«Що робити? Треба порадитись… Кого першого розбудити — Адальберто чи Ніанга? — і він вирішив: — Піду до Адальберто, а по дорозі зітру знак, щоб Педро його не побачив».
Федя підкрався до дверей і, затамувавши подих, прислухався. Гуго не спав. З його каюти падала вузька смужечка світла і долітав тихий скрегіт. Тут же, біля порога, спав Доменіко. Серце в хлопчика сильно калатало… Він дістав носову хустинку і, ставши навшпиньки, швидко стер умовний знак. Зачувши кашель Гуго і човгання кроків, Федя відскочив від дверей і тут же вирішив змінити свій план: він розбудить спочатку Ніанга, а вже той хай піде до Адальберто. Навіть якщо Ніанга й перестріне Гуго, це не викличе в нього підозри.
Освітлюючи собі шлях ліхтариком, Кудряш подався до капітанської каюти, щоб розбудити негра.
Зненацька нічну тишу прорізав крик, та такий, що у Феді все обірвалось усередині.
Кудряш мав рацію. Таємниче зникнення ступки не в жарт налякало Гуго. Він губився в здогадах, хто і навіщо це зробив. І не сама пропажа лякала. Гуго боявся, що ступка може бути використана проти нього. Якщо відкриється секрет ступки, Дієго ніколи не простить обману. Тому алхімік вирішив, що єдиний вихід у нього зараз — заколот. Тільки він може усунути небезпеку, що нависла над ним.
Ледве каравела кинула якір, як Гуго поквапливо вийшов з каюти, сподіваючись зустріти Педро. Але Доменіко сприйняв буквально капітанів наказ не спускати з алхіміка очей і йшов за ним по п'ятах. Варт було Гуго пройти на корму, як і Доменіко з'явився тут же. Гуго поліз у трюм — і матрос, мов тінь, за ним. Алхімік зрозумів, що від Доменіко йому не відкараскатись, і вернувся в каюту.
Через якийсь час він знову спробував зустрітися з Педро, і знову невдало… Стемніло. Гуго потихеньку прочинив двері, визирнув — нікого не видно. Тоді він навшпиньках прокрався в каюту Педро. Але того там не виявилось. Алхімік хотів піднятись на палубу, та почув позад себе насмішкуватий голос Доменіко:
— Даруйте, сеньйоре, ви забули замкнути свою каюту. Боронь боже, ще щось скоїться, тоді дон Дієго три шкури з нас спустить…
Ноги в Гуго підкосились, і він, схопившись за серце, понуро поплівся назад. Зачинившись на засув, він тихо проклинав свого непрошеного охоронця, злився на Педро, що той сьогодні навіть не зволив підійти до нього.
— Не вірю, щоб у Педро не знайшлось хвилини перемовитись зі мною, — бурмотів собі під ніс Гуго. — А може, він злякався і надумав зрадити? Коли так, то він дуже помиляється. Не вигорить у нього нічого. Що б не сталося, ми тепер зв'язані однією вірьовочкою. Або разом будемо святкувати перемогу, або вкупі відповідатимемо. Мені втрачати нічого…
І тут він згадав про астральний знак. Звичайно, це вихід! Педро побачить знак і вже обов'язково підійде поговорити.
Тепер Гуго заспокоївся. Геть сумніви! Все буде гаразд.
Він заявив Доменіко, що голодний, і попрохав принести вечерю. Доки той ходив, Гуго намалював на дверях знак…
Марно намагався алхімік заснути. Думки, одна тривожніша за іншу, не давали йому спокою. Що буде завтра? А раптом не вийде? Може, передчасно затіяв він цю ризиковану гру? Дієго небезпечний, ой, який небезпечний!
Гуго здригнувся, коли зачув той самий крик, що так налякав Федю. Він нашорошено прислухався. Знову відчайдушний крик, тупіт ніг по палубі, лайка, стривожені голоси.
— Молодець Педро! Зразу змикитив! Зчинив-таки бунт! — зрадів алхімік. — Тепер тільки б усе щасливо скінчилось! — він упав навколішки перед іконою, прочитав коротку молитву. Потім схопив кинджал і пістоль. Зараз його місце біля Педро, він мусить допомогти порадою, підбадьорити моряка своєю присутністю.
Гуго вибіг на палубу і розгубився. Де ж Педро? І взагалі несхоже на бунт.
Войовничий запал алхіміка миттю зник. Похапцем засунувши за пояс кинджал і пістоль, він прикрив їх полами плаща. (На каравелі ніхто не знав, що в нього є зброя. Ще, боронь боже, побачать, почнуть питати, звідки та навіщо?) Він вирішив з'ясувати, що ж врешті-решт сталося, хто це кричав?
