Він обережно переліз через Маркоса, відхилив сітку і опинився надворі.
Високо на небосхилі сяяв місяць. Ніч була прохолодна. Сюрчали цвіркуни. За кілька кроків усе губилося в темряві. Пако розім’яв затерплі руки й ноги, не відходячи від намету. Щоб не боліли в’язи, покрутив головою справа наліво, потім зверху вниз.
І тут він побачив світло. Воно з’явилося над наметом і зникло. Був тільки спалах, такий миттєвий, що Пако, коли знову стало томно, засумнівався, чи справді він його бачив.
Після розминки й морського повітря, що проникало поміж сосон, його почало хилити до сну, Хлопчик уже подумав був, що то оптичний обман — наслідок утоми, — як побачив його знову на тому самому місці.
— Мандрівний вогник, — прошепотів він, і його голос якось дивно пролунав у мертвій тиші.
«Тепер він має з’явитись в іншому місці й рухатись, немов великий світляк», — подумав хлопчик і почекав ще трохи.
За мить новий спалах прорізав морок.
«Не зрушив з місця, — сказав Пако сам до себе і позіхнув. — Уранці побачимо, що там таке. Може, це піратське кладовище. Якщо пощастить — знайдемо скарб».
Тихенько, щоб нікого не розбудити, він вліз до намету й ліг.
«Завтра дізнаємось, що то за світло», — вирішив хлопчик і, подумки будуючи плани, заснув.
Таємниче шепотіли сосни, та місяць сяяв у височині.
Минуло трохи часу. Пако спав. Але сон його був неспокійний. Йому наснилося, що він заблукав у печері, де шукав Мочіту, і не міг знайти виходу. Уві сні він штовхнув ліктем Маркоса.
Той прокинувся і не зразу зрозумів, де він.
«Як пахнуть сосни і яке чудове повітря!» — подумав хлопчик і повернувся на бік, щоб спати далі. Крізь сітку було видно непорушні тіні високих дерев. А в гомоні сосон до нього долинав лагідний шепіт хвиль. Десь далеко почувся звук, схожий на людський голос, а потім якийсь невиразний шум. Маркос зібгав удвоє ковдру, що правила йому за подушку, поклав на неї голову і заплющив очі.
«Голос?» — раптом усвідомив він.
Так. Він чув голос. Спершу хлопчик не надав цьому значення. Та за мить де й сон подівся. Невже там хтось є?
Хлопчик завмер, вичікуючи. Напружено прислухався. Не почув нічого незвичного й усміхнувся з полегшеним. «То був Хасінто», — подумав він.
Але з цього відразу випливало логічне питання, яке нову його занепокоїло: з ким він розмовляв?
Маркос довго шукав пояснення і зрештою махнув рукою. «Просто той чоловік несповна розуму. Він балакає сам із собою», — переконував себе хлопчик.
Проте напруження на спадало. Він дослухався до кожного звуку, який йому здавався підозрілим, і вдивлявся в юрок, у чорні сосни. Місяць зник, і стало темно. Це його тривожило ще дужче.
Та невдовзі повиднішало. Тим часом чоловік, голос котрого чув Маркос, віддалявся, трохи припадаючи на носу. Він щось говорив своєму супутникові.
А Маркос спав, знеможений сном.
Розділ IX
ПУСТКА
Вранці Маркос пішов по воду до джерела.
«Може, то мені вчулося, — думав він, повертаючись з відром назад. — Мабуть, то просто вітер шумів у соснах».
У таборі Пако саме розповідав про мандрівний вогник, який він бачив уночі.
— Он там, — показав хлопчик ліворуч.
— Не може бути, — заперечив його брат, поглянувши в той бік. — Увечері ми бачили світло з протилежного боку.
— А може, то був інший мандрівний вогник?
— Але де, хлопче? — втрутився Селестіно. — На скелі Корсака? Звідки йому там узятися? Адже на скелі немає ані звалища, ані чогось подібного.
— Я бачив світло саме там, — повторив Пако. Однак засумнівався і почухав потилицю. «Селестіно має рацію. Там вогника не могло бути. Він таки помилявся».
— Заждіть, — сказав хлопчик і увійшов до намету.
Мочіта подалася за ним. За хвилину Пако виліз рачки у супроводі цуценяти. Він звівся, обернувся до виходу, завішеного сіткою від москітів, розім’яв руки й ноги, в потім глянув на скелю.
— Це було там, — ствердив, тепер уже з цілковитою певністю. — Я виліз із намету точнісінько так, як уночі… Світло було на скелі Корсара.
Але його докази не могли переконати інших. Усі зійшлися на тому, що Пако помилявся.
Після сніданку ескпедиція рушила на пошуки мандрівного вогника, якого бачили минулої ночі. Пішли Пако, Аліна й Селестіно. Мочіта, як завжди, супроводила Пако. А Маркос та Пепе залишилися ловити рибу в Індіанській бухті.
Сонце вже припікало, коли пошукова група дісталася до вершини Соснової гори. Звідти вони замилувались новим краєвидом. За високими деревами, що вкривали крутосхил, щось виднілося.
— Там хатина, Аліно! — вигукнув ГІако, вказуючи у видолинок.
Дівчинка перезирнулася з батьком. Під горою, біля моря, стояла якась халупа. Дах і стіни були з колод і старих дощок. Дерево подекуди прогнило, а псе навколо було всіяне папірцями та іншим сміттям.
— Домівка Хасінто, — промовила зачаровано Аліна.
Діти й чоловік подалися вниз. За кілька хвилин вони опинились разом з Мочітою біля занедбаної оселі.
Аліна наблизилась до хатини. Було тихо. Здавалося, що там нікого немає. Аліна подумала, що той чоловік таки несповна розуму. Тільки божевільний міг жити в такій оселі. «Але ж лиш така людина здатна переховувати скарб, стежити за нами і лякати, щоб ми тримались якнайдалі від моря. Якщо Хасінто заволодів скарбом, то напевне, закопав його неподалік від свого дому… а, можливо, й у самій оселі».
— Ближче не підходь, — застеріг Селестіно.
— Але так ми нічого не побачимо, тату. Я хочу знати, як він живе. Це дуже цікаво.
Але Селестіно стояв на своєму. Адже Хасінто міг повернутись будь-якої хвилини. Тому вони обійшли кругом хатину і рушили далі.
Аліна подумала, що батько мав слушність. Негарно зазирати до чужої оселі. Але якби знати, що це безпечно, то вона б залюбки заглянула туди. Може, ще буде негода…
— О! Що це? — вказав Пако праворуч, на невелику улоговину.
Видовище було таке саме непривабливе, як і запах. Там були накидані на купу недоїдки від риби: хвости, голови, хребти, луска. Смерділо нестерпно.
— Ну от! — вигукнув Селестіно. — Це те, що ми шукали: кладовище. Риб’яче кладовище!
Діти збагнули, що саме тут виникали мандрівні вогники. А Пако так мріяв знайти піратське кладовище.
В Індіанській бухті Маркос уже вшосте закидав вудку.
— Добре, що не послухали тебе і взяли консерви, — сказав він. — Якби нам довелося їсти тільки те, що можемо самі добути, то померли б з голоду. З тебе був би поганий індіанець.
— Але ж я кажу правду, — сказав Пепе. — Вони робили гачки з риб’ячих кісток і ловили усяку рибу… — Хлопчик затнувся і промовив — Він знову тут.
— Хто?
— Той, що за нами стежить. Я обернувся підняти котушку і випадково помітив його. Він ховається в отих кущах.
Маркос нараз підхопився.
— Я його спіймаю, — рішуче промовив він. — І скажу йому, що нам не подобається, коли за нами шпигують.
Та тільки він намірився йти, як з переліску вибігли Пако та Аліна й покликали їх снідати.
Поки Пепе збирав вудки, дівчинка розповіла, де вона була з Пако й татом. Діти вже рушили до табору, коли Маркос показав на кущі:
— Знову він. І не набридло йому?
Вони помітили, як загойдалися гілки. Але ж їм обридло, що за ними хтось стежить. Вони вдивлялися в кущі, де ховався незнайомець. Тільки Пепе махнув на все рукою, повернувся в бік табору… і завмер.
— Неймовірно! — вигукнув він. — Погляньте на скелю!.
Діти не повірили своїм очам. На стрімкій скелі на тлі неба вирізнявся силует людини.
— Він би не встиг… — проказала Аліна і відразу замовкла. Бо біля першої постаті з’явилася друга, менша на зріст. Вони стояли на скелі й дивились на дітей.
— На узбережжя прибули гості: чоловік і хлопчик, — сказав з досадою Пако. Це утруднювало пошуки скарбу.
— Може, це ми гості,— відказав Маркос. — Адже ми не знаємо, хто прибув сюди раніше.
Постаті поменшали і зникли так само раптово, як і з’явились.
— Як ви гадаєте, чи не спробувати нам після сніданку познайомитися з ними? — спитав Маркос.
Так і вирішили. По дорозі до табору Маркос згадав про голос, що вчувся йому минулої ночі.
Розділ X
АРХЕОЛОГИ
Усіх надзвичайно заінтригували ті дві постаті на скелі Корсара. Нашвидкуруч поснідавши, вони вирушили на пошуки незнайомців. Поминули печери, пройшли берегом — і все марно. Тоді Маркос запропонував вийти на гору. Їм нарешті пощастило.
Біля підніжжя гори стояв намет. Коло нього — джип. Від моря діти не могли побачити за очеретом авто й намет.
— У джипі сидить чоловік, — показав Пако і, повагавшись, додав — Може, вони просто приїхали на відпочинок, як і ми.
Друзі не погодилися з ним. Це було б надто просто. Щось тут не те. А може, й справді вони тут відпочивають?
— А де ж хлопчик? — спитала Аліна.
— Мабуть, у наметі,— відказав Маркос.
І справді, завіса відхилилась і з намету вийшла людина. Пепе перший зрозумів:
— Погляньте! Ніякий це не хлопчик!
До джипу прямувала від намету невисока жінка. Вона заговорила до чоловіка. З вершини гори діти, звичайно, нічого не чули. Жінка обернулась — мабуть, щоб зайти до намету, й помітила їх. Якусь мить дивилася, а потім сказала щось чоловікові й показала на дітей.
Він вийшов з джипу. Жінка привітно помахала рукою, запрошуючи їх. Діти та цуценя спустились пологим схилом і підійшли до табору.
— Добридень, — доброзичливо сказала жінка,
— Добридень, — відповіли діти.
Поки вони сходили з гори, чоловік не зводив з них очей, а коли підійшли, пильно подивився на них. Нарешті привітався. Але діти зрозуміли з його тону, що він не дуже їм радий. У нього були розумні очі. Він, принаймні в цю хвилину, не мав охоти усміхатись.
— Ви туристи? — спитала жінка.
— Так, — відповів Пако. І відразу ж з удаваною наївністю спитав — А ви?
— Ми археологи, — відказав чоловік. — Досліджуємо цю місцевість.
Пепе широко відкрив очі і прислухався.
— Ми з Академії наук. Його звати Енріке, а мене — Ірма.
Діти назвали себе.
— Археологи! — захоплено вигукнув Пепе. — Я теж археолог, займаюся в археологічному гуртку в школі.
— Дуже радий, — буркнув чоловік. — Ми недавно приїхали. Ходили на цю гору подивитись печери і бачили, як ви ловили рибу. Ви тут самі?
— Ні,— відповіла Аліна. — Нас привів сюди мій тато. Але він лишився в таборі.
«Якщо вони прибули вранці, то вночі я чув голос Хасінто», — подумав Маркос.
— А що саме ви шукаєте? — поцікавився Пепе. Він зметикував, що коли з Академії наук прислали сюди двох археологів, то тут, можливо, було поселення аборигенів.
— Гончарні вироби, — відповіла жінка. — Сподіваюся знайти щось із кераміки сібонеїв[6].
— Так я й знав! — вигукнув Пепе, мало не підстрибнувши на радощах. — Я знав, що тут повинно щось бути! Я здогадувався! Я теж шукатиму!
— Ви збираєтесь заночувати тут сьогодні? — спитав чоловік удавано байдуже.
— Ні, сказав із жалем Маркос. — Нам треба повертатись. А ви довго тут пробудете?
Ірма поглянула на Енріке й сказала:
— Напевне, тільки сьогодні. Маємо чіткий план. Ми лише оглянемо місцевість і поїдемо. Може, повернемось днів через п’ятнадцять-двадцять.
— Так, — втрутився археолог. — Ми натрапили в одному місці на курган. Треба підготувати розкопки.
— А що таке курган? — спитала Аліна.
— Місце поховання. Яма, де лежать кістки й усілякі предмети.
— А чи не може бути й тут щось подібне? — спитав з надією Пепе. — Тут печери, і можливо, що…
— Іноді шукають роками і не знаходять нічого, — сказав Енріке й поглянув на годинника. — Вже пізно. Нам треба підготувати спорядження.
Діти зрозуміли, що вони заважають археологам, і розпрощалися.
Пепе так розхвилювався, що тільки й говорив про розкопки та знахідки, поки не дійшли до переліску. І тут він, немов пригадавши щось, замовк на мить, а потім тихо промовив:
— Але якщо ми не повернемось на узбережжя, то нема чого радіти.
Діти зупинились. Пепе мав рацію. Вони справді забули, що сьогодні рушають додому і навряд чи повернуться сюди ще, бо Селестіно про це нічого не казав.
— Послухай, Маркосе, — захвилювалась Аліна. — Треба зробити так, щоб тато привів нас сюди ще раз. Тоді Пепе зміг би розшукати індіанські старожитності. Та й я теж хотіла б щось знайти.
— Так, скарб, — сказав Маркос і додав — Ще знаю чому, але мені теж здається, що він у Хасінто. Дуже дивний чоловік. Підглядає за нами, хоче налякати, а ми навіть не бачили його. Він поводиться так, мабуть, для того, щоб ми забралися з узбережжя. Думаю, що скарбом заволодів він. Але щоб знайти його, нам треба сюди повернутись.
— Саме так, — докинув Пако. — То чому б Аліні не піти зараз у табір до Ніно?
Ця пропозиція усім сподобалась, і вони виробили план дій: Аліна поговорить зі своїм батьком, а потім сходить з Маркосом до хатини Хасінто. Пепе буде супроводити археологів у їхніх пошуках, бо це єдине, що його тепер цікавило. А Пако робитиме те, що планував учора: огляне ту частину Лійкуватої печери, де чомусь гавкала Мочіта,
Не гаючи часу, діти розійшлись. Аліна та Маркос рушили до табору, а близнята з Мочітою попрямували до скелі Корсара.
— Он твої археологи біля Піратських печер, — показав Пако, коли вони дістались до скелі.— Що вони, казали, збираються шукати?
— Щось із кераміки… Хоча дивно. Не розумію, чому Ірма так сказала. Бо коли вирушаєш в експедицію— ніколи не можна знати, що саме знайдеш. Ну, гаразд, я пішов до них.
— Поспішай. Вони ось-ось зайдуть до Зоряної печери.
Археологи справді ввійшли до печери, яку до того оглядали діти.
— Бувайте! — кивнув Пепе й побіг.
— Облиш його, Мочіто. Ти підеш зі мною, — сказав Пако. Він підняв із землі палицю й кинув уперед.
Цуценя жваво кинулось шукати її, принесло і поклало перед хлопчиком.
Невдовзі вони опинились перед входом до Лійкуватої печери.
«Я таки дослідник у душі. Нерозгадане не дає мені покою, — подумав Пако. — Треба довідатись, чому гавкала Мочіта»,
Розділ XI
НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ
— Якщо Хосефа наважиться ночувати сама — тоді може… Гаразд, побачимо, — сказав Селестіно своїм дітям. Ті заспокоїлися й подалися в своїх справах. Вони були майже певні, що навідаються на узбережжя ще раз.
Сховавшись на Сосновій горі, дочекалися, поки з хатини вийшов Хасінто й попрямував до моря. Маркос наглядав за ним, щоб сестричка могла спокійно діяти. Аліна тим часом спустилася схилом, поминула смітник перед халупою і поволі підійшла до вікна.
«Чому б мені не зазирнути? — подумала вона. — Може, побачу там якийсь ящик чи скриню…»
Дівчинка боязко заглянула у вікно. В хатині був страшенний розгардіяш. У кутку — поламаний ослін і старий нефарбований столик. Біля нього — складане ліжко з невміло залатаною ковдрою і кількома джутовими мішками, кі, мабуть, правили за простирадла. Окрім того, скрізь було розкидане старе лахміття.
«Якщо він і знайшов скарб, то ховає його десь в іншому місці», — вирішила Аліна. Вона вже випросталась, щоб відійти від вікна, аж тут помітила щось цікаве.
На стіні біля вікна висіла стара шабля. Дівчинка нічого не тямила в зброї, але збагнула, що це старовинна річ. Подекуди лезо було іржаве. На руків’ї — кілька подряпин і якийсь напис. Аліна витягла шию, намагаючись розібрати його.
— Ко-ко-а-нут, — по складах прочитала вона. — Коконут.
«Написано не по-нашому, — подумала дівчинка. — Звідки в нього ця шабля..?»
І раптом у неї промайнув невиразний здогад. Чи не піратська це часом зброя? Може, саме вона служила піратам у їхньому розбої? І якщо шабля у Хасінто, то, виходить, їхні підозри небезпідставні і він таки знайшов… скарб?
Тим часом Пако пробирався печерою вслід за Мочітою. Цуценя дісталося до вчорашнього місця і знову загавкало,