Філіп прикусив язика. По малій хвилі, коли вони звернули на алею, що вела до вілли, хлопець спитався в батька:
— А що то за каверзна стаття в тій угоді? Чи не можна якось її витлумачити по-іншому?
— Е ні, не можна, — зітхнув мосьє Віаль. — У статті цілком ясно мовиться, що оренду можна поновити лиш тоді, коли земля відповідає умовам, зазначеним в угоді — себто коли вона не занедбана й «належно» забудована. Сьогоднішня пожежа аж ніяк не поліпшила стану речей. Селище перебуває під контролем префектури, а її експерти — не в тім'я биті. За двадцять чотири години по їхніх одвідинах могікани муситимуть забратися звідси геть — нема в тім жодного сумніву.
— Але ж вони ще можуть відбудувати свої оселі, у них є час! — вигукнув Філіп.
— Саме це їм і радив зробити мосьє Аморетті. Один підприємець з Ла Сьота пропонував їм поставити панельні будиночки, що начебто відповідають зазначеним в угоді вимогам. Але вони відмовились, бо ті будиночки задорого для них коштують.
— Скільки ж той підприємець заправив?
— Щось близько мільйона.[7] Не такі вже й великі то гроші, але ж треба їх мати! А в цих сіром тільки й є, що мізерна пенсія… Та й де взяти мільйон людям, які вже стоять одною ногою в могилі?
— І що, невже їх полишать напризволяще? — схвильовано вигукнув Філіп.
Мосьє Віаль стенув плечима:
— Громада, звісно, їм допоможе, але пожертвувати цілий мільйон їй незмога. Витрачаючи громадські кошти, найперше дбають за суспільну користь…
До самої вілли Філіп ішов мовчки, похнюпивши голову. Він почав розуміти, що навколо жменьки безпорадних могікан стискається кільце якоїсь потаємної змови, — і видима нерівність сил боляче вразила хлопця.
— Отже, — зауважив він нарешті,— їх може врятувати хіба що чудо.
Зійшовши на терасу, мосьє й мадам Віалі посідали в шезлонги і з утіхою дивилися на сина — яке в нього чутливе серце…
— Чого ти так переймаєшся? Можна подумати, що доля могікан особисто тебе обходить! — сміючись, вигукнув архітектор. — Годі вже, годі, а то я почну гадати, що це ти, сину, підпалив пінійовий гай…
III
РУДИК ГОТУЄ БУЙЯБЕС
Пастурель та дід Кадюс куняли на своїй улюбленій лавці в затінку під платаном. Дзиґарі в кав'ярні Вьє продзвонили другу.
Кадюс розплющив одне око, глянув на ряхтливий розліг моря, купи піній, що обступали затоку, ближні будиночки й кепсько бруковану набережну. Закинуті ген-ген сіті малювали на тихій воді довгі рівненькі лінії й погойдувались влад з течією. Вряди-годи звід-даль набігала хвиля й один по одному колихала човни, пришвартовані біля молу, відтак розбивалась з тихим плюскотом і вмирала.
— Як здумаєш, що всю цю красу нам доведеться покинути! — зітхнув Кадюс. — Скажи, Пастурелю, куди ми дінемось? В цілому світі у нас немає жоднісінького притулку. Навіть немає, де голови прихилити!
— Ох, спіймати б того негідника, що підпалив наші хатини! — буркнув Пастурель у пожовклу від тютюну бороду.
І вони знов задрімали.
— Можна нам узяти «Морського лева?» — раптом почувся біля них несмілий голос.
Пастурель помалу розплющив одне око — перед ним поштиво стояли двоє хлопців — Рудик і Фріске. Рудик, попри зелені свої очі й вогняну чуприну, був хлопець надійний. До того ж він умів добряче правити човном, навіть коли море грало. Але з Фріске, такого на взір смиренного й тихого, був неприторенний отряха-шибеник.
— Куди це ви зібралися? — буркнув Пастурель.
Рудик показав дві чудові нейлонові волосіні, намотані на шмат кори. А Фріске тримав іржаву бляшанку з поживком — п'ятьма дюжинами скойок, що їх назбирав уранці під скелями в затоці.
— Та чи ж зараз ловиться риба, шибайголови? — гукнув дід Кадюс. — Хіба що козячих балабушок натягаєте…
Фріске звів брови:
— Рудикові байдуже коли ловити, — проказав він недбало. — Він закида вудку — і риба чіпляється на гачок, однаково, чи голодна, а чи ні!
Пастурель похитав головою. Рудик і справді мав якесь шосте чуття — ловив рибу там, де її зроду не бувало. «Замкніть цього малого чаклуна в хаті — і він у ночвах виловить вам кита!» — жартували в містечку.
