Ні, це був не санаторій. Перед Федею з'явилась фортеця, оперезана почорнілою від часу зубчастою стіною з вузькими бійницями, майданчиками.і вежами. Впадала в вічі центральна з них — кругла, висока, багатоярусна, облицьована сірим каменем. Поряд була менша вежа — квадратна, цегляна.
На центральній вежі герб: дві схрещені шпаги і квітка лотоса. Нижче — якесь міфічне чудовисько з оленячими рогами. Фортецю було обнесено глибоким ровом, що наполовину обсипався та позаростав чагарником.
Оце так знахідка! Федя аж підскочив від захвату. «Певно, генуезці побудували… Можливо, про цю фортецю нічого не знають археологи?»
Хлопчик схопив фотоапарат. Спочатку він сфотографував усю фортецю, потім кожну вежу окремо. «Герб, про герб не забути».
Кудряш підійшов ближче, до самого рову. Через нього вів підйомний міст, що висів на чавунних іржавих ланцюгах. Вхід у фортецю йшов через центральну вежу. Під круглою аркою вціліла тільки одна половинка кутої залізом брами.
Цікавість гнала хлопчика вперед. Він зайшов у фортечний двір, вимощений великими кам'яними плитами, що пообростали мохом.
Зі щілини між плитами виповзла сіра бридка гадюка, і Федя злякано позадкував. Він ледве не впав, спіткнувшись об позеленіле мідне кільце, оздоблене вигадливим східним візерунком. Кільце мало в поперечнику сантиметрів десять-дванадцять.
«Візьму його на пам'ять», — подумав Кудряш і простяг руку.
Кільце не піддавалось. Федя схопив його обома руками і став викручувати. І тут зненацька заскрипіло, загуркотіло і кам'яна плита повільно опустилася вниз.
«Тайник! — промайнуло в хлопчиковій голові.— От здорово!»
Він став навколішки над ямою, зазирнув усередину. Темно, нічого не видно, в ніс ударило пліснявою і гниллю. Федя дістав з рюкзака ліхтарик, увімкнув його. В підземелля вели дерев'яні сходи.
Не вагаючись, хлопчик став спускатися по слизьких дошках. Десять… п'ятнадцять… двадцять… — рахував він східці, а сходам, здавалось, не буде кінця.
Аж ось спуск скінчився. Над головою — низьке склепіння, яке підпирали масивні восьмигранні колони. «Іти далі чи, може, повернутись? — на хвилинку задумався Кудряш. — Тато ж, мабуть, розшукує мене… А втім, я швидко — тільки гляну краєм ока і назад».
Кроки гулко відлунювали в похмурому підземеллі. Доводилось раз по раз нагинати голову. Між колонами висіло павутиння, по стінах повзали стоноги.
Дорогу перепинила велика, кована міддю скриня. Віко її, на Федин подив, відчинилось легко. У скрині лежала шкатулка з червоного дерева з інкрустаціями. Хлопчик ледве підняв її — така вона була важка. «Мабуть, якісь коштовності, цікаво глянути». Кілька хвилин він морочився біля шкатулки, але марно. Відчинити її не вдалося.
«Гаразд, візьму з собою, коли вертатимусь назад», — вирішив Кудряш.
Підземний хід круто повернув уліво, і тут Федя мимоволі позадкував. На лобі виступив холодний піт, по спині поповзли мурахи: прямо перед ним лежав кістяк, поряд з ним зім'ятий шолом, круглий щит і уламок меча. Тут же — іржаві лицарські лати.
«Мабуть, тут генуезці билися за шкатулку, — подумав Федя. — Скільки ж років минуло відтоді? Сто?.. Де там сто — більше!»
Пробираючись понад краєм стіни, хлопчик пішов далі.
Підземелля поширшало. Тепер стеля була вже високо над головою. Стіни, облицьовані полірованим рожевим мармуром, переливалися у світлі ліхтарика. Це вже був не коридор, а великий зал. Підлога, викладена кольоровими плитками, лежала, наче гігантський павичів хвіст. У центрі було підвищений, мов естрада; на ньому бронзова постать воїна зі списом.
Над Федею, попискуючи, пролетів кажан, далі другий. Хлопчик мимоволі зіщулився. І тут його увагу привернули двері.
З мелодійним дзвоном двері відчинились, Федя зайшов у невелику овальну кімнату. В глибині виднілась ніша. В ній розпластав могутні крила срібний орел із смарагдовими очима. З його дзьоба тонкою цівкою стікала вода.
