж потрібне обладнання, різні реактиви, прилади…
— Прекрасно, герцог, кажіть, що треба, я все дістану…
— Але врахуйте: діло це нелегке і тривале. Перший зливок золота я одержу десь років через… років через двадцять…
— Двадцять! — жахнувся капітан. — А раніше не можна?
Федя заперечливо похитав головою.
— А я добуду золото за тиждень! Всього за тиждень! — вигукнув Гуго, якого все ще тримав Доменіко. — Замкніть мене на замок, поставте варту, тільки дайте тиждень часу! О, ви не пожалкуєте! Я збагачу вас!
Тінь вагання пробігла по обличчю капітана. Не дивлячись ні на кого, він подумав уголос:
— А може, спробувати? На той світ я можу відправити його і через сім днів… Гаразд, — махнув рукою Дієго, — ще раз повірю, але це вже востаннє. Даю тобі не сім, а п'ять днів. — Він стукнув палицею. — Сьогодні що в нас за день?
— Вівторок, — підказав Доменіко.
— Так от у суботу опівдні ти покладеш мені на стіл золото…
— Спасибі, спасибі! — розкланявся Гуго і, задкуючи, сховався в носовій надбудові.
Каравела нагадувала будівельний майданчик. Цюкали сокири, дзижчали пилки. Одні матроси зашивали вітрила, інші залатували пошкоджений борт. Кілька чоловік під керівництвом Педро ремонтували грот-щоглу..
Габріель з перев'язаною головою порався біля вогнища. Угледівши хлоп'ят, він підкликав їх до себе.
— Як самопочуття, ваша високість? — спитав він у Феді.— Гірка наша доля моряцька. Недарма кажуть у народі: хто в морі не бував, той горя не видав… Уже скільки штормів довелось пережити, — Габріель похитав головою, — а один затямив на все життя… Давно це було. Ще був я хлопчиком, як ось Ніанг. Наше сільце містилось на березі моря, за сто ліг від Валенсії… Мої родичі з діда-прадіда ловили рибу і батько теж. Я також змалку був рибалкою, а згодом подався в моряки… Одного разу пішов я з братами й матір'ю зустрічати батька. День стояв такий, що ліпшого й не придумаєш — сонечко світить, пташки щебечуть, дерева всі цвітуть. Було це навесні. І море тихе-тихе… Вже вдалині з'явились рибальські човни. Попереду—батьків. Човни підійшли до берега так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. — Габріель зітхнув. — І раптом… раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Зненацька стемніло. Подув страшенний вітер, та такий, що мене жбурнуло на пісок і поволокло. Я вдарився головою об дерево і знепритомнів… Вже коли опам'ятався, побачив матір у сльозах… Дізнався: всі рибалки, і мій батько, потонули… А в селі шторм позривав дахи, з корінням повивертав дерева. Немало людей і на березі загинуло… Довго тоді плакало село. Багато позоставалось сиріт і вдів. Нас шестеро було в матері, я найстарший. Пішов працювати, щоб родина не вмерла з голоду… Почувся голос Адальберто: