Вже десять місяців тривала ця гра. І хоч дітям не пощастило виграти жодного разу, вони ладні були продовжувати її без кінця-краю…
— Ну, годі! — зрештою зітхав упрілий Шарлюн. — Але ближчим разом він од нас не втече!
— Не втече! — хекаючи, влад одгукувались «собаки».
І, річ певна, Шпиндель, цей норовистий віслюк мосьє Мазета, їх чудово розумів. Коли хазяїн запрягав Шпинделя до роботи, його норову наче й не було — він ходив у запрязі, сумирно схиливши голову. Але щойно віслюка зачиняли в обору, він умить ламав огорожу — і тільки його й бачили! Шпиндель гасав околицями, допроваджуючи сусідів до нестями своїми капостями й безугавним ревінням. А Мазет тільки всміхався в довгі вуса, спокійнісінько поливаючи баклажани.
— Дайте йому духопелів! — казав він невдоволеним.
— От побачите, я таки вб'ю цього паскудника. Єй-єй! — вб'ю! — нахвалявся дехто з них.
І справді, вночі у Шпинделя двічі стріляли, та він лишився цілий і здоровий, а роззухвалився ще дужче. Не раз і не два він війн мутив цілу округу. Забрьоханий, весь у поросі, але завше бадьорий, ганяв Шпиндель Вулицями, хапаючи все, що вистромлювалось і ні парканів чи звисало з вікон. Того самого дня, як Шарлюн уперше вийшов полю-nu пі його із своєю кондукторською дудкою й двоногими собаками, Шпиндель радо обійняв роль оленя та й довів, і то небавом, що він маху не дасть. Справді, перед у грі провадив він.
Віслюк тричі оббіг скоком круг каземату, годі чкурнув у вересову хащу, а далі завернув й почухрав до селища. Згубивши слід, «собаки» шукали його геть з іншого боку, тицяючи в зарослі кийками, аж поки гучне ревіння навернуло їх на певний шлях. Шпиндель чекав їх на головній вулиці — стояв і нахабно пряв вухами. Мабуть, обурювався з їхньої недотепності, але не втратив спокою.
— Біжімо — тільки непомітно — до могіканських вігвамів! Заскочимо його ззаду.
Псарі, «собаки», навіть Міке так задихались, аж жаль брав на них дивитися, проте нова надія додала їм бадьору. Шарлюн ледь чутно дмухнув у дудку, і ватага тихо посунула в пінійовий гай.
Небавом там, де вони щойно стояли, заворушилися кущі. На узлісся вийшов хлопець літ дванадцяти: одну мить він розглядався довкола, наче вагаючись, у який бік піти. Його блідувате лице світилося радістю, під стриженим русявим чубом весело виблискували очі. Він мав на собі білі шорти, блакитну майку, з-під якої стирчали худі-прехуді плечі, й виношені еспадрільї. Хлопець нахилився зав'язати шнурки й водночас кинув цікавим оком на алею.
Шпиндель, що стояв метрів од нього за двісті, на самісінькому перехресті, як і завше, ловив гав, жуючи довгу галузку, що її виламав за парканом найближчої вілли. Хлопець у білих шортах неквапом попрямував до нього, заклавши руки в кишені й байдуже поглядаючи обіч. Віслюк, ремиґаючи галузку, так само байдуже дивився, як він іде. Він не порушивсь і тоді, коли хлопець зійшов на узгірок. А той виписав чималу кривулю, ніби виглядаючи, куди ліпше тікати, коли бува прийдеться, й зупинився просто перед Шпинделем. Хвилю хлопець і віслюк незворушно дивились одне на одного. Здорові віслюкові очі палали диявольським вогнем, але неквапливе помахування вух свідчило, що він у миролюбному настрої.
— Як ся маєш, старий плутяго? — приязно спитався хлопець. — Все гультяюєш?
Здивований Шпиндель нашорошив вуха. Хлопець, розхоробрившися, ступив уперед і простяг руку, забувши на мить, що Шпинделеві примхи, як і містраль, годі було передбачити. Цієї миті над гаєм пролетів вихор, засвистів у алеї, зриваючи листя з олеандрів, гойдаючи тремтливі пінії. Шпиндель здригнувся, вдарив копитом у землю, поволеньки загрозливо нахилив голову й кинувсь на хлопця, мов той бик на арені. Хлопець гайнув у поперечну вулицю. Віслюк побіг за ним, ревучи несамовито. Зненацька ліворуч між двома віллами хлопець угледів стежку, що вела в хащі, серед яких виднілися півдесятка хатинок, побудованих з усякого базалуччя. Туди він і метнувся, рятуючись од знавіснілого віслюка.