— Ми попливемо недалечко, за Біу, — показав Рудик на зарослий деревами острівець, що виднів біля входу в затоку.
— Ну, гаразд! — зітхнув Пастурель. — Беріть «Лева», але дивіться мені, пильнуйте…
І коли хлопці метнулися геть, він додав — несподівано лютим голосом:
— Тільки глядіть — не надумайтесь плавати під скелями Рогу! Буде з мене й того, що позавчора згоріла моя хатина. Не потопіть мені ще й човна…
Рудик побіг до молу, виглядаючи «Морського лева» поміж барвистих човнів, що погойдувались на воді. «Лева» було пришвартовано там, де й звикле — між «Марі-янголом» та «Несамовитим». Це невеличке доладне суденце, помальоване яскраво-жовтою фарбою, добре трималось на воді й чудово піддавалося вітрові.
Рудик ураз одчепив швартов, а Фріске скочив у човника з волосінню та поживком. Вони упоруч потихеньку одвели «Лева» від облавку «Несамовитого». Човник вільно полинув гаванню. Вздовж щогли піднялося трикутне шарлатове вітрило. Воно нап'ялося, а тоді затріпотіло й безсило зависло. Рудик задер голову й двічі свиснув, прикликаючи вітер. І бриз, що порхав поблизу гавані, зразу прилинув, надув вітрило, і човник, під тихий плескіт зрушеної хвилі, веселенько поплив до острова Біу.
Небавом «Морський лев» проминув маяк. Пінійовий гай й перші червонясті стрімчаки Рогу лишилися правобіч. Рудик, стернуючи, мимохідь повернув голову, шукаючи очима понівечених вогнем хатин. Та здалеку майже нічого не побачив. Діряві покрівлі, почорнілі стіни сяк-так залатано аби чим — камінням, дошками чи ветхим вицвілим брезентом. Але ця нужденна купка халуп становила прикрий контраст з новими віллами. Проте хай тим клопочуться дорослі, а він, Рудик, робитиме своє — витягатиме рибу з морських глибин у знаних тільки йому місцинах. А втім, хлопець мав щодо пожежі свою певну думку, й ця думка побільшувала йому втіху від риболовлі.
Фріске простягся на носі, поклав голову на схрещені руки й, примруживши очі, пильно вдивлявся в берег. До хатин було йому байдуже. Як на нього, єдина принада Іспанського Рогу — це старий каземат; тут починалися, тут і кінчалися всі відчайдушні витівки ватаги.
— Ти не забув, що Смішків велосипед буде сховано в блокгаузі й що ми виїжджаємо о шостій? — спитався він у Рудика.
— Звичайно ні. Ось наловимо риби, і я висаджу тебе з двома сажами біля Рогу під великою скелею, — відмовив Рудик. — Гляди тільки, не розтруси дорогою рибу. Об'їдеш пагорок і зачекаєш на мене під пальмами біля мерії. Там зроду нікого не буває. А я тим часом одведу «Лева» до гавані. Якщо все йтиме гаразд, ми вправимось за десять хвилин…
Фріске сперся на лікоть і поглянув за корму. Гавань майже зникла з очей. Просто них палав під сонцем червоно-рудими чагарями острів Біу, на якому височіла величезна, схожа на волячу голову, скеля. А наоколо — осяйне море й ніжна-ніжна блакить, ледь побрижена тихим легітом.
Рудик повернув човна ліворуч, не спускаючи з ока берега — на заході загрозливо стриміли бескеття Ла-Сьота, що їх названо Орлиним Дзьобом.
— Ще трохи — і ми на місці!
«Морський лев» поплив фарватером—посередині між Біу та Іспанським Рогом. Вітрець, що підганяв човника, помалу-малу стихав і врешті ущух; «Лев» застиг на воді. Хлопці вихилились через облавок. Під ряхтливою водою бовванів килим водоростей, де-не-де перетятий ясно-зеленим скелястим пасмом або піщаною смугою. Далі підводна лука губилася в непроникній пітьмі.
— Ну, де ж твоя риба? — неймовірно спитав Фріске.
— Ми зараз над реданом, — неквапом проказав Рудик. — Отут кінчаються прибережні сторчові скелі, які утворюють немовби ще один, підводний берег. Хай мене грім поб'є, коли де-інде риби більше, аніж тут!.. Ти готуй скойки, а я приладнаю волосіні…
Вони вмостилися під шарлатовим вітрилом, яке безвладно висіло вздовж щогли. Фріске, всівшися поперек лавки, розбивав скойки й обережно витягав слимаків. Рудик тим часом розмотував волосіні та спускав їх у воду, аби розм'якли. «Морський лев» праве не рухався, заколисаний тихим лелінням води. Навколо пустизна, тільки ген лівобіч, біля червонястих скель і великого пляжу, ліниво погойдувались кілька білих водяних велосипедів.
