— У нас є риба, ще й яка гарна! — почав Фріске. — Чи вам, часом, не треба?
— Ану покажи! — неймовірно мовив кухар.
Сажі розв'язано, рибу висипано на здоровий кухонний стіл. Один з каплунів, який ще не до останку знесилів, раптом забився, ніби показуючи, що він — свіжісінький. «Адмірал» був на сьомому небі. Кухар тихо свиснув:
— Та тут стане на тридцять порцій, — видушив він. — Самих каплунів на дванадцять…
«Адмірал» помчав до телефону.
— Скільки хочете за все? — повернувся кухар до хлопців.
— П'ять тисяч франків, — одказав Фріске. — Тут кілограмів із десять…
Кухар йойкнув, так наче його кольнуло в серце:
— Це дорого! Я стільки не дам! Золота ціна вашій рибі—дві тисячі франків…
Боязкий Рудик ладен був згодитись, та Фріске не розгубився.
— Рибу ловив батько мого приятеля, — заявив він урочисто. — Це він призначив ціну, а не ми! Коли не хочете брати, ми підемо до Бандоля…
Рудик простяг руку — і на долоню йому лягла чимала, майже новенька банкнота. П'ять тисяч франків! Хлопець на мить закляк, утупивши очі в далечінь.
— Маємо добрий почин, — шепнув Фріске, виводячи з двору велосипеда. — Треба було правити більше…
Рудик скочив на сідло, Фріске примостився на багажнику, і вони помчали до Порт-Біу. Велосипед стрілою пролетів набережну й завернув до селища. Мадмуазель Блан побачила їх з вікна — хлопці мелькнули й щезли. Вона тривожно прислухалась — чи не впали вони часом. На щастя, ні. Велосипед, шалено деренкотячи, пірнув у чагарі Іспанського Рогу, скотився схилом, підскакуючи на кожному горбочку, востаннє підплигнув, як тобогган[9] і гепнувся перед самісінькими дверима каземату. Їздці беркицьнули в кущі.
— Ну? — прохопився Смішко, що чатував на порозі.
Хлопці обтрусилися її увійшли до каземату. Ватага збилася гуртом у цій вогкій глибці — всі репетували одне поперед одного, як вивід лисенят. А Рудик, не кажучи й слова, повільно витяг банкноту. Її передавали з рук до рук серед побожної тиші.
— Бачите! — тріумфуючи гукнув Шарлюн. — А ви не вірили… Якщо кожен докладе рук — у нас буде купа грошей!
Рибалки-торгівці стояли впрілі, запилюжені, розхристані — аж жаль брав дивитися.
— Купили б собі хоч морозива в італійця на набережній, — співчутливо мовив Шарлюн.
— Ми не посміли, — щиро признався Рудик. — Це ж могіканські гроші, священні…
Вихопившися з його вуст, ці слова взяли всіх за душу. Рудик був приймак убогого бляхаря, що мандрував по окрузі старенькою машиною на три колеса. Хлопець жив у Порт-Біу з ласки добрих людей — місяців два у Джакоміні, два — у Вьє, два — у Каньолів або ще в когось, і всюди його жаліли й любили, — бо він був напрочуд лагідної вдачі. Вряди-годи, скучивши за своїм Рудиком, у містечко навідувався бляхар; тижнів зо два він лагодив, лудив, лютував каструлі та інше начиння, аби віддячити людям за їхню добрість, а тоді знову щезав так само несподівано, як і з'являвся.
Зозулик добув купленого на власні гроші записника. Першу сторінку вже до решти списано. Сюди занотовано п'ятсот шістдесят франків, що їх зібрали позавчора, і опріч того, дрібні даяння, що їх офірував хто тільки міг — бо ж кожен член ватаги мав за справу честі збагатити фонд допомоги могіканам.
— Норін ще нічого не дала, — безжально звістив скарбник.
Всі глянули на Норін. Вона зачервонілась, як вишня, й урочисто простягла свою лепту: стовпчик монет, завинених у жовтий папір.
— Одна дама дала мені сто франків за те, що я віднесла їй до пральні валізу з білизною. Оце й усе, що мені пощастило заробити…
Усі мовчали. Шарлюн дивився на неї широкими очима. Норін наївно додала:
— Я розміняла папірця на монети по сто су: стало куди більше грошей!