Ловці, що бігли од бухти, почули тупотняву й налягли на ноги. Міке повела зграю найкоротшим шляхом до могіканського селища. Раптом вітер ущух. Стало тихо наче у вусі. І Шпиндель не ревів, тільки чути було, як недалеко потріскують гілки. На узліссі й досі гойдалися високі кущі. Шарлюн звелів усім шикуватися, приклав до вуст дудку й дав гасло «У наступ!». Ловці стрімголов кинулись у хащі.
Над гаєм знову пронісся порив вітру. Знову погнулись додолу пінії. І нараз Зозулик, котрий біг перший ліворуч, побачив пасмо сірого диму, що слалося попід кущами.
— Пожежа! — закричав він.
Смішко, Сандрін та Рудик кинулись до нього й спробували прибити вогонь кийками.
За хвилю наспів і Шарлюн з ватагою. Та ба: було вже пізно. Жовтогарячий струмок полум'я пробіг по землі, лизнув долішні гілки, поліз угору й розлився по зарослях.
— Мерщій до вігвамів! — крикнув Шарлюн. — Вогонь суне туди. Треба попередити могікан!
Пирхаючи, кашляючи, плачучи від ядучого диму, вони чимдуж побігли гаєм до селища. Снопи іскор, підхоплені вітром, вихорились у них над головами. Та вогонь їх випередив. Хатина Пастуреля, що стояла скраю, вже палала, як оберемок хмизу, решту халуп повивав дим.
Тулячи до грудей котів та злиденне збіжжя, мешканці вискакували надвір і безладно метушились навколо хатин.
Кинулися до помпи, але вода з неї текла лиш тонесенькою цівкою. Постававши ланцюжком, Міке та інші дівчата передавали одна одній налиті до половини відра. Шарлюн із хлопцями збивали полум'я, яке гадюками звивалось на всі боки, валили очеретяні загороди, що їх жадібно лизали вогняні омахи. Аж ось у містечку жалісно завила сирена. З молу поприбігали рибалки й собі кинулися гасити вогонь. Нарешті прикотив старенький пожежний джип з трьома пожежниками, тягнучи цистерну на п'ятсот літрів; та заливати довелось самі лиш купи курного сміття. Від селища зосталися чорні стіни; вціліла одна-однісінька найдальша халупа, де жила родина Ескофьє — вогонь тільки трохи підпалив її з навітряного боку.
Ветхі меблі, сінники, клунки з пожитками, клітки з птахами — все це звалили купою па піскуватій дорозі, що вела до бухти. Коли минувся перший переполох, потерпілі й помагачі заходилися порпатись у руїнах, аби врятувати все, що мало хоч яку ціну. Серед юрби цікавих, що позбігалися з ближчих осель і обступили пожарище, відчайдушно лементували жінки. Гладка мадам Ескофьє, найдобріша в світі жінка, перша вимовила те зловісне слово, від якого все й почалося. Вгледівши Шарлюна та його ватагу, що, чорні, засмалені, проходили повз її двері, вона гукнула:
— Ну що, догралися!
Саме цю мить на алеї з'явився мосьє Аморетті, помічник мера, — засапаний, червоний на виду, в білому полотняному кашкеті.
— Так он воно як! — гарикнув він, заступаючи Шарлюнові дорогу. — То це ти підпалив ліс? Ну, начувайся!
І він посунув на хлопця, стискаючи кулаки.
Міке зразу зміркувала, що справа кепська. Роздумувати було ніколи. Вона протиснулась крізь юрбу, вибігла на алею й помчала неоглядки до школи, яка красувалася новими стінами край селища. Мадмуазель Блан, учителька, одчинила їй двері свого бунгало.
— А я саме намірилась іти до могіканських хатин, — мовила вона. — Що там скоїлось?
Дівчинка коротко розказала їй, в яку халепу вскочив Шарлюн з ватагою. Мадмуазель Блан була не сама. Скінчивши оповідати, Міке вгледіла в кутку перелякане обличчя Філіпа Віаля — сина паризького архітектора. Він був одягнений у білі шорти й блакитну майку. Міке насупилась і ледь кивнула йому головою.
