І знімки будуть чудові. Чого варте лише хоч би одне фото красеня муфлона! Як нелегко було Феді підкрастися до нього: полохливий гірський баран обережний і недовірливий…
Вечоріло. Сонце сховалось за пасмом гостроверхих скель. Після виснажливої спеки дихнуло приємною свіжістю і прохолодою.
Євген Михайлович подивився на годинника.
— Пора нам, Федю, і на спочинок.
Вони вибрали невелику мальовничу галявинку, що ховалася серед старезних світло-сірих буків. Кілька хвилин — і вже напнуто намет.
Федя пішов по воду, а коли вернувся, обережно несучи два повнісінькі казанки, батько розклав багаття..
Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Дарма що від нього злегка тхне димом — так навіть краще. Дим надає якогось особливого, неповторного при-і паку. А картопля, спечена у вугіллі й попелі,— що може бути смачніше! Недарма ж ще в далекі двадцяті роки з ентузіазмом оспівувала її дітвора — «піонерів ідеал»… Хай пригоріла котрась картоплина, взялася чорнотою, а інша не спеклась, та хто ж зважає на це? Візьмеш її гарячу, перекидаєш з руки в руку, студиш, а від неї такий аромат, що тільки слинка котиться, аж млосно стає…
А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, а коли хочете, й наполегливості,щоб скип'ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти хапаєш перекладину, на якій висить закіптявілий казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рота запашний солодкий чай. Але що це?
Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, падає в багаття. Тільки біла пара заклубочилась догори, сердито шипить вугілля, мов кепкує з тебе, незграби. Кінець усьому—чаю нема! Засмучений і спантеличений, береш ти порожній казанок і, вимастивши сажею руки, плентаєшся в темряві до струмка.
А згодом, сидячи біля затишного тріскотливого багаття, ще довго згадуватимеш, кепкуючи з себе, як, спотикаючись об коріння дерев, продирався крізь кущі шелюги до води, як повернувся на галяву, де твої товариші вже встигли роздмухати вогонь, і, мов у нагороду за все це, сьорбаєш із кухлика пахучий, чудовий чай…
* * *
Непомітно підкралася ніч. Все небо всіяли зорі. Тут, на півдні, вони були якісь великі і незвично яскраві. Усе довкола поринуло в таємничий морок. Невтомно тріщали цикади, звідкись здалеку долинув басовитий гудок пароплава.
Тремтяче полум'я багаття вихоплювало з темряви то густий чагарник, то полотно намету. Федя підкинув у вогонь сухого смолистого галуззя. Війнуло жаром, хлопчик мимоволі відсунувся. Зненацька, порушивши тишу, хтось різко прокричав і так само раптово замовк.
— Хто це, тату?
— Сова-неясить.
У небі промайнула падуча зірочка. Федя провів її очима, зітхнув.
— А скажи, тату, — замислено мовив він, — буде колись такий час, що люди літатимуть до зірок, як ми з Києва до Сімферополя?
— Буде, Федюню, колись буде. Тепер наука, мов той реактивний літак, мчить уперед з надзвуковою швидкістю. — Батько замовк. — Пам'ятаю, ще як був я таким, як ти, бачив фільм «Космічний рейс»… А втім, назви точно не пригадую. Так от у цьому фільмі герої вирушають у космічну подорож. Як зараз бачу велетенську ажурну естакаду, і по ній мчить ракетний поїзд… Автором сценарію чи, може, консультантом був сам Костянтин Едуардович Ціолковський. Тоді, в тридцяті роки, мені, хлопчиськові, ідеї Ціолковського здавалися далекою мрією. Мені здавалося, що мине ще багато, багато десятиліть, а може, й століття, перш ніж здійсниться те, що показували у фільмі.
Згори донісся розмірений рокіт моторів. Поблискуючи зеленим і червоним вогниками, над горами пролетів літак. Батько й син мовчки провели його поглядом.
—І ось четверте жовтня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, — знову заговорив Євген Михайлович. — На орбіту вийшов наш перший штучний супутник Землі. А через місяць — другий. Ти ще малий був, не пам'ятаєш. В ті дні усі виходили на вулиці, коли супутник мчав над Києвом. Нам з мамою пощастило — ми бачили, як пролітав супутник: над самою головою по нічному небу промчала невеличка яскрава цятка. Ой, що тоді було! Від радості люди кричали, махали руками… Та навіть тоді я не думав, що мине всього якихось три з половиною роки і перший космонавт Юрій Гагарін зробить свій легендарний рейс навколо планети. Ти знаєш, це було дванадцятого квітня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року.
