— Алюміній. В нас його добувають…
— Ха-ха-ха! Добувають… — зареготав Гуго. — Де добувають?! Я об'їздив усю Європу, викладав в університетах! Останні дванадцять років читав риторику, астрологію, богослов'я в Сорбонні і…
— Стривайте, стривайте, — обірвав його Адальберто, пильно подивившись на Гуго. — Де ви сказали були останні дванадцять років?
Суперечка з алхіміком давно привернула увагу матросів, і на палубі зібрався чималий гурт. Адальберто обвів поглядом присутніх.
— В цей час я протягом двох років був у Сорбонні лиценціатом на кафедрі риторики, але сеньйора Гуго там не бачив.
— Що? Що? Лиценціатом? Ха-ха-ха! — засміявся алхімік. — Ви тільки подумайте, який нахаба! З таким же успіхом, шановний метре Адальберто, кожен може заявити, що носив докторську шапочку з китичкою!.. Ти нікчемний самозванець!
На подив Феді, Адальберто нічого не сказав, мовчки повернувся і зник у носовій надбудові.
— Бачили? — переможно вигукнув Гуго. — Ха-ха-ха! Злякався самозванець! В нього ще вистачає нахабства сперечатися зі мною!
Тепер алхімік переніс вогонь на Федю. Він став ображати його, як тільки міг.
Тим часом з надбудови знову з'явився Адальберто.
— Ось, — розгорнув він перед Гуго пергамент. — Тут чітко написано, що я лиценціат Сорбонни. Тепер попрошу показати ваш документ.
— Я не зобов'язаний перед тобою відчитуватись! — вереснув Гуго. — Я не вірю твоєму документу! Він фальшивий!
— А ти покажи, покажи.! Чого там! — почулося з усіх боків.
— Я… у мене вкрали… ні… Мене пограбував розбійник у Мадріді і все до нитки забрав. Але мене й без того знають у Європі! Я доктор…
Гуго ще щось говорив, та вже не можна було розібрати, слова його потонули в загальному реготі моряків.
— Нікчеми! Пігмеї! — крізь гамір вигукував алхімік і, задерши високо голову, попростував до своєї каюти.
Ніанг підняв руки догори і закружляв у танці, наспівуючи щось гортанне.
— Ми перемогли! — вигукнув негр. Очі його радісно блищали. — Який я радий, що ви, сеньйоре Адальберто, і ти, Федю, перемогли Гуго!
— Так, сьогодні ми його взяли на абордаж, — кивнув пілот. — Думаю, надовго затямить цей день. А ще вранці святкував перемогу.
— Про його перемогу мені б і хотілось поговорити, — сказав Федя. Тепер він не мав жодних сумнівів, з ким Адальберто.
— Федю, — шепнув Ніанг, — нас же можуть підслухати… Краще в іншому місці.
— Що, така важлива розмова? — насторожився Адальберто. — Тоді прошу до мене. Там ніхто не заважатиме.
У невеликій каюті Адальберто було повно книг. Пілот звільнив місце для Феді й Ніанга на скрині, а сам примостився на вузенькому ліжку. Повідомлення про змову він зустрів поблажливою посмішкою, яка ніби говорила:
«Ох ці хлопчиська! Чого тільки не придумають!» Та в міру того, як Федя наводив усе нові й нові докази, посмішка зникла. Адальберто слухав уважно. Обличчя його стало суворим.
— Шкода, що ви впустили ступку, — покрутив головою пілот. — Як же ми тепер доведемо, що Гуго ошуканець, та ще й, крім того, разом з Педро готує змову? Власне, ніяких доказів у нас нема. Дона Дієго я добре знаю. Ще вчора він, можливо, й повірив би нам, але сьогодні, після золотої платівки, навряд…
— Що ж робити? — нахмурив брови Федя. Нелюдський крик Гуго пронісся по каравелі.
— Вкрали! Вкрали ступку! І філософський камінь украли!
Всі мимоволі перезирнулись. Першим заговорив Кудряш.
— Повірте, сеньйоре Адальберто, каменя я не чіпав. Узяв лише ступку. Гуго заявляє, що вкрали камінь, щоб відтягти час. Виходить… — Федя з досадою поморщився, — виходить, я ще й допоміг йому…
— Не вішайте носа, герцог, — підбадьорив Адальберто. — Якось обійдеться. А зараз ходімте. Залишатись тут не можна, ще впаде підозра на нас. Зробимо вигляд, що нічого не знаємо.
…Дієго уважно слухав Гуго і, коли той скінчив, запитав:
— Ти уважно оглянув каюту?
— Обнишпорив усюди! Нема ні ступки, ні філософського каменя.
