Поль Берна
Малював Валентин Чернуха
Перекладено за виданням: Paul Berna. Millionnaires en herbe. Ed. G. P., Paris, 1958.
I
ВЕЛИКА ДИЧИНА
Шарлюн саме доснідував, коли вбіг його помічник Маріус Каньоль, прозваний Смішком, і доповів, що олень уже хвилин із десять реве в хащах Іспанського Рогу, аж на ціле містечко розлягається.
— Ну, цим разом він од нас не втече! — гукнув Шарлюн, схопившись із стільця. — Де собаки?
— Я покликав Міке, — відповів Смішко. — Вона вже, певне, подалася туди з усією зграєю…
Довготелесий Шарлюн зірвав із стіни свій оліфант, повісив його за шкіряну шворку на шию, приклав губи до голосника й набрав повні груди повітря. Насправді то був ніякий не оліфант, а стара кондукторська дудка — їх ужиткували років зо двадцять тому в марсельських трамваях. Шарлюн дмухнув — з дудки порснула спершу хмара куряви, а тоді розітнувся такий пронизливий гук, що двоє котів ураз, мов ошпарені, дременули до дверей. Мосьє Шарлі, митник, знагла розбурканий, мало не впав з крісла.
— Здуріти можна з цим хлопцем! — скрикнув він, бгаючи спересердя газету. — Що на тебе напало, шибенику?
Босий Шарлюн хутко взувався в найветхіші свої еспадрільї,[1] а Смішко нетерпляче тупцював поруч.
— Олень у вересових хащах Рогу! — вигукнув хлопець, пойнятий радісним збудженням. — А реве так, що аж у Порт-Біу чути.
Мосьє Шарлі стенув плечима.
— Олень? — перепитав він спантеличено. — Чом би вже й не лев!..
Шарлюн і Смішко скрушно перезирнулися: ніхто не годен їх зрозуміти!
Та за мить Шарлюн так дудонув у дудку з нестримної втіхи, що йому волосся стало руба. З-за кухонних дверей виткнулось люте обличчя мадам Шарлі.
— Знов починається історія з оленем? — розгнівано кинула вона. — Вже в печінках у всіх ваші свистки та біганина! Кара божа з цією дитиною! Ану геть мені звідси! Біжи, лови свого оленя…
Вона підступилася, наставивши мітлу, котра в її руках щомиті могла стати небезпечною зброєю. Хлопці гайнули з хати, аж лобами буцнулйсь у дверях. На вулиці Шарлюн ще раз звитяжно засурмив у свій оліфант. Пополуднє сонце немилосердно пражило містечко, і всі мешканці поховалися переспати спеку. Лише під платанами кав'ярні Вьє сиділо кілька туристів, перших цього літа, з яро-червоними від сонця плечима й литками.
— Пожежа десь, чи що? — гукнув котрийсь із них до хлопців.
Шарлюн знов несамовито задудів, а Смішко ще й завив у відповідь. Вони поминули припарковані біля тераси розкішні авто й спрожогу вихопились на кепсько бруковану набережну. В затінку під рундуками куняв мосьє Пастурель та його приятелі — старі рибалки. Вони й вухом не повели на цю навальну атаку: звикли-бо до Шарлюнових витівок. На розі вулиці Ромпі-Кюу, яка круто вилася згори, Шарлюн мало не збив з ніг Міке — дівчина як із землі вродилася зі своєю зграєю, що мчала за нею назирці. Норін, Янгол, Тітен-солодкі-очка, Сандрін та Фріске — ці двоногі гончаки лише вчора дістали підвищення в чині, тож ревно доконували свого обов'язку. Восьмиліток Янгол Деспардьє гавкав достоту як сторожовий пес, вискрібав бліх і з запалом піднімав «ніжку» під кожною стіною. Решта гарчали, вили, клацали зубами так щиро й завзято, що справдешні собаки, які їм зустрічалися, підбигали хвости й щодуху тікали від цих скаженюк.
— Чуєте? — спитався Смішко.
Олень і досі ревів за новими віллами Іспанського Рогу. Вітер то віддаляв, то наближав його зухвалий голос — подеколи він чувся майже поруч.
— Гайда туди! — вигукнула Міке, струснувши золотавими кучерями. — Я прихопила лассо, може, згодиться.
Вона тримала під пахвою скрутень мотузки на білизну із хитромудрим зашморгом. «Собаки» нервувалися, нюшили, грізно вишкіряючи ікла.