Гуго зовсім занепав духом, коли побачив Дієго цілим і неушкодженим.
— Альфонсо! — гукнув капітан. — Ти чого горланиш, як божевільний? Поясни, що сталося?
Вигляд у Альфонсо був жалюгідний. Очі від страху полізли на лоба, зуби дрібно цокотіли. Шморгаючи широким носом і заїкаючись, Альфонсо став розповідати:
— Стою на вахті… Тільки-но перекинув ампольєти, як у вічі вдарило якесь страхітливе світло… Я так і обімлів… Дивлюся — багатоголовий дракон!.. З крилами!.. — матрос перехрестився.
—Іржавий якір тобі в бік! — вилаявся капітан. — Ти, мабуть, заснув, і тобі приснилося!
— Це я спав?! — вдарив себе в груди Альфонсо. — Клянусь усіма святими, очей не стулив!
«Який дракон? — щиро дивувався Федя. — Я тут, на палубі, вже з годину і нічого такого не бачив. Вигадує Альфонсо… Але чому він так страшно кричав, що його настрахало?»
Тим часом Альфонсо, трохи оговтавшись від переляку, розповідав морякам, що оточили його:
— Морський дракон накинувся на мене. Я вихопив шаблюку і хотів відрубати йому голову, та він тут же викинув з пащі здоровенний клубок вогню. Коли б я не відскочив, зостався б від мене один попілець…
Слабкий ліхтар ледве освітлював настрахані обличчя. Розповідь про морського дракона не в жарт схвилювала матросів. Альфонсо ж, відчуваючи себе героєм події, усе говорив і говорив. Фантазія його працювала нестримно, і пригода з драконом обростала все новими й новими приголомшливими подробицями. Спершу в чудовиська було нібито дві голови, потім стало три… п'ять… З такою ж дивовижною швидкістю зростав і розмах крил. Нарешті Альфонсо дійшов до того, що став запевняти, ніби дракон схопив його своєю пазуристою лапою, обпік гарячим подихом, але він устиг ударити шаблюкою по одній з десяти голів чудовиська…
— Це, мабуть, такий дракон, як той, про якого розповідав боцман, — зауважив хтось.
Гуго потихеньку відійшов убік і проскочив у свою каюту. Федя непомітно подався за ним.
— Дракон? — почув Кудряш бурмотіння алхіміка. — Добре! Буде вам дракон, — і Гуго зловтішно хіхікнув.
«Що він надумав?» — промайнуло в Кудряша. Він припав до щілини в дверях, за якими на засув зачинився Гуго.
Хвилину, другу алхімік стояв, роздумуючи, а потім пробурмотів:
— Чи варто це робити? Може, не треба? Ні,— зітхнув він, — так буде надійніше…
Федя отетерів. Гуго схопив сокиру і одним ударом вибив раму. Потім став поквапливо жбурляти у вікно колби, мензурки. За ними полетіли в море жаровня, лійки, казан, мідний таз… Не пожалів Гуго і біблії в шкіряній оправі з великими срібними застібками. Секунду повагавшись, він став бити посуд, лишивши від нього купу скалок. Та й на цьому він не зупинився: сокирою потрощив крісло, стіл, скриню, зірвав із стіни і подер на шмаття карти зоряного неба.
Кудряш не вірив своїм очам. Нащо він це робить? Збожеволів, чи що?
Засапавшись, Гуго спинився, перевів подих і промимрив задоволено:
— Чудово… Все має прекрасний вигляд.
Алхімік зірвав з голови капелюха і викинув у вікно, пошматував на собі плащ. Бухнувшись на підлогу, він став качатися від стінки до стінки, а потім підвівся і подряпав собі щоки та, зціпивши зуби, кілька разів навідліг ударив себе кулаком по обличчю, його старання дали наслідки. Праве око підпухло, під лівим з'явився здоровенний синець. По відвислих зморшкуватих щоках Гуго текли рясні сльози… Вигляд він мав жахливий. На якусь мить Феді навіть стало по-справжньому жаль алхіміка.
— Та-ак, — протяг Гуго, — тепер я їх обкручу круг пальця. На мою вудочку ще й не такі попадались, як Дієго…
Несподівано алхімік розігнався і, виставивши голову, вдарився об стінку каюти. На голому, як коліно, черепі миттю набігло дві гулі. Гуго помацав їх рукою.