Федя, що давно вже відчував спрагу, дістав з мішка порожню баклажку. Та тільки-но він підставив її під струмінь, як води не стало.
«От лихо, невже не тектиме більше?» — скрушно подумав хлопчик і відвів руку з баклажкою. І в ту ж мить з орлиного дзьоба знову потекла вода. Кудряш хутчій підставив баклажку — води наче й не бувало!
«Що за нісенітниця! — здивувався Федя. — Заворожена вона, чи що? Ану спробую ще».
Та й цього разу нічого не вийшло. Обурений, Федя схопив орла за дзьоба і щосили потряс його. І в ту ж мить у напівмороку блиснули смарагдові очі птаха, випромінюючи яскраво-зелене світло. Кімнату осяяла багряна заграва. Федя відчув, як підлога стрімко втікає з-під ніг. «Що сталося? — з жахом подумав він. — Куди мене несе? Як я виберуся звідси?»
Якась невідома сила все швидше й швидше несла Федю вниз. Над головою щось тріщало, скреготіло. Повітря ставало задушливим, дихати було все важче і важче. Кров шугала в голову, тіло вкрилось липким потом. Перед очима попливли червоні кола…
Мимо пролітали стіни з якимись загадковими знаками, написами. Потім промайнули вогняні римські цифри: XIX… XVIII… XVII… XVI… «Що це значить? — намагався збагнути Кудряш. — Де я?» — і він знепритомнів.
…Свідомість повернулася так само швидко, як і зникла. Федя підвівся, намагаючись згадати, що з ним сталося. Віддалік мерехтіло слабке тремтливе світло. Хапаючись руками за липкі, оброслі мохом стіни, хлопчик непевною ходою рушив на світло. Ноги були важкі, мов поналивалися свинцем, серце калатало, в голові усе ще макітрилось…
Він згадав, що в термосі є кава і розв'язав рюкзак. Гаряча запашна кава додала йому сили.
Сяк-так Федя дістався до виходу і мимоволі зажмурився-від яскравого денного світла. Перед ним була схожа на підкову морська бухта, затиснута двома скелястими мисами. До моря з плюскотом збігала невеличка гірська річечка.
Мляві хвилі неквапливо лизали пісок. Над бухтою пролетіла зграя гострокрилих куцохвостих буревісників.
Федя присів на теплий ніздрюватий камінь. Солонувате морське повітря поволі зганяло втому і кволість.
Сонце хилилось до заходу. З-за скелястого мису, трохи накренившись на лівий борт, вийшов трищогловий парусник з низькими бортами. Корпус його чимось нагадував горіхову шкаралупу. Широкий біля днища, він звужувався догори. На кормі і на носі виднілись надбудови.
Забувши про все, Федя схопився на ноги. Каравела, справжнісінька каравела! Ну, звичайно ж: такелаж, рангоут, вітрила, — все як у справжньої! На фок-щоглі чотирикутний парус. Поверх нього—прямокутний марсель…
А каравела все ближче і ближче. Ось уже чітко видно на носі акростоль — дерев'яну різьблену фігуру бога морів Нептуна. Над двоярусною кормовою надбудовою, поряд з ліхтарем, майорить білий трикутний прапор із зеленим хрестом…
«Зовсім, як у Колумба!» — подумав Федя.
Каравела лягла на правий галс. Матроси, спритно видершись на реї, згорнули вітрила. Розмотуючи ланцюг, заскрипів кабестан. Здійнявши султан бризок, в море плюхнувся якір.
Від каравели відчалив човен. Гребці налягли на весла, і човен помчав до берега.
Вигляд матросів здивував Федю. Привертав увагу моряк у бордовій сорочці і блискучому мідному шоломі з шишаком, що нагадував каску пожежника. Поряд з ним на веслах сидів матрос у чорній куртці, розшитій золотими позументами, і низько насунутому на очі чорному капелюсі. Третій — у хвацько пов'язаній на голові жовтій хустці і синій сорочці. Четвертий був у всьому чорному. За рулем сидів голий до пояса бородань у білому тюрбані.
Заскрипівши днищем об гальку, човен ткнувся носом у берег. Матроси взяли на плечі барила і подалися до річечки, що плюскотіла, вливаючись в море.
В човні залишився бородань у тюрбані.
«Видно, кіно знімають, — вирішив Федя. — От здорово! Цікаво, що це буде за фільм? Мабуть, щось із часів Колумба або Магеллана… А може, про піратів? Ну звичайно ж! І каравелу спеціально збудували, і самі он у середньовічні костюми вирядились. Добре, що я зустрів їх, — підкажуть, де я зараз. Легше буде тата відшукати».
