— Зажди, Мочіто! — гукнув позаду хлопчик.
Стеля нависла так низько, що дряпала йому спину, Висота печери тут була футів[7] зо два, не більше. Цуценя не вгавало.
— Я тут, Мочіто, — сказав хлопчик.
Руки й ноги у нього були в глині, але він таки домігся свого. Коли цуценя побачило його поруч, то перестало гавкати, лиш гарчало,
— Побачимо, що тут, Мочіто.
Хлопчик не взяв з собою ліхтарика, тому діяти доводилося наосліп. Він почав обережно обмацувати долівку навколо себе. Нічого не знайшовши, вирішив трошки просунутись уперед і ще пошарити рукою.
Кінець кінцем щось таки знайшов. Його права рука потрапила в порожнечу. Це був отвір. Досить широкий, щоб пролізти людині. Пако підсунувся ближче. Простяг руку, але дна не дістав. Тоді знайшов камінець і кинув його вниз. Камінець упав десь близько внизу. Мочіта загарчала.
«Неглибоко», — зміркував хлопчик.
Він присунувся до отвору і спустив туди ноги. Почав сповзати, аж поки завис на руках.
«Тут можна впасти, — подумав він. — А як же потім вилізти нагору?»
Хлопчик вибрався назад і примостився, коло отвору перепочити.
Раптом він насторожився, та й Мочіта почала гавкати. Чути було якийсь дивний звук, і часом щось неначе шуміло. Пако прислухався. Цей звук йому щось нагадував. Що ж це таке? І тут він зрозумів.
«Який я дурний, — сказав Пако сам до себе, — Це ж море. Море б’ється об скелі».
Але відразу ж заперечив собі. Як море? Море під землею?
Мочіта гавкала далі. Хлопчик зрозумів, що більше нічого не може вдіяти.
«Найкраще вертати назад, — вирішив він. — Але я ще прийду. Візьму ліхтарик та мотузок і повернусь. Треба з’ясувати, чому знизу долинає шум моря».
Через півгодини Маркос у таборі розповідав близнятам новини:
— Хасінто подався на берег, сів у човен і ловить рибу у відкритому морі.
Аліна, яка вже розказала про бачене в хатині, була в цей час разом із Селестіно на березі. Пепе та археологам не пощастило в пошуках. Що ж до відкриття Пако, то всі погодились, що туди треба сходити з мотузком і ліхтариком.
— Цей старий дуже худий і кудлатий, — розповідав Маркос далі.— І не схоже, щоб він розмовляв сам із собою, бо коли я йшов за ним назирці, він не розкрив рота.
У цю хвилину в таборі з’явилась Аліна. Пако, що саме дивився в її бік, скам’янів — лише в кількох метрах за дівчинкою, яка ні про що не здогадувалася, йшов чоловік. То був Хасінто.
— А де тато? — спитав її Маркос і аж тоді помітив старого.
Миттю хлопчик кинувся до Аліни, відтрутив її І став поміж Хасінто й своїми друзями.
— Що ви хочете? — суворо звернувся він до старого.
— Я… — почав чоловік і затнувся. Здавалося, йому важко було говорити. — Я тільки хотів подивитись… — Він дістав з кишені сорочки маленьке фото й показав його Аліні.— Вона схожа на мою доньку.
Тут нагодився Селестіно.
— Що сталось? — спитав він, але, побачивши Хасінто, замовк.
Двоє чоловіків дивилися одне на одного. Маркос, що уважно розглядав непроханого гостя, помітив, як збентеження старого поступово зникало і обличчя його прояснилось.
— Добридень! Ти, бува, не Селестіно? — спитав, на превеликий подив дітей, чоловік.
— Так, Хасінто. А це мої діти — Маркос і Аліна.
— Аліна… — повторив з ніжністю Хасінто. — Аліна. Як вона схожа на…
— На Росіту? — докінчив Селестіно за нього.
— Так. Ти пам’ятаєш? Це було тоді, коли американці зайняли наші землі й жандарми примусили нас піти з них. Ти був ще тоді малий, але й тобі перепало. Пригадуєш? Мені з Росітою довелося сховатись у печерах, і вона там занедужала. Ніяке зілля не могло зарадити… А все ті печери. Вони забирають здоров’я.
— Це правда. Але жити самотньо ще гірше. Чому ти не перебираєшся до нового селища?
Хасінто зніяковів. Дітям здалося, що він вагається.
— Бачиш, на узбережжі не все гаразд. Іноді я чую вночі дивні звуки й голоси…
У Маркоса відразу ж промайнув спогад.