— Здається, трохи перестарався, — поморщився він. — Ну, та нічого… Тепер можна й на палубу. — Відкашлявшись, він відчайдушно закричав: — Рятуйте! Рятуйте! До мене! Допоможіть! — і, відчинивши двері, притьмом вибіг з каюти.
Федя ледве встиг відскочити вбік. На щастя, в темряві Гуго не помітив його.
— Ряту-уйте! Допоможіть! — вибігши на палубу, не переставав кричати алхімік.
Він спіткнувся і впав, як підкошений. Увага всіх миттю переключилась на Гуго.
З наказу Дієго його підняли і посадили на барило. Вигляд Гуго вразив матросів.
— Що сталося? — не приховуючи хвилювання, спитав капітан.
— Води-и… води-и… — ледве чутно пролепетав алхімік.
Хтось простяг мідний коряк з водою. Тремтячими руками Гуго взяв коряк і, цокочучи зубами, жадібно випив.
— Хто тебе так розмалював?! — ахнув боцман.
Федя з неприхованою цікавістю спостерігав, що буде далі, яку чергову підлоту вчинить Гуго.
Кілька секунд алхімік мовчав. Він сидів похнюплений із заплющеними очима і тільки зрідка стогнав. Випивши ще води, немовби з останніх сил, уривчасто став розповідати:
— Вночі… я не спав… ох, як болить… — потер він правий бік. — Нарешті скінчив роботу… Перший зливок… золота… найвищої проби… був готовий… Ой-ой-ой, во-ди-и… Голова закрутилась…
— Що ж трапилось? Кажи швидше! — почулося з різних боків.
— Що ви причепились до людини? — почувся співчутливий голос Педро. — Хіба не бачите, в якому він стані?
Тихіше, не галасуйте мов навіжені! — прикрикнув Дієго. — Говори далі, Гуго.
Тільки-но я зібрався… до вас із зливком… і тут… ох-ох-ох…
— Де зливок, де? — подався наперед Дієго. Кажи мерщій, не муч!
Гуго знову опустив голову, став валитися на бік.
— йому погано! Він знепритомнів! — підтримуючи алхіміка, вигукнув Педро.
Капітан повернувся до боцмана. — Хуане, дай йому мадери, хай оклики.
Боцман розвів кинджалом зуби Гуго і влив йому в рот вина. Алхімік повільно розплющив очі.
— Де я? — прошелестів він.
— Ти тут, на каравелі,— нетерпляче промовив Дієго, — і говорив про золото…
— Ага, згадав… Я добув філософський камінь… потім золото… Загорнув зливок у замшу… і тільки-но взявся за ручку дверей… як у вікні з'явилась голова величезного дракона… Ох… потім простяглась лапа… в лусці, з кігтями… Дракон схопив мене… кинув на підлогу… поволік до вікна… хотів проковтнути, а я… я вирвався і прибіг сюди… Ой-ой-ой, що там у каюті… не знаю…
«Ну й негідник! — покрутив головою Федя. — Отаке придумати! Звалить все на дракона, тільки б виграти час…»
— Чули? — переможно вигукнув Альфонсо. — А ви мені не вірили!
Обличчя капітана набуло стурбованого вигляду.
— Тепер бачу, що ти, Альфонсо, не брехав.
Він звелів озброїти матросів, зарядити гармати і приготуватись відбити напад дракона.
— Де ж зливок? — спитав Дієго в алхіміка. — Де?
— Не знаю… він зостався там… — через силу махнув Гуго рукою в бік носової надбудови, — у моїй каюті… якщо… Якщо тільки дракон його не забрав…
— Доменіко, і ти, Габріелю, — наказав капітан, — біжіть у каюту Гуго, заберіть мій зливок!
Та обидва матроси не рушили з місця. Обличчя в них перекосились від страху.
Дієго грубо вилаявся і, стукнувши палицею, повторив наказ. Проте й це не подіяло. Моряки не наважувались зайти до каюти алхіміка.
— Боягузи кляті! — вигукнув капітан і наказав принести ще два пістолі.— Підемо з тобою, Хуане! Спустись у трюм і візьми пару списів.
—І мені прихопи списа, — сказав пілот, — я теж піду з вами.
Федя підійшов до Адальберто і стиха промовив:
— Я б хотів з вами поговорити. Є важливі новини.
Вони попрямували до бізань-щогли.
— Прокляття! — вилаявся Адальберто, спіткнувшись об канат. — Темрява така, що нічого не видно.
Федя ввімкнув ліхтарик. І тут знову почувся істеричний крик:
— Дракон! Дракон!
— Де? Де? — переполошились матроси. — Де дракон?!