Скинувши на плече рюкзак, Федя мерщій подався до човна.
Затулившись від сонця рукою, бородань дрімав. Обличчя його від правого ока до рота перетинав сизаво-багряний шрам. У лівому вусі була велика, у формі півмісяця срібна серга. Голі волохаті груди вкривала татуїровка. Чого тільки там не було! І сирени, і наяди, і тритони, і крилатий морський дракон, і каравела, що мчала на хвилях, і якорі та схрещені шпаги…
На жовтому шкіряному поясі з мідною пряжкою в піхвах, оздоблених коштовним камінням, — кривий турецький ятаган. Шовкові шаровари такі брудні і засмальцьовані, що навіть важко було сказати, який колір мали вони спочатку. На ногах червоні без підборів сап'янові чув'яки із загнутими догори носками.
Правду кажучи, Федя спершу аж злякався, та, згадавши, що перед ним артист кіно, промовив:
— Добридень, дядю!. Даруйте, що потурбував вас… — хлопчик не знав, як краще почепити. — Розумієте, тут така річ… Ми з татом подорожуємо… Я хотів сфотографувати грифа…
Бородань нехотя розплющив одне око і сердито втупився в Федю. Той зніяковів і вже збирався було ще раз вибачитись, але тут бородатий вилаявся по-іспанськи.
— Чорт забирай! — вигукнув він. — Я тільки-но було задрімав, а ти, негіднику, розбудив мене!
Його лайка прозвучала так природно, що Федя з захватом подумав: «Заслужений артист, щонайменше, а може й народний. Оце так гра! Прямо як справжній середньовічний морський вовк».
Бажаючи показати, що йому зрозуміла мова моряка, Кудряш промовив, уже по-іспанськи:
— Пробачте, дядю, але я хотів…
— Ха-ха-ха! — загримів бородань. — Скільки блукаю по морях-океанах, а тільки оце дізнався, що нечистий послав мені небожа! Ха-ха-ха! — І поманив пальцем: — Ану, лишень, підійди до мене, племінничку!
Федя, усміхаючись, підійшов до човна. Несподівано бородатий скочив з місця і міцно вчепився хлопчикові в плече.
— Хвала святій Мадонні! Не забуває грішника Педро! Гарна здобич припливла до моїх рук. Не менше п'яти золотих дублонів дадуть на ринку рабів! Буде за що промочити горлянку!..
— Дядю, мені боляче! — закричав Федя, на очах його виступили сльози. — Що ви робите? — він спробував вирватись, але бородань підняв його в повітря і кинув на дно човна.
Від болю і образи хлопчик заплакав і спробував вискочити з човна, та дужий удар жбурнув його назад. Вдарившись головою об борт, Федя знепритомнів.
…Кудряш опам'ятався і розплющив обважнілі повіки. Руки, скручені конопляною вірьовкою, затерпли. Голова і плече нестерпно боліли.
— Дивись, Педро, ожила твоя здобич! — почув він хрипкий голос. Говорили по-іспанськи.
— Признатися, ха-ха-ха, я вже побоювався, що плакали мої грошенята. Клянусь святою Мадонною, якби цей шолудивець не прочумався, я викинув би його за борт. Непогана закуска для акул, ха-ха-ха!
— А коли хлопчисько сподобається Кривому, тоді що?. Відбере як негреня…
— Каррамба! Ні, цього разу таке йому не вдасться. Так просто здобич я нікому не віддам. Згадай, тоді, коли я роздобув негреня, мене тіпала клята пропасниця. Кривому повезло: я тоді лежма лежав…
«Це не артисти! — жахнувся Федя. — Тоді хто ж вони? І чому весь час розмовляють по-іспанськи?»
Човен пристав до борту каравели. На носі, трохи нижче фігури бога морів, Кудряш прочитав напис іспанською мовою «Улюбленець Нептуна».
— Гей! — крикнув бородань. — Позасинали, іроди, вино смокчете чи в кості ріжетесь?
Через борт каравели перехилився товстун у потертому зеленому кафтані, що був одягнений просто на голе тіло. На голові синій ковпак. Втупившись маленькими очицями, що позапливали від жиру, він позіхнув і, чухаючи груди, ліниво спитав:
— Чого горланиш, контрмаестре? «Контрамаестре… контрамаестре… Стривай, це ж за часів Колумба так називали корабельних майстрів!»—Феді стало душно. Думки попереплутувались у голові.