— Це непевне місце. Дарма ви сюди прийшли. А я звик. Не можу піти звідси. Тут… моє життя, — сказав старий, похиливши голову. Потім підвів очі й поглянув на дівчинку. — Прощавай, Аліно. — І зник у соснах.
Діти не промовили й слова, приголомшені такою несподіванкою.
— Нумо збиратись, — сказав Селестіно і заходився лаштуватись у дорогу. — Час додому.
Діти взялися до роботи. Кожен щось робив. Аліна першою порушила мовчанку, бо її розбирала цікавість:
— Тату, а що було далі — після того, як вас вигнали з цих земель?
— Мій батько, Мануель і я переховувались тут недалеко, поки старий помер. Потім ми вдвох подалися до Сьєрри[8] партизанити. Після перемоги революції землю в американців відібрали й віддали селянам. Ось відтоді Белісаріо й має садибу.
— А Хасінто не дали землі? — спитав Пако, згортаючи намет.
— Чому ж? Давали. Але він відмовився. Попросив тільки чомусь, щоб йому дозволили жити на узбережжі.
Аліна подумала, що Хасінто після знегод і страждань, мабуть, трохи схибнувся і, знайшовши скарб, не здав, а десь переховав його. Тому він і залякує їх вигаданими історіями про таємничі випадки та нічні голоси на узбережжі. Вона майже не мала сумніву: скарб у Хасінто.
— Гаразд, ходімте, — сказав Селестіно, коли все було зібрано.
Кожен узяв свою ношу, і вони потихеньку рушили порослим схилом до Берегової Брами. Дійшовши до ущелини, діти озирнулися.
— До побачення, сосни й печери! — сказав Пако, якому страшенно не хотілося йти звідси. — Ми повернемось.
Але це було не так просто. Зовсім не просто.
Розділ XII
БАБУСЯ ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ПРО СКАРБ
Коли вони повернулись додому, Хосефа мала для них добру звістку: у них два-три дні поживе бабуся, бо Мануель переїздить у селище, а переїзд — це завжди колотнеча.
Після обіду близнята подалися до невеликої селищної бібліотеки, щоб знайти для Пепе якусь книжку з археології, а вся родина, окрім бабусі, сиділа перед телевізором.
Бабуся казала, що телевізор — то дурна вигадка і все нині йде шкереберть. Тож Маркосу довелося завести її до великої кімнати.
Але невдовзі він зазирнув до вітальні.
— Аліно, — покликав хлопчик. — Іди сюди.
— Дайте бабусі спокій, — зауважив Селестіно.
— Та що ти, тату. Ти ж знаєш, як вона любить побалакати з нами, — сказала Аліна, підводячись.
Коли брат і сестра зайшли до кімнати, Маркос причинив двері.
— Я приніс їй кави з молоком, а вона завела мову про скарб, — пояснив хлопчик. — Тому я тебе й покликав.
Старенька з чашкою в руках погойдувалась у кріслі. Маркос та Аліна посідали коло неї.
— То що ти казала про скарб, бабусю? — лагідно спитав хлопчик.
— Я? Я нічого не казала.
Діти мовчки перезирнулись, і Маркос зробив ще одну спробу:
— Але, бабусю! Про скрині, що їх несли…
— Та я майже нічого не пам’ятаю. Я тоді була зовсім мала.
Діти добре знали, що в часи піратів бабусі ще й на світі не було, але водночас розуміли, що стара могла знати перекази, які переходили від батьків до дітей і в яких могли бути зернята правди.
— Вони привозили з мандрів великі скрині до цих берегів, — несподівано почала вона. — Дехто каже, що це не так, — підвищила вона голос, зиркнувши на свою правнучку, — і що пірати ховали свою здобич на острові Пінос або на Ямайці. Але я знаю, що тут вони теж бували.
Діти були в захваті від почутого. Бо після того, як вони побували в печерах і переночували на узбережжі, ці території сприймалися зовсім інакше, ніж перед тим.
— Це недалеко, — показала бабуся десь понад своєю головою. — Саме там заховано скарб.
— У бухті, бабусю? На скелі Корсара? — жадібно допитувалась Аліна.
— Це був великий корабель, — незворушно провадила далі стара, — а на передній частині його напис. Як же він називався? Хай воно сказиться! Ще вчора та назва стояла в мене перед очима. Ми з дідом Бернардіно багато говорили про це. Він називався… Вже стільки років минуло, як я його бачила…
Діти напружено чекали. Старенька опустила голову, але за хвилину підняла очі й звернулась до дівчинки:
— А Атанасіо не прийде сьогодні?
Аліна не знала, що відповісти, і поглянула на брата.