— Бережіться! Він позад вас!
Федя впізнав голос Альфонсо і став водити ліхтариком по каравелі, розшукуючи таємниче страховисько, яке так налякало команду. «Може, й справді дракон напав на корабель? — розгублено подумав Кудряш. — Тільки ж драконів нема в природі…»
Луїс, збивши з ніг Альфонсо, шмигнув у трюм. За ним кинувся Педро. Альфонсо, рачкуючи, заліз за баркас. Габріель, немов мавпа, подерся по вантах на щоглу. А Гуго, ноги якого задерев'яніли від жаху, так і закляк на барилі, наче приріс до нього.
Зненацька бахнув постріл, за ним другий. Над вухом Кудряша просвистіли кулі. Хлопчик упав на палубу і загасив ліхтарик.
— Що ви робите? Не стріляйте? Це не дракон! Це в герцога такий холодний вогонь! — закричав Адальберто»
Дієго сердито накинувся на Федю:
— Ще трохи, і я застрелив би вас! Навіщо вам спало на думку лякати нас? Ваш недоречний жарт міг сумно скінчитися. — не приховуючи обурення, мовив капітан, опускаючи вниз пістолі, з яких ще курився димок.
— Я не збирався нікого лякати, а тим паче жартувати, — заперечив Федя. — Це звичайний ліхтарик, щоб освітлювати дорогу, і він зовсім не страшний.
На доказ своїх слів він увімкнув ліхтарик і став приставляти собі до обличчя, до рук, дав потримати Ніангові.
Тепер і Дієго посмілішав. Він узяв у Ніанга ліхтарик.
Посмілішали і матроси. З неприхованою цікавістю вони наблизились до Феді.
— Герцог, чому ви не показали мені холодний вогонь? Це ж у сто разів краще за чарівні палички! — і раптом капітан злякано крикнув: — Подивіться: холодний вогонь погас!
Та виявилось, що нічого страшного не сталося. Просто Дієго випадково зсунув важілець.
— Нічого подібного в своєму житті я не зустрічав, герцог! — з заздрістю вигукнув Дієго. — Якщо ваша ласка, хай цей холодний вогонь буде викупом за вас. І, клянусь честю, більше ніяких претензій до вашого найяснішого батька я не пред'явлю! Ви згодні?
Кудряшеві нічого не залишалось, як дати згоду. Відмовся він, Дієго все одно забрав би ліхтарик.
Ніколи ще Федя не бачив капітана у такому захваті. Сміючись від щастя, він скеровував яскравий промінь то на одного, то на іншого матроса. Ті жмурилися, злякано затуляли обличчя руками. Коли ж Федя показав, що в ліхтарику є зелений і червоний світлофільтри, які міняли колір проміння, захопленню капітана не було меж.
— Герцог, я теж хочу зробити вам подарунок! — і він удруге подарував Феді Ніанга.
Дієго підійшов до алхіміка.
— Так як же все це розуміти, милий сеньйоре? — глузливо і з погрозою спитав він. — Ніякий дракон на вас не нападав. Просто йолоп Альфонсо спросоння злякався холодного вогню… Але якщо дракона не було, як же, шановний, вийшло, що він проник у твою каюту? Га? — і, не чекаючи відповіді, гнівно скінчив — Ти дуриш мене! Ти одержав золото, сховав його, а тепер киваєш на дракона! Кажи негайно, куди подів зливок?
Дієго звіз курок і направив пістоля на Гуго.
— Я не знаю, що бачив Альфонсо, — спокійно відповів алхімік. — але на мене напав дракон. В цьому неважко переконатись. Огляньте мою каюту, і ви побачите, що я правий.
—І огляну! Зараз же піду туди! — Дієго рішуче попрямував до каюти Гуго. Слідом за ним — Адальберто і матроси.
Штовхаючи один одного, вони стовпились біля дверей. Більшість зосталась за порогом і тому мусила задовольнятись повідомленнями, які надходили від щасливців, що прослизнули услід за Дієго.
— Ну, що там? — допитувались нетерплячі.— Справді є сліди дракона?
— Тут сам дідько нічого не добере! — вигукнув Луїс, що зумів одним із перших протиснутись у каюту. — Все потрощено, перевернуто, кругом шматки скла…
Капітан і Доменіко, що допомагав йому, згори донизу обнишпорили каюту алхіміка, але зливка так і не знайшли.
— Сеньйоре Дієго, — висловив припущення Адальберто, — мабуть, у нього є тайник. Ми так сто років шукатимемо і нічого не знайдемо. Нехай Гуго сам покаже.