— Де ж решта? — спитався Шарлюн. Він полічив усіх. Як завше, бракувало Рудика, Зозулика й Розет. Але чекати їх було ніколи.
— Рудик, мабуть, на корабельні, забіжимо по нього дорогою, — надумався Шарлюн. — А Зозулик із Розет доженуть нас… Нумо, вперед!
Він завзято дудонув у свою кондукторську дудку, «собаки» люто завалували, й ватага рушила. Мадам Аморетті, що, стоячи при вікні, наслухала змову, знишка прохилила віконниці й вихлюпнула на хідник миску води, наладновану ще п'ять день тому. Водоспад не влучив у ціль, а ринув на спину безневинному чорному котові, що саме нагодився. Кіт одчайдушно нявкнув і блискавкою майнув у підвальне віконце.
Ватага, регочучись, вимчала до припадистого схилу перед корабельнею. Рудик, звісно, був тут, сидів у затінку й цікаво дивився, як робітники відскрібають водорості з корпуса великої барки, що стояла на стапелі. Він байдужно глипнув на ватагу. Шарлюн на знак осуду тричі задудів у дудку.
— Тобі що, позакладало? Олень зіпає у вересових хащах Рогу, а ти тут висиджуєшся!
Рудик здивовано витріщив очі, але не порушивсь.
— Та я охоче пішов би з вами, — протяг він по хвилі,—тільки не за псаря. Аби за собаку — бути собакою куди цікавіш…
Узявшися в боки, Шарлюн заходився вичитувати непокірному:
— Де це видано таке самоправство! Якщо кожен почне коверзувати — то й гра зійде нанівець! Мені одного схочеться, а тобі іншого, а комусь іще чогось… А за оленя часом не хочеш бути, щоб тебе полювали?
— Ото було б дуже добре, — засміялась Міке. — Тоді б ми гналися за оленем коли завгодно, а надто як Шпиндель заноровиться…
— Рудик може помінятися з котримось собакою, — устряв Смішко, аби залагодити справу.
Мала Норін підвела руку: її куценьким ніжкам страх як кортіло погнатися за оленем, але шкода було тільки-но надітої, чистенької сукні, що її випрасувала мама…
Вогняна Рудикова чуприна зайнялася ще яріш. Він скочив на ноги й видряпався схилом нагору.
— Гайда мерщій! — гукнув Шарлюн. — Смішко попереду — шукатиме сліди. Норін біля мене, собаки за Міке! І мовчіть — аж доки ми його оточимо!
Він видобув з дудки переривчастий звук — умовне гасло «Вперед!». Ватага навзаводи помчала до пінійового гаю.
Зозулик із сестрою Розет, онуки тутешнього нотаря, мешкали в горішній частині містечка, в новій віллі, що правила водночас і за контору. Попри свист і гудіння вітру, вони виразно чули рев оленя й гасло Шарлюнової дудки. Завзятий Шарлюн так запалював своїм шаленством приятелів, що жоден із них не ремствував, навіть попадаючи в найгірші халепи. Худий Зозулик тихенько закрив альбома з марками, моргнув Розет і покрався тихою ступою до краю тераси. Треба було втекти від всевидящого ока бабусі, уникнути суворих напучувань дідуся Кабассоля, та ще й обдурити пильність мосьє Туссена, старшого клерка, що обійняв самохіть обов'язок лицемірного піклування дітьми.
За спущеними завісами контори ані шелесне.
— Здається, всі сплять, — прошепотів Зозулик. — Гайда з тилу, Марі й куховарка нас не викажуть…
Вони шаснули під балюстраду, пролізли навкарачки попід скляними дверима контори, навшпиньках обійшли віллу й чимдуж помчали до гавані.
Геть захекавшись, вони наздогнали Шарлюна з ватагою вже на головній вулиці селища.
— Годі вам бігти, не поспішайте, — мовив Шарлюн поблажливо. — Знаєте, де заплутався олень? У самісіньких хащах Рогу!
— Тепер ми його напевне вполюємо! — докинув Смішко.
Ватага грунтовно приготувалася до полювання — навіть «собаки» вимахували кийками, і то такими, що и бика можна порішити. Зозулик виламав на порослій олеандрами галявині дві бамбукові палиці — собі й Розет. Вишикувавшись у звичному ладові, загін негайно рушив на лови.