— Ходімо туди, — мовила мадмуазель Блан. — Спробуємо залагодити справу. Я не боюся мосьє Аморетті…
— І мені йти? — боязко спитав Філіп, виходячи з ними.
— Не треба! — відказала мадмуазель Блан. — Стане мені клопоту і з самим Шарлюном…
— Ви нагодились вчасно! — вигукнув помічник мера, показуючи на тих, кого він вважав винуватцями пожежі.— Оці ваші шибеники розважалися тим, що палили сірники в пінійовому гаю. От і маємо: двадцятеро сердешних погорільців! Гарні пустощі, нічого сказати…
Вчителька спокійно повернулась до приголомшених дітлахів:
— Ви часом нікого не бачили в хащах? — спиталася вона Шарлюна.
— Нікого. Ми були самі. Нас одинадцятеро, і всі йшли шерегою. Якби котрийсь із нашого гурту почав здуру палити сірники, ми б відразу це зауважили. А то ж навіть Шпинделевих вух не бачили, хоч і чули, як він реве десь недалечко…
— Ну, звісно! — посміхнувсь мосьє Аморетті.— То либонь Шпиндель бавився сірниками? А я не вірю побрехенькам про самочинні пожежі. Ви були там, де зайнялися хащі, отже ви й винні! Не викрутитесь в мене…
— Мосьє Аморетті, я забороняю вам зводити на дітей наклеп! — промовила мадмуазель Блан, приступаючись до товстуна. — Коли ви не відкинетесь од ваших слів, я зараз же піду до містечка й першому-ліпшому скажу, що палій — ви!
Мосьє Аморетті сполотнів.
— Отакої! Он куди ви хилите…
— І навряд чи б я помилилася, — додала впівголосу мадмуазель Блан. — Геть усі знають, що ці могіканські хатини вам як сіль у оці…
Аморетті збілів іще дужче і, щоб якось зам'яти розмову, звернувся до дітей:
— По той бік Рогу — два кілометри чудового пляжу! Так ні — вам, лобурям, там тісно! Доконче треба гратися в Тартаренів[4] і гонити оленя саме тут, у пінійовому гаї… Бідолашний віслюк! Чого ви його мучите, скажіть мені!
— Ми його не мучимо — ми полюємо його, як оленя! — завзято гукнув Шарлюн. — І полюємо з гончаками, чесно, без рушниць та стрілянини… По-вашому виходить — то моя дудка вистрелила й підпалила чагарі!
Всі зареготали.
— Нещасний Шпиндель! — зітхнув хтось крізь сміх. — Якщо він не встиг утекти — то з нього вже готова печеня!
Пожежники побігли в димучі хащі. Шпинделя не було ніде — ні живого, ані мертвого.
Вдовольнившися чагарями, які відмежовували хатини од вілл, вогонь тільки трохи лизнув гладенькі стовбури високих піній. Але він не пощадив благеньких, обсаджених квітами халуп, де ось уже двадцять років тулилися найубогіші мешканці Порт-Біу — могікани.
Звідки взялося це назвище? Діти й самі до пуття не знали. Старі люди розказували, що колись давно тут був лиманчик, зарослий по краях очеретом, і той лиманчик названо Муйєкан.[5] По тому, як звели велику греблю, лиманчик зник, але назвище лишилося, ближчі мешканці інакше й не казали, і колишні муйєкани перетворилися на нинішніх могікан.
— А містраль ущух, — промовив якийсь рибалка.
Ніхто цього не помітив за гармидером та метушнею. Тим часом, аби вітер заліг хоч би хвилин за десять перед таємничою пожежею, — вогонь понищив би хіба з арпан[6] чагарів! А зараз весь навколишній обшир огорнула велична тиша. Ласкаве море мінилося найніжнішою блакиттю. З-за молу показалися перші рибальські човни, наладувані сітями, й попливли до острова Біу. В тихому повітрі гучно розлягався гуркіт моторів.
Юрба біля дітей почала рідшати.
Переможений мосьє Аморетті одвернувся і з відразою озирнув понівечені вогнем хатини. Переконавшись, що в цій суперечці вона взяла верх, мадмуазель Блан моргнула до дітей — мовляв, кивайте звідсіля п'ятами! Всі вони щезли за одним духом — тільки Шарлюн не зрушив з місця — він і досі палав обуренням.
— Тікай! — шепнула вчителька.
— Ні, спершу я притну йому носа! — задерикувато вигукнув хлопець.
— Носа йому вже притнуто, — лукаво всміхнулася мадмуазель Блан. — Невже ти цього не збагнув?