Рудик востаннє кинув оком на кіль «Лева», тоді причепив поживок до чотирьох гачків і попустив волосінь за облавок. Десять метрів, двадцять… врешті грузило торкнулося дна. Рудик підняв його на метр. Фріске, сидячи на прові, зробив те саме. Хлопці стали чекати. Збігло п'ять хвилин. Нічогісінько! Тільки вряди-годи човник легенько здригався — то під ним пропливала якась дрібна рибинка.
— Мільга принадить велику, — буркнув Рудик, підбадьорюючи товариша. — Тримай міцніше волосінь…
Відплив сповільна тяг волосіні у відкрите море — саме туди, куди й треба було.
— Що й казати — здорову ти здибав рибну зграю! — пустив перегодом шпильку Фріске. — Шарлюн чекає, що ми привеземо кілограмів десять, а ми наловимо сто грамів — саме котові на обід… Місце твоє, може, й рибне, та ось риба чомусь на побачення не квапиться!
Рудик мовчки стенув плечима — він був певен себе. Фріске зробив на кінці волосіні зашморг, встромив туди великого пальця ноги й розлігся на лавці, заклавши під голову руки.
— Я ловлю ногою, — ліниво мовив він. — Однаково що…
Він не доказав. Волосінь ураз нап'ялася, зашморг затягся, викручуючи йому пальця. Фріске застогнав, шарпнувся, силкуючись скинути зашморг. Рудик зайшовся сміхом. Нап'ята волосінь тремтіла в руках Фріске, як ванти в бурю.
— Щось є! — гукнув Фріске. — Здорове, ну й здоровезне ж!
— То тягни! — загорлав Рудик. — Чого моняєшся? Гадаєш, воно само випливе й подасть тобі через облавок руку?..
Фріске, розгубившися, шарпнув волосінь обома руками. Живий тягар, що борсався в глибині, кидав його то в той, то в інший бік. Хлопець ледве втримував рівновагу. Отож Рудик зачепив свою волосінь за кілочок на облавку й кинувся на поміч Фріске.
— Ой! Зірвалася! — простогнав Фріске, почувши, що волосінь зненацька ослабла.
— Тягни! Тягни! — гукнув Рудик — Адже волосінь така, що вдержить найбільшу рибину! Навіть акула не відчепиться!
Фріске потяг дужче, і волосінь знов нап'ялася. Хлопці вихилились через облавок і вгледіли в чорно-зеленому нурті червонясту тінь, що шалено звивалася на гачку.
— Каплун! — радісно вигукнув Рудик. — Це ж така смачна риба, що її напевне купить великий ресторан!
Фріске ледве здужав утягти здобич у човника. Каплун заборсався, заляскав хвостом по днищу, відтак роззявив широку пащу й завмер, придавлений власною вагою. На його пурпуровому в білі паси тілі стовбурчились колючі плавці.
— Фунтів п'ять або й шість заважить, — збуджено мовив Рудик. — Але ти його не торкайся…
Він ураз висмикнув гачка, так щоб не вколотись об отруйні колючки. Тоді обвинув руку ганчіркою, схопив здорованя за хвіст і кинув у вербовий саж, що стояв на кормі.
— Одна є! Чіпляй поживок і закидай, тільки не лови вже ногою. А коли б то була рибина фунтів на п'ятдесят — затягла б на дно.
Риба впіймала б рибалку! Часом і таке буває…
Рудик переліз через лавку й знову сів на своє місце. Почеплена за кілочок волосінь була нап'ята до останку — ось-ось, здавалось, лусне. Фріске, хапаючись, одчепив її. Нервовий трепет здобичі оддався в долоню, мов електричний струм. Рудик потяг волосінь, зціпивши зуби, мугикаючи з утіхи.
О щедре море! Риба спіймалась на всі чотири гачки; важкий кетяг шалено вихилявся, кроплячи хлопців бризками. Двоє здорових окунів та двійко губанів!
Фріске аж рота роззявив з великого дива:
— Ти їх принаджуєш чарами!
— Не лови гав! — гримнув Рудик. — Пильнуй свого телефону. Риба чіпляється на дротину аж ніяк не з тим, аби побазікати з тобою! Лови її, поки ловиться!
За хвилину Фріске витяг нову здобич. Ще за хвилину витяг і Рудик. Хлопці вже чули дух буйябес!
Шарлатове вітрило плескалося на щоглі, вряди-годи затуляючи сонце, яке нещадно пекло в потилиці нашим рибалкам. Вони трудилися в поті чола — одно тягли й закидали, щоразу вітаючи улов притлумленими вигуками. Телефон дзвонив без упину. Хвилин за двадцять вони наловили з добре кіло губанів, чабака й двох окунів. Відтак знову шарпнуло волосінь, і Рудик кинув у саж ще одного каплуна.