Було їх одинадцятеро: семірко хлопців і четвірко надійних дівчат. Але був ще й дванадцятий — невидимий— товариш, який мчав, вистрибував, гнався вкупі з ними: містраль.[2] Він уже другий день віяв од Вару[3] шаленими шквалами. Лютий вітрище: як задме — краще не виходь з дому, а то, чого доброго, скрутить в'язи. «Це вони дуріють через містраль», — казали матері, дивлячись, як їхні діточки раптом заводять таку химерну гру, що вони аж нетямилися з великого дива.
Містраль, певно, запаморочив і оленя, який ревів дедалі відчайдушніше.
— Ви чуєте? — гукнув Смішко. — Та він, клятий, з нами ще й дражниться…
Вони вийшли на галявину. Обсаджені квітами доріжки губилися в незайманих хащах, що хвилями збігали до червонястих скель Іспанського Рогу. Мастикові кущі, вербняк, мучниця поспліталися скрізь під рідко розкиданими пініями. Подекуди здіймалися кущі деревистого вересу метрів зо два заввишки, утворюючи тінявий підлісок; схоронившись од недоброго вітру, несамовито сюрчали там коники. Навсебіч по цих нетрях розбігалися звивисті стежки. Ліпшого місця на гру в схованки годі й шукати!
Перш ніж спустити «собак», Шарлюн довгенько обмірковувавсь. Досі вони полювали оленя тільки на іншій околиці, де було чимало горбків та долинок. Мереживо палісадів та живоплотів створювало неабиякі перепони — і дичині, й ловцям. Це вперше олень забрів у добре знані дітям зарослі, але була в нього й одна перевага — тут він мав де сховатися й куди втекти; спробуй-но, знайди його в таких хащах…
Міке завмерла на хвилину, дослухаючися, — де ж той олень. «Собаки» відсапували, смикаючи за уявні шворки.
— Я знайду його, — мовила вона до Шарлюна. — От побачиш, він у нас вибіжить зі сховку на четвертій швидкості. А ви заступіть дорогу до селища та стежку до пляжу. Якщо його не поставить прямцем з великого ляку, то він напевно побіжить хоч туди, хоч туди.
Шарлюн похитав головою: до своїх підлеглих він ставився досить скептично.
— Надто вже просто ти уявляєш собі ці лови! А що коли він вийде безбоязно, а ви його зразу кийками заб'єте? Хіба ж то справжні лови?! Ні, так нецікаво. Я не хочу, аби оленя забивали відразу, хай матиме змогу втекти… Нумо полювати, як завше…
Міке зразу вихопилась наперед і пустила «собак», що кинулись прожогом між хащі, ґвалтуючи, мов навіжені. Ловців Шарлюн поставив шерегою, метрів за п'ятдесят одне від одного — аби пильно прочесали всю гущавину. Коротке гасло дудки — і ватага, галасуючи й шпортаючи кийками зарослі, подалась услід за «собаками». Олень, мабуть, сполохався, зачувши цей шарварок, бо спершу ревнув ще голосніше, а тоді, певно, гайнув тікати, бо голос його віддалився.
— От йолоп! Мчить простісінько на скелі Рогу! — гукнув Шарлюн ліворуч до Смішка. — Ще шубовсне в воду! Скажи Розет, хай не поспішає.
Зграя помчала щодуху, аж у вухах їй засвистіло. Тупіт і гвалт мисливців та «собак» помалу-малу губився в свисті й гудінні містралю. Небавом чулося саме тюкання псарів — раз тут, раз там, — як бігли слідами польованого оленя. Шарлюн щомиті дудів, якмога гучніш, аби чули псарі й знали — він тут! Ватага вскочила у вересові зарослі й погналася крутовиною, вкритою колючими чагарями, що розлогим віялом збігали до самого берега моря.
Раптом Шарлюн зробив знак спинитися. Притлумлене валування враз затихло. Олень і собі закляк та занімів. Не чекаючи гасла, псарі небавом позбігалися до свого верховоди. Заслонившись рукою від сонця, Шарлюн вдивлявся в вершечок найвищого стрімчака Рогу.
— Куди ж забіг Шпиндель? Може, засів у казематі…
— Надто він для того хитрий, — озвався Зозулик. — Колись він уже спробував був заховатися в буді старого Коста, і ми його тоді добряче провчили…
— Нумо вперед, тільки без галасу!