— Ну й дурепа! — вигукнув Тітен-солодкі-очка.
Всі зашикали на безсердного Тітена. Міке оступилася за дітлашню:
— Вони ж іще малі — що там з них візьмеш, — мовила вона лагідно. — Нема чого їх рівняти до нас: адже їм ще зовсім бракує досвіду…
— Чом би не вирядити їх завтра вранці під церкву? Саме буде недільна служба, — бевкнув Смішко. — От побачите — за десять хвилин кожен набере по тисячі франків!
Обурені діти зашикали й на нього. Зозулик занотував сто франків, що їх дала Норін.
— Полічи тепер усе! — нетерпляче мовив Шарлюн.
_ Генеральний скарбник підбив рахунок, тричі звірився, тоді повагом обернувся до приятелів:
— Сім тисяч вісімсот п'ятдесят франків! — урочисто вигукнув він, запихаючи гроші до старої гумової тавлинки. Наступного разу я прийду з торбою…
Всі мовчали. Така величезна сума приголомшила акціонерів — вони зорили одне на одного, похитуючи головами. Крізь стрільниці й діри до каземату заглядали промені призахідного сонця й повівав бриз, оживляючи це підземелля Алі-Баби, де замість одинадцяти розбійників зібралися одинадцятеро дітей, що полюбляли веселі розваги, але водночас мали щире й шляхетне серце.
— Чого тільки не купиш на такі гроші! — захоплено вигукнула Сандрін.
— Поки що нема від чого туманіти, — стенув плечима Шарлюн. — Це дрібничка порівняно з тим, що ми мусимо назбирати до кінця липня… Я розпитався в мосьє Пастуреля та діда Кадюса, й вони пояснили, що коли могікани не полагодять як слід своїх хатин, Аморетті вижене їх звідціля, і їм ніде буде прихилити голову… Невже ми байдуже дивитимемось, як кривдять цих старих, що зроду не зробили нікому жодного зла, — наших друзів-могікан?
— Ні! — загукали всі.
— Тоді здобудьмо мільйон, якого їм бракує! Маємо ще тридцять сім днів…
— Мільйон! — вжахнувся Янгол.
— Аякже! І коли гарненько взятися — здобути мільйон буде не важче, аніж зібрати вісім тисяч франків за три дні, як ми вже зробили.
— Ну, то ти занадто сягнув! — пробурчав ледаркуватий зроду Тітен-солодкі-очка.
— Анітрохи! Глянь лиш, скільки грошей здобули Рудик і Фріске. Коли їм щаститиме так щодня, — нам тільки й лишиться, що байдики бити…
Весь гурт вибухнув сміхом, глянувши на розгублені обличчя героїв дня. Збентежений Рудик кинувся в оборону:
— Отакої! Невже ви гадаєте, що я сам один здобуватиму той мільйон?
— Та ні! Я гадаю, кожен з нас повинен робити те, до чого має хист, кожен повинен внести до спільної скарбниці свою частку. Навіть Янгол, хоч, звісно, він зірок із неба не здіймає…
І знову всі засміялися. Шарлюн завше вмів підбадьорити ватагу, збудити у всіх завзяття. Так, вони щиро прагнули до своєї мети, але найбільше пишалися з того, що прокладають до неї свою власну путь, нову й незвичайну.
— А тим часом, — вів далі Шарлюн, — тільки Рудик і Фріске гідно впорались із своїм завданням. Що ж до решти — кожен із нас сам по собі коштує не дорожче за кіло старої солонини, і я теж! Годі нам уже тертися та м'ятися…
Ватага засміялася знову. Лиш один Зозулик образився й почав боронити свою честь, — хоча це, як згодом ми побачимо, коштувало йому дуже дорого.
— Пхе! — кинув він спогорда. — Я, в кожному разі, вартий більше, аніж кусень м'яса! У мене є давня марка, що вважається унікальною, — в останньому каталозі її оцінено у вісімдесят тисяч франків. І ця марка належить мені й тільки мені…
Запала мертва тиша. Аж ось Шарлюн кинув на Зозулика лукавим оком — достоту наче кіт, що вгледів забутий горщик із сметаною.
— Ти диви! Оце так Зозулик! — гукнув він, ляснувши хлопця по плечу. — Вісімдесят тисяч франків! Що ж то воно за марка?