— То не пригадуєш, як він називався, бабусю? — наполягав Маркос.
— Хто? Атанасіо? Його так і звати — Атанасіо. Він не прийде сьогодні?
Діти перезирнулись. Аліна зітхнула. Думки старої вже перескочили на іншу, далеку від скарбу тему. Тепер треба чекати, поки вона знову щось згадає.
— Якщо тобі буде щось треба, гукнеш мене, бабусю, — сказав хлопчик і вийшов із сестрою з кімнати.
Близнята поверталися з бібліотеки з книжкою, коли перед ними зненацька різко загальмував автомобіль. Брати аж підскочили з несподіванки.
— Овва!! То ви такі лякливі? — пожартував Омар, племінник Белісаріо. — Цей ридван не кусається.
— Так не можна їздити по селищу, — дорікнув йому Пако.
— Гаразд. А як справи з екскурсією? Я бачив вас з рюкзаками біля садиби мого дядька. Ви ходили на узбережжя, еге ж?
— Ходили, — відповів Пепе. — Там було дуже цікаво.
— Мені казали, що це безлюдне місце. Не знаю, як ви наважились ночувати там.
— І навіть збираємось туди ще раз, — похвалився Пепе. — Ми провадимо археологічні дослідження.
— Надовго? Знову заночуєте? — спитав чоловік і, помітивши, з якою поважністю дивляться на нього хлопчики, розреготався. — Дивні бувають уподобання. Забруднити весь одяг землею і грязюкою заради якихось індіанських черепків… Крім того, я певний, що ви нічого не знайдете. Там нема ані цурки. Підводне каміння, багно, трохи трави… та й годі. Ну гаразд, поїду, бо мені нема коли.
Він натиснув на акселератор, і авто рушило далі з пекельним гуркотом. Діти відійшли вбік.
— Який дивак! — сказав Пако по дорозі додому.
їх уже чекали на порозі.
— Дивіться, що я взяв у бібліотеці! — показав Пепе книжку. — Це про індіанців Куби.
— То, мабуть, цікаво. Але куди цікавіше те, що нам розповіла бабуся, — відказав Маркос, входячи в дім. Та тільки-но він зібрався поділитися з ними почутим від старої, як його перебив голос:
— Аліно! Аліно! Йди сюди!
Це бабуся озвалася з кімнати.
— Добридень, Атанасіо! — привітала вона Пепе, коли той зайшов до кімнати. — Ти знаєш, я, здається, пригадала назву корабля.
— Якого корабля, бабусю? — здивовано спитав хлопчик.
— Так-так, корабля, — втрутився несподівано Маркос і моргнув близнятам, щоб ті не заважали. — То як він називається, бабусю?
— Оце згадала. Він мав три щогли з вітрилами і чорний прапор з черепом та схрещеними кістками. І звідти вивантажували скриню за скринею.
— А як він називався? — наполягала Аліна.
— Зажди. Щось схоже на Коко… Коко… Погано було видно. Коко… Кокону. Так, саме так. Корабель називався так — «Кокону». «Кокону».
У кафетерії діти ласували морозивом, але одна річ не давала їм спокою. По дорозі сюди вони тільки й говорили про судно «Кокоанут», про шаблю та про скарб. Він таки існує! І якщо зараз панувала мовчанка, то лише тому, ще їм принесли замовлене.
— Хлоп’ята! — пролунав голос від сусіднього столика. Діти озирнулись.
Це був касир Антоніо, який теж ласував морозивом.
— Чи сподобалось вам узбережжя? — спитав він.
— Авжеж, — відповів Маркос. — Було дуже цікаво. Ми багато чого бачили.
— І що ж саме?
— Печери й таке інше, — сказав Пепе і похвалився: — Ми навіть заприятелювали з археологами.
— О! То й печери ви оглядали разом з ними, еге ж?
— Оглядали, — відповів близнюк. — І нічого не знайшли Але завтра ми будемо там, і я ще схожу до печер.
— Ви знову йдете на узбережжя? — серйозно спитав чоловік і, не чекаючи на відповідь, застеріг — Ви не повинні цього робити.
— Чому, Антоніо? — спитала Аліна, здвигнувши плечима.
— Ви бачили Хасінто?
— Бачили, — відповіла дівчинка.
— А він не підглядав за вами?
Діти змовчали. Вони не хотіли брехати. Але ж за ними хтось таки підглядав.
— Він завжди так робить, коли хто-небудь туди заходить. Я вам дам одну пораду: не ходіть на узбережжя. Так буде краще для вас.
— Хасінто й мухи не скривдить, — промовив не дуже впевнено Пако.