— Як жаль, що загинув Юрій Гагарін, — зітхнув Федя.
— Що ж поробиш, праця космонавта нелегка, пов'язана з багатьма. небезпеками… Усяке може статися і в космосі, і на Землі.
Батько дістав вуглинку з багаття і припалив цигарку.
Якийсь час мовчали.
— А правда, тату, космонавти чимось схожі на Колумба і Магеллана? — мовив Федя. — Так само першими прокладають шляхи… Може б, і мені стати космонавтом? Тільки ні,— хлопчик рішуче труснув головою. — Я твердо вирішив стати моряком. Щоправда, плавання тепер такі…
— Які?
— Ну як тобі сказати? Пливеш і все наперед знаєш, ось тут тобі, будь ласка, мис Горн, а тут ревучі сорокові… Тут течія Куросіво… Там дмуть мусони, а там пасати… Ось Гавайські острови, Маршаллові, Каролінські, Маріанські або Фолклендські… Словом, усі материки давно відкрито, нема незвіданих морів, кожен острівець… та що острівець! Атол і той нанесений на карту, має свою назву. Вся Земля сходжена-переходжена, досліджена вздовж і впоперек… Інша річ — Місяць, туди б махнути! Відкрити щось цікаве, невідоме. Здорово! Уявляєш, як звучить: кратер Федора Кудряша, хребет Кудряша… — розмріявся Федя. — Е-ех, не поталанило мені! Доки я виросту, люди побувають і на Марсі, її до Венери злітають. Може, й усю Галактику облетять!
— А ти уявляєш собі, що таке Галактика? — глянув на Федю батько. — Це щонайменше сто п'ятдесят мільярдів зірок. Щоб перелетіти Галактику з краю в край, світловому променеві потрібно сто тисяч років. А ти знаєш, яка. швидкість світла — триста тисяч кілометрів за секунду! Тисячоліття минуть, доки люди дослідять Галактику… Я в твої роки теж мріяв стати знаменитим мандрівником — моряком або пілотом…
— Невже? — здивовано подивився на батька Федя. — Чому ж ти не став?
— Захопився іспанською мовою. Але любов до подорожей, до зміни місць залишилась, напевно, на все життя… А книжок про мандри скільки я перечитав! І про Амундсена, і про Сєдова, і про Шмідта, і про Пржевальського, Арсеньєва, Семенова-Тянь-Шаньського…. І теж мені здавалося в юні роки, що надто пізно я народився і на мою частку нічого не залишилось… А ти поглянь, що робиться зараз навкруги. Люди штурмують атомне ядро, розбивають його на скалки, вивчають елементарні частинки. Люди здійснюють грандіозне будівництво, змінюють до невпізнанності Сибір, Далекий Схід. Вічна мерзлота, тріскучі морози, а люди добувають нафту, газ, проводять високовольтні лінії, кладуть нафто-й газопроводи. Скільки завдань і проблем, ставить перед нами буквально кожен день! Ось ми з тобою говорили про космос. Там на нас чекають нечувані відкриття, про які ми зараз навіть уявлення не маємо…
Євген Михайлович підкинув сушняку в багаття. Яскраве полум'я метнулось догори, застрибало, бухаючи білим димом та розсипаючи червоні іскри.
— Ти, мабуть, чув про академіка Володимира Опанасовича Обручева?
— Так, — жваво відгукнувся Федя, — я читав його «Плутонію» і «Землю Санникова».
— Так от академік Обручев, надзвичайно енергійна людина, славетний геолог і мандрівник, вже незадовго до своєї смерті звернувся до молоді з листом-заповітом. В ньому він писав про проблеми, які треба розв'язати людству в третьому тисячолітті. Він казав, що людина мусить жити довго, щонайменше сто п'ятдесят — двісті років, природа дала їй на це повне право. Але для цього треба ліквідувати всі хвороби, винищити мікробів, які передчасно зводять у могилу мільйони й мільйони людей. Це — грандіозне завдання для медицини. Наступна проблема — приборкання сил природи, енергії сонця, вітру, підземного тепла, треба примусити їх служити людям… Знешкодити остаточно й назавжди стихійні лиха: урагани, повені, вибухи вулканів, землетруси… А які чудові перспективи відкрилися б перед людством, коли б навчились ми, як радив покійний Обручев, керувати погодою і кліматом! Сидить собі оператор за пультом і регулює вітри. Де треба, створює ясну погоду, а куди треба, насилає дощ або сніг.
— А навіщо сніг? — спитав Федя.