— Ходімо до тебе, ще раз подивимось.
На палубі зібралася вся команда. Всі мовчки ждали наслідків. Нарешті з'явились Дієго й Гуго.
Капітан обвів присутніх важким поглядом. Він був блідіший, ніж звичайно.
— Серед вас є негідник, — мовив Дієго. — Щойно в його: каюті,— він показав палицею на Гуго, — вкрали ступку і філософський камінь… Даю на роздуми три хвилини. Я до тебе звертаюсь, негіднику! Якщо ти повернеш ступку і камінь, обіцяю зберегти тобі життя. Клянусь у цьому святими євангеліями! Якщо ж я сам знайду… а я знайду! — він різко стукнув палицею, — то такі тортури придумаю тобі, що ти благатимеш про смерть!
Запанувала напружена тиша. Тільки чути було, як важко дихають матроси.
Федя почував себе кепсько. Він намагався не дивитись на капітана, боячись, що очі зрадять його. На душі було тривожно. Здавалось, ще секунда-друта, і Дієго здогадається про все.
— Час минув! — стукнув палицею капітан. — Попереджаю востаннє, рахую до трьох. Раз… два… три!.. Хуан, Доменіко і ти, Адальберто, обшукайте всю каравелу від трюму до клотика і від кормового ліхтаря до акросто-ля! Всім залишатись на місцях! Хто зрушить з місця, — він вихопив з-за пояса пістоль, — дістане кулю в лоба!
Наперед ступив Гуго.
— Сеньйоре Дієго, пробачте мені, але вислухайте всю правду. Ви потураєте синові сатани… — всі, мов по команді, подивились на Федю. Було ясно, кого має на увазі астролог. — І ось вам наслідки. Він викликав бурю, яка ледве не потопила нас! А тепер знищив своїми сатанинськими заклинаннями мій філософський камінь і ступку.
Кульгаючи, Дієго підійшов до Феді.
— Що ви на це скажете?
Вже не було звичного у звертанні до Кудряша «ваша високість» або «герцог». І, очевидно, не випадково. Федя ясно відчув, яка велика небезпека нависла над ним. Страх охопив його, скував думки. Він розумів, що треба щось говорити, обов'язково говорити, але не знаходив потрібних слів. Невідомо, як би все обернулось, коли б не Адальберто.
— Сеньйоре Дієго, — озвався він, — ви мене знаєте не перший рік. Не раз ми з вами дивилися смерті в лице, бували у всяких бувальцях. І ви могли переконатися, що я ні разу не підводив вас…
— Стривай, Адальберто!
— Ні, послухайте! На правах вашого друга скажу: Гуго засліплений ненавистю до герцога, і він втрачає розум, як бик під час корриди, коли забачить червоний плащ. Ви самі не раз про це казали. Звинувачення Гуго безпідставні. Навіщо герцогові знищувати ступку і філософський камінь? Припустимо, що він син сатани, як це нам намагається втовкмачити «шановний» доктор без документів. Тоді герцог знищив би не тільки ступку і камінь, а й самого Гуго. Хіба це важко для диявола? Одне заклинання…
— Не слухайте його, сеньйоре Дієго! — переповнений люттю, вигукнув Гуго. — Хіба не бачите, що Адальберто зачарований!
— Не галасуй! У мене й без твого крику голова йде обертом. 1 ти, Адальберто, помовч. Я сам розберуся!
Та капітанів окрик не спинив пілота.
— Усе це нікчемні вигадки Гуго! Ступку і філософський камінь він сам викинув, а нас водить за носа! Платівка підкинута!
— Як це? — не зразу збагнув капітан. Заверещавши від злості, алхімік вчепився
в Адальберто. Гнів надав йому таких сил, що Адальберто, який не чекав нападу, впав на палубу. Не так просто було Хуанові і Доменіко відірвати від пілота Гуго, що шкрябався, як кішка.
В алхіміка почався нервовий припадок. Він рвав на собі волосся, одежу, плакав, качався по палубі. Знеможений, він затих, і тільки плечі конвульсивно здригалися.
— Віднеси його в каюту, Доменіко, дай вина і пильнуй! — наказав капітан.
Матрос кинувся виконувати наказ. Дієго нервово кусав нігті. Він пройшовся по палубі раз і вдруге, зиркаючи то на Адальберто, то на Федю.
— Мгу-у… — прогув капітан. — 3 цим золотом почалась така сама історія, як і з бурею, — Дієго спинився перед Адальберто. — Гуго каже одне, ви з герцогом інше. А вирішувати мушу я сам… — і ніби відповідаючи на свої думки, вигукнув — Але ж я на власні очі все бачив! І ви, герцог, теж були зі мною. Чому тоді не сказали, що Гуго дурить мене?