— Зелена двоцентова англійська Гвіана.
— А чом би її не продати, любий Зозулику? — вкрадливо запитав Шарлюн.
— Нізащо в світі! — нестямно вигукнув Зозулик.
— І що тобі з тієї марки? — озвалася Міке. — Тільки й того, що милуєшся нею один раз на місяць. А для могікан вісімдесят тисяч франків — це ж справжнісінький скарб! Гроші зберігатимуться в тебе — ти ж бо наш скарбник. До того ж, ти зробиш шляхетний вчинок…
— Вона каже слушно, — промовив Шарлюн. — Так, кожен повинен робити те, до чого має хист; але це також означає, що кожен мусить важитись і на особисті жертви. О, вісімдесят тисяч — це таки добрі гроші… Зозулику, треба продати твою зелену двоцентову англійську Гвіану…
Зозулик стуманіло глянув на приятелів — чи вони, бува, не жартують…
— Дідусь зроду на це не погодиться, — сказав він. — Такі цінні марки не продають…
— Та-та-та! — дошкульно засміявся Шарлюн. — Хіба ми не знаємо, що дідусь вволює всі твої забаганки. Правда ж, Розет?
— Зозулику, продай марку! — зграйно зарепетували Порт-Біуські бісенята.
— Це змова! — зойкнув Зозулик, задкуючи до дверей.
Цього вечора за марку не згадували більше ані словом, але досить було й того, що зерно посіяно; всі задуми, що бгалися до шаленої Шарлюнової голови, конче мусили здійснитись…
Вертаючи до містечка, діти спіткали на круглій галявині мосьє Аморетті, який квапливо чимчикував піскуватою дорогою від могіканських хатин.
— Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! — упівголосу проспівав Смішко.
Міке штовхнула його ліктем, аби замовк.
Мосьє Аморетті кинув на них лихим оком і, сердитий, попрямував далі.
Він тільки-но мав розмову з Кадюсом та Пастурелем — старшими серед цих обідранців, що посіли найкращу землю в Порт-Біу: всі п'ятнадцятеро навряд чи стяглися б на п'ятнадцять тисяч франків. Отже, він переміг. Мосьє Аморетті мусив би почуватися вдоволеним, але зразу по цій нежданій зустрічі його пойняло лихе передчуття.
— Цікавий я знати, що мені ще втнуть ці урвителі! — процідив він крізь зуби. — Треба матися на бачності, а то, диви, одного чудового дня візьмуть і висадять мерію петардами власного виготовлення…
Це була та краплина, яка вщерть переповнила чашу. Зозулик мучився мало не до ранку і заснув у сльозах. А збудився він бадьорий, з легким серцем, і відчув — він люто ненавидить кляту марку, через яку зазнав таких страждань. Колись він знайшов ту «Гвіану», риючись у давніх конторських документах. Перший-ліпший службовець міг би любесенько її привласнити. То ж краще вже втратити її з честю!
Сидячи за сніданком, він вичікував слушної нагоди, щоб сповістити про свою велику офіру. Розмова саме торкнулася збільшення поштових тарифів.
— До речі,—байдуже промовив Зозулик, — я хотів би продати свою зелену двоцентову англійську Гвіану…
Мосьє Кабассоль здивувався:
— Чи ба! А яку марку ти купиш замість неї?
Зозулик гарячково думав, що б його сказати вірогідне й водночас безпечне. Не розголошувати ж таємниці! Помовчавши, він глянув на дідуся, мосьє Туссена та ще одного молодого клерка з їхньої контори, що сидів край столу, і об'явив.
— Я покладу гроші в банк!
— Вже в банк! — зітхнув старий нотар. — Ну й діти нині!..
Мосьє Туссен увічливо всміхнувся й пильно глянув на хлопця поверх здорових своїх окулярів, але промовчав. Розет, що сиділа поруч клерка, із захватом дивилася на брата. Зозулик розважив, що він дотримав усіх належних правил пристойності щодо родинних властей. Тож від цієї хвилі його турбувало єдине — як збути з рук марку? Це треба було зробити якомога швидше, щоби свідки тієї розмови не забули про мовчазну згоду дідуся.
Мосьє Туссен по сніданкові мав їхати в справах до Тулона. Набравшись зваги, Зозулик перехопив старшого клерка, як той сідав за кермо своєї легківки.