— Буває і в ньому потреба. От кілька років тому в французькому місті Греноблі відбувались зимові Олімпійські ігри, а тут — на тобі, снігу зовсім нема. Довелося машинами привозити сніг із гір… Та це, зрештою, дрібниця: ігри можна перенести і в інше місце чи па інший час. Візьми, наприклад, наші північні райони — Якутію, Таймир, Чукотку, пониззя Обі, Єнісею… Тундра, болота. Спробуй, доберись туди влітку, коли все розгасне. А в надрах же сховані незліченні багатства — алмази, золото, рідкісні кольорові метали, нафта, вугілля… Тільки взимку й можуть туди ходити автомашини. їм то й потрібен холод, щоб заморозити траси.
— Еге ж, — додав Федя, — он навіть метробудівці заморожують грунт, коли, прокладаючи тунелі, зустрічають по дорозі плавуни…
— А так… Тепер візьмемо хімію. Ми вже вміємо виготовляти нові матеріали, яких не піала природа. Та цього мало. Треба навчитись, як писав Володимир Опанасович, виготовляти в штучний спосіб усі відомі на Землі речовини, аж до білків. А поряд з цим освоїти і пристосувати для життя всі незручні райони — гори, пустелі, болота, тайгу, можливо, навіть морське дно… Ти розумієш, як багато потрібно зробити? От хоч би Світовий океан. Чи багато ми знаємо про нього? Дуже й дуже мало. На сьогодні астрономи мають карту зворотного боку Місяця, а от у моряків досі нема детальної карти дна Світового океану. І нині ще величезні простори морського дна лишаються загадкою для вчених. По-суті, людина ще не проникла в глибини океанів. Та ти й сам це добре знаєш: атомний підводний човен занурюється всього на п'ятсот метрів, а середня глибина океану…
— Три тисячі вісімсот метрів, — сказав Федя.
— От-от. Хіба ж нецікаво дослідити морські глибини?
— Доки я виросту, — похмуро потяг своє Федя, — і там побувають…
— Ах, облиш, — махнув рукою Євген Михайлович, — вистачить на твій вік і романтики, і відкриттів — була б охота. Гадаю, на сьогодні досить розмов. Погасимо вогонь і спати.
Ранок був напрочуд гарний. Ажурні мереживні хмари ліниво, мов нехотя, повзли по небу. Сонце тільки-но визирнуло з-за жовтих скель, і трава, ще мокра від роси, переливалася коштовним камінням.
Ледь помітна стежина петляла серед буків і грабів. Стовбури дерев обвивала густа павутина плюща і дикого винограду. Чорні дятли перелітали з дерева на дерево та, ховаючись у густому листі, знай вистукували своє одноманітне — тук-тук-тук.
Федя здригнувся: з-під його ніг вилетіла сіренька пташка. Вона відлетіла за кілька кроків, сіла на пеньок, кумедно потрушуючи хвостиком.
— Тату, хто це? — спитав Федя. Налякана його голосом, пташка пурхнула і зникла в густому підліску.
Стежина вивела Кудряшів до струмка, що весело дзюрчав між камінням. Сіра ящірка, що примостилася на осонні, злякано шмигнула у тріщину великого, оброслого мохом валуна. Федя хотів було спіймати її, та де там!
Через струмок перейшли по кладці — двох старих, почорнілих від негоди дошках.
За струмком ліс погустішав. У повітрі стояв дух вогкої землі і прілого листя. Але ось ліс скінчився і мандрівники несподівано для себе спинилися біля пасма скель. Високо над ними кружляли великі чорні птахи.
— Грифи поживу шукають, — пояснив батько.
В ту хвилину, мовби на підтвердження мого слів, один із грифів відстав від зграї і, описавши кілька великих кіл, стрімко шугнув униз на напівзгорнених крилах.
Сів він порівняно недалеко на скелю зі зрізаною вершиною, що нагадувала трапецію. «Зо два кабельтови до нього, не більше», — Відзначив про себе Федя. Євген Михайлович звичним рухом відкрив футляр «Зоркого».
— Дозволь мені, тату, — попросив Федя.
Батько не перечив. Поправивши за спиною рюкзак, хлопчик обережно став підкрадатися до грифа. Ось уже й скеля. Правду кажучи, зблизька гриф мав не вельми привабливий вигляд. На довгій, голій шиї трималась непомірно велика голова з хижим дзьобом. Федя націлився фотоапаратом, та гриф, мабуть, помітив хлопчика і незграбно зашкутильгав, волочачи крильми, а потім перелетів на іншу, сусідню скелю.