У Феді майнула думка: взяти та й розповісти всю правду, а там будь, що буде… Але де певність, що капітан повірить? Спробуй знайди ступку на дні океану! А інших доказів немає. Хитро придумано, нічого не скажеш. До ступки додав ще свій міфічний камінь і вийшов сухим з води…
— Якщо Гуго добув філософський камінь, то добуде його і вдруге, сеньйоре Дієго, — відповів Федя. — Так що даремно ви тривожитесь. А ступка — взагалі дурниця, її може замінити будь-яка посудина, — а сам подумав: «Навряд, щоб у Гуго була ще одна ступка з секретом. А якщо є — тим краще. Я його зразу викрию».
— Гм, у ваших словах є рація. Звісно, Гуго, звинувачуючи вас, перебрав міру, але й ти, Адальберто, не далеко від нього відійшов. Я не вірю, що Гуго сам себе обікрав. Будемо шукати, а там побачимо… Хуане, катай у трюм! А ти, Адальберто, в носову надбудову. Корму я огляну сам. І врахуйте, — потряс він палицею, — ніхто ні з місця!
Дієго розчинив двері, пригнувши голову, сховався в тольді. Феді стало жарко: там же фотоапарат, ліхтарик, листівки. Наче прочитавши його думки, Ніанг шепнув:
— Не бійся, я сховав так, що ніхто не знайде…
Спочатку з тольди нічого не було чути. Потім щось загриміло, почулось капітанове: «Іржавий якір тобі в бік!» — і знову тихо. Серце у Феді неспокійно билося. Нарешті з тольди, лаючись, виліз Дієго.
— Цей гультіпака Хуан тольду на свинюшник перетворив!
У Кудряша відлягло від серця. Капітан нічого не знайшов. Зрозуміло, не знайшли ступку та злощасний «філософський камінь» і Адальберто та Хуан.
— Хоч би цей камінь трохи більший був, — бурчав Дієго, — а то хіба помітиш таку дрібноту?
— Може, обшукати команду? — запропонував боцман.
Пропозиція сподобалась, і капітан сам, не довіряючи нікому, обшукав матросів. Ледве скінчився обшук, як Лауреано, що ніс вахту на спостережному майданчику грот-щогли, закричав:
— Земля! Справа по борту земля!
Каравела ожила. Одні подалися на ніс, інші полізли на ванти, щоб краще розглядіти землю, за якою давно скучили.
З каюти вибіг пілот. За хвилину він уже був поряд з Лауреано на спостережному майданчику.
— Гей, Адальберто! — задерши голову вгору, гукнув капітан. — Що там видно?
— Острів, — відповів пілот і, спустившись із щогли, сказав, розводячи руками — Не розумію, звідки він тут узявся? У цих широтах на портулани ніякого острова не нанесено.
— Виходить, ми перші його відкрили! — сказав капітан. — Треба нанести його на портулани і дати назву.
— Давайте, сеньйоре Дієго, назвемо його, хе-хе-хе, на честь герцога! — запропонував Луїс, що крутився поруч.
Федя почервонів як рак. Йому було незручно, він став заперечувати, але капітанові сподобалась пропозиція Луїса.
— Годиться! — підхопив він. — Непогано звучить: острів Герцога Променистеанського! Як ти гадаєш, Адальберто?
— Вдала назва.
У Феді все аж співало всередині. Звичайно, ліпше було б назвати острів Федора Кудряша, проте й так добре.
Каравела змінила курс і повним ходом помчала вперед. Тепер Федя вдивлявся з особливою увагою. Спершу він побачив тільки невелику цятку, яка з кожною хвилиною збільшувалась. Та ось уже на обрії вималювалась вузька синювата смужка.
А тим часом Дієго наказав зарядити гармати і озброїти матросів. Він побоювався, що на острові можуть бути тубільці.
Каравела все ближче й ближче підходила до землі. Ось уже стало видно низькі берегові виступи, скелі. На тлі бірюзового неба темним силуетом підносився конус вулкана з немовби обрубаною вершиною.
Відкриття острова на якийсь час відволікло Дієго від невеселих думок. Та скоро він знову згадав про філософський камінь і ступку. Повторно обшукали все довкола, але, як і слід було чекати, нічого не виявили.
Похмурий, злий Дієго подався до каюти Гуго. Після цих відвідин настрій у нього помітно покращав.
— Старому вже ліпше, — сказав він Адальберто. — Обіцяє, що через місяць одержить новий філософський камінь. Та якщо я знайду того мерзотника, що вкрав у мене камінь, — Дієго скрипнув зубами, — я його четвертую!