Минуло кілька хвилин, а на палубі все ще ніхто не з'являвся.
— На твоєму місці, Педро, — мовив один матрос, — я гарненько провчив би цього Тюленя, щоб був повороткіший…
— Ти ж знаєш, Альфонсо, що від моїх кулаків у його пащеці вже не один зуб вилетів. Луїса давно б час підвісити до реї, та тільки нема в нас іншого конопатника.
Тим часом з'явився товстун Луїс і з ним двоє заспаних матросів. Вони спустили за борт мотузяну драбину і линву, якою швидко повитягали на палубу барила з водою.
Педро, зваливши на плечі Федю, піднявся па каравелу і, важко сопучи, кинув його на бухту просмолених канатів. Коло них швидко зібрався натовп. Поява Феді викликала загальну зацікавленість. Одні дивилися на хлопчика як на зайду з іншого світу, інші вже встигли помацати Федині черевики, штани, куртку, піонерську краватку…
Луїс хотів було зазирнути в рюкзак, та Педро стукнув його по потилиці:
— Не твоя пожива, не чіпай. Посипались запитання:
— І де ти роздобув, Восьминоже, оце опудало?
— Везе ж йому! Як тільки він умудряється знаходити здобич? Здається, на цьому острові ні душі живої не було, а вернувся не з порожніми руками…
Задоволений увагою матросів, Педро тільки посміхався.
— Сеньйори, не можу збагнути, що за одежа на цьому хлопчиську? — озвався хтось басом. — Дідько його зна, з яких він земель!
— Ану, Восьминоже, розв'яжи його, — мовив Луїс, — він, мабуть, і на ногах не встоїть.
Педро розв'язав хлопчикові руки.
Федя був немов у тумані. Події дня здавалися йому нагромадженням якихось кошмарів. Ще вранці він був у чудовому настрої, подорожував з батьком і навіть у гадці не мав, що його так от ні за що ні про що відлупцюють, зв'яжуть і повезуть, щоб продати в рабство… Яка нісенітниця! Рабства давно вже нема…
Тим часом Педро підморгнув матросам:
— Ану, лишень, прочумався ти чи ні? — Він боляче вдарив Федю по носі.
Від болю, а ще більше від образи у хлопчика бризнули з очей сльози. Кругом почувся гучний регіт»
Федя зібгав ноги і щосили вдарив Педро в живіт. Той охнув і з грюкотом гепнувся на палубу, його червоні з задраними носками чув'яки, описавши в повітрі дугу, плюхнулись у барило з водою.
На палубі аж качалися від сміху. Найбільше реготав товстун Луїс, плескаючи себе руками по боках.
— Оце так-так! — кричав конопатник.—
Давно я не бачив такого удару! Га? І від кого? Від щупачка!
Зблідлий від злості, бризкаючи слиною, Педро схопився на ноги і вихопив з піхов ятаган.
Федя мимоволі зіщулився.
Матрос у блискучому шоломі схопив Педро за руку.
— Стривай, Восьминоже, не гарячкуй! Ти забув, що хлопчиська можна продати за п'ять дублонів.
— Іди до дідька, Альфонсо, із своїми дублонами! Я знаю, що роблю! Клянусь святою Мадонною, тут йому й кінець!
Альфонсо повернувся до моряка в куртці, розшитій золотими позументами:
— Слухай, Хуане, ти ж боцман, скажи йому.
— Педро, хлопчисько, звісно, твій, — мовив боцман, — твоя воля, що з ним зробити. Та, гадаю, для нього досить і конопляної петлі.
Педро хвилину роздумував, а далі сказав:
— Що ж, мабуть, ти маєш рацію. Цього негідника я повішу на реї. Дай-но сюди линву, Альфонсо, та давай міцнішу!
Альфонсо не перечив. Спритно, як мавпа, видерся він на грот-рею і перекинув через неї вірьовку. Ось він спустився вниз, схопив Федю за руку і потяг до грот-щогли.
— Стривай, я сам! — крикнув Педро і накинув хлопчикові петлю на шию. І тут же почувся вигук:
— Дієго! Капітан Дієго!
Кудряш побачив високого смаглявого чоловіка з тонкими губами і орлиним носом. Його зрослі на переніссі пелехаті брови були нахмурені. В карих трохи булькатих очах світилася суворість. Капітан носив чорну борідку клинцем. Взагалі весь вигляд свідчив про сильну волю цього чоловіка і звичку командувати.