Стрибаючи з каменя на камінь, пробираючись через осипи, Федя подався за ним. Тепер він був особливо обережний. Але гриф, ніби кепкуючи з хлопчика, знову злетів і всівся на верховітті самотньої сосни.
«Ну стривай же, — стиснув кулаки Федя, — від мене ти не втечеш!»
Він знову став підкрадатись. Одначе клятий гриф, видно, зовсім не мав бажання позувати перед фотоапаратом. Він махнув крильми і перелетів далі — на гостроверху скелю.
Погоня затяглася. Федя пройнявся бажанням будь-що сфотографувати грифа, а той, перелітаючи з місця на місце, заводив його все далі й далі, в гірську глухомань.
Зненацька хлопчик спинився над краєм глибокої ущелини. Круті схили її вкривав густий чагарник. Подекуди виднілись чорнувато-сірі стовбури кримських сосон, на гілках стриміли великі шишки.
Різкі уривчасті звуки, схожі на гавкіт собаки, почулися збоку в чагарях. Що це? Федя насторожився, схопив під ногами суху сучкувату гілку. З собакою жарти погані.
Гавкання затихло. Хлопчик озирнувся. Навколо ні душі, і гриф кудись зник: щойно сидів на вершечку скелі, а тепер тільки порожне місце. От тобі маєш — сфотографував!
Знову гавкання, але тепер уже ззаду, за спиною, і зовсім близько, Федя різко обернувся і завмер від подиву. Оце так пощастило: недаремно забрів так далеко! Перед ним були козулі.
Вожак стада, старий козел, труснув головою і загавкав, ну, зовсім, зовсім, як собака. «Он хто, виявляється, гавкав!» — усміхнувся Федя і миттю зробив один знімок, другий, третій. Тут козел зачув небезпеку і тривожно крикнув. Усе стадо щезло в зелених хащах.
Засунувши два пальці в рота, Кудряш протяжно засвистів навздогін.
Тепер можна було й повертатись: знімки є, та ще й які! Тато буде радий… А грифа, грифа він ще встигне сфотографувати.
…Федя вже з доброї півгодини пробирався поміж камінням, і за його розрахунками давно мав вийти до скель, де лишився батько. Рюкзак за плечима ніби поважчав, хотілося, пити. А скель усе не було й не було.
Федя обдивився навкруги — якась незнайома місцевість: бурелом, суха вигоріла трава. Ні, тут він не був, це вже напевно. Хлопчик пройшов ще кроків з двісті. Перед ним простяглось круте урвище. Чудасія, та й годі! Збився з дороги і де — в Криму! Не в сибірській дрімучій тайзі, а в Кримських горах… Ну та нічого, головне — спокій і витримка.
«Спробую зорієнтуватись по сонцю, — вирішив Федя. — Коли ми вийшли до скель, сонце тоді було… А де ж воно було? Спокійно, спокійно… Ми підійшли до струмка, і сонце било мені у вічі… Ну, звичайно ж! Я ще окуляри одяг. Значить, ішли ми на схід, тобто на ост, — поправив себе хлопчик. — Де в нас зараз схід? Ага, ясно. Мені треба на норд. В дорогу, капітане Кудряш! Повний уперед!»— і Федя, насвистуючи веселу пісеньку «Капітане, капітане, усміхніться», закрокував уперед.
Він проминув бурелом і вийшов на стежку. Вона в'юнилася серед кущів шипшини, на яких червоніли вже майже стиглі ягоди. Скоро почався молоденький дубняк.
Невелика галявина — і потяглися зарості диких груш.
Неспокій знову закрався у Федине серце. Щось не туди він прямує…
— Та-ату-у! Та-ату-у! — склавши рупором долоні, протяжно загукав хлопчик і прислухався.
У відповідь тільки розкотиста луна.
— Еге-ге-ей! — уже стривожено закричав Федя.
І знову лише. луна.
Куди ж подівся батько? Тепер Кудряш уже не йшов, а біг, важко відсапуючись. Стежка привела на вимощену диким сірим камінням дорогу. Мабуть, по ній давно не ходили й не їздили, бо вона вся позаростала травою. Обабіч стіною стояли сизаві будяки, реп'яхи, кропива…
Федя розгублено зупинився. Куди йти? Вліво? Вправо?
Він ще раз погукав батька, але марно. «Піду праворуч, — вирішив хлопчик. — Кудись же приведе ця дорога».
…Ось удалині забовваніли якісь будівлі. «Мабуть, санаторій чи будинок відпочинку, — зрадів Федя і прискорив ходу. — Дивно тільки, що нікого не видно».