Слухаючи капітана, Кудряш думав про своє: неправильно він вчинив, що сховав у тольді фотоапарат, ліхтарик і листівки. Навіщо було це робити? Адже в його рюкзак Дієго навіть не зазирнув.
Вибравши зручну хвилину, Федя разом з Ніангом забрав речі з тольди і поклав назад до рюкзака.
…Вечоріло. Спалахнули перші яскраві зірки.
Боячись, щоб каравела не сіла на мілину або не наскочила на рифи, капітан віддав наказ прибрати вітрила і кинути якір.
Дехто з матросів уже зібрався було вирушити на острів, але Дієго категорично заборонив.
— Зачекаймо ранку. Більше страждали… Якщо ж кому забажалося, щоб його стріскали людоїди чи хижі звірі,— будь ласка, затримувати не буду.
…Всі давно поснули, один Федя не стуляв очей. Він вдивлявся в темряву, де лежала загадкова земля, так несподівано, з легкої руки Луїса, названа островом Герцога Променистеанського. Навколо панувала тиша, тільки чувся тихий плескіт води, що билася об борти каравели. Вже вкотре Федя ставив перед собою запитання: чим же скінчиться оця його незвичайна одіссея? Одні думки мимоволі породжували інші. Згадалися рідні, школа, друзі…
Раптом з острова долетів якийсь страхітливий крик. «Схоже на мавпу-ревуна, — подумав Кудряш. — А втім, хто його зна? Можливо, ягуар або ще якийсь звір. Може, на цей острів ще не ступала нога людини… А що, як раптом він заселений? І живуть там племена тубільців? От би потрапити туди, побродити серед пальм, побувати в джунглях… Адже тут тропіки — хіба зрівняєш джунглі з нашими лісами, де одні сосни та берези і, крім зайців, їжаків і білок, ніякої звірини не зустрінеш! А птахи… Тут, напевно ж, є і папуги, і колібрі. Завтра обов'язково попрошусь у Дієго, щоб дозволив мені сісти у перший баркас. А зараз спати…».
Та не встиг Федя рушити з місця, як помітив Гуго. Після історії із ступкою Кудряшеві зовсім не хотілось зустрічатися з алхіміком, і він шмигнув за грот-щоглу. Гуго постояв, подивився на зорі, озирнувся кругом і вернувсь до каюти.
«Чого це він виходив? — подумав Федя. — Мабуть, гороскоп для Дієго складає».
Хлопчик почекав ще трохи і пішов до себе. На палубі покотом спали матроси. Задушлива тропічна ніч повиганяла їх із трюму, з надбудови. Переступаючи через сонних, Федя добрався до каюти. Йому пощастило. Ліхтар, що блимав на грот-щоглі, погас. «Ніякої дисципліни! Каравела біля острова, можливий напад, а вахтові сплять. Он і ліхтар заправити забули…»
Каюта так нагрілася за день, що навіть уночі в ній було жарко. «Ні, тут не заснути, піду краще на ніс. Тільки візьму ліхтарик, а то ще, чого доброго, наступлю на когось».
Ввімкнувши ліхтарик, Федя став обережно пробиратись на ніс каравели. Одні матроси хропли, хтось протяжно стогнав, хтось бубонів у сні… Це був Педро. Він лежав, широко розкидавши руки. Кудряш мимоволі відсахнувся, обійшов стороною свого ворога. І тут промінь ліхтарика освітив носову надбудову. Федя остовпів. На дверях надбудови, у правому верхньому кутку виднівся астральний знак риби!
«Так ось чого виходив Гуго!» — пронеслось у Фединій голові. Вони з Ніангом ні на годину не залишали Педро і Гуго без нагляду, та ніяких ознак, які свідчили б, що змову підготовлено, встановити не вдалося. А Педро й Гуго, виявляється, не дрімали, діяли так тихо, що навіть невідомо, хто з екіпажу підтримує їх… Але чому Гуго вирішив почати заколот сьогодні?.. Ага, здається, ясно! Він пообіцяв капітанові через місяць одержати філософський камінь, хоч добре розуміє, що це дурниця, що йому ніколи не вдасться добути золото з морської води. Зникнення ступки, звичайно, насторожило алхіміка, він здогадується, що за ним стежать і боїться, що його викриють. Єдиний вихід для нього — зчинити бунт. І момент якраз підходящий: каравела стоїть біля острова, частина команди, а можливо, й капітан, зійде на берег, і Педро та його спільникам неважко буде захопити «Улюбленця Нептуна».