— Іще б пак не збагнути! Я чудово збагнув те, що могікан звідси виженуть! Але я хочу подивитись, як цей пузань приступиться до свого мерзенного діла…
— Не клей дурня, хлопче! Могікан і так спіткало страшне лихо.
Але Шарлюн затявся — чоло йому під русявими кучерями насупилось. Мадмуазель Блан одступилася.
Онімілі з відчаю могікани скупчились перед хатиною Ескофьє. Всі були тут: Пастурель, Фереолі, Мужени, сестри Тестенегр та їхня столітня кузина, дід Кадюс та стара-престара Сезарін — її жовтий зморшкуватий вид чаклунки губився під чорним вицвілим капелюшком. П'ятнадцятеро немічних старих — вони тільки й мали, що мізерну пенсію, з якої і досі ледь животіли, а віднині ця пожежа остаточно прирікала їх на злидні. Вони недовірливо дивилися на мосьє Аморетті, що, простягай руки, прибрав святобожного вигляду й удавав, буцім-то йому страшенно їх жаль. Але могікани чудово знали — від нього їм годі сподіватися захисту, бо він завше тяг руку за багатіями. Мосьє Понс, сімдесятирічний мер Порт-Біу, був щедрий лиш на обіцянки, але нічого не міг удіяти проти ділків, що ось уже три роки розбудовували на околиці Порт-Біу великий курорт і чинили всілякі утиски місцевим мешканцям, що здебільшого були рибалки.
— От бачите: таки на моє вийшло! — лицемірно зітхнув пузань, надимаючи щоки. — Ваші хижі неодмінно мали згоріти, хоч рано, хоч пізно…
— Наші хижі стояли двадцять років і ще простояли б стільки ж, аби клятий містраль не нагнав того бісового вогню! — гостро відказав дід Кадюс. — Це ти винен, Альфонсе! Ніякого лиха б не сталося, аби не чагарі, які давним-давно треба було повирубувати.
— Ну що ж, нам багато чого треба зробити, та не до всього руки доходять.
— А нам тепер доводиться іти з торбами по світу! — зітхнула стара Сезарін. — Альфонсе, ти хоч трохи нам допоможеш?
Аморетті засяяв масною усмішкою:
— Авжеж, допоможу! Будьте певні — просто неба не ночуватимете! — мовив він поблажливо. — За кілька день скінчиться навчання, і мадмуазель Блан одчинить перед вами двері школи. Там і перебудете якийсь час, поки щось ліпше нагодиться.
— А наші хатини? — не відступавсь Пастурель. — їх відбудують? Ти за це подбаєш?
— Я не казав, що їх відбудують! — збентежено промимрив мосьє Аморетті.— Я обіцяю вам прихисток на два-три місяці, відтак самі давайте собі раду…
— В такому разі я звідси не зрушу! — затято гукнув Пастурель. — І жоден з нас нікуди не піде. Бо ледве ми покинемо гай, як твої люди зразу його обсядуть… І аж ніяк не з тим, аби лагодити нам хатини!
Шарлюн стояв поблизу й пильно дослухався до розмови.
— Не забувайте, — озвався, помовчавши, мосьє Аморетті,— що за два місяці буде вам ще одна халепа! До містечка приїдуть люди з префектури, а ви ж знаєте — вони всюди впхають свого носа…
— То й що? — відгукнулись могікани.
— Вони мають право застосувати статтю сьому, — драматично виголосив мосьє Аморетті.— Себто — хатини буде приречено до знищення. Зрештою, вас застерігали про це ще рік тому. Хоч-не-хоч — доведеться перебратися куди-інде. Маєте ще сорок днів, аби знайти собі інший притулок…
На обличчях могікан відбилися розпач і гнів.
— Так не годиться робити, Альфонсе! — вигукнув дід Кадюс, метляючи бородою перед самісіньким носом мосьє Аморетті.— Це ганьба! Ми маємо право на поміч, люди з префектури не можуть вигнати нас звідси, як тих собак…
— Ви, звісно, маєте один спосіб залагодити справу, — кинув мосьє Аморетті, микуляючи очима. — Порадьтеся з мосьє Кастераном, підприємцем із Ла Сьота. Коли він погодиться збудувати вам на виплату якісь годящі оселі — про мене!
— Ти що, з глузду спав? — озвався хворовитий Ескофьє.— Той Кастеран злупить із нас три шкури за етернітові халупи, ще гірші від оцих!