— Довго ще ловитимемо? — спитав очманілий Фріске.
— Поки стане поживку. Диви, його вже праве немає! Лишився тільки десяток скойок. Треба пожертвувати губаня чи и двох…
Поки Рудик і Фріске спустошували таким маніром темні логовиська редану, Шарлюн із рештою ватаги вештались набережною, ловлячи рибку іншого гатунку. Операцію розроблено в деталях і відрепетирувано того самого ранку в відлюдному закутку бухти. Аби ви збагнули її сенс уповні, треба вам нагадати, що середземноморське узбережжя між Марселем та Ментоною дуже вбоге на рибу, і влітку попит завше куди більший за пропозиції. А в Порт-Біу, де всю рибу скуповують хазяї ресторанів Бандоля та Санарі, «щойно зловлена риба» потрапляла на стіл здебільша з Дьєппа чи з Булоні. А це аж ніяк не вдовольняло знавців.
Операція розпочалася пополудні, коли тераси кав'ярень захрясли спраглими пляжниками. Першу сцену розіграно в кав'ярні Вьє. Під платаном на довгій лаві сиділи й весело щебетали Міке, Норін та Розет. З противного боку зненацька вихопився Шарлюн з Тітеном-солодкі-очка; вгледівши дівчаток, хлопці — ой, і актори! — стали як укопані.
— Міке! — якнайгучніш загорлав Шарлюн, перекриваючи гомін на терасі.
Дівчатка скочили на лавку й заходились розглядатися на всі боки, тільки не туди, де жестикулювали Шарлюн з Тітеном.
— Хто мене кличе? — спитала зрештою Міке, щиро здивовижена.
— Це я! — репетнув Шарлюн з того боку тераси. — Міке! Слухай-но, Міке! Дід Кадюс доручив мені…
— Що доручив? — заверещали влад Міке, Норін та Розет.
Всі в кав'ярні попідводили голови, забавляючись з цього дзвінкого перегуку дитячих голосів. Шарлюн приклав до рота долоні й зіпнув — аж луна залящала:
— У «Адмірала» сьогодні варитимуть грандіозну буйябес! Порцій на двадцять, а може, й на тридцять…
— Буйябес чи рибну юшку? — спитала Міке, зневажливо відкопиливши губу.
— Буйябес! — загорлав Шарлюн і аж ногами затупав. — Сам бачив рибу! Здоровенна! Біжи духом до Сандрін, скажи отим двом, що квартирують у її матері. Якщо вони зателефонують вчасно, то, може, в них приймуть замовлення на вечір.
Він казав це з легким серцем, спокійнісінько покладаючи відповідальність на Рудика. Відтак хлопці помчали в один бік, дівчата — в інший. Невдовзі вони стрілися на розі й побігли розігрувати ту саму сцену в іншій кав'ярні. А в кав'ярні Вьє події розгорталися достеменно так, як і передбачали діти. За хвилину один опасистий мосьє підвівся з місця, ніби знічев'я, і мерщій рушив до телефону. За ним схопилися ще двоє. Ще інші кинулися до авто — найскорше звістити й зібрати приятелів. І набережною полетіла, як блискавка, надзвичайна новина: «В «Адмірала» сьогодні варитимуть буйябес!»
По недовгім часі в розкішному ресторані «Адмірал», що стояв на бандольській дорозі, за два кілометри від Порт-Біу, став без угаву дзвонити телефон. «Адмірал», чоловік обачний, зважив за краще не хвалитися про свою рибну мізерію й покірно прийняв перших десять замовлень. Але по двадцятому дзвінкові він мовив собі: «Годі!», — та й побіг до кухні. Шеф-кухар, почувши, чого від нього чекають, вражено зойкнув:
— Та що ж я робитиму! В холодильнику є тільки двадцять однобочок, із п'ять лангустів та півската. До Бандоля їхати пізно, нічого я там не знайду. Де ж це видано — запрошувати на буйябес геть усіх і кожного!
А час збігав — надходила вже шоста. Телефон дзвонив не змовкаючи. Люті «Адмірал» та шеф-кухар лаялись на всі заставки. Аж ось їхню увагу привернув якийсь рух на шосе. Од берега простували двоє розхристаних хлопчаків, насилу штовхаючи поганенького іржавого велосипеда. До багажника було прив'язано два грубих вербових сажі; з них капала вода, полишаючи на закуреному шосе темні сліди. Діставшися ресторану, хлопці завернули на бічну алею, що вела до кухні. «Адмірал» та шеф-кухар чекали на порозі, уперши руки в боки.