— Хтозна, — сказав чоловік, обвівши дітей поглядом.
І тут Аліна перекинула вазочку з морозивом. Кілька крапель шоколаду бризнули їй на блузу.
— Треба швидше йти додому, щоб мама замила плями, — сказала дівчинка.
— Так, ходімте, — підвівся Маркос, глянувши, що всі вже упорались із морозивом.
Потай діти раділи, що так склалось. Розмова з Антоніо стала трохи неприємною, бо чоловік брав під сумнів найпривабливіше і найтаємничіше з усього, що вони будь-коли бачили. Діти попрощалися з ним і пішли, жваво обговорюючи, як вивести плями на одязі.
Касир лишився сидіти в мовчазній задумі, доки зграйка дітей не завернула за ріг, прямуючи додому. Потім він глянув на своє морозиво, відсунув його вбік і підвівся.
Коли Антоніо вийшов з кав’ярні, стало помітно, що він трохи припадав на ногу.
Розділ ХIII
ДОБРІ ТА ПОГАНІ НОВИНИ
Наступний ранок почався добре. Сусіда Артеміо приніс їм свій ліхтарик та міцний мотузок, і діти лаштувались у дорогу, щоб вийти після сніданку.
Але прийшов Селестіно з новиною: його посилали за кордон на курси з генетики, і він мав їхати на кілька днів до міста, щоб підготуватись до подорожі. І те, що іншим разом було б причиною радості, зараз не тішило, бо доводилось відкладати похід на узбережжя.
Маркос, Аліна та близнята навіть подумки не допускали цього. Хоча вони там уже побували й оглянули гарні місця але узбережжя вабило їх своєю безлюдністю, таємничістю і передчуттям пригод. Що ж його робити? Скориставшись із того, що Селестіно читав у вітальні газету, вони мовчки обступили його.
— Ми могли б піти й самі,— звернувся Маркос до батька.
Селестіно закурив і сказав так: він довіряє їм, навіть Аліні, хоч вона й найменша. І, зрештою, під час попереднього походу всі четверо могли ходити, де їм заманеться. Але одна річ — день, коли, якби щось трапилось, одразу б усе стало відомо, і зовсім інше — ніч, коли панує темрява і важко знайти дорогу додому.
— Я, можливо, й погодився б, — запевнив чоловік, — але Хосефа, що лишається тут, у селищі, дуже непокоїтиметься, як ви там будете самі вночі. Отож…
І тут на допомогу прийшов Артеміо, який у них щодня снідав, відтоді як його дружина лежала в пологовому будинку.
— Що сталося, хлоп’ята? Чому зажурились? — життєрадісно спитав він.
Маркос та Аліна розповіли про свою скруту.
— Ну що ж, — промовив чоловік, — оскільки я поки ідо сам, то мені однаково, де ночувати — вдома чи з ними на узбережжі. Чи не так, Ніно?
Селестіно обвів дітей пильним поглядом… і усміхнувся.
— Якщо навіть сусіди до ваших послуг… то змушений погодитись, — сказав він і додав — Не забудьте взяти голубів.
Друзі не вірили своїм вухам. Невже їм так пощастило? Таки пощастило. Вони кинулися збирати речі. Перш ніж вирушати, вони пояснили Артеміо, де стануть табором. Потім попрощалися з Селестіно та Хосефою.
У садибі Мануєля діти забрали Мочіту. Вони аж сяяли від вдоволення. Співаючи й жартуючи дійшли до узбережжя і попрямували на узлісся. Мочіта пустувала як навіжена: хапала зубами кінці вірьовок, ганяла голубів, плигала на рюкзаки.
По обіді Пако пішов забрати кілочки, які він приховав минулого разу, і прибіг з важливою звісткою:
— Ірма та Енріке нас одурили. Вони нікуди не поїхали. Я щойно бачив їх на скелі Корсара.
— Отже, щось знайшли, — жваво озвався Пепе, який сидів під сосною, розглядаючи книжку з археології.— Як тільки дочитаю розділ, піду з ними на пошуки.
— А я з Аліною — до хатини Хасінто, — сказав Маркос, забиваючи кілочок. — Хочу побачити шаблю з написом «Кокоанут». Може, ти кинеш книжку і допоможеш нам поставити намет?
— Зажди, — сказав близнюк, зводячись на ноги. — Зараз дочитаю. Ось послухайте як цікаво: «Коли іспанці прибули на Кубу, то зустріли тут дві великі етнічні групи: перша, що складалася з гуанахатабеїв та сібонеїв, гончарної культури не знала, друга — таїно — мала високорозвинуту гончарну культуру». Ну що? Не розумієте?