Міке із «собаками» заховалася в тамарискових чагарях, метрів за двісті; серце їй калатало. Коли олень перестав ревіти, вона свиснула «гончакам», аби й вони помовкли. Кожен завмер, простягшися ницьма, нашорошивши вуха, втупившись у чагарі, що облямовували підніжжя старого розваленого блокгауза. Підступний олень мав собі за звичай отак нагло ціпеніти, а тоді викидав яку-небудь штуку, таку хитру, що ловці хоч-не-хоч пошивалися в дурні.
Янгол вирвався вперед разом з Рудиком. В мисливському завзятті вони не бачили й не чули нічого довкола, забувши про всі правила перестороги, що їх годилося доконувати в такій ситуації. Низенький Янгол скрадавсь од куща до куща, мов той тхір. Рудик, зігнувшися вдвоє, пробирався за ним скоком. В тамарискових зарослях під казематом, куди, очевидячки, забіг олень, — жодного звуку. Янгол випроставсь, щоб обдивитися довкола. Шарлюн побачив, як його білява голова вигулькнула з кущів, наче бісеня з тавлинки.
— Бачили такого! — мовив він до Смішка. — Дограється колись…
Він стиха дудонув у дудку, щоб закликати малого до порядку, але звук пропав у свисті вітру.
Янгол і Рудик знов поставали на чотири, підкрадаючися до каземату стежкою, що вилась навколо горба. З тилу ця здоровезна брила потрісканого бетону майже зовсім губилася в непрохідних чагарях. До неї можна було дістатись лише спереду чи з лівого боку, де виднілися низенькі дверцята з давно вже пообпадалою бронею.
— Мерщій на правий фланг, Шпиндель, мабуть, пасеться на березі! — пробурмотів Рудик, вправно шпортаючи кийком. — Шарлюн з Міке стрибнуть йому просто на каок…
Рачкуючи, хлопці видерлись крутою стежкою на кам'янистий, порослий де-не-де зжовклою травою майданчик, що похило збігав до скель Іспанського Рогу. Янгол випроставсь і сторожко позирнув довкола. Анікогісінько… Рудик, заінтригований, звів випадком очі до каземату, що дивився на морський розліг двома глибокими сліпими стрільницями. Ту ж мить він зірвався на ноги й притлумлено крикнув: з ближчої стрільниці стриміла подовгаста чорна голова із здоровими пелехатими вухами. Янгол крутнувся на місці й утупився в стрільницю стуманілими очима, так наче з неї виткнулось жерло морської гармати. Тварина подивилася на своїх ворогів блискучими баньками, вишкірила довгі жовті зуби й зухвало заревіла, ніби кидаючи виклик… Її скажене «і-а!» моторошно відлунювало в стінах каземату.
— Агей! Он він! — вереснув Рудик. — Шпиндель у блокгаузі! Бий його! Бий!
Нараз голова віслюка Шпинделя — а для хлопців Порт-Біу оленя — щезла, мовби чарами, із стрільниці. Янгол і Рудик, горлаючи, подралися крутою стежкою, аби заступити йому вихід з каземату. За хвилю надбігли Шарлюн з ватагою, Міке з «собаками», і всі кинулись на приступ фортеці.
Рудик та Янгол перші опинились біля дверей, але не встигли вони вскочити усередину, як повз них промчав чорний вихор. Рудик беркицьнув на землю, жахливі Шпинделеві щелепи клацнули на волосину йому від вуха. Решта хлопців кинулися врозтіч. А Шпиндель устругнув свою звичайну штуку.
Він став на невисокому голому пагорку, дав завзятішим підбігти метрів на два-три, а тоді зненацька хвицнув і дременув навпростець у хащу, вибрикуючи й гарцюючи, як справжнісінький тобі огир.
— Він тікає до пінійового гаю! — закричав Шарлюн. — Переймайте його від вересу, заганяйте в селище.
Ватага завернула й помчала назад, позначаючи свій шлях галасом і гвалтом. Розшалілий містраль летів обіч ловців, шарпав зарослі — і тоді в прогалинах мелькав Шпиндель, що біг петляючи туди й сюди.
— Он він! — гукала Міке. — Всі лівобіч? Зграя «собак» завертала лівобіч, решта тюпки за нею.
— Он він! — кричав незабаром Шарлюн. — Всі правобіч!..
Коли-не-коли хтось із ловців, зашпортнувшись за коренище, гепався й починав зойкати. Але дразливе Шпинделеве «і-а!» вмить повертало всіх до тямку. Часом віслюк замовкав, певно, щоб обдурити гонителів. Вони бігли навмання і коли вже його минали, — вистромляв із чагарів довгасту чорну голову, глузливо ревів і щезав, мов мара.